Тарас Бульба (Садовський, 1910)/I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тарас Бульба Глава I
автор: Микола Гоголь
Мова оригіналу: російська. Перекладач: Микола Садовський
Із збірника «Миргород». Опубл.: 1910. Джерело: Микола Гоголь. Тарас Бульба. Пер[еклав] М. Садовський. Київ: Друкарня 1-ої Київської друкарської спілки, 1910. 160 стор.  Wikipedia-logo.png Стаття у Вікіпедії 


I

— А повернись-но, синку! Цур тобі, який ти чудний! Що це за попівські підрясники на вас? І отак би то всі в академії й ходять?

Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі й оце приїхали додому.

Сини його щойно позлазили з коней. То були два здоровенні парубки, які дивилися ще з-під лоба, як усі семінаристи, що лишень покінчали науки. Здорові, рум'яні їхні лиця укривав ніжний пух, що не знав іще бритви. Вони дуже завстидалися з такого батькового привітання і стояли нерухомо, потупивши очі в землю.

— Стійте, стійте! Дайте мені на вас гаразд роздивиться, — провадив він, обертаючи їх. — Ото які довгі свитки на вас! Ох же й свитки! Таких свиток ще й на світі не бувало. А ну ж, нехай котрийсь побіжить, а я подивлюся, чи не беркицьне він на землю, у полах заплутавшись...

— Перестаньте глузувати, батьку! — промовив нарешті старший із них.

— Ти диви, який пишний! А чого ж би то й не посміяться?

— А того! Бо хоч ви й батько мені, а сміятись будете — їй-богу, одлупцюю!

— Ох ти ж сякий-такий сину! Як то — батька?! — промовив Тарас Бульба і вражено відступив на кілька кроків назад.

— Та хоч би й батька, не подивлюсь. Образи не подарую нікому.

— А як же ти будеш зо мною битися? Навкулачки чи що?

— Та вже як доведеться.

— Ну, то давай навкулачки! — промовив рішуче Бульба, засукуючи рукави. — Подивлюся я, що ти за мастак у кулаці!

І батько з сином, замість привітання після довгої розлуки, почали гамселити один одного і в боки, і в поперек, і в груди — то відступаючи та оглядаючись, то насідаючи знов.

— Дивіться, люди добрі: геть здурів старий, зовсім з глузду з'їхав! — дорікала, стоячи при порозі, бліда, худенька і добра їхня мати, що навіть не встигла ще обійняти своїх синів-соколів. — Діти додому приїхали, більше як рік їх не бачено, а він вигадав казна-що: навкулачки битися!

— Та він добре б'ється! — промовив Бульба, зупинившись. — Їй-богу, добре! — додав він, обсмикуючись: — Так, що краще б з ним і не заводитись. Добрий буде козак!.. Ну, а тепер здоров, синку, почоломкаємося!.. — І батько з сином почали цілуватися.

— Добре, синку! Отак же й лупцюй кожного, як мене молотив: нікому не даруй!.. А проте, що не кажи, а вбрання на тобі таки кумедне: і що воно за мотузка висить?.. А ти, бельбасе, чого стоїш, руки поспускавши? — звернувся він до меншого. — Чом же ти, вражий сину, не пробуєш своїх кулаків на мені?

— Ще чого вигадай! — промовила мати, обіймаючи тим часом меншого. — I впаде ж йому в голову, щоб рідна дитина та батька била! I наче йому тепер до того: дитина здорожилася — скільки світа проїхала, втомилася (дитина мала двадцять з чимось літ і рівно сажень зросту). Йому б саме відпочити та попоїсти чого, а він до бійки силує!

— Е-е, та ти, як я бачу, материн мазунчик! — промовив Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона — баба, вона нічого не тямить? Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та кінь добрий — ото ваші пестощі! А цю шаблю бачите? — Оце ваша мати! А все решта — сміття! — оте, чим напихають ваші голови: і академія, і всі ті книжки — граматки, філозофія — все те, кажу, казна-що — чхать на те все! — Тут Бульба приточив таке слівце, що навіть не годиться до друку. — А найкраще, як я вас того ж таки тижня та одвезу на Запорожжя — от де наука, так наука! Там ваша школа; тільки там розуму й наберетесь.

