Суспільство й військо (1924)
 |
ВСЕВОЛОД ПЕТРІВ
ґенерал-хорунжий Ґенерального штабу
СУСПІЛЬСТВО Й ВІЙСЬКО
СОЦІЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ НАРИС
ПРАГА – БЕРЛІН 1924
ВИДАВНИЦТВО „НОВА УКРАЇНА“
ВСЕВОЛОД ПЕТРІВ
ґенерал-хорунжий Ґенерального штабу
СУСПІЛЬСТВО Й ВІЙСЬКО
СОЦІЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ НАРИС
ПРАГА – БЕРЛІН 1924
ВИДАВНИЦТВО „НОВА УКРАЇНА“
Ті часи, що ми тепер переживаємо, часи великих соціяльно-національних рухів, які почалися зі світовою війною, та не скінчилися ще, примушують кожного військового дослідника, що глибоко думає, зупинитися над питанням: яких моральних психольоґічних спонук мусить уживати держава, щоб міцно утримати під зброєю населення своєї країни, і тим забезпечити свою армію від раптового розкладу й нездатности вести війну.
Подивимось, як стихійно закінчилася світова війна.
Хиба ж зброєю переможено Росію? Ні, її величезна міцна армія, яка в мент революції 1917. р. була забезпечена всіма засобами для дальшого ведення боротьби, розклалася й покинула фронт. Розклалася та армія, що витримала, майже без набоїв, усі муки 1915. р., розклалася тоді, коли в неї було все й коли вона мусіла боронити не старий царський режим, а свою нову вільну батьківщину. Покинули фронт не тільки вояки, але, й чи не передусім, ті старші начальники, що передтим виявляли перед світом на подив велику витрівалість.
Гаразд. Скажуть, що це був наслідок того, що Росія не була монолітом, і що це була країна з браком екзекутиви на місцях, але ж 1914. р. та до 1916. ця країна спромоглася провести мобілізацію великого проценту її населення й не мала значної дезерції.
Якщо ми скажемо, що Росія була вийнятком, то чому Німеччина в 1918. р., після непереможного свого наступу на французькому фронті, після повної ліквідації східного фронту й небезпеки голоду, маючи зброю не гіршу від своїх ворогів, а становище краще ніж 1916. р., — чому вона стихійно втратила свою армію, яка розклалася й покинула фронт, не починаючи, навіть як російська, горожанської війни? Не вистрілювали Німці масами своїх старшин, але — армія загинула.
Далі ми маємо приклад у грецькій армії, яка в 1921—22. р. р. стихійно розклалася, не зважаючи на краще, ніж у її ворога, Туреччини, боєве забезпечення.
Нарешті, ми маємо за приклад теперішній стан Європи, коли сміливо можна сказати, що ні одна майже армія не зможе без великого ризика вести війну, коли лише конференції та демонстративний брязкіт зброї є міродайними чинниками й бере гору маленька Литва, що виглядає так, наче б вона справді хотіла воювати.
Крім цих явищ розкладу та загину цілих армій зорґанізованих держав, ми маємо приклади часових паралічів національних армій, як наприклад, стихійний відворіт польської армії 1920. р., яка відступала перед значно гірше зорґанізованим ворогом.
І, крім того, ще маємо приклади невитрівалости, нашвидку орґанізованих і мобілізованих армій, як наприклад, армії Дєнікіна чи Вранґеля, які хутко залишилися без своїх змобілізованих, і, нарешті, маємо власний нещасливий досвід останньої визвольної боротьби, коли, після дуже успішних мобілізацій, під зброєю раптом залишалися тільки старі випробувані бійці, а решта розбігалася, проклинаючи й нас, і того ворога, проти якого вони не хотіли битися.
Поруч із цими неґативними явищами військової невитрівалости, ми маємо блискучі протилежні приклади, коли в часах загальної руїни, як міцна скеля, стоїть галицька українська армія, яку лише підступом, та ще при щирій співучасти „своїх“, роззброєно й розігнано при допомозі інтернації, армія, яка тримається міцно, не зважаючи на зміни орієнтації від чорносотенної до ультрачервоної. Далі — міцна й могутня армія Кемаля, що дала чудовий приклад мандрівки через цілу Азію, як ті десять тисяч Греків Ксенофонта; армія чеська. Ми бачимо високо героїчні риси в невдалій боротьбі угорської червоної армії, яку, не зважаючи на комунізм, що панував тоді в Угорщині, переможено зброєю та яка не розклалася.
Оце явища сучасної доби, що примушують багато й багато думати над тими способами притягання населення до війська та утримання його під зброєю, способами, які існують тепер, та пошукати або нових шляхів, або корективів до старого, корективів, що забезпечили б існування серед усяких умов міцної армії.
Хто зуміє на терені певної національности знайти відгадку на це питання, матиме таку армію, що забезпечить од здійснення пророкування фон дер Гольца, який у свойому „Озброєному народі“ каже: „Прийде час, коли новий Олександер Македонський, утілившись у сучасну людину, зі жменею міцно злютованих, добре вихованих і вивчених вояків, пожене перед собою юрби міщан, котрі не бажають битися й нездатні носити зброю.“
Отже, не претендуючи на розвязання такої важкої та складної проблєми, ми цею спробою ставимо собі за мету — шукання вищезгаданих шляхів у скарбах численних віків історії людства й його збройної боротьби, зокрема історії збройної боротьби нашого народу, майбутнім провідникам якого і присвячується цей твір.
Вважаємо, що як поталанить знайти хоч кінчик тої Аріядниної нитки, що зможе бодай указати провідний шлях, то й це буде гаразд. Не шукайте ж рецепти тут на те, як будувати нам, народові українському, нашу армію, а підемо разом за синім птахом цього майбутнього непереможного війська.
Армія кожного суспільства, кожного того чи иншого державного об'єднання людей, твориться в тісному звязку з умовами соціяльними й побутовими його життя, й то не тільки сучасного, але й того, що було в цілій його історії.
Цілком инакшими шляхами будовано армії Риму чи Греції, цілком самостійно будував свою збройну силу Схід, але в цілому світі можна було бачити загальну еволюцію в цій справі. Отже дослідивши цю еволюцію в ріжних народів світа, ми подивимось, як проходила вона в нашого народу, та зробимо відповідні висновки.В первісних часах життя кожної майже нації, вона, йдучи за інстинктом громадськости, влаштовувала свій побут спільно, в певних ґрупах, споріднених між собою кров'ю.
Спільно боролися люде в кожному з цих уґруповань за своє існування зі страшною для них природою, разом виходили й на лови й на близьку до цих ловів виправу — війну з сусідніми уґрупованнями, що перешкаджали їм тим чи иншим у їх життю.
Кожний муж, спів-громадянин такої громади, був рівночасно й обов'язаним до військової служби, мусів зі зброєю боронити інтереси всієї громади. Ніщо не звільняло від цього обов'язку. Вождом був найдосвідоміщий і найвоєвничіщий, а наймужніщі та найсильніші індивідууми громади ставали провідниками окремих гуртків вояків, стаючи й діючи в перших рядах їх. Розвиваючи далі льоґічно конечність обов'язкової участи всіх у захисті інтересів громади, в деяких варварських народів, наприклад, недавніми часами в американських дикунів, ба навіть у клясичних народів, як ось у Спарті, позбавляли життя тих індивідуумів, що були нездатні до військового обов'язку.
Військо, складене на такому принципі, не могло, природно, охоплювати великої кількости людей, бо цілком виключало можливість розподілу між ними обов'язків супроти громади, себто, й саму можність творити великі державні уґруповання.
Великі варварські скупчення, що трусили цілою Європою в старовинні часи, були лише рухомими спілками первісних громад, що об'єднювались, шукаючи здобичі, а не державами. Такі скупчення формувалися з декількох громад, що їх провідники визнавали спільного вождя в ім'я якихнебудь спільних інтересів. Ці скупчення були міцні лише до часу, доки не осягнено спільну мету, або доти, доки їм очевидна і зрозуміла була спільність їх інтересів. Коли ж цього не було, то скупчення розкладалися на окремі свої частини, та кожна з них вже починала думати про себе. Наслідком такої психольоґії варварів, клясичний Рим, із невеличкими порівнюючи силами, але зорґанізованими на инших принципах, підбив воєвничих Ґаллів, що боролися не як держава, а громадами; кожна з них виявляла великий героїзм, але ніяких державних інтересів поза своїми межами не мала.
Таким робом, із досвіду первісного життя націй виходить:
а) військовий обов'язок у первісних людських уґрупованнях був особистим обов'язком кожного мужа в громаді;
б) лише несення цього обов'язку давало всі права, скажемо, громадянства кожному мужеві, а инколи було передумовою самого його права на життя, а тому людину ціпко тримано під зброєю;
в) такий принцип військового обов'язку забезпечував велику спійність війську, але лише в межах одної громади; начальники в такому війську, висовувані на свої посади, лише через набутий ними у громаді авторитет, були надійними провідниками громади й захисниками її інтересів; такий порядок давав змогу закликати під зброю максимум боєвих сил громади, але виключав можливість поділу несення обов'язків супроти держави, цебто, творення самої держави, а то й численних військових об'єднань.
От який був і є первісний військовий обов'язок, який, як побачимо далі, атавістично впливав і на наші збройні сили в часах революційних.
З часом, ті людські громади, що йшли шляхом розвою, почали перетворюватися в держави, які поставили вже рішучою вимогою для свого існування поділ обов'язків поміж своїми громадянами. Вже неможливо було припиняти на час війни ціле нормальне життя держави й виходити на війну всім здатним до зброї; хтось мусів лишатися, щоб далі робити продуктивну працю, потрібну і для самої війни, що тоді набірала вже характеру політично-соціяльного явища, мала великі цілі й потрібувала значного часу та засобів для їх осягнення.
Шукаючи шляхів для здійснення розподілу обо'вязків, у стародавніх державах, переважно на сході, почали для повнення кожного обов'язку, призначати певну кількість родин, для яких цей обов'язок був спадщиною.Так, одна низка родин була обов'язана сповнювати реліґійні потреби, друга — воювати й боронити державу, третя — робити на ріллі, четверта в обрібному промислі. Такий поділ дотримувано так докладно, що не дозволяли на шлюби між представниками родин, що повнили неоднакові обов'язки.
Низка родин, що сповняли той самий обов'язок, називалася кастою.
В льоґічному розвитку принцип кастовости призвів до утворення спадщини щодо посад начальників і царів.
Такий лад мав деякі позитивні риси, але більше було неґативних.
Позитивне було ось що: стисло дотриманий поділ обов'язків перед державою, високі кваліфікації в усіх галузях, а власне, в галузі військовій, бо до своїх обов'язків готовилися змалку — плекали свій фах.
Неґативне було те, що народ, при кастовому ладі, не був однолитий, а поділявся властиво на стілько народів, скілько в ньому було каст, бо інтереси їх, часто цілком протилежні, робили між ними прірву; на війну виходили лише мужі з касти вояків і до воєнних лав не можна було притягати континґенту инших каст, що зменшувало напруження націй на час війни; наслідками війни мало були зацікавлені ті касти, з праці яких утримувалась держава, бо їм було байдуже власне, хто саме користуватиметься з їх праці, старі можновладці чи нові.
Багато неґативного було в цьому укладі, але деякі риси його дотрималися до наших часів, і їх плекали деякі касти, щоб добитися чогось для себе, та й досі ще тяжать вони над суспільністю, як побачимо це далі.
