Твори (Грінченко)/1/Чудова дівчина
| ◀ Грінченко | Твори (Грінченко)/1 Чудова дівчина |
Екзамен ▶ |
|
Зелені гаї та луки. Вони весело блищать під теплим сонечком і весело бігає по їх невеличке хлоп'я. Хлопчик бігає по луках, по гаях, любує квітками, пеститься на зеленій шовковій травиці. Йому весело, бо ще жадна сумна думка не заходила до його головоньки, і він бігає і любує білим світом.
І йому так гарно і так легко, немов-би він на небачимих крилах летить у високому прозорому повітрі, серед моря золотого проміння, серед дзвінких співів пташиних.
Набігався хлопчик і прийшов до матери.
— Мамо! — каже він. — Там так гарно, так весело! квітки цвітуть, пташки співають!
— Грайся, мій синку! — каже мати журливо. — Грайсь, поки воля, поки не спіткало тебе лихо!
І хлопчик знову побіг у гай, але вже не втішався так весело, як перше. Він усе думав, чого це мама казала про лихо і нащо воно колись спіткає його.
І задуманий сів він на зелену травицю. У маленькій головоньці линула думка по думці. І мама люба, і веселі гаї та луки з пташками та з метеликами, і те лихо, що спіткає його… Погане лихо! Нащо воно? Він не хоче його, він поборе його, переважить. А може то мама так тільки казала? Може лиха не буде?
І багато, багато думок промайнуло в його маленькій дитячій головоньці. Мрія спливала по мрії і, заплющивши очі, він забув скоро про все, що було навкруги — про гай зелений і про луки з квітками, про веселих співучих пташок…
Але що це? Здається йому, що на самому краю прогайльовини з 'явилася дівчина чудової вроди. Її очі, як зорі, сіяли, а хвилі шовкові пишного волосся спадали на плечі і розсипалися вниз до стану. Зелені гарні шати вкривали її, а стан гнучкий оповитий був синім поясом. Але невесела вона була, мов хмарами було повите її високе біле чоло, а чудові очі дивилися сумно й журливо. Вона тихо підходила до його. І хлопчик побачив, що її рученята білі сковані були тяжкими кайданами. Кайдани пов'їдалися в ніжні руки і поранили до кости біле тіло…
Дівчина тихо підійшла до хлопця, схилилася над ним і заспівала йому тиху-тиху пісню. І в пісні тій було стільки муки, стільки великого горя, що маленьке хлоп'яче серце тяжко защеміло в грудях. Вона співала про те, як її скривдили сестри, як мучили її великою мукою, як закували в тяжкі кайдани…
І вона підняла свої руки, бряжчачи кайданами, і показала свої рани маленькому хлопцеві. І хлопець бачив її рани, і зрозумів її муку.
А дівчина співала й співала, і з тії пісні хлопець зрозумів усю її долю. Повний святого почування він простяг до неї руки. І дівчина взяла маленького хлопця, і поцілувала його в розумне чоло.
— Не забувай мене ніколи! — сказала вона. — А як станеш великий та розумний, то прийди і виведи мене з неволі.
І по цьому слову вона зникла з очей.
Нема більш чудової дівчини, не чути її пісні. Тільки віти зелені нахиляються над хлопчиком, та пташки весело щебечуть, неначе бажаючи розважити його. А він усе сидить і в його душі лунає сумна, сумна пісня, а на своєму чолі він чує дівочий поцілунок.
Вже сонце зайшло за гори і темрява почала обгортати землю. Тоді тільки очутивсь хлопчик, замислений вернувся додому і нічого не розказав матері, а мовчки ліг на постелю й аж до ранку не міг заснути.
Виріс хлопчик і став великий та розумний. Але він не забув безщасної дівчини і що-дня співав він ту пісню, що вона співала йому малому. Люди чули ту пісню і глузували з його, казали, що він женеться за мрією, що дівчини тії не було й не буде. Але він не зважає на те. Він вірить, без краю вірить, святою незломною вірою вірить… І він працює певний, що прийде час, коли з білих дівочих рук спадуть кайдани, і він побачить її знову веселу й щасливу…
|
1884.
с. Олексіївка на Харківщині. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |