Тарас Бульба (Садовський, 1910)/X

Матеріал з Вікіджерел
Тарас Бульба Глава X
автор: Микола Гоголь
Мова оригіналу: російська. Перекладач: Микола Садовський
Із збірника «Миргород». Опубл.: 1910. Джерело: Микола Гоголь. Тарас Бульба. Пер[еклав] М. Садовський. Київ: Друкарня 1-ої Київської друкарської спілки, 1910. 160 стор.   Стаття у Вікіпедії 


X

— Та й довго ж я спав! — сказав Тарас, опам'ятавшися немов після важкого п'яного сну, і силкуючись розпізнати речі навколо себе. Страшна млявість поймала все його тіло. Перед очима ледве мріли стіни й кутки незнайомої йому світлиці. Нарешті помітив він, що перед ним сидить Товкач і немовби прислухається до кожного його подиху.

"Еге, — подумав собі Товкач, — заснув би ти, може, й навіки!" Та нічого не сказав, тільки посварився на нього пальцем і дав знак мовчати.

— Та скажи ж ти мені, де я тепер? — спитав знов Тарас, напружуючи пам'ять, аби пригадати все, що було.

— Мовчи, кажу! — гримнув на нього товариш. — Що тобі кортить іще знати? Хіба не бачиш, що весь покарбований? Уже два тижні, як ми з тобою скачемо безперестанку, а ти в гарячці усяку дурницю плетеш. Оце вперше хоч заснув спокійно. Мовчи ж, кажу, коли не хочеш собі лиха наробити.

Але Тарас усе силкувався зібрати думки докупи і пригадати минуле.

— Та мене ж оточили були і вхопили зовсім ляхи? Я ж не міг ніяким робом вибитися з того юрмища?

— Мовчи, кажу тобі, бісове насіння! — крикнув Товкач грізно, як нянька, що їй терпець урвався, кричить на непосидющу дитину. — Нащо тобі знати, як ти видобувся! Досить того, що видобувся! Знайшлися люди, що не виказали тебе, — ну й годі з тебе! Нам ще не одну ніч тікати разом. Ти думаєш, що пішов за простого козака? Ні, голубе, твою голову оцінили в дві тисячі червінців.

— А Остап? — зненацька крикнув Тарас, напружився, щоб підвестися, і враз пригадав, що Остапа вхопили і зв'язали на його очах і що він тепер у лядських руках.

І огорнула тяжка журба його стару голову. Зірвав він усі перев'язі з ран своїх і жбурнув їх далеко від себе, хотів голосно щось сказати, та замість того почав верзти казна-що: гарячка і марення повернулися до нього, і мова його знову втратила зв'язок і глузд. А вірний товариш стояв перед ним, сварячись і дорікаючи йому суворими словами. Нарешті вхопив він його за руки й за ноги, сповив, як малу дитину, поправив усі перев'язі на ранах, загорнув його у волову шкуру, обв'язав лубками і, приторочивши мотузкою до сідла, помчав із ним знов у дорогу.

— Хоч неживого, а довезу тебе! Не допущу, щоб кляті ляхи познущалися над твоєю козацькою породою, рвали на шмаття твоє тіло й кидали його у воду. Хай же, хоч і буде орел випивати з твого чола очі, то вже краще степовий, наш орел, а не лядський, не той, що прилітає з лядської землі. Хоч не живого, а довезу тебе до України!

Так казав вірний його товариш. Мчав він без відпочинку і вдень, і вночі, і таки довіз його, непритомного, до самої Запорозької Січі. Там почав він гоїти його невтомно травами й мастями; знайшов якусь тямущу жидівку, що цілий місяць напувала його всяким зіллям, і нарешті Тарасові покращало. Чи то ліки, чи його сила залізна взяла гору, а тільки через півтора місяця став Тарас на ноги; рани загоїлись, і лише шрами на тілі від шабель показували, як глибоко колись порубаний був старий козак. Проте видко було, що став він похмурий і сумний. Три глибокі зморшки насунулися йому на чоло і вже ніколи не сходили з нього. Оглянувся він тепер навколо себе: все нове на Січі, всі перемерли старі товариші. Жодного з тих, що обставали за справедливе діло, за віру й братерство. I ті, що пішли з кошовим навздогін за татарами, і тих уже не було давно: всі наклали головами, всі погинули — хто в самому бою поклав буйну свою голову, хто від безвіддя та безхліб'я серед кримських солончаків, хто в неволі сконав, не витерпівши наруги; і самого колишнього кошового теж не було вже на світі, і нікого з давніх товаришів, і вже давно поросла травою колишня бучна козацька слава. Чував тільки він, що бенкет був бучний, голосистий: увесь посуд перебито, ніде не зосталося вина ні краплини, розікрали гості й челядь усі коштовні келехи та сулії — і стоїть сумний господар, думаючи: "Краще б і не було того бенкету". Даремно пробували розвеселити Тараса; даремно сиві сліпці-кобзарі приходили по два й по три славити його козацькі подвиги — похмуро й байдуже дивився він на все, і на його скам'янілому обличчі проступало непогамовне горе, і тихо, похиливши голову свою, шепотів він:

