Струни/Том 2/Іван Манжура/Лелії

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Струни. Том 2 під ред. Богдан Лепкий
Лелії (Іван Манжура)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Лелії.

У пишних палатах якогось магната
 Розкішні лелії цвіли;
їх люде здалека, де вихор та спека,
 На втіху собі завезли.
Любують їх очі веселі дівочі,
А часом і хмурний магнат
На них як погляне, нудьга ураз тане.
І пруг на чолі вже не знать.

Оттак вони пишні, усякому втішні,
Мир в серце людське подають,
А люде не знають і гадки не мають,
Як сльози в ночі вони ллють.

Чогож то їм шкода? Аджеж і урода,
 І розкіш і шана їм є...
Не люба їм шана у гордого пана, —
 Їм краще убоге своє,
Їм краще у бідній країні їх рідній
 За панську ту ласку, здались
І спека пекуча і вихор летючий,
 Що їх опалили колись.

Так ти, моя крале, з далекого краю,
 Неначе лелії мої:
Здається й на волі, у шані і холі,
 Та все бо не в ріднім краї.
Твій погляд ясненький, твій сміх веселенький
 Та щирая ласка твоя
Усіх нас єднають, усіх нас вітають,
 Як тихая з неба зоря.
Поглянеш із боку (нехай бо — нівроку!)
Тай скажеш: „Життя тобі — рай;“
А всеж твоя втіха — поплакати зтиха,
 Згадавши веселий свій край.