Таємна пригода (1927)
| Таємна пригода Харків: «Український Робітник», 1927 |
|
 |
| ДЕШЕВА БІБЛІОТЕКА КРАСНОГО ПИСЬМЕНСТВА | |||||
_-_05.jpg) |
_-_02.jpg) | ||||
|
В. ВИННИЧЕНКО ТАЄМНА ПРИГОДА
|
|||||
_-_03.jpg) |
_-_06.jpg) | ||||
| „УКРАЇНСЬКИЙ РОБІТНИК” | |||||
ТАЄМНА ПРИГОДА
.svg)
ВИДАВНИЦТВО „УКРАЇНСЬКИЙ РОБІТНИК“
[89179—32]
Укрголовліт № 2408
Замов. № 3829
Прим. 10160
Харків
1927
Це була досить чудна історія.
Довгалю треба було на якийсь час сховатись. Йому добули пашпорта й випровадили в один великий город, розміркувавши, що в людному місті його велика, міцна постать в коротких штанях і зачучвереною головою не буде так кидатись в очі, як в селі або якомусь містечку. Особливістю Довгаля були його короткі штани: які б довгі він не одяг, через місяць вони вже були короткі. Це була тайна ніг його і з цим боротись було неможливо.
Довгаль оселився на шумній вулиці, по якій ходили трамваї, а на тротуарах зранку до пізнього вечора шаркали ноги прохожих. Цілий день він сидів у кімнаті, схилившись над книжками й потираючи своїм звичаєм лоба, а ввечері недбало обтирав рукавом завжди чогось забруднений капелюх, натягав його на голову і, незграбно пересуваючи ноги, виходив на вулицю. Тут він зупинявся перед вікнами магазинів, роздивлявся товари й добродушно посміхався, як людина, якої ці товари не торкаються, але все-таки цікаво подивитись, чим займаються всі ці істоти, що шаркають отут круг його, що сидять за тими вікнами, серйозно хвилюються з-за штучок, виставлених на вікнах, і навіть все життя проводять з ними.
Потім, заклавши руки за спину, йшов далі і теж добродушно посміхався всьому, що бачив. На поліцаїв дивився з дитячою настороженістю, заклопотано застібав піджака і поспішав поминути їх. Поминувши, закладав знов руки за спину й дивився на світ з прихильністю та інтересом.
Так гуляв він кожний вечір і кожним вечером був задоволений.
І от, гуляючи, він з деякого часу почав помічати на розі двох вулиць, під стінкою будочки з цигарками і зельтерською водою якусь жіночу постать. Лиця її добре роздивитись неможна було, тільки видно було великі очі, які пильно з ніг до голови оглядали кожного мужчину, женщин же пропускали цілком байдуже. Одягнена була в темне, в простому, чорному капелюшку і завжди з парасолем у руках, яким вона неуважно постукувала по тумбочці.
Мужчини не пропускали її поглядів без уваги. Деякі озирались, деякі починали йти помалу, потім помалу ж вертались, зазирали їй в лице і нерішуче усміхались. Траплялись сміливіші й заговорювали з нею, щось натякаючи про очі, які могли б зогріть не тільки будочку, але й чиє-небудь серце. Але постать нічого не одповідала, чудно иноді посміхалась і все ніби ждала когось.
Довгаля вона зацікавила. Може через те, що пильніше ніж на кого другого подивлялась на нього? Хто його зна. Але він почав навіть обсмикувать донизу штани, виходячи гулять, і зачісував перед дзеркалом кудлату й руду, як клоччя з льону, бороду. Ні те, ні друге йому, розуміється, не вдавалось зробити як слід, але він почував себе більш підготовленим хоч би й до розмови з цією таємною жінкою.Та чого б йому, справді, не ввійти в розмову з нею? Отто! От візьме, підійде й заговорить. А потім підуть і будуть удвох уже гулять. І нічого в тому не буде ні дивного, ні особливого.