В війні такі держави не могли обмежуватися закликом під зброю лише пануючої нації, а мусіли брати й поневолених. Державний апарат в тих стародавніх часах не був такий доскональний, щоб привподобити поневолених, племенні ріжниці були значні, а комунікаційні засоби не сильні, тим то й не було змоги впхати чужородні континґенти в лави пануючої нації, ото ж вони і з'являлися на війну як самостійні відділи під кермою своїх вождів. Надзвичайно ріжноманітний був склад таких армій, що трималися купи тільки зостраху перед пануючою нацією та її богом — царем.
Кожна нація, що складала таку армію, мала ріжні підстави для виконання військового обов'язку.
Пануюча нація, зацікавлена в підбою инших, уважала військову службу головним державним обов'язком і прямувала до того, щоб дати до неї як-найбільше людей, але всі вони сповняли службу в тих добірних одділах, які мали за мету охорону високої особи носія влади й підганяти до бою поневолених. Дуже часто в таких одділах було чимало й чужородних наймитів, але про таке військо скажемо далі.
Представників пануючої нації тримав під зброєю їх власний інтерес: зиск од поневолених, і тому, коли цей їх зиск за ними забезпечувано, вони легко переходили на службу иншому чужородному цареві.
Поневолені нації ставили свої континґенти до війська під примусом, і тому їх представники йшли або з призначення, або добровольцями зпоміж тих, яких приваблювала надія на здобич.
Інтереси кожної складової частини такої армії часто були цілком протилежні; тому цілком зрозуміло, що такі війська при зустрічі з ворогом, страшнішим, аніж цар, легко розкладалися, кидали боротьбу, а инколи переходили до ворога.
Такий військовий лад безперечно забезпечував пануючій нації велику скількість збройних сил, але цілком виключував міцність цих мас, позбавлених духової єдности.
Тепер починаємо досліджувати військовий впоряд у тих народів, які дали підвалини громадському праву для нашого сучасного життя. Такими народами були старі Греки та Римляни.
У кожного з цих народів цілком инші були засади громадських обов'язків. Навіть у народа грецького, який у старовині мав невелику лише територію, різько відріжнялися три культури права: на Пелепонеському півострові, де заснувалася держава спартанська, в середній Греції, де повстала атенська держава, і в північних горах, де були Теби та Македонія.
Спарта розрослась наслідком підбою дорійським плем'ям попередніх тубольців; тому в ній подибуємо всі риси, що характеризують несення військової служби в народа-переможця.
Всі, всі без вийнятку Спартанці, так, як колись у первісних уґрупованнях, були вояками. Кожного громадянина цінують лише як військового. Дітей, які видаються нездатними до військового обов'язку, вбивають; навіть жінки мусять підготовлятись до того, щоб родити здатних до бою. Народ поділяється на роди, — кожний рід є боєва одиниця, що живе спільним військовим життям до дрібниць, навіть їсть із одного казана. Змалку кожний уже готується до бою, навіть мова скороченими реченнями („ляконізм“) приладнана до вимог війни.
Коротко кажучи, ввесь пануючий дорійський народ Спарти — військо, ввесь край — казарма.
Військова сила такого народу як-найбільша, військо ніби-то монолітна брила, але цементують цю брилу не так високі почуття громадського обов'язку, як механічно прищеплена вихованням, майже дресурою військовість. Передумовою для існування такої сили з'являється — утримання її з боку підбитих; появляється каста рабів. І дійсно, у Спарті поруч із вояком-Дорійцем існують періойки — підбиті нації та гельоти — безправні раби.
Перших теж притягають до несення військового обов'язку, але тільки як допомогові, легко озброєні відділи. Періойків приваблюють під зброю можливістю здобути права мофака — правного громадянина й далекою можливістю стати в лави „мора“ — роду Дорійців, що дає право ввійти в загальну військову орґанізацію Спарти, в її казармовий устрій. Можливість не дуже то й приваблива.
Гельотам же лишається лише право жити і працювати як худобі.
Природно, що армія, що збудована на силі пануючої кляси, що тримається працею підвладних, буває сильна тільки під умовою повного поневолення останніх і несе з собою глибокий упадок культури.
Зовсім инакше будувався військовий лад у близького до Спарти віддаленням, але далекого формою побуту народу Атенського. Комерційний і меркантильний нарід цей у підвалину несення військового обов'язку поклав заможність громадянина.
Всі вільні громадяни Атен поділялись на ряд кляс, залежно від заможности. Всі вони були зобов'язані особисто до військової служби, але рівночасно найзаможніщі, крім того, були зобов'язувані до будівлі кораблів, воєнних машин, тощо, другі щодо заможности мусіли лише самі виходити до війська, але в повному озброєнню, й тому в перших рядах ставити чоло ворогові. Чим бідніший був громадянин, тим слабше було його озброєння й тим менше брав він активної участи в боях.
Атени теж мали рабів, але від них не вимагали служби в боєвих частинах, а лише в обозах і запіллі.
Таким робом, в успіху війни був зацікавлений кожний вільний громадянин Атен і тим більше, чим більший його добробут.
Крім того, кожний громадянин, набуваючи майно і збільшуючи свій добробут, тим самим механічно збільшував і свої обов'язки супроти держави.
Природно, що військо, збудоване на такому принципі, було витріваліше, ніж військо Спарти, де примушували йти до бою кастові інстинкти, а не особисті інтереси, але меркантильна підвалина будови армії — капітал — хутко утворив у вищих клясах населення бажання ухилятися від самої служби, ставити замісць себе найманця й ризикувати, таким чином, на війні лише грошима, а не життям.
Командування в такій армії було або в руках багатіших, або демаґоґів, які приобіцювали від війни всякі блага.
Нарешті, цілком своєрідно був упорядкований військовий обов'язок у Македонян.Нарід цей, який нарешті став паном цілої Греції, який під кермою Олександра Великого завоював майже цілий тогочасний культурний світ, збудував своє військо на підвалинах обов'язку, що виходив із права володіння землею. Хто хотів вільно ходити коло ріллі, мусів бути обов'язаний до військової служби під час війни, при чому в залежности від кількости землі, яку посідав, служив чи в важкій піхоті, чи в кінноті.
Але всі обов'язані були до служби лише під час війни, отже македонські царі, щоб мати добре вишколену армію з прикметами реґулярної, утворили невеличкі постійні війська, які поповнювано зі складу дрібних земельних власників від громади по одному з певної кількости землі. Ці вояки вже діставали платню й утримання від держави, вчилися під час спокою й були тими добірними відділами, що вирішували бої. Крім того, в македонському війську була невелика частина, яка складалася з тих, що йшли добровільно, не для більшої плати, а лише з патріотизму та замилування до воєнного ремесла.
Нема чого й казати, що така армія була дуже міцна, як сила, що боронить свої гряниці, але цікаво дослідити, що саме спонукувало цю армію кидатися на шлях захланности.
Природно, що війна для хазяїна, що мусить кидати своє господарство й іти на непродуктивну акцію, — біда, але македонський хазяїн із тих часів користувався працею невольників і дома мав забезпечений робітний апарат, від війни ж сподівався здобичі, що давала йому спромогу збільшити кількість своєї землі й, таким робом, перейти до вищої кляси. Крім того, при успішній війні плата в війську так сильно збільшувалася, що вояк забував уже про свій хліборобський зарібок і ставав найманцем зо всіма його прикметами.
Другим осередком культурного життя клясичних часів був Рим — зразок для народів Європи. Він збудував своє військо на підвалинах, які мали кращі риси всіх народів Греції.
Як правило, в Римі, в ті часи, коли він панував у світі, хто хотів мати громадянські права, мусів бути військовий і, навпаки, хто був на порахунку в війську, той мав права громадянства, а головне — право користуватись землею, що належала державі, а що її вона діставала й через підбій инших народів. Але як Македонія, що мала подібний військово-громадянський устрій, не вчила всіх своїх громадян військової штуки, Рим і Спарта вчили всіх і, щоб здобути право громадянства, молода людина мусіла скласти іспит на військову вмілість, себто, на вмілість захищати державу. Як Атени, й Рим поділяв всіх обов'язаних до війська громадян на кляси, що мусіли нести службу в тому чи иншому роді зброї, але озброєння кожного вояка держава брала на себе. Крім того, держава ув особі її виборної влади давала кожному воякові змогу нести службу в найбільш озброєних відділах тріаріїв — ветеранів, досвідних бійців, куди входили громадяни без ріжниці кляс і стану, лише відповідно до своєї військової здатности.
Крім того, військовий лад Риму відріжнявся тим, що Рим завжди тримав під зброєю декілька військових одділів, у яких по черзі служили громадяни, вивчаючись воєнної штуки.
З таким упорядкованням Рим мав армію, в котрій кожний вояк був зацікавлений у висліді війни, де кожний громадянин зброєю доконував того, що вирішував чи на своїх радах, чи через своїх повновласних представників, в управі держави. В такій армії більшість людей була сильна, зі здоровими нервами, всі вони знали військові справи й мали змогу через військо осягнути добробуту і визначне становище, крім того, Рим мав невеличкі відділи добірних ветеранів — зразкових людей у військовій справі — непереможних у боях.
Командні посади в армії Рим давав досвідним у війні, без клясової ріжниці, себто, й командний склад був як-найближчий до свого народу, бо виходив із нього.
Коли Римові доводилося вести великі війни, що вимагали участи не тільки римських озброєних сил, а й військ підбитих народів, то за участь у війні народи цих чужородних військ, так званих союзників, діставали ту чи иншу частину прав корінних римських громадян і через те для них не був байдужий вислід війни.
Але з часом той римський громадянин-вояка, який збагачувався особисто війною, що раз більш та більш починав дивитися на війну не як на важкий обов'язок перед батьківщиною, а як на прибуткову операцію; він що раз більш і більш одривався від ґрунту, від громадськости, а ріжні честилюбці, які прямували до необмеженого панування в Римі, потурали нехоті забагатілих громадян Риму до війни, проводили законами що раз нові полегкости, ганебні полегкости для свідомого свого обов'язку громадянина, полегкости цілковитого звільнення від війська. Громадянам лишалося тільки право балакати, а потім і цього права їх позбавили, затуливши рота озброєною рукою найманого військового розбишаки, який замінив громадянина зі зброєю.
Внаслідок цього Рим упав, а ті народи, що прийшли на його місце, застали вже не зразкову систему, а руїну. Лише згодом виздобули вони зпід її румовища старі принципи могутнього демократичного Риму, що впав через свій імперіялізм, але зпочатку мусіли вони шукати знову шляхів до утворення війська й іти манівцями.
а) Ленна система. Середні віки перебрали в спадщині від Риму один із головних принципів будови армії, а саме, що земля обов'язує до військової служби, але провели його в життя покаліченим. Певній якійсь людині держава, в особі монарха, давала в повне й необмежене володіння обшар землі — лено, зі всім населенням на цьому обшарі, а за це вимагала, щоб вона особисто ставала до війська на чолі певної кількости озброєних людей. Цей ленник, уже від себе, віддавав дрібніщі землі тим, що приставали до його відділів. Таким робом, військовий обов'язок був обов'язком не громадянина, а особистою умовою окремих осіб, які до того ще, на основі цієї умови, панували над иншими людьми, котрі вже в умові не брали участи.