— То тільки один тиждень і бути їм удома? — мовила жалібно, зі сльозами на очах, стара, сухенька мати. — Не доведеться їм бідолашним і погуляти як слід, не доведеться в хаті рідній обізнатися, та й мені не доведеться на них надивитися!

— Годі, стара, голосити! Не на те козак удався, щоб із бабами воловодитись. Ти ще б їх до себе під спідницю сховала та й сиділа на них, як квочка на яйцях. Гайда, краще неси нам на стіл усе, що там у тебе є. Та не треба нам пампушок, медяників, маківників та пундиків усяких; тягни нам сюди цілого барана чи козу давай, медів сорокарічних! Та горілки багато, тільки не з вигадками горілки, не з родзинками чи там ще з якими витребеньками, а чистої давай, тієї грішниці, щоб грала й шуміла, як скажена!

Бульба повів синів своїх до світлиці, звідки проворно вибігли дві вродливі наймички у червоному намисті, що прибирали кімнати. Вони, знати, вельми злякалися приїзду паничів, які не любили нікому попускати, або, може, просто хотіли додержати свого дівочого звичаю: побачивши парубка, злякано крикнути й кинутись прожогом утікати, а тоді, вельми завстидавшись, довго ще закриватися рукавом.

Світлицю було вбрано за звичаєм тих часів, про які живі згадки зосталися тільки в піснях та народних думах, що їх уже не співають більше в Україні сліпі кобзарі під тихий бренькіт бандури серед слухачів, — за звичаєм тих бойових, важких часів, коли в Україні почали розпалюватися сутички й баталії за унію.

Усе було чисте, вимащене кольоровою глиною. По стінах — шаблі, нагаї, сільця на птицю, неводи й мушкети, хитро оправлений ріжок на порох, золота вуздечка на коня і пута зі срібними бляшками. Вікна у світлиці були маленькі, з круглими темнавими шибками, які тепер можна зустріти хіба в стародавніх церквах і крізь які інакше й не дивилися, як тільки підваживши насувну шибку. Вікна й двері були в червоних обводах. На полицях по кутках стояли глеки, сулії, пляшки з зеленого й синього шкла, сріблом биті келехи, золочені чарки всілякої роботи — венецької, турецької, черкеської, що завітали до Бульбиної світлиці різними шляхами, через треті й четверті руки, як то зазвичай бувало у ті лицарські часи. Берестові широкі лави попід стінами всієї світлиці; величезий стіл під образами на покуті; широка піч із запічками, карунками й прискалками з барвистих кахлів — усе це було добре знайоме нашим двом лицарям, які щороку приходили додому на вакації, — власне, приходили, бо не мали ще коней та й звичаю такого не було, щоб школярі могли їздити верхи. Були у них тільки довгі чуби, за які мав право їх чубити всякий козак при зброї. Вже як кінчали науку, послав Бульба їм з табуна свого пару молодих румаків.

На приїзд синів Бульба звелів скликати всю військову старшину, хто тільки був поблизу; і коли прийшло двоє з них та ще й осавула Дмитро Товкач, давній його приятель, — він їм зараз же явив своїх синів, кажучи: "Ось дивіться, пани-браття, які молодці! На Січ пошлю їх незабаром". Гості привітали Бульбу й обох його синів, додавши, що добре діло вони роблять і що нема кращої науки для молодого козака, як Запорозька Січ.

— Нуте ж, пани-браття, сідай же всяк до столу, кому де зручно... Ну, синочки! найперше вип'ємо горілки! — так почав Бульба. — Господи благослови! Будьте здорові, сини мої любі: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Боже, щоб вам на війні щастило! Щоб бусурменів били, і турків били, і татарву били; а коли й лях зачепить нашу віру, щоб і ляха били... Ну, підставляй свою чарку; що — лепська горілка? А як по-латинському горілка? То ж бо й воно, синку, дурні були латинці: вони й не знали, що є на світі горілка. А як, пак, звався той, що латинські вірші писав? Я на письмі не вельми тямлю, то й не знаю: Горацій, чи що?