Але проходячи повз женщину, він мимоволі робився страшенно серйозним, настороженим і в ногах почував вагу й непевність, думаючи весь час, що вона озира його своїми чудними, уважними очима. Так тягнулось довгенько.
Але раз в один вечір, коли накрапав осінній дощик і поліцаї напнули на голови блискучі, чорні капюшони плащів, а на вулиці з'явились мокрі шари парасолів, женщина раптом підійшла до нього й одривисто, напружено сказала:
— Драстуйте. Хочете погулять зо мною?
Довгаль розтеряно й поспішно підняв капелюха й забурмотів щось.
— Ви нічого не маєте проти, що я підійшла до вас… так… без церемонії?
— О… Чого ж?.. Я так… Я й сам…
Довгаль для чогось навіть почав застібати піджак, але згадавши, що в застібнутому піджаку штани його здаються ще коротшими, розстібнувся.
Женщина ж уважно прудко роздивлялась його лице. Сама була ні гарна, ні погана і зовсім не накрашена, як чогось весь час уявляв собі Довгаль.
— Ви кожний вечір гуляєте?.. — сказала вона усміхнувшись.
— Атож… Кожний вечір… Та ви ж бачили сами…
— А ви мене помічали?
— А як же… Вас усі помічали.
Женщина посміхнулась. Потім закусила губу і, знов оглядівши Довгаля, рішуче сказала:
— А знаєте що? Дощ іде. Може б ми десь заховались? Га?
Довгаль озирнувся й побачив, що справді йде дощ.
— Ага… Треба сховатись. Так що ж? Ходімте до мене, коли ви…
Але женщина чогось злякалась і хапливо проговорила:
— Ні-ні. Лучче ми зайдемо в якийсь отель. Добре? Ніби ми з вокзалу… Чоловік і жінка.
І пильно глянула на нього.Довгалеві якось чудно замерло в грудях, але не встиг нічого подумати і згодився. Так само якось не встиг він здати собі справи в тому, як ввійшли вони в один отельчик, котрий женщина, очевидячки, вже знала, і опинились в поганенькому номері з ліжком без покривала і з плямами на матраці. Номерний заткнув шматочок свічки в підсвічник, зашморгнув занавіску на вікні й запитав:
— Прикажете самовар?
— Ні… Дайте білизну на ліжко… І більше нічого, — коротко сказала женщина й почала роздягатись.
— Слушаю…
— Довгаль машинально повісив капелюх на вішалку й стояв посеред хати. Діялось щось не зовсім звичайне, несподіване, але неможна сказати, щоб неприємне.
— Сідайте! — знов чудно про себе посміхнулась женщина, поправляючи зачіску, не дивлячись у дзеркало. І знов озирнула Довгаля, немов при свічці вже хотіла переконатись, чи не помилилась там на вулиці. Видно, не помилилась, бо знов посміхнулась і сказала:— Та сідайте, чого ви стоїте… Будем говорить. Тільки я вас попережаю: можна говорить про що хочете: про політику, філософію, торговлю, що хочете, і неможна говорить про те, хто ми, звідки й як. Розумієте?
Довгаль сів і знов щось пробурмотів. Йому не часто траплялись такі оказії; він, по правді сказать, навіть ні одної такої історії не міг би пригадать в своєму життю! З повіями йому доводилось бувати і в „домах“, і в отельчиках, але ця женщина зовсім не робила вражіння повії або похотливої істоти. Очевидячки, була людина інтелігентна: політика, філософія й таке инше. Говорила просто, трошки може з ніяковістю, але почувалось, що в цьому всьому не бачить нічого поганого. От тільки ця чудна посмішка.
Прийшов номерний, послав постіль і вийшов.
Довгаль скоса поглядав на білу простиню і в грудях йому ще більше замирало.
Раптом женщина сіла на ліжко й, показавши рукою на місце коло себе, сказала:
— Сідайте тут.Трошки почервоніла сама і, видно, хвилювалась.