Грубою фізичною силою цей порядок утримувано над цілим народом, а умови між окремими особами поважано настілько, наскілько зверхник був сильніший од підлеглого. Сваволя, безладдя і примус — от назви цієї системи, ворожої народнім масам, а через те й не твердої.
б) Наймова система. Бажання відкупитись грошима від тих небезпек, на які нараджується людина на війні, було в усіх народів у всіх часах їх існування. Та ще й завжди знаходилися люде, що охоче йшли на це, чи за для здобичі, чи щоб забезпечити собі ліпше життя шляхом наймової військової служби.
Найманців бачили ми і в клясичних часах, зокрема у східних напівварварських державах, бачили ми їх у Греції, і в Римі — в часах його упадку.
Але повним квітом зацвіла система найманих військ, і сполучені із нею розрухи, у середніх віках і от тим то до цієї епохи й односиться дослід наймової системи.
Шукаючи змоги підпорядкувати собі неслухняних феодалів, керманичі поодиноких країн почали збірати довкола себе воєвничих людей, виплачувать їм плату й давати право грабувати в війні.
Первісна форма цього наймання була така: якомунебудь „капітанові“, який відзначився вже вмілістю вести війну, власник держави надавав право наняти собі певну кількість людей, та домовлявся з ним, скілько нанятий ним відділ буде коштувати. Гроші виплачував керманич капітанові, а цей уже наймав людей. Натурально, що капітан прямував до того, щоб заощадити грошей на свому відділі, і, маючи відділ особисто йому зобов'язаних людей, сам ставав теж ніби-то феодалом і вів війну так, щоб щадити життя своїх людей.
Отож за найбільшого розвою цієї системи бували війни, де все обмежувалось тілько маневрами, і де всі витрати за довгий час були в армії на 80—100 тисяч 1—2 людей убитих і 1—2 померлих од недуг, але рівночасно країну розграбовувано дощенту.
Уникаючи цих неґативних явищ, керманичі держав почали вже тоді особисто, через своїх емісарів, наймати окремих вояків на службу, звязуючи їх умовами безпосередно з собою. Вони ж, наймаючи вояків, самі наставляли для них і начальників, теж особисто найманих ними.
Нічого казати, що це вже було краще, але найманий вояк стремів до того, щоб дістати від держави як-найбільше, а дати як-найменше, себто, як можна менш ризикувати життям, і мимоволі підпадав під уплив своїх безпосередніх начальників. Як же, не дай Боже, йому не заплачено в час грошей, то він зчиняв бунти, складав конфедерації, і сам брав од країни, яку він ніби-то захищав, те, що йому належало, й те що й не належало. Такими в суті винародовленими бандами були всі наймані війська середньовіччя й ті близькі шкірі нашому народові „кварцяні“ польські війська XVI — XVII віків.
в) Поселені війська. Побиваючись за правильною армією, деякі держави, як от, н. пр., Польща, бралися до творення чогось подібного як кляса земельних власників Македонії, зобов'язаних до військової служби за свої земельні права. Повстала кляса шляхти (дворян, лицарів, боляр, то-що), які діставали землю за службу в війську.
Не джерелом права на всі громадські привілєї була ця військова служба, як за римських чи спартанських часів, а обов'язком за платню землею, обов'язком, якого хотіли позбутися, а як уже й сповняти його, то так, щоб було як-найлегше.
Формула цього обов'язку не була римська: вояк — квірит (списоносний) — синонім громадянина, а власник — піданний, обов'язаний до служби.
Не витримала й ця система, й людство знову пішло манівцями, шукаючи справжньої міцної армії.
а) Військовий набір. Зміцнившись, верховодна кляса в державі, в особі її головного власника-монарха, пригадала собі старий принцип, що громадянин обов'язаний до служби державі, але пригадала собі його без належного кінця — обов'язаний за всі права громадянства. І, не приваблюючи до війська правами, державна влада, спіраючись на невеликий континґент найманців, що були на старшинських та підстаршинських посадах, почала ловити до війська тих своїх громадян, звичайно підданих, які на основі їх фізичних якостей до цієї служби підходили; натурально, упривілєйовані кляси звільнювано від цього обов'язку, а міста відкуповувалися або виставляли наймані відділи.
Це полювання на фізично здатних, яке називалося „набором“, або вербуванком проваджено надзвичайно примітивно; людину, придатну до служби, хапали та вели до казарми, часто-густо, щоб не пручалась, підпоювали, чи в'язали. Завербованого вдягали в мундур, приводили, так таки приводили, до присяги, деколи ставили тавро як худобі, вчили, муштрували, й він уже на все життя ставав власністю держави, по рабському несучи військовий обов'язок, замісць тих щасливіших од нього, що не попали під цей обов'язок. Звичайно, тим гультяям, що добровільно йшли до війська, вступ туди не був заборонений, а навпаки полегшений.
Так будувалася наборова армія, яка не розбігалася тілько тому, що боялася своїх начальників та ще тих гультяїв, що добровільно йшли на службу, боялася більш, ніж ворога.
Така армія, в головній своїй масі, ненавиділа державу, якій служила, а народ ненавидів військову службу, й через те і свою, ніби-то, армію. Військо рефлєктивно віддячувало ненавистю народові, помагаючи пануванню небагатьох.
б) Некрутська система. Не гаразд вийшло з системою набору, і тим то знов иншими манівцями пішли пануючі кляси, щоб сформувати надійну армію. Пішли манівцями, бо не хотіли давати прав тим, що боронили батьківщину, а лише навантажували на них обов'язки.
Вирішили, що не можна ловити людей, а що краще покласти на саме населення обов'язок давати до війська певну їх скількість, а щоб „тяглий“ цебто, робочий люд, добре сповняв свої обов'язки, догляд за виконанням цього покладено на пануючі кляси, які за це дістали всі громадянські права, аж до володіння оцими тяглими.
Таким робом, одні сповняли обов'язки, а другі за це мали права. Багатим селянам, глитаям, і вільним купецьким станам давано право відкупитися грошима.
Такий порядок існував у Росії навіть за панування „великих“ імператорів: Петра, Катерини й Олександра I. Стогнучи, ув'язнені народи давали своїх кращих синів на ціле життя до війська, де ці останні з розпуки, під суґестією божої волі, не вміючи скинути ярма, творили чудеса „чудо-багатирів“ Суворова, quasi-чуда полтавської баталії, розбивши 15 на 1. Шведів і т. д.
Існував цей порядок у Росії поруч із набором і наймом, що тоді панували в цілій Європі, за вийнятком Швеції, яка творила військо більш-менш на принципах македонських, і був безумовно кращий між гіршими.Два останні століття принесли світові низку потрясень, що змінили ввесь лад життя народів.
Революційні вибухи народніх мас, експльоатованих клясами, що наслідком історичних спадщинних прав, були упривілєйовані, після низки перипетій, висунули на верхню життя нові експльоататорські кляси, що діяли на підвалинах їх спекулятивних властивостей.
У самому перебізі цієї боротьби народні маси знищили, як форму військового обов'язку, набір і рекрутацію, але ідеї цих систем у більшости держав у суті залишилися, зробивши лише невеличкі послаблення згідно з вимогами часу.
Людям, що під час революційної боротьби прямували до вирівняння своїх громадянських прав і обов'язків, вирівняно лише обов'язки. Визнано, що всі рівно обов'язані до військової служби в державі, яка будує життя своїх, не громадян, а підданих, так, як хоче цього не головна маса населення, на яку лягає головний тягар військової служби, а лише так, як зручно це для тих, що панують. А не підеш сповняти своїх обов'язків перед такою державою-мачухою, то тебе поведе поліцай, тобто, набірник старого типу, а в казармі, як попав, учитиме тебе вірний найманий слуга існуючого ладу, що буде прищепляти назверхніми формами послух існуючому порядкові в ім'я законів і їх богів.
Чим же ріжниться цей обов'язок від наборово-некрутового щодо духа? Нічим.
Може ріжниться він формою? Може, справді ввесь народ стає під зброю, може, справді він увесь має зброю, чи хоч вивчений так добре нею володіти, так добре зорґанізований, що, як схоче, здужає нав'язати свою волю тим, хто ним кермує, і тільки його добра воля на те, щоб ним так кермували?
Здається, ні. Ні одна держава, ніби-то з фінансових причин, у спокійний час не тримає стілько військових одиниць, щоб могли приняти і вчити всіх здатних до зброї, й тому через постійний кадр проходять тільки деякі, що добре вже якийсь час училися й рівночасно військово виховувалися. Решта ж населення підучувалася настілько, щоб його потім можна було використати як гарматне мясо під час війни. Та ще позбавлення доброго військового вишколу з'ясовувано населенню так, що це певне полегшення від обов'язків перед державою. Так воно було в Римі в часах занепаду.
Той, хто відбував службу в рядах під час миру, не мав жадних привілєїв за страчені роки свого життя, а тому й дивився на час військової служби, як на жертву молохові держави.
Щоб яскрявіше зазначити неґативні риси цього ніби-то загального обов'язку, простежимо, як склався він у найяскрявішій державі пануючих — у Росії: некрутація брала некрута на ціле життя, далі „воспоследывала“ монарша полегкість, — 25 років, потім на 15, далі на 5 і, нарешті, на З; яка ж ріжниця, тільки реченець змінився, та більше людей ішло через казарми.
Це та ж система, з якою зустріла більшість держав Європи світову завірюху 1914.—18. років, система, блискавки якої миготять ще й до цього часу.
Чи дивуватись, що розсипалися армії, так складені, коли збанкротувала та держава, яка їх примушувала бути армією? Чи не зрозуміло, що революція, яка потягала за собою знищення ладу, що забезпечував панування небагатьох, і разом із тим панування примусу з їх боку, руйнувала армію, збудовану на цьому примусі? Чи не зрозуміло, чому ріжні „мобілізації“, які оголошувано в ім'я примусу — старого бога вимерлих уже кляс і держав, не вдавалися, або вдавалися настілько, наскілько населення їх хотіло? Чи не зрозуміло, звідки з'явилися змобілізовані українські армії під Київом у 1918.—19. роках, і куди й чому вони зникли? Чи не зрозуміло багато де чого иншого, і чи не наша правда в тому, що нині ні одна майже держава не має надійної армії?
Залишилася ще одна система, про яку багато мріють ті, що домагаються панування мас, і якої в чистому її вигляді нині ще не можна здійснити.
Я маю на думці справжній загально-рівний військовий обов'язок давніх часів, обов'язок, що тепер утілюється в міліцію, де всі є однаково обов'язані й фактично є на порахунку в війську, всі однаково, як колишні Римляни, вчаться, а вчать їх військові фахівці, наняті не державою, а громадами, лише через державний апарат найму.
Це національна ґвардія французької революції „лєве ен мас“ тих же часів і, нарешті, міліційний устрій Швайцарії.
Нічого казати, що це суто демократичний лад, який дає армію свідому свойого обов'язку перед державою, армію, що забезпечує панування масам, але погано вивчену, таку, що її дуже легко розбити якомунебудь честилюбцеві з гуртком наймитів, як ось Цезар, що з 60 тисячами війська розбив 300 тисяч хоробрих Ґаллів під Алєзією, Ґаллів, що саме були патріотичною міліцією.
Але прикладення міліційного принципу, а й добровільного, було почасти підвалиною того, що у світовій війні пропала та сторона, де не було духа міліційности, а виграла протилежна, де цей дух був (армії Америки й Анґлії).
