Сумлінний Іван
Жила одна вдовиця і мала єдиного сина. А той син пішов на роботу в.іншу сторону. За якийсь час, коли він вже заробив трохи грошей, прийшов до матері в гості. Він ті гроші, що приніс, розрахував, що має мати на забаву, а ЗО золотих сховав для мами, аби їй купити хатку. Отже як пішов, то в тім селі скомпанувався зі своїми товаришами, і витратив усі гроші і тих тридцять, що для мами сховав, і всі розпустив. Побачив він, що погано зробив, і вдався до матки Божої з проханням великим, котра стояла на поличці у каплиці. І туди він ходив і просив Матку Божу, аби дала єму ЗО золотих. І завше ходив до тієї каплички і молився:
- Матко моя, найдорожча, дай мені ЗО золотих, аби я своїй матці купив хатку. А як не даси ЗО золотих, як буде ринських більше або менше, то не візьму. Він молився у тій каплиці, а жид один слухає і гадає:
- Як він ще колись буде молитися, я зроблю з ним спекуляцію, що він є вірний русин перед Маткою Божою...
Й одного дня прийшов той чоловік до тієї каплиці й молиться:
- Матко моя найдорожча! — кланяється до самої землі, аби ему Матка Божа дала ЗО золотих. І жид той прийшов послухати, що він просить. Взяв і 29 золотих встромив на тичку. Вгорі віконце було розбите і він крізь ту діру мішочок упхав. У хвилини, як той хлоп до І самої землі кланявся і просив...
- Матко Божа, дай мені ЗО золотих!
І мішочок перед ним - гоп! - взяв він той мішочок і дякує матці Божої, що єму вже дала ЗО золотих, котрих ще не рахував. Порахував швидко ті гроші і каже:
- Дякую тобі, Матко Божа, якнайкраще. Вже мені дала 29 золотих, а з ринським мішочком вартує і всі тридцять.
Відходить звідти, а жид каже:
- Ти невірний є, що ти казав і клявся, що не візьмеш, як не буде тридцять рівно, а тепер береш!
Він до жида каже:
- Якби матка Божа дала тридцять, а мішочок ринський, то було би забагато. То вже був би не брав.
А жид казав, що то неправда, що то є єго гроші, аби він єму віддав. А бойко жидові казав, що в жида гроші не просив, а Матка Божа єму дала і по тій церемонії мусив жид поскаржитися до суду. Отже прийшов день терміна, і мав іти жид з тим бойком на термін. А бойко не мав у що вдягнутися, ані взутися. Отже жид каже:
- Мусиш іти!
А він відпирався, що не мав у чому йти. Жид дав єму свої чоботи, і якоїсь там заставу в опанчу загорнуту. Прийшли до суду. Перед суддею казали кожен своє. Жид казав, що то він гроші дав, а бойко казав, що то Матка Божа дала. А жид казав, що Матка Божа жодних грошей не має, а бойко каже:
- То не можуть бути твої гроші, бо ти і далі б казав, що то і опанча твоя, що на мені, і чоботи твої, що на мені. Ну а я таки нічого й не маю. А жид каже:
- Ну на то не має мови, то, може, неправда?
А суддя розгнівався і наказав жида вигнати, а хлопові казав, аби той пішов додому. Так хлоп справу виграв.
Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році. Стиль запису збережено.
 | Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |
Ця робота перебуває у суспільному надбанні відповідно до статті 8 Закону України від 1 грудня 2022 року № 2811-IX «Про авторське право і суміжні права», де зазначається, що не є об'єктами авторського права:
- вираження народної творчості (фольклор);
- акти органів державної влади, органів місцевого самоврядування, офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного і судового характеру (закони, укази, постанови, рішення, державні стандарти тощо), а також їх проекти та офіційні переклади;
- розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право особливого роду (sui generis).