Довгаль нерішуче зам'явся, потім незграбно пересів і хотів щось сказать, але зробив тільки горлом, ніби ковтнув щось, і не сказав нічого.
Обом було, очевидячки, дуже ніяково.
— Ви… ви любите осінь? — раптом хрипко сказала вона і прокашлялась.
Довгаль ворухнувся, ліжко задзвеніло пружинами, але він зібрався з силами й промовив:
— Да… Люблю. Осінь… це дуже гарно…
І замовк.
Женщина поривчасто встала.
— Фу, які ми!
Потім зразу рішуче повернулась до нього, сіла знов і холодно, навіть з гордою злістю промовила:
— Ви — здорові?
Довгаль непорозуміло глянув на неї.
Але вона твердо дивилась йому в очі.
— Я вас питаю: ви здорові? Венеричної хвороби немає у вас?
Довгаль так почервонів, що борода його стала страшенно жовта, а вуха оранжеві.— Ні… Я — здоровий…
— Я вам вірю. Ви робите вражіння порядної людини. Хочете зо мною… зостатись тут на ніч.
Довгаль рішуче розтерявся.
— Я вас питаю прямо і ясно: хочете чи ні? Ну, говоріть.
Довгаль пробурмотів, що хоче. Він боявся не догодити їй, — вона так сердито й грізно дивилась на нього.
Після того вона зразу загасила свічку звеліла йому роздягатись.
Довгаль покірно й навіть з невеличким страхом хутко роздягся й ліг: йому разів два промиготіла думка, що вона — божевільна.
Женщина (це почувалось в темноті) роздягалась з тою ж рішучістю і, мабуть, все також посміхалась.
— І взагалі, ви здорові цілком? Туберкульозу не маєте? Говоріть правду, — раптом обривисто проговорила близько над ним.
Він заворушився й поспішно сказав:
— Ні… Я той… я зовсім здоровий…
Ставало навіть моторошно. Вона немов наймала його кудись, чи до дітей своїх за репетитора, чи який чорт. Одну хвилину йому захотілось встать, одкинуть к чорту покривало з ніг і сказать… твердо, рішуче й навіть строго сказать їй:
— Слухайте! Що це за комедія, нарешті?! Я, розумієте, так не можу… Це — єрунда! От що.
Але чомусь не встав і не сказав. А коли вона підняла покривало й лягла коло нього, серце йому важко і з холодним замиранням застукало…
Темнота надала йому трохи сміливости. Але навіть обійми нічого не пояснили й не вивели його з якогось хвилюючого приголомшення: ця женщина не була навіть жагучою, сладострасною натурою. Вона хутко заснула, чи може приставилась, що спить, і Довгаль боявся як-небудь торкнуть її. Притулившись до самої стіни, він майже всю ніч пролежав нерухомо, не сплячи й не виходячи з свого непорозуміння.
Ранок теж не дав йому нічого нового: вона навіть не дозволила розглядіти себе, як слід. Швидко й одвернувшись од його, одяглась, наказавши йому не вставати й не дивитись на неї, начепила капелюх і, вже повертаючись виходити, вчорашнім одривистим, холодно-недбалим тоном промовила:
— Через два дні хочете прийти сюди?
Довгаль кашлянув, зібрався з силами й, не повертаючись до неї, але ввічливо посміхаючись в стіну, заговорив:
— Я, розуміється, той… Але… бачите, мене трошки, так сказать… це все… дивує… Ви вибачте, але я все-таки хотів би знати… Ви сами розумієте, що…
— Вам нічого знать! — зараз же ще холодніше перебила вона. — Що вам треба знать? Нічого не треба! Я вас питаю: ви хочете прийти в п'ятницю? Хочете — приходьте, не хочете — так і скажіть. Ну?
— Я… Ви дозволите повернутись до вас? Так якось балакать… не знаю…
Вона не зразу одповіла — вагалась чи що.
— Ну, можете повернутись… — нарешті дозволила.