Оце і всі способи, якими людство закликувано до зброї. Розглянемо ці скарби, щоб, досліджуючи далі відрубне життя нашого народу, знайти той фільософічний камінь, який зможе створити йому армію.
Ми бачимо, що всіма віками найміцніщою спонукою для відбування військової служби була свідомість того, що за її тягарі людина щось набуває й тим міцніша була ця спонука, щоб чесно ставитись до військового обов'язку, чим більш за службу давали громадянських прав, а не матеріяльного добробуту, що осягнення лише матеріяльних благ розкладає армію й робить її чужою для населення.
Армії тим міцніші, чим ширші верстви населення до них втягнуті, і та держава, нарід якої, в головних його масах, безпосередно зацікавлений ув успіху війни, зможе з більшою витрівалістю вести ту війну.
Примус із боку якогось державного ладу, чи пануючого народу, чи пак кляс, — може скласти навіть міцну, на певний час, армію, але вона завжди буде під загрозою повної руїни, коли сила примусу впаде.Справжні всенародні міліційні армії майже завжди слабі вишколом і тому вимагають багато народніх жертв під час війни, не забезпечуючи успіху.
Розглянувши багато систем, спробуємо прикласти кращі їх риси до українського народу, але тільки ті, які можливо йому прищепити, а для з'ясування цього підемо за світлом досліду в нашу українську військову старовину.
ЕВОЛЮЦІЯ В УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.
1. Вступ.Після коротенького перегляду тієї еволюції в порядку відбування військового обов'язку, яку перейшло людство в головних його пануючих націях, перейдемо до розгляду еволюції на свойому історичному шляху, що її перейшов український народ.
Але зараз же, на самому початку, військовий дослідувач наскакує на велику силу перешкод. Такі великі джерела для цієї справи всіх народів, а такі малі в нашого. Так багато людей виучувало порядок одбування військового обов'язку, навіть у таких далеких од сучасности народів як, н. пр., Єгиптяни, й ніхто майже не поцікавився розібрати, як розвязував це питання народ, який на своїх примітивних чайках у IX. та Х. віках вів боротьбу з візантійською державою і суходолом ходив у великі походи, по Кавказ і Дунай; який у XV. та XVI. століттях, знаходячись у головній своїй масі під чужим пануванням, зумів зорґанізувати своєрідні, могутні сили, що, теж на примітивних байдаках морем, і на конях та пішки в широких степах, примушували тремтіти велику тоді і цілому світові страшну Туреччину, що раз поновлюючи доріжку до воріт колишньої Візантії — Стамбулу; який героїчним вибухом поновив на початку XVII. століття свою державу, раптом, за 3 місяці створивши велику армію; який, знову поневолений і нищений морально й фізично протягом трьох віків чужого панування, зумів заховати, хоч у частині своїй „стару орґанізацію свою, кров'ю Кубанців уписував численні сторінки слави в чужу московську золоту книгу, кров'ю своїх кращих синів у чужих рядах червонив простори Європи і в цілому світі підносив славу „русскаво салдата“, в рядах московських або австрійських славу „маладца-хахла“, чи „тапфер рутена“, зразкового підстаршини й вояка. Нарешті, після трьох віків неволі цей народ спалахнув у пожежі східної революції полум'ям своїх героїв-борців 1917.–20. р. р.: героїв Крут, Київа, зімового походу й галицьких мучеників. Але ще більша біда, ніж брак джерел — це спроби наших сусідів загарбати собі спадщину нашого народу, натягнути кафтан або контуш, на білу мережану сорочку нашого вояка й посадити на його зачервонений щит неіснуючу у природі птицю.
Ці спроби дорешти нівечать справжнє обличчя військової історії, щоб довести, що вона споріднена з иншою цілком чужою й навіть ворожою самому народньому духові орґанізацією.
Дарма, ті дрібні перлинки нашого старого війська, те сяйво його народньої орґанізації, яке спалахкує ввесь час на тернистому шляху українського народу, непогасле і непогасне віками, буде нам зіркою в наших шуканнях правди про нас і ми, світичем наукового досвіду, підемо сміло в темряву минулого, викличемо сиві тіні старих войовників наших, що без блискучих панцирів і вихлястого пір'я, а лише в сяйві духа покажуть нам правдиві шляхи до української сили. Тільки шукати цих шляхів доводиться, не лише відшукуючи звістки про військову орґанізацію нашого народу в тогочасних документах, які дуже часто неправдиві, навіть навмисне перекручені, а досліджуючи твори чужих авторів, де ті автори торкаються нашого минулого, порівнюючи їх і розшифровуючи, освітлювати з військового боку малюнки побуту, й нашого народу, й сусідів, де вказано, як і чим він одріжняється від нашого.
Виучуючи таким робом історію нашої військової сили, ми мусимо поділити це вивчання на певні періоди відповідно до періодів кристалізації української державности та її занепаду, а саме: 1. часи від появи на історичному обрію українського народу до створення київсько-руської й галицько-руської держави, 2. часи розвою української державности, 3. Поневолене існування під Польщею й Литвою до початків козаччини, 4. період козаччини, чи то гетьманський, 5. період московської зверхности над Україною, 6. часи московської неволі й 7. останні часи.
В цих усіх періодах на творення українського життя, чи то військової сили впливала психіка нашого народу, що творилася довгі віки його існування наслідком ґеоґрафічного положення нашої землі, а воно мало таку силу, що поминути його неможливо. Вічний сусід нашого народу, а згодом і його суворий батько, це широкий степ, що, як битий шлях, іде від Азійських просторів аж до меж центральної Європи. Цим шляхом сунув Схід на Захід і Захід на Схід, ним ішли й кочеві, дикі орди й німецькі збройні сили недавно; на ньому кипіла боротьба Татар і Турків з Москвою й Польщею, по ньому пройшла й буря горожанської війни в останніх часах.
Отже ця „біда Чайки-Небоги, що вивела діток при битій дорозі“, примушувала й надалі примушуватиме наш народ увесь час бути на боєвій поготові й уважно ставитись до військового обов'язку, надаючи йому як-найдоцільніщі форми.
Той же степ вимагав, щоб у вкраїнському війську не було жадних умовностей, жадних штучностей, а щоб лише боєві вимоги брали в ньому гору. Він же рішуче вимагав, щоб у нашому народі не було щодо військового обов'язку людей білої й чорної кости, щоб усі сповняли його рівно, і жорстоко карав і карає наш сивий степ нас за всяку помилку і спробу прищепити до його коханої дитини, нашого народа, чужу військову систему.
Яких гостей посилав нам степ, можна бачити з опису грецьких істориків із II. віку Скитської орди, що панувала тоді над степом, що була під кермою деспота-царя, який карав на горло, кого хотів, де громадянином міг бути тільки той, що вбив хоч одного ворога чи чужинця і приніс його відтяту голову вождові, де той, що вбив першого ворога, пив його теплу кров і де взагалі було більше прикмет диких звірів, аніж людей. Здавалось би, що, під впливом таких сусідів, у дикунські форми, зокрема щодо війська, мусіло б було втілитися старовинне життя нашого народу; але, як побачимо далі, цим тільки гартувався його могутній дух, його своєрідний устрій і нам нема чого вважати родичами отих Скитів, — річ, яку так охоче роблять Москалі.а) Анти. Перші звістки про народ, що заселює лісові простори здовж Дніпра і з них робить виходи в степ і добігає до грецьких осель, відносяться до IV. віку. Цей народ у IV. і V. віках за свідоцтвом грецьких учених різько відріжняється від його сусідів тим, що живе демократично, порядкується громадою або через виборних людей. Цей народ Греки звали Антами й цею назвою відокремлювали його від инших народів, яких звали загально Слав'янами; те ж саме бачимо в VI. в. і в західних істориків.
Ідучи за розвідками й висновками проф. М. Грушевського в т. І. „Історії України-Руси“, ми не маємо ніякої підстави не вважати цих Антів за наших предків, бо в громадському устрою Антів помічаються всі риси, що були й у наших уже цілком певних предків — Полян-Руси.
Шукаючи за тим, як сповняли свій військовий обов'язок наші далекі предки Анти, ми зі всіх свідоцтв сучасних їм істориків і з документів можемо вивести, що кожний дорослий Ант був рівночасно й вояком, що ніколи майже Анти не творили великих армій, а лучилися в дрібні порівнюючи самостійні об'єднання, з одинокою метою — знищити спільного ворога. На чолі кожного такого збройного відділу стояв муж поважного віку, досвідний у війні. Отже ми бачимо перед собою спільну для всіх первісних народів схему військового обов'язку, що є рівночасно перводжерелом усякого иншого громадського права; бачимо впорядкування війська за родами — фаміліями громадян, але рівночасно бачимо велику ріжницю від инших народів: це брак у наших предків бажання діяти масою, натовпом, але ж високу індивідуальність кожного гуртка, бачимо брак славетного „калєктівнаво рила“, а за те високу особистість.
2. Поляне-Русь. Від VI. до VIII. в. по Р. Х. відомости про побут та порядок у наших предків дуже уривчасті та неясні, але з них все ж можливо собі в'явити, що за ці віки степові мандрівні народи, а саме нові орди Половців та Печенігів низкою ударів примусіли наших предків, яких пізніший літопис називає Полянами, не тільки відступити з долішнього Дніпра й зі степу на постійне мешкання в безпечніщі ліси, що були над Устям р. р. Десни та Прип'яті, але ж і примусіли їх перевести в себе доскональніщу військову орґанізацію. Отже в VIII., IX. і на початку Х. в. в. ми бачимо, що військова служба, як і раніш, є головним обов'язком кожного мужчини, й повноправність його визначає той мент, коли він стає здатним носити зброю — стає вояком, але вже на початку VIII. в. з'являється розподіл обов'язків у межах громади. Вже не всі мусять виходити відразу на війну, а лишень певна частина, яка може крок за кроком збільшуватись аж до загального рушення.
Щоб дійти до такого розподілу громада ділилася на десятки, але не поодиноких мужів, а родів, що з них кожний обов'язаний ставити до війська одного чи декількох вояків, у залежности від кількости повноправних мужів у роді. В десятку порядкує один виборний із поміж голів родів, що так і зветься десятником і веде порахунок здатних носити зброю і таксамо веде в бій вояків підпорядкованих йому родів. Таке значіння і внутрішній впоряд десятка тих часів випливає з того, що на деякі походи, як ось похід на Половців Ігоря XII. в., оспіваний у відомому „Слові“, виходять не всі без вийнятку, але ж у всіх без вийнятку родах „тугою росте“ неуспіх цього походу, бо ж у кожній родині хтось загинув. Бачимо теж, що користи з великого походу на Візантію Олега (Х. в.) витягали цілі родини, дарма, що не всі здатні в тих родинах до зброї виходили. Те ж можна витягти з реєстрів найманих візантійських військ із тих часів, де найманців із Руси подеколи заміняють, брата за брата чи представника того ж роду за другого за тих, що йдуть додому, при чому представники тих самих руських родів майже завжди служать в тих самих дрібних військових об'єднаннях.
Десятьма десятками кермував сотник, обов'язок якого, з певністю можна сказати, було контролювати підпорядкованих йому десяцьких, крім того, під час війни сотник був отаманом тих збройних мужів, що виходили до рядів у складі десятків. Треба зазначити, що в сотні не мусіло бути сто людей, а ріжна кількість, у залежности від сили десятків і напружености, мовляв, мобілізації родин, цебто, кількости здатних носити зброю, яких із кожної родини покликано до війська.