"Ач, який батечко, — подумав про себе старший син, Остап, — усе, старий, знає, а ще й прикидається". — Гадаю, архимандрит горілки й на понюх вам не давав, — жартував далі Тарас. — А ну ж, признавайтеся, чи добре вам давали березової каші та свіжого вишнячку по спині й по всіх сусідніх козацьких околицях? А то, може, як ви вже поробилися вельми розумні, то й канчуками парили? Ачей не тільки по суботах, а й по середах і четвергах перепадало?

— Нічого, батьку, згадувать того, що минуло, — рівно озвався Остап, — що було, те загуло!

— Нехай би тепер хто спробував! — промовив Андрій. — Хай тепер хто зачепить! От нехай тільки трапиться яка татарва, — знатиме, що то за штука — шабля козацька!

— Добре, синку! Їй-богу, добре! Та коли на те пішло, то і я з вами їду! Їй-же богу, їду. Якого дідька я отут ждатиму? Щоб перевестися на гречкосія, висиджуватись дома, доглядати овець чи свиней та з жінкою бабитись? Та хай воно все западеться: я — козак, не хочу! Що з того, що нема війни? Я й так подамся з вами на Запорожжя — хоч погуляю. Їй-богу, їду! — І старий Бульба потрошку розпалювався, розпалювався, нарешті й зовсім розсердився, устав з-за столу і, взявши руки в боки, тупнув ногою. — Завтра ж і рушаємо! Нащо гаятись! Якого ворога ми можемо тут висидіти? Нащо нам оця хата? Нащо нам усе це? На чортового батька нам оці горшки? — По цих словах почав він бити горшки та шпурляти пляшками.

Бідна старенька мати, що звикла вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася на все це, сидячи на лаві. Вона не сміла ні в чім суперечити; але, почувши такий страшний для неї рішенець, не змогла вдержати сліз; вона глянула на дітей своїх, з якими їй знов судилася така швидка розлука, — і ніхто не зміг би описати мовчазної сили того горя, що, здавалося, тремтіло в її очах і в судомно зціплених устах. Бульба був страшенно впертий. То був один із тих характерів, які могли з'явитися лише тяжкого XV сторіччя в напівкочовому закутку Європи, коли панували праведні й неправедні уявлення про землі, що стали якимись суперечливими й неприкаяними, до яких належала тоді Україна; коли весь прадавній південь, покинутий своїми князями, було спустошено й випалено дощенту ненастанними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши все — оселю й покрівлю, зробився тут відчайдушним чоловік; коли на пожарищах, перед лицем хижих сусідів і повсякчасної небезпеки, осідав він на місці й звикав дивитися їм просто у вічі, забувши навіть, чи є на світі щось таке, чого б він злякався; коли бойовим палом укрився здавна лагідний слов'янський дух і завелося козацтво — цей широкий гуляцький заміс української натури, — і коли всі перевози, яри та байраки, всі зручні місця засіялися козаками, що їм і ліку ніхто не знав, і сміливі товариші їхні могли відповісти султанові, охочому знати про їхнє число: "А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак".