Довгаль соромливо закутався по шию в покривало, повернувся і з несмілою, конфузливою цікавістю глянув на неї. Прямо в очі йому твердо й серйозно і з легкою ніби насмішкою дивились великі, сірі, гарні очі. Але губи не посміхались. Лоб високий, упертий. Підборіддя ніжне, з виразом чогось дитячого, теплого. Бліда.
— Ну, роздивились? — нетерпляче з легким усміхом оказала вона. — Тепер одповідайте: прийдете?
— Прийду. Але я хотів би…
— В дев'ять годин вечора. Прямо сюди йдіть. Візьміть номер і ждіть мене. Коли я прийду раніше, я вас буду ждать. До побачення!
І не глянувши більше на нього, не слухаючи його, вийшла з номера.
Що до грошей… Ну, це просто почувалось, що, якби він хоч натякнув їй про це, вона б, не довго думаючи, дала б йому по фізіономії. Так уже зо всього почувалось: так що ця думка ні разу й не стала перед ним серйозно.
Що ж за чорт? Що за людина? Що їй треба було? Шпик? Але ж вона сама сказала, щоб не розпитуваться ні про що?
Довгаль рішив купить нові штани, постригтись, поголитись і, взагалі, прибратись на п'ятницю. В довгих штанях він завжди почував себе якось вільніше, упевніше, сміліше.
Читалось йому ці дні погано, а гулялось вечорами ще гірше. Скучно було, і вулиці були занадто довгі та шумливі, а саме ходіння по них уявлялось просто безцільним і нудним. Чудної женщини не було ніде.
В п'ятницю вона ждала його. Той самий номерний стрів Довгаля перед отельчиком і з сонною пикою провів до номера, де вона чекала на нього. Номерок був той самий. Так само проти ліжка висіло засиджене мухами дзеркало і в йому було видно покривало, яким була накрита постіль і подушка. Не подушка лежала на покривалі, а покривало на подушці. На це Довгаль якось зразу звернув увагу і почув знов приємний холод, який, правда, всі ці дні, а особливо ввечері сьогодні, часто пробігав по серцю. Женщина сиділа за столиком і з заклопотаним виглядом дивилась на Довгаля.
Довгаль повісив свій капелюх і занадто розвязно підійшов до неї з простягненою рукою та жартівливою посмішкою. (Треба до чести його сказати, що він у ту хвилину сам почував нікчемність цієї посмішки, але не міг чомусь зігнать її. Від того вона була крива трохи й видно, що роблена).
Женщина похмурилась, дуже уважно обдивилась його з ніг до голови, зупинилась на нових штанях, на підстриженій бороді і ще більше нахмурилась, ніби всі ці зміни дали їй ще більш клопоту. Жартівливої ж посмішки наче не помітила.
— Добрий вечір! — промовив Довгаль.
— Добрий вечір! — сухо одповіла вона й ледве торкнувшись його руки своєю, зараз же одняла й одвернулась. Потім зразу ж встала й, не дивлячись на нього, сказала:
— Я почуваю себе стомленою і хочу лягти. Ви нічого не маєте проти?
І не дожидаючись його одповіди, нахилилась і загасила свічку.
Довгаль застиг із своєю посмішкою й якоюсь фразою, що хотів сказать і яку в той же мент забув.
Крізь верхню частину вікна стало видно темну покрівлю якогось будинку, а за нею туманно-брудне сяєво від вуличних ліхтарів. На столик від цього сяєва падало легке-легке світло, вся ж кімната була у тьмі.
Женщина шаруділа спідницями, стукала черевиками, але дихання її майже не чуть було.
— Чого ж ви не роздягаєтесь? — почувсь її холодний голос.
І раптом за ним розлягся такий дзвінкий, заразливий, дитячий сміх, що Довгаль ще більш оторопів.
Але так же раптово, як і почався, регіт скінчився. Задзвеніли й зарипіли старі пружини і на темнім ліжку завозилась біла пляма її постати.