Вищим об'єднанням цього громадсько-військового впоряду наших предків на прикінці IX. й початку Х. в. в. була тисяча, на чолі якої стояв тисяцький, найбільший військовий і адміністративний достойник народу. Досліджуючи справу уряду тисяцького, проф. Грушевський у т. І. „Історії“ стр. 391—94 вказує, що таких урядовців було між меншими племенами і на князівствах один-два, а в київському три-чотирі, при чому зазначує й міста, де кожний із них був.
Цілком зрозуміло, що при тодішній кількости населення, яке займало нашу тодішню територію, не могло бути багато мужів, які держали б тисячу родин під своєю кермою.
Тисяча — це був найвищий уряд, де сполучалися обов'язки й адміністраційно-громадянські, й військові. Далі, вони поділялися: вище горожанське кермування в VIII. і IX. віках у наших предків спочиває звичайно в руках ради ліпших людей — мужів довірря, ради, про яку літопис наш каже, що вона „держить землю“, а військове переходить на керманича зпоміж тих, що найбільш відзначилися військовими здібностями; на ці посади можна було закликати і сторонніх людей. Вони звалися воєводами, чи князями.
В перших часах устатковання такої орґанізації, князь чи воєвода мав лише дорадчий голос у раді ліпших мужів, так зате необмежені права в військових справах.
У надзвичайних випадках скликувано віче, на яке в ті часи з'являлися не всі горожани, а тільки голови певних родів, а, може, у справах не дуже важливих — десятники. Що це було так, видко, н. пр., з того, що віче 1148. року в Київі, вирішаючи справу походу на сіверських, тобто, московського типу, князів, постановляє, що всі учасники віча йдуть сами, а також перебірають обов'язок вирушити „з дітьми“. Віче часів Святослава на початку Х. віку, очевидячки, скликане з десятників, бере на себе обов'язок верховодити над тими, кого держать, цебто, над підпорядкованими.
Таким робом, після первісної доби Антів, військовий впоряд нашого народу має такий вигляд: нижча боєва одиниця — десяток, з десяти родів, які об'єднюються по десять у сотню і по десять сотень родів у тисячу. Тисячі творять армію, підпорядковану воєводі або князеві, який є виконавцем волі ради ліпших людей — мужів довірря, що знову спіраються на раду десятників і голів родів.Всі громадяни, щоб бути повноправними, мусять уміти володіти зброєю і в разі потреби ставати до війська. Кількість війська може доходити від як-найменшої, по одному мужеві від родини, до максимальної — всі здатні до зброї, при чому тягар служби лягає на роди рівно, рахуючися з силою цих родів.
Громадою кермують виборні мужі довірря, які становлять колєктив, але військове кермування збудоване все на персональному принципі і у своїй вищій інстанції не відокремлене від цивільного, але в нього входить і йому підпорядковане. В важливіщих питаннях рада мужів довірря спірається на віче, де громадяни вирішують ті справи, які мусять розвязувати своєю силою і кров'ю.
Який простий гармонійний впоряд! Який доречний для тих нескладних, але грізних умов життя!
Ми бачимо, що ані Спарта, ані Атени, ані Македонія, ані самий Рим за їх розцвіту не осягнули такої нескладної і рівночасно такої доцільної ж схеми військового впоряду. В їх схемах були впливи соціяльних клясових відносин, їх військо не було поза політикою, їх схеми побудовані були на економічних відношеннях поміж співгромадянами або на устрою казарми, наша ж найдавніща схема лише на принципі рівного для всіх обов'язку, розкладеного відповідно до сил кожної родини, обов'язку, який дає рівні права.
Ця наша схема цілком своєрідна, бо взоруватись нам не було на кому, тай найближчі дикі сусіди з їх керманичами-деспотами цього взірця дати нам не могли. Не могла нам дати нічого на свойому сконі Візантія, що тоді мала виключно наймані війська, старий Рим Цезаря і Сціпіонів умер уже в V. віці, а ті народи, які появились на його місце, вже в IX. віці пішли манівцями феодальної системи з усім її хаосом, із її рицарями, турнірами та иншими штучками, далекими від справжньої військовости… Свою схему витворив сам народ наш, витворив її з хаосу примітивного існування, під впливом грізного степу, який гартував його великого духа.
Ми присвятили більше часу цій орґанізаційній схемі, як вихідній точці і провідній думці на ціле життя нашої нації. Кінчаючи цей розділ, мусимо сказати декілька слів про так званих бродників та берладників.Коли степові мандрівники примусіли наших предків шукати собі притулку в лісовій частині України, не всі Анти-Поляни-Русь покинули степ; у його просторах здовж долішнього Дніпра, в районі Великого Лугу, залишилися що-найсмілівіщі та воєвничі ватаги, які, живучи на-пів-мандрівним життям, були чільною силою української культури; це були так звані бродники. Невелика частина Українців, теж воєвничих, але й таких, яких чимнебудь ображено в їх громадах, згуртувалася на дунайських гирлах у певну, теж на-пів-мандрівну орґанізацію, яка вела вже власну політику та жила теж власним життям. Це були переважно виходки з Галицької України, так звані берладники. Вони мали більшу оселю в околицях сучасного Ґалацу, під назвою Берлад.
Трудно сказати, який був у них військовий впоряд, але ясно, що там кожний громадянин був і de jure і de facto постійним вояком. Маємо звістки про те, що під час степових та морських походів України-Руси, ці бродники та берладники завжди йшли на допомогу Українцям, виставляючи в поле полки часто на 6—8 тисяч збройного люду. Майже ніколи ці відламки українського племени не йшли проти своїх і тільки один раз, у відомій битві над річкою Калкою, бродники опинилися в татарських лавах.
Важко провести межу, поза якою вищезгаданий устрій українського життя змінив свої форми; цей процес ішов поволі від IX. і до початку XII. віку, а в XIV. віці ці нові форми, розклавшись, упали під навалою татарської орди.
Поширення української держави, більша кількість відламків українського племени, що згуртовувалися в загальний центр, більша складність та серйозність військової боротьби й, нарешті, більші економічні вимоги до війська з боку населення, що хотіло спокійнішого життя, висунуло перед нашим народом питання про конечність: досвідніщого фахового кермування навіть дрібними відділами військової сили і існування якогось постійного війська для захисту від раз-у-разових дрібних випадів із степу.В відповідь на ці вимоги, поруч зі старою споконвічною десятковою орґанізацією, з'явилася княжа дружина, яка, в перших часах її існування, за Святослава й аж до Ярослава I., мала майже однакові риси.
Певна кількість досвідних вояків, разом із князем, ставала до кермування військом і контролі військового впоряду: це була так звана старша дружина, або княжі огнищани. Ці старші дружинники сиділи по ріжних містах і кермували військовою справою в тисячах („а ті держа тисячу з тисяцьким, імя рек“, як кажуть княжі грамоти XI. віку), а далі навіть у сотнях, а попереднім виборним тисяцьким і сотенним залишались обов'язки головно адміністративні.
Не треба думати, що старша дружина в перших часах і за кращих часів її існування, була якоюсь бандою, навіть чужорідною, звязаною лише з князем, та відірваною від народу; ні, це були лише досконально вивчені військові керманичі, переважно з місцевих людей, діяльність яких зосереджував князь. Всі свідоцтва нам кажуть, що дружина не була кастою і що до неї могли вступати всі вільні громадяни, на основі певного стажу й вишколу.
Окрім цієї старшої дружини під рукою князя, була ще молодша дружина, складена з двох частин: отроків і гритьби. Молодша дружина — це було постійне військо для відпору раптових наїздів степового ворога. Кожна частина цієї дружина мала свій окремий характер: ми бачимо, що княжі отроки і вогнищани при особі князя завжди одні й ті ж, із цих отроків то один, то другий переходить у старшу дружину, а далі виїздить держати тисячу, або його призначають до иншого молодшого князя; отак, із певністю можна сказати, що отроки молодшої дружини, — до речі, цим отрокам бувало по 30—40 років і більш, — є тільки вишкіл, переходовий ступінь до огнищанина, старшого дружинника, щось на зразок юнацької школи. Гридні ж дуже часто зміняються, при чому деяка невелика їх частина переходить до отроків, а деяка вертає додому у свою громаду. Цікаво відмітити, що коли Святослав іде в похід на Греків, то збірає людей із міст та пригородів до гритьби. Крім того, до того ж походу вимагають людей од Древлян та Дреговичів на службу в „руські вої“ — гритьбу.Таким робом, під натиском обставин життя, наш народ змінив дещо у свойому військовому впоряді і в початках будування української держави мав військо, що все-таки твердо трималося підвалин усенародности і мало: загальне рушення, зорґанізоване на десятковому принципі, постійне військо — гритьбу, як вишкіл для кадрів десяткової системи, молодшу дружину — отроків, як вишкіл для старших начальників і старшу дружину — вогнищан, як корпус підготовлених старших начальників.
Знову зазначимо, як своєрідно й дотепно зміняється наш військовий впоряд, яка гармонійна природна система, і це тоді, коли в цілій Європі, не виключаючи й наших найближчих сусідів, цвіте пишним цвітом феодальна система і бушують наймані банди ляндскнехтів.
З таким впорядом військової сили почали наші предки давати відсіч степовим наїзникам: Половцям, Печенігам, тощо. Виходили в поле маси загального рушення, стаючи тисячами в полки, під орудою досвідних начальників і в XI. та початку XII. віків знищили, майже цілком, небезпеку степу.
Але під час цих удатних походів наші предки накоїли помилок, що довели до татарської руїни XIV. віку.
Популярні походи на степових хижаків зробили надто популярними тих князів, яким передано в руки повну владу, військову й цивільну; обмеження цієї влади з боку віча все меншає, популярні княжі роди починають дивитися на свої князівства, як на власність, а на дружинників, навіть і старших, як на захисників своїх особистих інтересів. Починаються усобиці, сварки поміж князями, що спіралися у своїх змаганнях на дружини старші й молодшші, оттак як тепер „большевицько-народня“ влада на свої школи червоних командирів.
Народ мало брав участи у сварках своїх князів (підношу — своїх, українських), даючи їм змогу зводити свої порахунки силами дружин, чи найбільш охочих людей. Так, коли 1147. року український князь Ізяслав Мстиславович, сварився за київське княжіння з українським же князем Юрієм Ростиславовичем і закликав Киян до походу на останнього, то дістав рішучу відмову й мусів покладатися тільки на свої сили, а коли йому не пощастило, то Кияни байдуже сказали, що це не їхня справа. Зате зовсім инакше було, коли той самий Ізяслав пішов війною на захист українських меж проти сіверського — московського типу — князя Ігоря Ольговича; тоді вся десяткова орґанізація вийшла до бою „і з дітьми“, тобто, кажучи сучасною мовою, змобілізувавши всі річники, і перемогу вирішили вояки всеї української землі.
Нічого казати, що вже саме відокремлення інтересів дружини від інтересів усієї землі було поганою річчю, а тут іще приходили погані впливи з боку північних князів, які для збільшення своєї влади, використовуючи монархічно-рабські прикмети своїх народів, почали закликати до себе чужородних дружинників і на службу свою чужородні наймані війська; з другого боку, на Галичину йшов вплив феодальної Європи з її теж ворожими населенню лицарськими відділами й бандами найманців.
