Твори (Франко, 1956–1962)/3/Гострий-прегострий староста

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том III

Іван Франко
Сім казок
Гострий-прегострий староста
• Інші версії цієї роботи див. Гострий-прегострий староста Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
ГОСТРИЙ-ПРЕГОСТРИЙ СТАРОСТА
 
I.

Був собі раз у Галичині староста, та й гострий-прегострий! Вони то в тім краю всі гострі, але староста пан Зам'ятальський був іще геть-геть гостріший від інших. Хоч молодий іще чоловік — йому ледве минуло 45 літ — він не тільки авансував уже на те високе й одвічальне становище, але загалом мав славу взірцевого старости, а дехто вважав його «мужем будучини», призначеним на те, щоб усім «елементам перевороту» в краю показати, де раки зимують, що в галицькій «одинокій урядовій», а також у «другій краєвій мові»[1] виходить більше менше на одно й означає той педагогічний метод, який у святім письмі описано гарними словами: «дати кому рани і скорпіони».

Коли ж слава цього пана старости швидко по його вступленню на урядовання почала приймати попросту страховинні розміри, постановив я уладити собі прогулку в його повіт, щоб на собі особисто досвідчити благодати його адміністративної здібности. Надто я міг повеличатися, що був старим шкільним товаришем пана старости, і це додавало мені надії, що неохибно від нього самого і від його підвладних дізнаюся не одної цінної речі для прояснення внутрішньої політики.

Наразі я заїхав у відлюдне, належне до того повіту гірське село, де, як то у нас кажуть, медвідь рогачку замикає, а світ дошками забитий, і почав собі помаленьку студіювати відносини. Та ледве минуло два дні, коли в селі появився шандар, простісінько примаршерував до моєї хати і гостро запитав мене, чи маю пас? Я відповів, що я, Богу дякувати, не з-за границі і показав йому різні свої папери, якими ідентичність моєї особи вилеґітимована достаточно. Але для старого «ока закона» цього всього було замало і він візвав мене зараз забиратися з ним до М., столиці і резиденції пана старости. Це була досить далека і тяжка дорога, більше як 20 кілометрів, горами, лісами і дебрами. Справедливо побоюючись, що в тих відлюдних пустелях у мене несумнівно є шайка уоружених спільників, які захочуть відбити мене з рук справедливости, прикрасив шандар мої руки добре припасованими залізними обручками, що були злучені залізними брязкальцями, і так пристроєний вибрався я в добрій обезпеці в дорогу, «день перед мною, а ніч за мною». Я ж мав намір подорожувати для студій, то й оця оригінальна піша прогулка була для мене також свого роду студією.

Скоро ми вийшли з села і піддержування строгої урядової поваги зробилося зовсім безпредметне супроти безлюдних піль і лісів, то шандар, що досі зі своїм карабіном і настромленим багнетом ішов за мною крок у крок, підійшов так, що порівнявся зо мною, і почав розмовляти зовсім по-людськи і добродушно. Показалося, що він знає мене дуже добре ще з моїх студентських часів, кілька разів був у мене в хаті і читав декілька моїх книжок. Він просив вибачити йому сьогоднішнє арештовання. Аджеж він знає, що я в селі не зробив нічого злого, бо він цілісіньку ніч патрулював і слідив і переслухував людей, що мали якунебудь стичність зо мною, але не міг довідатися про мене нічогісінько протизаконного. Але від пана старости одержав він гострий і виразний наказ — арештувати мене на всякий випадок і привести до нього в кайданках.

Я постановив був собі нічому не дивуватися, що спіткає мене в тій часті моєї тіснішої вітчини. Але при оповіданню мойого вірного сопутника мені таки тяжко було витримати при своїй постанові. Тим цікавіше ждав я особистої розмови з паном старостою, яка оце мала наступити.

Скоро ми війшли в обруб міста, шандар відступив від мене і, відповідно до припису, йшов о крок за мною зі строго урядовим виглядом. Пройшовши через місто, де я своїми наручниками на всіх прохожих робив більше або менше мішане вражіння, ми дійшли до забудовань староства. Це був звичайний маломіський партеровий дім з широчезним подвір'ям, стайнею, стодолою і з криницею з журавлем на середині. Кури і качки проходжувалися по подвір'ю, а надутий, вічно сердитий і булькітливий індик, бачилось, панував над усіма і виглядав, мов символ цього цілого урядового місця.