— Сину мій! Остапе мій!

Запорожці лаштувалися у морський похід. Двісті чайок спустили вони на Дніпро, і Мала Азія побачила їхні голені, з довгими оселедцями голови, як вони мечем і вогнем плюндрували її квітучі береги; побачила чалми своїх мешканців-магометан розкиданими, наче її незчисленні квітки, по зрошених кров'ю полях і прибитими хвилею до берегів. Побачила й немало замащених дьогтем запорозьких шароварів та жилавих рук із чорними малахаями. Запорожці об'їли й переламали всі виноградники; в мечетях позалишали цілі купи гною; персидські коштовні шалі брали замість очкурів і підперізували ними брудні свити. Довго ще потім находили в тих місцях запорозькі люльки-носогрійки. Весело пливли козаки назад; за ними гнався десятигарматний турецький корабель і пострілом з усіх гармат розігнав, як горобців, їхні вутлі човни. Третя частина їх потонула в глибині морській, але решта знов зібралися докупи й прибули до гирла Дніпрового з дванадцятьма барилами, повними цехинів. Але все це не цікавило вже Тараса. Він ходив на луки і в степи, буцім на влови, але набої його завжди лишалися цілими. І, поклавши мушкета, сповнений туги, сідав він на березі моря. Довго сидів він там, схиливши голову на груди і все промовляючи:

— Остапе мій! Остапе мій!

Перед ним, розстелившись, блищало Чорне море; далеко десь в очереті кигикала чайка; білий вус його сріблом вилискував на сонці, сльоза котилася за сльозою.

І не втерпів нарешті Тарас. "Хай буде, що буде, а поїду — дізнаюся, що з ним: чи живий він, чи в домовині, чи вже, може, й самої могили нема. Дізнаюся, хоч би там що було". І за тиждень опинився він в Умані, озброєний, на коні, зі списом, шаблею, дорожньою боклагою при сідлі, похідним горщиком із саламахою, пороховими набоями, кінським путом і всяким іншим причандаллям. Він під'їхав просто до нечепурної брудної невеличкої хатки, у якій ледве видно було маленькі віконця, загиджені хто-зна чим; димар був заткнутий ганчіркою, а дірява стріха вся вкрита горобцями. Перед самими дверима лежала купа всякого сміття. З вікна визирнула голова жидівки в очіпку з потемнілими вже перлами.

— Чоловік дома? — спитав Бульба, злізаючи з коня і прив'язуючи повід до залізного гака, що був біля самих дверей.

— Дома, — відповіла жидівка і зараз же винесла корчик із пшеницею коневі й кухоль пива лицареві.

— А де твій жид?

— Він у другій світлиці молиться, — промовила жидівка, кланяючись і побажавши "на здоров'я", коли Бульба підніс до уст кухля.

— Будь тут, нагодуй і напій мого коня, а я піду побалакаю з ним наодинці. У мене справа є до нього.

Цей жид був той самий Янкель. Він уже опинився тут і був орендарем та шинкарем, прибрав помалу до рук усіх навколишніх панів і шляхтичів, висмоктав потроху майже всі гроші й дуже яскраво виявив свою жидівську присутність у тім краю. На три милі кругом не лишилося жодної доброї хати, все розвалювалось і падало, все порозпивалось, і зосталися самі злидні та дрантя, — немов після пожежі або чуми спорожнів увесь край. І коли б ще років із десяток пожив там Янкель, то він запевне спустошив би й ціле воєводство.

