|
Гей, ти, ниво, — в тебе гону
Од Кар пату аж до Дону!
Та широкаж, як погляну,
Геть укрилась килимами,
Огорнулася лучами
Й простяглася до Лиману.
— Щож то, ниво, лихом збита!
Потом, кровю полита,
Ниньки сталося з тобою?
Не красуєшся стогами.
Не питаєшся скиртами,
А глушишся лободою?
— Ой, ви, жалібники діти,
Та не вам би й говорити.
Як сами байдуже спали!
Деж були ви? инші руки
Завдавали рідній муки,
Репяхами засівали!
— Колись добре я родила:
Виростала з мене сила
Ворогам на страх і горе!
А тепер я геть дичаю
І не бачу скруті й краю.
Бо ніхто мене не оре.
— Правда, ниво! За сльозами
Не рушали ми з ралами...
Гайда в поле! Гине нива!
Додамо до праці руки:
Хоч не ми, то діти, внуки —
А таки діждуться жнива!
|