В сінях стояло кільканадцять селян у дрантивих одежах, з шапками в руках. Шандар, що, очевидно, вернув із подібної місії, як і мій, стояв, опершися о дерев'яну галерею, поставивши сумирно свою «жінку», цебто свій карабін, обік себе. При моїм приході оба шандарі привіталися і пробуркотіли кілька незрозумілих для мене слів. Селяни розступилися в дві лаві і ми війшли до тісного, досить темного і брудного і зовсім порожнього передпокою. Тут шандар зняв із мене кайданки і крадькома поцілував обі мої руки в тих місцях, де від тиску заліза понабігали були сині обручки. Здається, навіть, що при тій нагоді він кулаками обтирав собі щось із очей, але може це так тільки мені видалося, бо вже в найближчій хвилині він стояв, випростувавшися як струна, і, відвернений від мене, обтріпав свій мундур, застукав розмірено три рази до дверей повітового «святая святих» і непокликаний війшов до середини.

Я лишився сам у передпокою. По звичайних двох годинах чекання шандар вернув і велів мені війти. Він війшов за мною, велів мені зупинитися близько порога і сам станув німий і випростуваний у «штелюнку»[2] обік мене. Пан староста сидів при своїм урядовім столі на супротилежнім кінці досить просторої кімнати і писав щось. Здавалося, що він дуже затоплений у якійсь вельми пильній праці, бо пройшло кілька мінут, поки здужав відірватися від неї і обернутися до нас лицем. Усе ще обернений до нас плечими, а тільки зирнувши зизом і не рушаючися з місця, він озвався чи радше буркнув:

— Прошу ближче!

Ми з шандарем поступили кілька кроків ближче до нього.

— Як називаєтеся? — запитав пан староста, що тим часом устав був із крісла і змірив мене своїм орлиним зором від ніг до голови.

Я відповів на його питання.

— Можете йти, Бордуляк, — промовив він, обертаючися, до шандаря, — але зачекайте там у сінях.

Шандар салютував по військовому, зробив гостро військове «kehrt euch»[3] і пішов.

Пан староста поступив пару кроків до мене. Його лице було зовсім супокійне, лише стиснені уста виявляли тверду рішучість.

— П-гане — промовив він до мене таким голосом, яким можна би було промовити до сумління глухо-німому коневі — як ви смієте приходити до мойого повіту і бунтувати мені хлопів?

Я відповів зовсім покірно, що не бунтував нікого, а хіба тільки від деяких бабів позаписував пару опришківських[4] пісень.

— Пане, не жартуйте! Справа поважна. Я маю докладну реляцію про все, що ви робили і говорили.

— То мене дуже тішить, коли це справді така докладна реляція, — промовив я. — То в такім разі пан староста певно знають, що я не зробив нічого протизаконного.

— Так що ж ви робили?

— Думаю, що ліпше буде, — осміливсь я відповісти зовсім скромно, — коли пан староста зволять мене випитати тільки про ті незаконності і бунтарства, про які там стоїть у реляції. А все інше пану старості може бути байдуже.

— Ні, пане! Ніщо мені не байдуже! — відповів усе ще грізно пан староста, знаючи добре, що в його реляції нема нічого такого.

Замість відповіді, я поклав перед ним свою записну книжку, де я позаписував народні пісні й бібліографічні виписки із старих церковно-слов'янських друків, знайдених мною в церкві того села — розуміється, українськими й церковно-слов'янськими буквами. Пан староста вхопив книжку і почав перегортати картки, але на його чолі знов почала набігати гнівна жилка.

— А це що має бути?

— Записки й виписки, які я поробив у вашім повіті. Адже в реляції, певно, щось про них говориться.

Пан староста ще раз кинувся перегортати картки книжки і знов відвернувся від неї розчарований.

— Я цього монгольського письма не вмію читати. Розповіжте мені усно, де і з ким ви були, що робили і що говорили?

— Жаль мені дуже, але я все забув. Пан староста зрештою знають це все ліпше.

— Відки у чорта маю я це знати? — скрикнув староста.

— З вашої докладної реляції. Зрештою пан староста веліли мене ув'язнити й закувати.

— Що? Закувати? — перебив мене староста. — Я велів вас… закувати? Пане, як смієте…

— Про це ми ще поговоримо пізніше. Я тільки думав, що коли пан староста дали таке виразне розпорядження жандармові в тім дусі, то мусите преці найліпше знати, якого злочину я допустився. Отжеж жадаю, щоб мене переслухано про той мій злочин, або зараз відставлено до суду.