Повсякчасна необхідність боронити узграниччя від трьох різнохарактерних націй надавала якогось вільного, широкого розмаху їхнім подвигам і виховала впертість духу. Це був справді надзвичайний вияв української сили: його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, малих містечок, що аж кишіли псарями та ловцями, замість ворохобливих та мізерних князів, що купували й перепродували свої міста, виникли грізні села, курені й околиці, пов'язані спільною небезпекою й ненавистю до хижих нехристів. Усім відомо вже з історії, як козацька безнастанна боротьба і невсипуще життя порятували Європу від бусурменських наскоків, які щохвилини загрожували їй повною руїною. Королі польські, ставши замість удільних князів володарями цих просторих земель, хоч би й далекими та слабосилими, зрозуміли, чого варте козацтво і яку може дати користь така войовнича вартова сила. Вони потурали йому і улесливо шукали з ним згоди. Під їхньою, хоч і далекою, владою гетьмани, з-поміж козаків таки обрані, єднали околиці й курені в полки та належні округи. Не було це лавне рекрутоване військо, — такого ніхто б і не побачив; та на випадок війни й посполитого рушення за вісім днів, не більше, усе козацтво було вже на конях і при зброї, маючи тільки один червінець платні від короля, і за два тижні набиралося таке військо, якого не набрати жодній рекрутчині. Похід кінчався — усі вояки розходилися по луках та ланах, на дніпровські перевози — ловили рибу, торгували, варили пиво і всі були вільними козаками. Тогочасні чужинці справедливо дивувалися надзвичайним талантам козацьким. Не було такого ремесла, що його не знав би козак: накурити горілки, спорядити воза, натерти пороху, справити ковальську, слюсарську роботу, а на додачу — загуляти, щоб аж небу було душно, пити й гуляти так, як уміє тільки козак, — усе це було йому до снаги.

Опріч козаків реєстрових, що мали собі за повинність ставати до лави під час війни, можна було кожної пори, у великій потребі, набрати силу-силенну охочекомонних: досить було осавулам перейтися ринками й майданами усіх сіл та містечок і гукнути на повен голос, ставши на воза:

— Гей ви, пивники, броварі! Годі вам пиво варити та лежнями лежати у запічках і годувати своїм салом мух! Гайда слави лицарської та честі здобувати! Гей, плугарі, гречкосії, чабани, бабії! Годі вам за плугом ходити та свої чоботи-сап'янці в землі каляти, та з жінками воловодитись, та свою силу лицарську марнувати! Час козацької слави здобувати!

І цей погук був, мов та іскра, що падала на суху солому. Орач трощив свого плуга, броварі й пивовари кидали свої пивниці та ґуральні і розбивали бочки; ремісник з крамарем слав під три чорти своє рукомесло й крамницю, бив горшки в хаті. І геть усі сідали на коней. Тут козацька вдача набувала шаленого, могутнього розмаху і дужої постави.

Тарас був із корінних полковників давнього гарту: весь він удався на бойове завзяття і відзначався крицевою щирістю своєї вдачі. За тих часів вплив польщизни пішов уже й проміж українську шляхту. Багато вже було таких, що переймали польські звичаї: заводили розкоші, пишну обслугу, соколів, ловчих, обіди, палаци. Тарасові було це не до шмиги. Він кохався у простому побуті козацькому й пересварився з усіма своїми товаришами, які пнулися до панських звичаїв і прихилялися до варшавської сторони, взиваючи їх підніжками лядських панів. Вічно невгамовний, мав себе за покликаного оборонця віри православної. Досить було йому довідатись, що в якімось селі люди терплять утиски від орендарів, що набавляють податки з диму, — і він самовладне з'являвся там зі своїми козаками й чинив розправу. Він узяв собі за правило, що в трьох випадках завжди треба братися за шаблю, а саме: коли комисари не поважали старшину і стояли перед нею, не скинувши шапки; коли глумилися над православною вірою й не шанували прадідівських звичаїв і, нарешті, коли ворог був бусурмен чи турчин, супроти яких він вважав конче потрібним усяк час уживати зброї на славу християнства.

Тепер він наперед тішився думкою, як він з двома синами з'явиться на Січ і скаже: "Ось дивіться ж, яких я вам хлоп'ят привів!"; як покаже їх усьому старому, в боях гартованому товариству; як пишатиметься першими лицарськими їхніми вчинками і на війні, і на бенкетах, які він теж вважав за дуже важливі лицарські достохвальності. Спершу він хотів одіслати їх самих, та побачивши їхню молодість, статурність, могутню природну красу, запалився гордим вояцьким духом і другого ж таки дня наважився їхати з ними сам, хоча спонукою до цього була тільки вперта його воля.