Довгаль все стояв на одному місці. Потім глибоко зідхнув, провів рукою по лобі й тихо, рішуче сказав:
— Ні, як собі знаєте, це щось таке… я абсолютно не розумію. Як собі хочете, це неможливо так… Я, перш усього, не… не скот якийсь… І при тому…
Женщина якось вся страшенно затихла. Довгаль зупинився. Він чогось ждав.
— Ну, далі! — надзвичайно спокійно зачувся голос з ліжка.
Довгаль оживився.
— Далі? Далі… це все чудно якось виходить. Ця таємність… Ви мене простіть, я може так… так сказать, неделікатно… Але ж ви могли б і до мене трохи жалість мати. Ви розумієте, що так же неможна…
— Чому?
— Хм!
Довгаль не міг виразно сказати чому.
— Вам не подобається, що я засміялася? Я засміялась тому, що ви… смішний… І це так, справді, трохи комічно…— Зовсім не те, зовсім не те! — гаряче скрикнув Довгаль. — Я може справді смішний і комічно… І… Але тут не те… Тут не те… Ну, ви хіба сами не розумієте, що… що наші відносини… Чудні.
— Чим чудні?
Довгаль знову збився.
— Ну, хоч би… хоч би тим, що ми не балакаємо.
— А вам це для чого?
Голос робився все гостріший, сухіший, почувалось, що набирається якась енергія, котра вихопиться вибухом.
Довгаль невиразно хотів цього.
— Як то для чого?
— Ви не хочете буть скотом? (Пружина зарипіла і на стіні забіліла пляма — вона сіла). Так от же що вам скажу, слухайте: ви — скот. Розумієте? Не через те, що ми мовчемо і… так зійшлись. Чуєте, зовсім, зовсім не через це, а через те, що ви знаєте, ви… признаєте, думаєте, що це скотство і так робите. Чуєте? А тепер я вас спитаю: ви хочете після цього зоставатись зо мною? Хочете, то роздягайтесь і йдіть сюди, а не хочете, то забирайтесь… Але (додала вона посмішно і з новою хвилею роздратовання) ні в тому, ні в тому разі я прошу вас не підіймать таких балачок. Хочете — приймате цю умову, не хочете — я вас не силую.
Знову пружини задзвеніли, заскрипіли, біла пляма зсунулась з стіни вниз — вона лягла.
Довгаль вражено стояв і не рухався. Він думав, що після цього, розуміється, треба мовчки підійти до вішалки, взять свого капелюха і, ні слова не сказавши, вийти. Але почував, що не підійде до вішалки, не візьме капелюха і не вийде.
Він кашлянув і, скрививши губи в посмішку, промовив:
— А ви сами… думаєте, що це не… скотство?
Женщина довго не відповідала, так довго, що Довгаль устиг прислухатись, як по коридору хтось швидко пробіг і десь, мабуть, одчинились двері на хвилину, бо хвилею пробіг гомін голосів і затих.
Женщина ворухнулась, і Довгаль весь насторожився.— Думаю… (вона ще ніби вагалась, чи варто з ним говорить, чи ні) я думаю, що в цьому скотства ніякого нема.
Замовкла й раптом гордо й сердито додала:
— Инакше я цього б не зробила!.. Ну, ви будете роздягатись, чи ні?
Довгаль ніяково скривив губи в посмішку й сказав:
— Буду.
І почав роздягатись, весь час криво й насмішкувато посміхаючись у тьмі.
Женщина не рухалась.
Він ліг, зідхнув, але тут же, немов в одчаю якомусь, жадно й міцно обняв її.
— Чекайте… — помалу й легко одвела вона його руку.
Голос був такий, як у людини, що заклопотано думає про щось і їй заважають. І думає не про того, хто заважає.
Довгаль замер.
— Скажіть: у вас були коли-небудь діти? — раптом спитала й додала: — Тільки правду! Якщо не хочете сказать, то не говоріть, скажіть, що не хочете сказать, але не брешіть. Можете не говорить: де, як, коли, законні, чи незаконні (в цих словах чулась легка іронія), мені це неважно. Я хочу знать: були, чи ні?