Під цими впливами зійшли з простої дороги й наші українські князі і з початком XII. віку до них на службу з'являються вже наймані відділи Варягів із півночі і південних кочівничих Торків та Берендеїв. Народ у його масах, як головний захисник держави, штучно відходить на другий плян.
З другого боку заможні або впливові роди добачили ту особисту користь із феодальної системи, але не бачили тої біди, яку вона несе цілому суспільству, цілому краєві. Почалися пошукування болярства з виключним правом носити зброю і правом командувати иншими. Галицька земля перша зійшла на цей шлях, і на початку XIII. в. ми бачимо там запеклу боротьбу болярської верстви за осягнення прав окремости й упривілєйованости.
Але народ, підсвідомо почуваючи небезпеку від цього ладу, намагався боротися проти нього. Народні маси рішуче підтримують тих князів, що шукають у них опори й борються проти тих, що на зразок північний хочуть денаціоналізувати дружинників-вождів і надати їм чужоземний характер. Неодного князя позбавлено князювання за такі його спроби й неодин дістав підтримку в боротьбі з захланним болярством. Алеж у цей мент боротьби народніх мас за свій попередній військовий впоряд проти спроб прищепити чужоземне, на українську державу прийшла навала татарська й північна. Надаремне стара випробувана десяткова орґанізація поставила під зброю всі свої сили і проти північного „Боголюбивого“ Князя Андрія і проти небоголюбивих, хоч однаковісіньких із ним татарських орд — не було монолітности в народі, не було віри у провідників так, що навіть бродники опинилися в ворожих рядах, так і впала могутня українська держава. Але руїни її не зразу дісталися північно-східним наїзникам; вони попали раніш під владу західних сусідів, що почали прищеплювати нашому народові чужий військовий порядок. Ми далі побачимо, як на це народ реаґував, тепер же зазначимо, що надання військовим керманичам громадянсько-адміністративних обов'язків, перехід на персональну владу й одокремлення командування від народу разом із наданням військовому командуванню соціяльних привілеїв, — загубило нашу державу в XIV. в., дармо що в неї був доскональний військовий впоряд.
Після татарсько-московської руїни, наш народ дістався під владу Литви та Польщі; остання мала тоді буйно розцвілий шляхецько-наймовий військовий впоряд, перша йшла вже по похилій дошці до того ж безладдя. Війська лицарського народу — шляхти, яка єдина, як певна каста, за всі права в державі, мала почесний і упривілєйований обов'язок носити зброю, якого вона не хотіла сповняти, ті війська й найманці зо всіма їх прикметами, зустрілися з демократичним упорядом українського народу, де кожний громадянин був вояком. Правда, те, що найшла в нас Польща, вже не було таке доскональне, як у часах перед руїною XIV. в. Далися таки взнаки чужі впливи, що викликали боротьбу XII. й XIII. в. в. і внаслідок яких український народ уже не виявляв зі себе моноліту щодо громадських прав та обов'язків.
Реєструючи від перших кроків те, що вона дістала, литовсько-польська влада устаткувала на теренах українського народу такий військовий впоряд: населення поділено на певні верстви щодо сповнювання військового обов'язку. Перша верства — службові боляри, де кожний мусів виїздити верхи до війська, виявляючи з себе „сулицю“ (коп'є), себто, крім себе, мав постачити ще двох гірш озброєних верхівців і чотирьох піхотинців. Далі йшли путьні боляри, що самі не виходили до війська, але правили „пути“, себто, давали військовий податок. Дальші з ряду були слуги панцирні, що мусіли лише самі особисто ставати до війська в повній зброї, ординські слуги, що виходили теж особисто, але в легкій зброї й, нарешті, смерди — вільні, які давали одного на вісім родів збройного піхотинця (решти десяткового устрою) і, нарешті, невеличка кількість тяглих, що тільки платили податки.
Нові пани українського народу зжахнулися; стілько військово обов'язаного люду, стілько люду, готового стати під зброю, майже всі, ergo, всі мусять дістати привілєї, які належать обов'язаним до військової служби, а якими в шляхетній польській республиці й у вільній Литві розпоряджає лише лицарський шляхетний нарід „nobiles“, залишаючи решті народніх мас рабство. Коли ж надати ці права всій масі збройних Українців, то їх буде більш, аніж шляхти! Не можна! І от нова влада починає ламати цей наш, хоч уже зіпсований, але все ж подібний до римського чи македонського клясичного впоряду, впоряд і складати з нього quasi-феодальну карикатуру.
В XV. в. подаровано містам маґдебурське право, чим виключено їх раз на завжди з загального народнього впоряду і вбито клин між містом та селом.
В 1413. р. видано городельський привілєй, згідно з яким до „шляхетського“ народу Польщі можна було приймати тих із литовських підданих, що їх приймав до свого гербу польський шляхецький рід. В 1432. — 1447. р. р. цей привілєй поширено й на українських збройних людей, але лише на службових боляр, що мали користатися з усіх прав коронної шляхти; таким робом, знову вбито клин, але цим разом уже серед самої української збройної людности. Дальшими привілєями 1545. — 1563. р. р. українських боляр зрівняно у правах із коронною шляхтою, але ж тільки боляр, решта ж збройного й військово обов'язаного люду мала бути повернута в стан тяглих хлопів.
Але не так то легко випускав із рук зброю, а разом із нею свої права український, не „лицарсько-шляхетний“, а повний почуття своєї особистої демократичної гідности народ, що мав спадщину вікового життя своїх предків, і з діда-прадіда плекав почуття права й обов'язку.
Українські панцирні й ординські слуги вперто боролися за свої права й, не зважаючи на всі пресії, ще в „люстраціях“ (переписах) у 1565. р. зустрічаємо шляхту барську, яку люстратор заносить у реєстр як збройну, хоч вона й є непривілєйованого, плєбейського роду, очевидячки, із панцирних слуг. Те ж бачимо і в околицях Белза-Сокаля-Перемишля.
Крім цієї правної боротьби за споконвічний військовий впоряд українського народу, почалася инша боротьба, мовляв, революційна, яку повели обезправлені народні маси.
Ця боротьба вибухнула за великих гетьманів Богдана Хмельницького та Дорошенка.
В той час, як українському народові примусово прищіплювали чужий, ворожий його стихії устрій, старий степ не забував своїх синів і надсилав на них грізні хмари, що допомогли їм виламатися зпід чужого порядку й поновити свій.
На самому кордоні осілої людности, на межі зі степом, ніякі привілєї і ні накази польської влади не могли примусити населення випустити з рук зброю, й воно все, як старими часами, було військово заобов'язане, заобов'язане тим обов'язком, який покладав на нього степ, і чим глибше забігали в межі осілої людности загони татарські зі степу, тим далі ширилися озброєні оселі. Польське державне право не хотіло визнавати для цих осель, що повнили дійсну військову службу, прав, рівних бодай зі шляхтою центральних територій, що ніякого майже обов'язку не відбувала. Отже, шукаючи можности здобути ці права, людність цих осель глянула на степ, і в степу почав творитися той осередок, який згодом почав здобувати права, й одновляти старий порядок.
На Дніпровому Низу, в тих місцях, де колись жили Анти, а пізніш боронилися, як передова сторожа українського впоряду, бродники, почали гуртуватися ватаги виходнів із України, для яких небезпечне життя, на основі старих демократичних звичаїв, миліше було за безпечне, але на основі феодально-рабських зразків. У цих ватаг військовий впоряд був збудований на старих підвалинах, де певні гурти взаїмно пов'язаних людей мали ставати всі загально під зброю.
Перші звістки про ці ватаги, ще безбарвні, ще без суто українських ознак, ми зустрічаємо вже в 1493. — 99. роках, тобто, 40 літ після поширення городельського привілєю на цілу українську шляхту — тільки боляр. Отож легко отже льоґічно звязати між собою ці факти.
Ці аморфні зпочатку ватаги починають потроху почувати спільність своїх інтересів і устрою, спільність завдань і, нарешті, 1550. року, тоді, коли шляхетсько-феодальний лад останніми привілєями 1545. — 63. років, відокремив нобілів-боляр від плєбсу, на острові Хортиці склався могутній новий осередок справжнього українського військового впоряду та життя, Запорозька Січ.
Це вже не був місцевий, одокремлений протест української стихії проти чужої отрути, як протест барської шляхти, то-що, а могутній загальний протест цілої народньої маси. Стара українська традиція вимагала демократичного впоряду й певного народнього військового вишколу, яким була свого часу княжа дружина. Такого впоряду не дала та й не могла й не хотіла дати чужа влада, й він виріс далеко поза межами її впливів. Серед дикого степу, там, куди й носа не сміла показати польсько-лицарська шляхта, куди не хотіли й не змогли б іти найманці-кварцяни, осіла і старша й молодша дружина, дружина, що належала вже не князеві, а цілому українському народові. Не мав змоги цей народ мати свого демократичного віча, — повновласників од родів, — і своїх ліпших людей біля своїх осель, поневолених чужинцями, й тому права й обов'язки цих орґанів він переніс і на Січ. От чому вказівки та директиви Січі так пильно виконувано, от чому так швидко приймав їх український народ.
Набіраючи сили, цей новий на старий лад впорядок українського народу, почав ширитися і в межах осілої людности, в кордонах Польщі. Січ почала вимагати прав, рівних із правами попереду кварцяних військ, а потім і шляхти, при чому дбала не тільки про тих, що були на Січі, а й про тих усіх, що „признавалися до козаків“, вимагаючи підпорядкування їх козацькому присудові, — зверхности Січі й її обібраного начальства.Не тільки „про людей лицарських славного війська його королевської мосці запорозького“, а і про инших козаків, що „на волостях жиють“, дбає кошовий Самійло Кишка в 1601. році, надсилаючи, вже по погромі Наливайка, „ґречний лист“ до польських гетьманів.
Даремне польсько-шляхетська державна влада боролася проти таких змагань, даремне час од часу владжувала погроми козаків, створювала реєстрове козацтво, щоб розірвати єдність народню, — вона не здужала впоратися з українською стихією, й січові козаки, „вигребаючись поодинці, чи гуртами на „волости“ в землі „корони польської, чинили непорядок, у сваволю втягаючи хлопів“, а на Січі куріні почали вже називатися назвами тих частин української землі, звідкіля вони поповнювалися й що їх годували, годували, бо у зносинах Запорожжя з Короною на початку XVII. віку, виразно вимагається, щоб королівські замки не перешкаджали постачанню запасу з волостей на Низ.
Січ-Низ катеґорично ставила населенню України, яке визнавало козачий присуд, обов'язок якийсь час козакувати на Низу, себто, проходити військовий вишкіл. Численні думи-пісні, що збереглися з того часу, виразно кажуть, що це козакування на Січі було передумовою права брати шлюб. Коротко кажучи, новий військовий впоряд українського народу в часах поневолення поділявся на дві частини: вільну Січ і півтаємну верству козачого присуду, які були в тісному звязку поміж собою.