Він уже порався і давав накази, вибирав коней і зброю для молодих синів, навідувався до стаєнь і до комор, призначив козаків, які повинні були завтра їхати з ними. Осавулі Товкачу передав своє старшинство і виявив свою волю — негайно зо всім його полком прибути на Січ, коли він подасть йому про те звістку. Хоч він був трошки й під чаркою і в голові ще шумував хміль, однак він не забув нічого, жодної дрібниці. Навіть наказав напоїти коней і засипати їм у ясла найдобірнішої, найкращої пшениці. Зробивши всі розпорядження, він вернувся аж зморений від турбот.

— Ну, діти, тепер час уже й спати, а завтра зробимо те, що Бог дасть... Та не стели нам постелі! Не треба нам постелі. Ми будемо спати надворі.

Ніч тільки що оповила небо; але Бульба завжди лягав рано. Він розлігся на килимі, вкрився кожухом, бо вночі було холодненько, та він таки й любив поніжитись у теплі, коли бував удома. Бульба швидко захропів, а за ним і весь його двір: усе, що лежало по різних його закутках, захропіло й заспівало; а найперше заснув вартовий, бо з нагоди приїзду паничів більш за всіх насмоктався горілки.

Лише бідна мати не спала. Припала вона до узголів'я любих синів своїх, що лежали поруч; розчісувала їхні молоді, буйно скуйовджені кучері й зрошувала їх сльозами. Вона дивилася на них, дивилася всім своїм єством, вся обернувшись на зір, і не могла надивитись. Вона вигодувала їх своїми грудьми; випестила й викохала їх — і тепер тільки на одну хвильку бачить їх перед собою.

— Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Яка ваша доля? — шепотіла вона, і сльози набиралися в зморшках, що змінили її колись прекрасне обличчя. Вона й справді була дуже нещасна, як і кожна жінка того завзятого сторіччя. Одну лишень хвильку вона жила коханням, тільки за першого шалу пристрасті, за першого шалу юності, а вже суворий коханець покидав її задля шаблі, задля буйного товариства. Вона бачила свого чоловіка два-три рази на рік, а тоді кілька років не мала про нього навіть звістки. Та коли й бачила його, коли вони жили вкупі, — що то було за життя? Вона терпіла наругу, навіть стусани, ласку бачила тільки з милості; була вона чимось зайвим серед цієї громади нежонатих лицарів, яким гуляще Запорожжя надавало суворого чару. Безутішна молодість промайнула перед нею, і її прекрасні свіжі лиця й груди одцвіли без поцілунків і вкрилися дочасними зморшками. Усе кохання, всі почуття, все, що тільки є в жінки ніжного, палкого, — все обернулося в неї на одне материнське почуття. Вона гаряче, палко, слізно, як та степова чаєчка-небога, схилилася над своїми дітьми. Її милих, коханих соколят тепер беруть від неї — беруть на те, щоб ніколи, ніколи вона їх більше не побачила! Хтозна, може, в першім бою татарин зрубає їм голови, і вона не буде навіть знати, де лежатимуть їхні білі тіла, покинуті на поталу хижому птаству; а за кожну краплину крові їхньої вона віддала б себе всю. Слізьми дрібними умиваючись, дивилася вона в їхні очі, які почав уже стуляти всевладний сон, і думала: "А може, Бульба, прокинувшись, перемінить свій рішенець і зажде ще кілька днів; може, він надумався так швидко їхати тільки через те, що забагато випив".

Місяць з високого неба давно вже осяяв увесь двір, що спав глибоким сном, густу купу верб і високий бур'ян, що в ньому потонув обведений кругом двору частокіл. А вона все сиділа в головах у своїх любих синів, не зводячи з них очей і не думаючи про сон. Вже коні, зачувши світанок, перестали пастися й полягали в траві; залопотіло листя на вершечках верб і помалу це лопотіння тихо спустилося до самого низу. Вона пересиділа так до самого світанку, не почуваючи ніякої втоми і в думках бажаючи, щоб ця ніч тяглася якомога довше. В степу десь далеко залунало дзвінке іржання лошати; червоні пасма яскраво заблищали на небі.

