Струни/Том 1/Леонід Глібів

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Струни. Том 1 під ред. Богдан Лепкий
Леонід Глібів
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Леонід Глібів.


Струни. Портрет Леоніда Глібова.jpg
Леонід Глібів.

Леонід Глібів, поруч Гребінки, найбільший український байкар, народився 19 (ст.ст.). 1827 р. у Веселому- Подолі, Полтавської Губернії, в маєтку українських панів Родзянок, у яких батько Леоніда Глібова, Іван був управителем.

На восьмому році життя перебрався з батьками в село Горби, у якому й минули йому веселі хлопячі літа.

Порфир Родзянка був умний чоловік. Мав гарну бібліотеку, зберігав українські звичаї, любив науку й просвіту. Під його доглядом талановитий Леонід набрався початкових наук.

Рідна мати й місцевий священик були його першими вчителями. На дальшу науку віддали його до гімназії в Полтаві. Нажаль, із-за недуги мусів покинути науку й вертатися до батька на хутір. Що йно 1885 р. скінчив ліцей у Ніжині і став учителювати; зразу в Чорному-Острові на Подільщині, а дальше в Чернигові, де був учителем історії і географії в тамошній гімназії.

Тут став він видавати з 1861 року тижневник «Черниговскій Листок» росийською й українською мовою. «Та не довго сонце гріло»... По двох роках уряд припинив видавання часопису, а редактора усунув із служби із-за українофільства.

Почалося горе поета. Він хворів, мало не осліп, жити не було з чого, заробити годі, бо сил не хватало, треба було сидіти, як то кажуть, у тестя на карку. До тогож: ворони стадами літають, і недоля не ходить одинцем. — До прогнання із служби, до хороб, і убожества прилучилося незабаром нове, тяжке горе — смерть вірної дружини.

Роки від 1863 до 1867 — це дуже тяжкий період Глібового життя. Що лиш 1867 року він добув собі новий шматок хліба, став управителем земської друкарні в Чернигові, і на тій службі остався аж до смерті, яка постигла його, після довгої, тяжкої хороби, 29 (ст. ст.) жовтня 1893 р.

Писати став дитиною. Свій перший віршик «Сон» сложив ще на шкільній лавці, 15 літним хлопцем. Учитель росийської мови прочитав його, похвалив і обіцяв віддати до друку.

З тої пори Леонід не кидав пера до смерти. Писав свої прегарні твори, а коли годі їх було друкувати на росийській Україні, то посилав у Львїв, до тамошнього часопису для дітий: «Дзвінок». Там підписувався прізвищем «Кенир». Це прізвище дали сусіди його батькові, коли він з городу привіз був співучу птицю кенира [1]. 50 літний ювилей літературної праці, не пишний, але щирий, який святкувала ціла Україна, не дивлячись на кріпкий кордон, був милою нагородою за цінні твори й за добре серце «любого дідуся Кенира».

Поміж творами Глібова найбільше байок. Байки, це дуже старинні твори. На 500 літ перед Христом жив у Греції Езоп, творець дуже гарних байок, які здобули собі світову славу. Але ще перед Езопом, у Вавилоні, Египті, Індії звісні були такі вірші й оповідання, у яких звірі й дерева говорили, мов люди. Байки, значиться, це загально звісні, міжнародні твори.

Але Глібів, так само, як і його знаменитий попередник Гребінка, умів своїм байкам надати український характер, умів, як каже Єфремов, «прибрати їх у оригинальне вбрання».

Читаєте його байку про «Вовка та ягня» і пригадуєте собі, що ви читали це саме й на инших мовах, а всеж таки у Глібова воно якесь ніби нове. Так, — бо Глібів, на мандрівній темі, мов на міжнародній основі, гаптує українські узори: звірів, квіток, людий. І ліс, і поле, і село, і небо, усе довкола українське. І мова, якою орудують отсі звіринні та ростинні розмовники, щиро-народня, українська мова. І думки та науки, які вони висказують — це думки й науки потрібні некому другому, а нам, думки про правду, про любов, про чесне життя, про те, щоб одні другим не творили кривди, щоб не було між нами ні ненажерливих вовків, ні кудлатих медведів, ні соломяних дідів, а щоб були добрі й мудрі люди.

Тепер не пугалом добру навчать
 Нам треба иншого бажать,
Живого слова правди і просвіти.

Тому то байки Глібова не постарілися доси, й мабуть не постаріються ніколи.


Література: 1) Твори Глібова, з передмовою, вид. «Віку», 1904; 2) Петров — Очерки истор. укр. литер. XIX ст.; 3) «Вік», т. І, 1902; 4) Слов. Брокгауза и Ефрона, т. 8а; 5) Большая энцикл. вид. тов. «Просвѣщеніе», т. 7; 6) Огоновський — істор. літер. Крім того, про Глібова див.: 1) Лукич — Леонид Глібів («Зоря», 1881, VII); 2) Загірня і Грінченко — Л. И. Глѣбов (Черн., 1900). «Байки» Леоніда Глібова, Київ — Ляйпціг, 1918, «Українська Муза», стор. 257 — 274. Сергій Єфремов — «Іст. укр. письм.», стор. 302 — 305.



  1. канарок, (канарейка).