У загальних рисах цей впоряд перед Хмельниччиною можна змалювати так:
а) вишкіл і постійний кадр — Січ і взагалі низове козацтво, яке поділяється на: 1. постійний склад, на тих січовиків, що добровільно зреклися всіх благ спокійного життя в ім'я військовости; вони є майбутня старшина українського народу, його провідники; тільки зпоміж цих старих козаків поповнюється командний склад Січі, їх визначають ті, що „вигребаються на волости“ і пильнують там традицію козачого порядку та ведуть порахунки тим, „що під козачим присудом“, „чинять непорядок“. як кажуть чужі старости; 2. змінний склад джур та новаків із тієї молоді, що йде, згідно з козацькою традицією, на вишкіл до Січі, а також із тих старих козаків, що, може теж із традиції, прийшли на повторну службу до Січі;б) резерва військ, загальне рушення, що складалося з тих, які признавались офіційно, чи неофіційно до козаків, і які пройшли вже козачий вишкіл на Січі, які, правдоподібно, бо не могло лишитись документів від таємної орґанізації, були на порахунку у старих січовиків, що „вигребались на волости“. Що це так, свідчить те, що за повстання Хмельницького всі Гаркуші, всі Перебийноси й инші провідники полків черні були з запорозьких характерників.
Зрозуміло, що такий впоряд, збудований на підвалинах далекої української старовини, не міг не впливати на тих, що мали хоч етноґрафічне українське почуття, от чому в рядах керманичів Запорожжя ми бачимо не тільки шляхетські, а й княжі роди, що не втратили ще українського серця.
Розвинувшись за повстання Богдана Хмельницького, цей природний український впоряд стер чужий намул і став би сам собою, як би зумів позбутися їх дощенту.
Стихійне повстання у другій половині XVII. віку вивело на поверхню заснований у народньому дусі український впоряд, і „як чудом“ склалась українська держава, збудована на тих „старовинних правах та звичаях“ українських, „які поновлені в Батьківщині нашій з офірою життя великої лічби воїнів“, як це казав Богдан, одмовляючись од звання нащадного гетьмана, пропонованого йому послом турецьким в 1649. році, як звання, „противного правам і звичаям нашим“.
На жаль, лише часи між пилявською битвою і зборівською умовою були часами справжньої понови нашого військового впоряду, бо вже після відвороту зпід Замістя, Хмельницький зі своєю старшиною, дарма, що з інтуїції виголосив привернення старовинного українського ладу, поставив умовою польській владі, вимагаючи привілєїв тільки для 40 тисяч козацького реєстру, забувши немов про решту населення. Перемігши шляхетсько-польський режим під Зборовом, він дістає ці ганебні умови.Тому тільки період од Пиляви до Зборова може цікавити нас, як щось своєрідне. На превеликий жаль, у нас мало вказівок про велетенську орґанізаційну працю цього часу, бо, очевидячки, вона українським сучасникам подій здавалася звичайною і химерно-незрозумілою чужинцям.
Як можемо собі в'явити, вся Україна була поділена на полкові райони з полковою старшиною на чолі, полки — на сотні, останні — на куріні, а ці — на десятки. Кількість сотень у полку, курінів у сотні й десятків у куріні не була зазначена, не була зазначена й кількість людей у кожному з цих об'єднань. Як і колись давно всі без вийнятку здатні носити зброю мусіли йти до війська, лишаючи на ласку божу господарство і свої инші обов'язки перед державою, як і колись спеціяльного, добірного, реґулярного війська не лишилося. Все Запорожжя розійшлося по полках, занявши там командні посади. Навіть вишколу нових начальників не лишив біля себе гетьман Богдан.
Одне слово, в хаотично-зіпсованій формі поновлювалась на Україні стара орґанізація, з якої виключено ті властивости поділу обов'язків та розложення їх у відповідних розмірах на родини, як це було за княжих часів і в передкняжий період. Зрозуміло, що такий військовий впоряд дав кольосальну кількість людей у війську, повне безладдя в їх масах, а головно — повну руїну господарки в краю. Наслідок був такий, що вже при зустрічі з більш-менш порядно влаштованими відділами Яреми Вишневецького, всі ці невпорядковані маси не здужали його перемогти під Збаражем, а під Зборовим вони знесли геть чисто польське військо лише завдяки ґенієві Богдана та безладдю шляхетської армії, що складалася до того ще з самої коронної шляхти, погано вивченої, шляхти що в центрі держави забула про те, як носити зброю.
Після Зборова, очевидячки, налякавшись безладдя, яке панувало в масових військах, і господарської руїни краю, Богдан, ізгодившись на реєстр 40 тисяч козаків, упривілєйованих як шляхта, почав новий впоряд на зразок що-тільки переможеного ворога, вирвавши тим самим душу в українського впоряду, — загальний для всіх військовий обов'язок при рівних правах, — і звернув на чужі нашому народові шляхи.Полки складано лише з упривілєйованого козацтва, з реєстрових, а маса знову мусіла йти у хлопи. Реєстрові відірвалися від мас, військо перестало бути всенароднім, і за короткий час його існування не могло набрати прикмет суто фахових. Наслідки не забарилися на себе чекати. Під Берестечком до бою вийшли вже не всенародні українські війська, а реєстрові та чернь, де одні не вірили другим, і скоїлося нещастя та погибіль.
Гетьмани після Б. Хмельницького теж орудували не всенародньою українською силою, а лише певною верствою її, і в їх боротьбі народу, що зпочатку за Хмеля так одностайно став до зброї, тут майже не було, як не було його під час усобиць княжих дружин. Тільки це, і головно це, нерозуміння вимог національного військового впоряду й дало можливість існування чотирьох гетьманів одразу.
Андрусівський договір знову віддав Україну, роздерту на частини, в чужу неволю. Шляхетський порядок знову запанував на Правобережжі, але й Січ і, головно, спустошені райони лівого берега — Дике Поле стали схованкою для національного порядку й життя, бо туди ані московська, ані польська влада не могла сягнути.
Січ у ті часи грала ролю, змальовану вже в розділі п'ятому, але впливи її значно зменшились, їх параліжував на Правобережжі терор і відірваність козацької верстви від народа, що так боляче виявилось у демаґоґії Брюховецького проти кармазинників, а на Лівобережжі — новий порядок українських слобідських полків.
Тікаючи від Поляків, громади Українців оселювалися в тих фіктивних кордонах Московщини, що були порожні або малолюдні, й за захист цих районів діставали право жити „черкаським звичаєм“, який вони принесли з Польщі й який був карикатурою шляхетських розумінь і староукраїнського впоряду.
Ідея загального військового обов'язку для всіх була і в цих оселях, що жили черкаським звичаєм, але вона змінилася так, що ввесь народ поділено на низку ґруп.Головною повноправною з усякого погляду ґрупою були козаки, зобов'язані до фактичної служби аж до смерти, і в спокійний і в воєнний час. До кожного козака приділювано певну ґрупу теж „черкаських людей, яка складалася передусім із родини самого козака й декількох споріднених із ним сім'їв. Ці люде мали назву підпомішників, виряджали козака й помагали йому відбувати його службу. В разі смерти козака, чи його нездатности до служби, місце його заступав найближчий із родини підпомішник. Ці черкаські гуртки з козака та його підпомішників об'єднувалися в сотні з нерівним числом козаків у кожній, а сотні полки.
Крім цеї козацької й підпомішницької маси, існувала ще верства, яка складалася переважно з чужоземних домішок і яка не відбувала ніякої особистої служби, а лише платила податки на утримання війська. Цікаво, як були обсаджені старшинські посади в цьому, з трьох ріжнородних верств, як би каст, збудованому впоряді. Природно, що обсаджені вони були на тих же підвалинах, як і в кастовому впоряді на підвалинах спадщинности. Посади командантів слобідських полків харківського й сумського були, наприклад, спадщиною сім'ї Донців.
Москва дбайливо плекала цей неприродний для Українців впоряд упривілєйованого кастового війська, такий близький до її традиції „мєстнічествующіхся бояр“ і прямувала до того, щоб розбити єдність його з Запорожжям, а самому Запорожжю, підтримкою в ньому привілєйованої старшини, теж надати чужоземний впоряд.
Що дальш і що міцніще брала Москва у свої руки просторі степи українські, то більше безладдя вносила вона в той і так уже непевний військовий впоряд. Поруч із реєстровими полками виростає „городове козацтво“, вже підпорядковане міському самоврядуванню і тим одділене від реєстровиків, повстають охочекомонні полки, які цілком ідуть на службу московських воєвод і поповнюються з тих верств населення, яких обійдено козацькими привілєями, а які старалися, бодай через службу чужинцям, здобути ці привілєї.
Змагаючи до підпорядкування України, московські царі, зокрема Петро I., наказують підпомішникам помагати реєстровим не тільки в військовій службі, а і в копанню каналів за вказівками його величности й т. д., а упривілєйована верства, тремтячи за свої привілєї, не робить нічого проти цього розкладу, а ще й веде боротьбу з Запорожжям, по збавляючи його значіння символу всенародньої української сили, перетворюючи його в банди авантурників та гультяїв, у що вони справді й перемінюються під упливом боротьби зі своєю упривілєйованою верствою і недовіррям спровокованих нею народніх мас. Даремне ідейні й високо освічені провідники Запорожжя, такі, як Кость Гордієнко й Сірко, стараються повернути Запорожжя на його попередній шлях кермування народніми масами. Впливи затроєної шляхетсько-московською трутизною реєстрової та городової козацької старшини — нищать усе. Від цієї отрути не був вільний і сам гетьман Мазепа, бо не зумів подолати біди, і в мент його повстання проти московського самовластя його сурма не скликала під зброю цілого народу, бо грала незрозумілі мотиви, і в той час, як реєстрові й Запорожці билися в рядах Шведів, — охочекомонні були на боці Москви…
Не пощастило повстанню гетьмана Мазепи, відступив і Кость Гордіенко-Головко, справжній представник стародавнього українського народнього устрою зі своїми Запорожцями — останньою дружиною українською, і чорна туча чужої неволі нависла над нашим краєм.
Козацькі слобідські полки, що ще якимось чудом уціліли після погрому Мазепи, цілою низкою указів що раз більше і більше почато підводити під загальний некрутсько-примусовий лад Московщини-Росії й, нарешті, перевернуто в гусарів; тим, що всіх вільних козаків зараховано в некрути, їх спадщинне начальство охоче записалося у дворян, одягнувши блискучу форму й погони, а підпомішників і підданих разом із усім населенням України зачислено в „подлоє падатноє сасловіє“.
Чи ж могла Москва, з її верховодними клясами й деспотом-царем, терпіти поруч себе Січ, яка вже не мала захисту в тих степових ворогах, що були б страшні для сильної тоді Москви? Загарбала Москва степ, а з ним і військо запорозьке, яке в ту пору вже тільки загальним несенням служби відріжнялося від знищених уже слобідських полків і цілковито стратило свої стихійні впливи на народ.
Січ зруйновано, але перед самим зруйнованням вона, а потім і ті її недобитки, що втекли за Дунай, зорґанізувались на основі споконвічного принципу, а саме — все козацтво низове поділилося на паланки, паланки на куріні, куріні на сотні, сотні на десятки, але в десятку було не 10 козаків, а така скількість, яка могла виставити до походу й утримати серед звичайних умов 10 вояків, а при повному напруженню сил і більше, навіть всіх, здатних носити зброю.
Кожна паланка утримувала на Січі певний відділ товариства, рівний звичайно половинній кількости десятків паланки, а в небезпечні боєві хвилини — повній кількости десятків.
Така Січ не втратила звязків із поневоленим Москвою українським людом: „Їхав козак за Дунай, сказав дівчині прощай“, каже стара пісня; „убєґают холопи за Дунай, тяґлих Вашево Вєлічества не удержать в полном павінавенії, патаму чта бєґут за Дунай“, — пишуть часто вищі московські урядовці у своїх реляціях.