Тарас увійшов у світлицю. Жид молився, накинувши на себе досить таки засмальцьований покрівець, і обернувся, щоб востаннє плюнути за звичаєм своєї віри, як раптом очі його спинилися на Бульбі, що стояв позад нього. Так і замигтіли перед жидовими очима дві тисячі червінців, обіцяні за Тарасову голову, але він посоромився своєї жадібності й силкувався придушити в собі вічну думку про золото, яка, мов та п'явка, повсякчас смоктала жидову душу.

— Слухай, Янкелю! — промовив Тарас до жида, що почав кланятися перед ним і обережно замкнув двері, щоб їх не побачили. — Я порятував тобі життя: тебе б запорожці роздерли, як собаку, тепер твоя черга, тепер ти зроби мені послугу!

Лице у жида трошки скривилося.

— Яку послугу? Коли така послуга, що можна зробити, то чому й не зробити?

— Не балакай нічого. Вези мене до Варшави.

— До Варшави? Як до Варшави? — промовив Янкель. Брови й плечі його піднялися догори з подиву.

— Нічого не кажи мені. Вези мене до Варшави. Хоч би там що, а я хочу ще раз побачити його, сказати йому хоч одне слово.

— Кому сказати слово?

— Йому, Остапові, синові моєму.

— Хіба пан не чув, що вже...

— Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червінців. Знають же вони, дурні, ціну їй! Я тобі п'ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз, — і Бульба висипав зі шкуратяного гамана дві тисячі червінців, — а решту як вернуся.

Жид миттю схопив рушника й накрив ним червінці.

— Ай, славні гроші! Ай, добрі гроші! — примовляв він, повертаючи на всі боки червінець у руках і пробуючи його на зуби. — Я думаю, той чоловік, у якого пан забрав такі добрі червінці, й години не прожив на світі: зараз таки побіг до річки і втопився після таких славних червінців.

— Я б не просив тебе. Я б, може, й сам знайшов шлях до Варшави, але мене можуть якось пізнати й захопити кляті ляхи, бо я не дуже на вигадки вдатний. А вас, жидів, на те й створено. Ви хоч самого чорта — і того обдурите. Ви знаєте всяких штук: ось чому я до тебе прийшов! Та й у Варшаві я сам ні на що не здобувся б. Зараз запрягай воза й вези мене!

— А пан гадає, що так просто взяв кобилу, запріг, та й — гей, но, сива! Гадає пан, що можна так, як є, не сховавши, везти пана?

— Ну, то ховай, ховай, як знаєш; хоч у порожню бочку, чи що!

— Ой, ой! І пан гадає, що його можна сховати в порожню бочку? Пан хіба не знає, що кожний подумає, що в бочці горілка?

— Ну, то й хай собі думає, що горілка.


— Як — хай думає, що горілка? — промовив жид і вхопив себе обома руками за пейси, а потім підняв догори обидві руки.

— Ну, чого ж ти так злякався?

— А пан хіба не знає, що Бог на те створив горілку, щоб її кожне куштувало? Там усе лизії і ласуни: шляхтич бігтиме п'ять верстов за бочкою, поки продовбає дірочку і зразу побачить, що не тече, і скаже: "Жид не повезе порожньої бочки; мабуть, тут щось є! Схопити жида, зв'язати жида, забрати в жида всі гроші, посадити в буцегарню жида!" Бо все, що тільки є поганого, все на жида спихають, бо всякий жида за собаку має; бо думають, що коли він жид, то вже й не людина!

— Ну, то клади мене на воза із рибою!

— Не можна, пане, їй-богу не можна. По всій Польщі люди голодні тепер, як собаки: і рибу розікрадуть, і пана знайдуть.

— То вези мене хоч на чорті, тільки вези!

— Слухайте, слухайте сюди, пане! — промовив жид, підсунувши рукави вгору і підійшовши до Бульби з розчепіреними руками. — Ось що ми зробимо. Тепер скрізь будують фортеці й замки, з Німеччини наїхало французьких інженерів, а через те шляхами везуть тепер багацько цегли й каміння. Пан хай ляже на дні воза, а верх я закладу цеглою. Пан собі дуженький і міцний з виду, і через те йому нічого, коли трошки буде важкенько, а я насподі у возі зроблю дірочку, щоб годувати пана.

— Роби, як знаєш, тільки вези.

І через годину віз із цеглою виїхав з Умані, запряжений двома шкапами. На одній із них сидів високий Янкель, і довгі кучеряві пейси його розвівалися з-під жидівської ярмулки щоразу, коли він гецав на коняці, довгий, як верства при дорозі.