— Були, — тихо сказав Довгаль.
— Давно?.. О, я не для чого-небудь, я просто так… Коли хочете, то…
— Ні, недавно.
— Ви після того не були хворі нічим таким, після чого не буває дітей?
— Для чого всі ці питання? Ви боїтесь, що… наші відносини… дадуть наслідки…
— Мені треба знать, а з наслідками я сама знаю, що робить. Можете про це не турбуватись, не балакати і навіть не думати. Чуєте? Так була яка-небудь хвороба?
— Ні… — твердо і з полегкістю сказав Довгаль і знов ще з більшою жадністю обняв її.
Вона не противилась.
Він цілком і безнадійно закохався в цю чудну женщину. Не пройшло й тижня, як вони стрілись, іменно стрілись, а не зазнайомились, як він уже не міг не мать що-хвилини образа її перед собою. Він нічого не знав про неї, не знав навіть як її, зовуть, не бачив ні разу докладно ні лиця її ні тіла, вони майже не балакали між собою, а останніми часами дійшло до того, що як тільки він з'являвся на порозі номера, вона зараз же гасила свічку й починала роздягатись. Приходила вона завше раніше від його, ніколи не пропускала дня побачення і раз-у-раз акуратно платила в свою чергу за номер. (З цього приводу у них вийшла суперечка: Довгаль хотів сам платить, але вона рішуче йому це заборонила і помирились на тому, щоб платить по черзі).
Вона сама ніколи перша не обнімала його і в обіймах не виявляла особливої жаги; але, видно, не зоставалась байдужою. Разів два, три, мабуть, захоплювалась і шепотіла щось ніжне й жагуче, але тут же спам'ятовувалась і була потім трохи холодніша з ним.
Вранці перша вставала й наказувала йому лежать, одвернувшись до стіни, поки не виходила з номера.
Довгаль уже звикся з цим, не сперечався, не змагався й не пробував порушити тайну. Йому самому навіть подобалось це. Та чи подобалось, чи ні, а він просто не смів перечити (як сам признавався), а не смів тому, що любив її так, як нікого до тої пори не любив.
Так пройшло мабуть місяця півтора.
Останніми часами женщина стала якась тривожна й заклопотана. Вони й так мало балакали між собою, а то й зовсім не говорили нічого. Але, не дивлячись на це, Довгаль чутко помічав її настрій і теж непокоївся й тривожився. Розпитувать її не смів, хоча разів зо два й робив якісь натяки. Але вона удавала, що не розуміла його. Він і зовсім замовк тоді.
Замовкнуть-то замовк, але кожного побачення ставав смутніший і смутніший, так що, нарешті, й вона мусила помітити це.
— Що з вами? — раз несподівано спитала, лежачи поруч його на ліжку лицем догори.
Довгаль стрепенувся, але тут же й затих.
— Ну? Хочете сказати мені?
— Смутно мені… — з ніяковістю прошепотів він, немов соромлячись, що такий великий і, здавалось би, дубовий може сумувати.
— Чому ж вам сумувати? — неуважно й цілком байдуже знов кинула вона.
— Того, що вам сумно.
— Мені? А вам же що до того.
— Я вас люблю…
Женщина раптово повернулась до нього.
— Що-о?
Довгаль і сам здивувався собі, він і сам не ждав, що в нього вискочить це признання.
— Оце маєте… — здивовано й найсмішкувато протягнула вона. Потім помовчала й чудно додала:
— А проте, може це й лучче… Ха! Таки напевне лучче… Справді, любите?.. — і з ласкою поклала на нього руку.
Довгаль схопив цю руку і жагуче, з дитячою побожністю міцно притулив її до грудей. Здавалось, що ось-ось він зашепоче як діти.
— Нікому, нікому не дам! Моя ручка!