Бульба раптом прокинувся і зірвався ноги. Він дуже добре пам'ятав усе, що вчора наказував.

— Ну ж бо, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напувайте коней! А де ж стара? (Так він звичайно називав свою жінку.) Швидше, стара, готуй нам чого-небудь попоїсти — їхати не близький світ!

Бідна старенька, втративши останню свою надію, у відчаї подалася до хати. Тим часом, як вона, вмиваючися слізьми, готувала сніданок, Бульба віддавав свої накази, метушився в стайні і сам вибирав для синів своїх найкраще убрання.

Учорашні бурсаки раптом перемінилися: замість брудних чобіт — червоні сап'янці зі срібними підківками; шаровари, як Чорне море завширшки, з силою складок і зборок, обперезані золотим очкуром; до очкура начеплено було довгі ремінці на люльку з китицями та всякими брязкальцями. Кармазинові жупани, з блискучого, як вогонь, сукна, підперезані мережаним поясом; турецькі, золотом биті, пістолі були засунуті за пояс; шабля бряжчала при боці. Їхні лиця, ще не дуже засмаглі, здавалося, покращали й пояснішали; молодий чорний вус тепер наче яскравіше відтіняв їхню білизну і дужий, могутній цвіт юності; вони були прегарні під чорними смушковими шапками з золотим верхом.

Бідна старенька мати! Як побачила вона їх у цьому вбранні, то не змогла промовити й слова, і сльози застигли в її очах.

— Ну, сини, все готове! Нічого гаятись! — промовив Бульба. — Тепер за християнським звичаєм присядьмо на дорогу.

Усі посідали, навіть хлопці, що поштиво стояли при дверях.

— Тепер благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба. — Благай Бога, щоб фортунило їм на війні, щоб вони повсякчас боронили свою честь лицарську, щоб стояли довіку за віру Христову, а коли ні — хай краще пропадуть, щоб і духу їхнього не було на світі!.. Підійдіть, діти, до матері: молитва материна із морського дна вертає й на землі спасає.

Мати, слабосила, як мати, обняла їх, вийняла два малих образки й, ридаючи, наділа їм на шиї.

— Нехай хоронить вас... Божа Мати... Не забувайте, діти, матері вашої... подайте іноді хоч вісточку про себе... — Далі вона вже не могла говорити.

— Ну, гайда, діти! — мовив Бульба.

При ґанку стояли осідлані коні. Бульба раптом вискочив на свого Чорта, що скажено рвонувся вбік, почувши на собі двадцяти-пудову ваготу, — Тарас-бо був надзвичайно важкий і дебелий.

Коли уздріла мати, що й сини її вже посідали на коней, кинулася вона до меншого, у якого в рисах обличчя світилося більше іжності; вона вхопила його за стремено, припала до сідла його і з відчаєм в очах не випускала його зі своїх рук. Два дужих козаки обережно взяли її й віднесли до хати. Та як виїхали вони за ворота, вона зі всією легкістю сарни, незвичною як на її літа, вибігла за ворота, з неймовірною силою зупинила коня й обняла одного з синів із якоюсь гарячковою несамовитістю... Її знов однесли.

Молоді козаки їхали смутні, ледве тамуючи сльози, боячись розсердити батька, який теж був схвильований, хоч і не показував того. День був сірий; зелень блискуче яріла; птаство щебетало якось не в лад. Проїхавши трохи, вони озирнулися назад: хутір їхній немов провалився, тільки ледве бовваніли над землею два димарі їхньої тихої хати та вершки дерев, що по їх сучках колись вони лазили, як ті білки; лише дальній луг іще стелився перед ними, — той луг, що нагадував їм усю історію їхнього життя, від пори, коли качалися вони в росяній траві, до часу, коли виглядали в ньому чорнобриву дівчину, що боязко перелітала через нього своїми прудкими, молодими ногами. Ось уже самий тільки журавель над криницею з прив'язаним угорі колесом самотою стирчить у небі; уже долина, яку вони проїхали, здавалася звіддаля горою, що все собою закрила.

— Прощайте й дитячі літа, і забави, і все, і все!