Твори (Коцюбинський, 1955)/2/З глибини
| ◀ Fata Morgana | Твори. Том II З глибини |
У грішний світ ▶ |
|
Коли я дивлюсь на хмари, ті діти землі і сонця, що, знявшись високо, все вище і вище мандрують блакитним шляхом, — мені здається, що бачу душу поета.
Я впізнаю її. Он пливе чиста і біла, спрагла неземних розкошів, прозора і легка, з золотим усміхом на рожевих устах, тремтяча бажанням пісні.
Я бачу її. Велика і важка, повна туги й невиплаканих сліз, вагітна всіма скорботами світа, темна од жалю до нещасної землі, вона клубочиться чорними хвилями, важко дихає переповненими грудьми, ховає лице од сонця і гірко плаче теплими сльозами, аж поки не стане їй легше.
Я знаю її. Вона… Неспокійна, вся насичена вогнем, вся палаюча великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою… Вперед… вперед… швидше разом із нею… в мільйон раз швидше в повітрі… І гукає так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись…
Я розумію її. Вічно невдоволена, вічно шукаюча, з вічним питанням — «нащо? до чого?» — вона спустила сірі крила над землею, щоб не було видко сонця, щоб потопала в тінях земля, і сіє дрібну мряку суму…
Поете, я не дивуюсь, що любиш хмари. Але я співчуваю тобі, коли з тужливою заздрістю стежиш за хмаркою, що тоне, розпливається і гине в блакитній пустелі.
18/X 1903 р.Душа моя втомлена, і навіть той жаль, що почуваю, нагадує лиш усміх, застиглий на обличчі мерця…
Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жодного сліду: воно знов стає ясним і блакитним.
Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають її, пересунуться на інше місце, і де було тьмяно і сумно, знов ляже золото сонця.
З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало одбиває вона красу світа, і коли невдоволена навіть — ламле всі лінії й фарби і творить своє.
І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька ховає в собі надію життя і дасть нові пагони.
Тоді як я…
Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис надо мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померхло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим — не розів'ється знову.
І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина?
Спитати?
Не хочу… Втомився…
9/XII 1903 р.
Я слухаю співи, яких ніхто не чує; то співає моя душа.
Завжди і всюди чую її любимий приспів:
— А ти самотній!
І ніщо не заглушить — я це знаю — ніщо не заглушить тихого співу: крізь стогін хуґи, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи я все вчуваю:
— Самотній!.. самотній!..
Навколо люди. Блищать їх очі, тремтять їх голоси… снує срібну нитку розум і золоту серце, хвиля життя виходить з берегів, шумить і грає — і коли до уст моїх торкається келих веселощів — я чую вже знайомий реквієм душі:— А ти самотній!..
Я плачу. З мого серця теж ллється струмок в море людського горя. І хоч тепла рука моя простягнена для дружнього стиску там, де його треба, хоч душа моя розкрита для чужого горя, як квітка для роси, а проте… а разом з тим — я чую — встає з глибини, як вічне прокляття:
— Ха-ха! Ти все ж самотній!..
І коли навіть біля серця мого б'ється кохаюче серце, коли дві іскри злучаються в поломінь щастя, коли здається, що сфінкс розгаданий вже — і тоді навіть…
… І тоді навіть чорним клубком котиться в грудях моїх болісний і гордий поклик:
— А я… самотній!..
7/I 1904 р.