Але він мовчав. Мовчала й вона, і Довгалю чогось уявлялось, що вона повинна чудно посміхатись.— Ви не можете мені сказать, що вас… ніби тривожить? — несміло й ніжно спитав він.
— Ні, не можу… — ласково, але твердо прошепотіла вона.
Він зідхнув, але руки не випускав. А вона й не пробувала однімать її: чи їй теж було приємно так, чи просто задумалась і не помічала, де її рука.
І от одного вечора Довгаль, прийшовши на побачення, не застав її. Це було перший раз за весь час знайомства. У Довгаля чогось боляче стиснулось серце, але він досить спокійно сів у номері і став ждать її.
По коридору бігали й ходили чиїсь ноги, примушуючи кожний раз напружуватись чеканням його серце. В сусідньому номері хтось співав, підграючи на гітарі. По шибках стукав дощик, роблячи таке вражіння, немов хтось стояв коло вікна й від нудьги дриботів пальцями по склу.
Пройшло з півгодини, і Довгаль уже з глухим і понурим одчаєм постановив, що вона не прийде. Але не вставав і сидів, кожний раз жадно прислухаючись до ступнів у коридорі.
Раптом несподівано одчинились двері і ввійшла вона.
— Фу, дощ який! Вимочив… Я сьогодні спізнилась трохи. Вибачте, голубчику, так спішила, так спішила… А ви скучали?
Вона, чомусь не роздягаючись, обтрусювалась і… була вся зовсім инша. Очі блищали, блідуваті щоки горіли рум'янцем, губи морщились радісною посмішкою.
— Ждете довго? Довго? Бідненький! Думали, може, що не прийду?.. Драстуйте.
Довгаль моментально розцвів. Схопив її руку і з захватом дивився на неї.
— Що з вами? Що з вами? — заглядав їй в лице, не випускаючи руки й сам почуваючи як йому стає в грудях легко і просторо.
— Зо мною? — скинула вона вгору головою й засміялась. — Зо мною тепер усе гарно!.. Ох, голубчику, гарно надзвичайно!
Вона перший раз називала його так, перший раз вона говорила з ним таким тоном. Була зовсім, зовсім инша.Довгаль від хвилювання навіть встав (все-таки не випускаючи її руки).
— А неможна знать чого? — обережно нахиливсь він до неї.
Вона зиркнула на нього, немов провіряючи, чи можна сказати йому, чи ні.
— Хм!.. Право, не знаю… Я б сказала вам, якби ви дали мені слово, що…
— Я в чому хочете дам слово!
— Чекайте… Слово в тому, що ви… що ви сьогодні нікуди за мною не підете і не вийдете з номера раніше, як через півгодини після мене…
— Як?! — широко розплющив очі Довгаль. — Хіба ви сьогодні не будете ночувать?
— Ні! — радісно качнула вона головою. — Ні сьогодні, ні завтра, ніколи… Даєте слово? І мені зараз треба йти, спізнюсь на поїзд.
Довгаль зблід і розтеряно дивився на неї.
— Як „зараз“? Значить, це — кінець?..
Вона немов не помічала ні блідости, ні розтеряности, ні питань його.
— Ну-ну, швидче! Говоріть: даєте слово?
— Даю… — тихо сказав він, сказав без всякого інтересу, неуважно, прибито, мабуть, забувши сам, про що дає слово. В очах несміло, покірно стояв ниючий біль.
— Ну, так слухайте!..
І немов даючи йому час приготуватись до великої, радісної новини, немов впиваючись сама змістом невимовленого слова, вона зробила павзу.
Довгаль приголомшено, без цікавости ждав, що там, мовляв, вона може ще сказать йому!
Женщина блиснула очима й тихо помалу сказала:
— Я… — ва-гіт-на. Чуєте?!
І враз з таким нестриманим, гордим захватом одкинула назад голову, такою радістю світлою, ніжною засяяло ніжною засяяло все лицо її, стала вся такою ясною, дивною, що Довгаль зовсім розтерявся і з зачарованням дививсь на неї.