З часом і за Дунай простяглася жорстока рука великого „равнятєля“ та мілітаризатора всіх Миколи I., через зраду Гладкого Січ передано у московські лабети й негайно розділено по реґулярних полках для зрівняння з некрутською масою з „вазвращенієм бєґлих крепостних, што пряталісь в казачьїх вайсках“.
Січ спробувала ще раз відродити свої впливи і, перетворившись у козацьке Азовське військо, під орудою Головатого, дістала привілєй на самостійне існування, але, як тільки Головатий почав запроваджувати в війську старий лад, то вмер од невідомої хвороби в Петербурзі, а Січ перекинуто на Кубань, щоб вільні нащадки вільних дідів деморалізувалися, нищачи вільні народи Кавказу…
Широкі простори відмежували недобитків Січі, кубанських козаків, од решти українського народу, а ріжні права і привілєї, надані Кубанцям разом із Донськими, Уральськими і иншими теж козаками, морально відмежували їх од українського народу, зробивши їх штучно чужою йому верствою.
Решта нашого народу, тобто, головна його маса, під московським ярмом пішла тернистим шляхом некрутчини й тої ніби-то загальної військової повинности з рівними для всіх обов'язками, але ріжними правами.
Здавалося, що кінець, що раз на все позаростали стежки-доріжки до старовинної волі й устрою нашого народу, здавалося, що ніякі сили не звяжуть уже в один вінець спадкоємців Січі — Кубанців із спадкоємцями гритьби та воїв — із народніми масами на Україні, і що Кубанці, нарівні з иншими теж козаками, будуть лише тим ненависним військом, що нагаєм, рушницею та кінським копитом підтримує царську московську владу і гнобить масу. Здавалося, що народ наш, ізнесилений некрутчиною, ніколи вже не встане. Але гримнуло-гукнуло в степу, й російська революція зрушила ніби-то мертвий попіл, що вкрив наші народні маси, і зпід нього вибухнуло полум'я, що жевріло там віками.
Повстання, що раз-у-раз струшують Україною, орґанізується на знайомий принцип: якийсь адміністративний район дає певну військову одиницю, що дробиться на менші, охоплюючи села, а в цих останніх на ґрупи по декілька родин під загальною кермою. Начальники в нижчих об'єднаннях виборні, але вже від сотні народній розум шукає за начальника вишколеного чоловіка. старшого дружинника, — як свій знайдеться, свого в першу чергу, й вишколеного у другу, хоч підпрапорщика, але свого.
Не забув наш народ старовинної своєї традиції: доконечність мати добре вишколений постійний відділ, і виставляє на постійно в поле відділи партизансько-повстанські, а в часах більшого напруження своєї творчости відділи на зразок Богданівців, Дорошенківців, Гордієнківців і т. ин., поки ці відділи служать інтересам народа, знаходяться кращі його сини, а коли ці інтереси забуваються, — знаємо хто.
Отже, збудувавшись на цих суто-історичних народніх підвалинах, діставши від народа перлини його духа, його добірні полки, ми почали творити, при допомозі цих перлин, армію через „уєзних воінскіх начальнікоф“ на основі тої системи „общеабязатєльной ваєнной павінності“, на знищення якої й повстали народні маси.
Знову ми почали брати від народа „некрута-новобранця“, прикликати „призивниє ґада“ одне слово — лити нове вино в старі міхи, які звичайно порвалися, вино витекло, а самі міхи „за непотребностю“ готують на публичний продаж.
Щоб хоч наші наступники в боротьбі „за волю-долю вітчини“ не повторювали помилок Богдана, Мазепи й наших, щоб зробили вони краще, ніж Запорожці, підсумуємо все, й на підвалині цих підрахунків спробуємо дати нарис того, як можна найкраще, не розходячись із народнім духом, збудувати армію, яка б одповідала всім сучасним вимогам і мала силу часів Олега, Ігоря, Святослава, Пиляви та Хотина.
1. Український народній дух вимагає, щоб військовий обов'язок покладати безумовно на всіх, і щоб той, що не готовий, чи не здатний боронити край, не мав повних громадянських прав. Звідси випливає, що кожний мусить бути військово-вивчений, щоб могти осягнути громадянську повноправність;
2. народній дух жадає, щоб кожна військова одиниця складалася з населення тої самої території, і та військова одиниця, і то в дрібних її розділах, поповнювалася б земляками і, як що до чого, закликати всіх здатних носити зброю, чи то повноправних;
З. народ розуміє, що ті війська, чи посади в них, які вимагають більшого досвіду, або окремих фізичних, чи психічних прикмет, мусять поповнюватись добірними особистостями, але не визнає привілєйованости за службу в таких частинах, будуючи цю службу на принципі: хто більш має, той більш дає
4. народ розуміє глузд існування окремо добірних частин, як представництва й вишколу, щоб посунути вперед військову штуку і захищати небезпечні кордони;5. народ уважає, що на війні кермівництво мусить бути в руках людей фахово й загально освічених, але обов'язково своїх, бодай щодо крови, як не щодо місця народження; рішуче протестує проти зосередження військової й цивільної влади в одних руках, вимагаючи підпорядкування першої — другій;
6. народ хоче сам упоряджати свій військовий обов'язок, будуючи його на підвалинах ґравітації тої чи иншої родини, чи особистости;
7. народ розуміє конечну потребу фахового вишколу старшин і фахових шкіл для них, але загально доступних.
Витягнувши з досвіду вісімнацятьох віків існування нашого народу головні вимоги його духа, спробуємо влити їх в головні засади законів, які забезпечили б нам армію сучасного типу.
І. 1. Всі громадяни землі української обов'язані ставитися особисто для захисту зброєю території й інтересів українського народу;
2. повноправним громадянином визнається той, що, осягнувши певний вік, складе іспит із умілости володіти персональною сучасною зброєю і зі знання головних підвалин військової справи, тому, поруч із загальною освітою, вводиться військова, на основі програми, складеної міністерством освіти й військовим; військова освіта провадиться з розпорядку народніх орґанів освіти, і з тою метою для них призначається керманичів із тих військових фахівців, що вже нездатні для полевої служби, а тільки для запілля; ці керманичі в правах, обов'язках і підлеглости зрівнюються з народніми учителями; справу військового вишколу контролює військова влада.
II. 1. Населення кожного повіту творить міліційне об'єднання, що зветься паланкою, й поділене на тілько дрібних одиниць, кілько їх усталить міністерство внутрішніх справ, разом із військовим;
2. всіма паланками й усіма їх відділами з військового боку кермують начальники, що в одміну від начальників козачих військ звуться отаманами, а не командирами:З. паланка в спокійний час служби не відбуває, але громадяни в ній усі затягнуті в реєстр із розподілом за посадами й об'єднаннями; отамани паланок слідкують за поповненням військових знань у підлеглих; і вони мають право робити заходи щодо позбавлення деяких громадянських прав тих, що з недбайливости стають нездатними до військової служби; частини паланок, постановою відповідних громад, можуть збіратися для врочистостей і вишкільних маневрів;
4. паланки підлягають міністерству внутрішніх справ і можуть бути покликані під зброю всі, чи частинно на підставі законів, які видає народнє представництво.
5. декілька паланок на основі роспису, складеного міністерством військовим чи внутрішніх справ, затвердженого народнім представництвом, поповнюють якийсь той самий піший козачий полк, надсилаючи, на законом установлений реченець, континґенти до орґанізаційних об'єднань полка, завжди тих самих; порядок і характер надсилання на континґенти на підставі спеціяльних постанов устатковує остаточно командир полка за згодою з орґанами самоврядування в паланці й начальником паланки;
6. підчас мобілізації паланки висилають до свого полку та формованих із нього одиниць потрібні поповнення за мобілізаційним пляном, складеним у полку при участи отаманів паланок;
7. з проголошенням війни кожна паланка формує для свого полку запасовий курінь, який ввесь час війни підпорядковується командирові полку на підставі постанов про запасові частини.
III. 1. Кінні частини та частини спеціяльні формуються з тих же паланок, що й піші полки, а для того паланки розписують і по тих кінних і спеціяльних частинах, які вони мають поповнювати;
2. паланки висилають до цих частин, таксамо, як і до піших, континґенти в спокійний час і поповнення під час війни; на відвічальність отаманів паланок та під контролею військової влади в ці частини мусять вступати деякі фахівці, а в кінноту сини тих родин, які можуть постачити вояка з конем.IV. 1. Щорічно устатковується кількість людей, котру паланка має висилати в кінну, пішу гритьбу, чи в гритьбу спеціяльних родів військ і в який саме полк, чи частину[1].
V. 1. Всі міліційні посади в паланках обсаджуються за вибором, як земські, але лише з тих людей, що пройшли повний військовий вишкіл у козачих частинах, чи частинах гритьби, обов'язково в муштрі й обов'язково осягнувши там найвищий ступень козачих ранґ для посад міліційних нижче командира сотні й старшинської ранґи — для посад отамана сотні та вище, й булавної старшини — для отамана паланки;
2. ввесь розпорядок у паланках, чи то в міліційних відділах, щодо військових справ ведуть отамани, як члени загально громадських колєктивів даних осель, повітів та волостей, з правом рішаючого голосу і правом протесту, коли громада зробить що проти закону; коли не внесено протеста, отаман паланкового об'єднання відповідає перед законом; копію протесту отаман паланкового об'єднання шле командирові свого козачого полку;
З. командир козачого полку має право контролювати сам, чи через призначених осіб, усі військові справи в паланках, що поповнюють полк, і право протесту;
4. паланкові отамани всіх ступнів відповідальні за неправильне надання прав громадянства тим, що не дотримали умов військової освіти і військового обов'язку;
5. зброя для військової освіти й инше приладдя знаходяться в розпорядкуванні загальних освітних орґанів;
6. зброя для паланок знаходиться в відповідних отаманів паланкових об'єднань.
VII. 1. До старшинської служби в паланках, а також у частинах козачих і гритьби обов'язані всі, що побрали загальну вищу освіту, тим то вони, після закінчення своєї освіти, обов'язково проходять муштру в козачих полках або в полках гритьби, і фаховий вишкіл у спеціяльних школах;
2. по закінченні вишколу вони лічаться на порахунку козачого полку відповідно до роду зброї й паланки, в якій живуть, не можуть міняти місця побуту без повідомлення командира полку й отамана паланки, і командири полків закликають їх у межах існуючих постанов на повторні збори через отаманів паланок;
3. ті, що схочуть піти в реєстрову старшину чи підстаршину мусять: а) мати всі громадянські права, чи то середню освіту, б) бути приписані до якоїсь паланки, в) пройти козачий скорочений вишкіл у частинах козачих чи гритьби відповідно до роду зброї, г) закінчити фахову старшинську чи підстаршинську школу.
VIII. Частини гритьби й козачі існують на основі окремих постанов, затверджених законним шляхом державною владою.
От коротенький нарис того, що може бути в нас, коли ми захочемо збудувати військо на національних підвалинах, освячених споконвічною традицією.
Не вважаючи цей нарис вичерпним, а думки, висловлені в ньому, непомильними, а лише матеріялом для обміркування, я складаю їх на суд загалу.
.svg)
- ↑ Гритьба — добірні війська в державних центрах та на кордонах, які утримуються на основі воєнного часу.
 | Для цієї роботи не вказано ліцензію, або вказана ліцензія не підходить для Сполучених Штатів. Причина: Недостатньо інформації, щоб визначити ліцензійний статус у Сполучених Штатах |