— Чуєте, голубчику мій; я — вагітна, я — мати. Ой, якби ви знали, як я боялась весь час! Господи!.. Ну, та ви нічого не можете зрозуміть. Ви…
— Чекайте! — раптом тривожно скрикнув Довгаль, очутившись. — Ви ж сами казали, що… Як же це так?.. — Ха-ха-ха! — радісно, любовно засміялась вона. — Обдурила вас? Правда? Ах, ви, голубчику мій! Ну, а як же мені було буть з вами? Ну, сказать, що я хочу собі мать дитину без всяких там ваших шлюбів, батьків, кайданів і такого иншого? Хто його зна, може б ви почали мені мораль ще читать… Так я вас взяла та й обдурила. Правда, молодчина?.. Ха-ха-ха!.. Ну, ви не сердьтесь… І те, що я з вами поводилась трошки, ну, не так привітно, так то все дурниця. Чуєте? Ви дуже, дуже хороший і я вам страшенно вдячна. От і все. А тепер прощайте. Мене ніколи не шукайте. За „наслідки“ не турбуйтесь, дитина моя, чуєте? — тільки моя. Ви — просто… ну, вроді штучного апарата були, без якого неможна обійтись. Розумієте? Ну, от і все. Не сердьтесь, не сумуйте і не згадуйте поганим. А проте, як знаєте! А я вам дуже-дуже вдячна. Ну, тепер пустіть руку, постарайтесь зараз же забуть мене і, взагалі, дивіться на це все, як на якусь таємну пригоду — більше нічого. Ну, пустіть руку. Прощайте, я дуже спішу.Вона ще раз на порозі озирнулась, радісно крикнула „прощайте“ і зникла.
Довгаль розтеряно, приголомшено, широкими очима дивився їй вслід і довго стояв непорушно. Потім, як п'яний, зняв капелюх, одяг і помалу вийшов.
За номер вже було заплачено — це був день її черги.
Довгаль тихо поплентався додому.
Видавництва „Український Робітник“
№ 1. Васильченко — Хуртовина. Басурмен. |
5 к. |
№ 2. Винниченко — Щось більше за нас |
5 „ |
№ 3. Грінченко Б. — Як я вмер. |
5 „ |
№ 4-5. Коцюбинський — Відьма |
10 „ |
№ 6-7. Васильченко — Оксана. Мати |
10 „ |
№ 8. Франко — Яндруси |
5 „ |
№ 9. Коцюбинський — Сміх |
5 „ |
№ 10. Винниченко — Раб краси |
5 „ |
№ 11. Коцюбинський — Поєдинок |
5 „ |
№ 12. Слісаренко — Спроба на огонь |
5 „ |
№ 13. Кониський — Стельмахи |
5 „ |
№ 14-15. Грінченко — 3 заздрощів |
10 „ |
№ 16-17-18. Васильченко — Циганка |
15 „ |
№ 19. Франко — Цувакси |
5 „ |
№ 20-21. Винниченко — Виривок із „Споминів“ |
10 „ |
№ 22. Грінченко — Історія одного протесту |
5 „ |
№ 23. Винниченко — „Малорос-европеєць“ |
5 „ |
№ 24. Кониський — Млин |
5 „ |
№ 25. Винниченко — Маленька рисочка |
5 „ |
№ 26. Копиленко — Леза |
5 „ |
№ 27. Шевченко — Кавказ |
5 „ |
№ 28. Стефаник — Вістуни |
5 „ |
№ 29-30-31-32-33. Винниченко — Дрібниця |
25 „ |
№ 34. Винниченко — Чудний епізод |
5 „ |
№ 35. Бордуляк — Для хорого Федя |
5 „ |
№ 36. Винниченко — Таємна пригода |
5 „ |
№ 37-38-39-40-41. Винниченко — Боротьба |
35 „ |
№ 42. Шевченко — Сон |
5 „ |
№ 43-44-45-46. Короленко — Хапун |
20 „ |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|