Пан староста попав у велике пересердя й почав, очевидно збентежений, бігати сюди й туди по канцелярії, булькочучи якісь слова і фрази без ладу і зв'язку, — не знати було, чи то монолог, чи призначена для мене, але держана в дуже загальних виразах, моральна проповідь.

— Ну, чи бачив хто таке! Ось тобі на! Такий премудрий панич! Зараз його переслухай, а він усе забув. До суду його віддавай. Ну, ну, суд нам не втече. Про ті самі злочини! Ого-го, щоб я був такий дурний і зараз таки, ні стій, ні пожди, допустив аж до злочину. Це би вам було дуже на руку. Але я… пишно б я на тім вийшов! О ні, мої панови! Не туди взялися. Я не буду під вашу дудку танцювати. Я розумію своє становище зовсім не так, як вам це сниться. Зовсім не так! Я почуваю себе одвічальним, од-ві-чаль-ним, розумієте! Одвічальним за спокій і порядок у моїм повіті. А тут приплентається такий панок, Бог зна, відкіля, і важиться без мойого дозволу і без контролі швендяти по селах та відбувати по ночах сходини з мужиками!

І нараз зупинився, приступив до мене майже ніс до носа й запитав швидко й гостро:

— Про що ви говорили з мужиками минулої ночі на попівськім подвір'ю?

— Не знаю, пане старосто. Запитайте мужиків.

— Ага, коли б бестії хотіли що сказати! Зрештою, розуміється, я вже знайду способи, щоб вивідати все до слова.

— Отець парох був також при тім. Запитайте пароха, — промовив я іронічно, бо ніяких нічних сходин на подвір'ю не було.

— Ага, цей якраз до того! — скрикнув сердито пан староста. — Такий бунтівник, задирака, неспокійна голова, такий… такий… такий шизматик найгіршого гатунку.

І він кинувся знов бігати по канцелярії, розмахувати руками й пережовувати бавовну свойого монологу. Нараз зупинився знов і наблизився до мене — цим разом з виразом глибоко стурбованого трагічного батька.

— Але прошу ж вас, пане доктор! Адже ви розумний чоловік… Як же ви могли бути такі необережні, такі… такі… такі неделікатні, їй-богу, с'est le mot[5], неделікатні. Аджеж знаєте моє одвічальне становище й навмисне їдете сюди, щоб наробити мені клопотів. Якраз мені! І за що? По що?

Я витріщив очі й відповів, що про його становище і про його одвічальність у мене й помислу не було і що я приїхав сюди тільки для того, бо мені було треба.

— Треба! — скрикнув він на півсердито, а напівсумно. — Н-не, це можете говорити кому іншому. Мене чейже не переконаєте, що ви задля оцеї мазанини, — і він з погордою підняв зо стола мої записки, щоб зараз же з подвійною погордою кинути їх знов на стіл, — задля цих дурацьких співанок та старих церковних шпаргалів вибиралися в таку далеку та утяжливу дорогу. Розуміється, ви не хочете виявити мені добровільно всю правду, хочете загнути мені харамана і в дусі смієтеся з мене, знаючи напевно, що наклали мені в гніздо зозулиних яєць, а вже там найдуться такі, що висидять їх. О, так, це з вашого боку так гарно, так благородно!

Його голос із Стенторового крику знизився аж до плаксивої балаканини. Зворушення почало, очевидячки, опановувати його душу. Нараз немов нагле просвітління спалахнуло в його мізку. Він простяг мені свою чесну правицю і скрикнув майже радісно:

— Аджеж ми старі знайомі, докторе! Шкільні товариші, ге-ге! Ну, сідай же, старий пайташу! Може цигарку позволиш? Ах, правда, не вживаєш, пам'ятаю, пам'ятаю! З принципу! Га, га, га! То був твій перший принцип! А потім прийшли інші, такі, що Боже змилуйся!

Він сидів напроти мене за своїм урядовим столом і жалібно хитав головою.

— Ах Іване, Іване, що зробилося з тебе! З твоїм талантом, з твоєю пильністю, з твоїм знанням, що б то могло вийти з тебе, коли б не ті прокляті принципи! Та ба, ти все був перекірливий, аби не так, як інші, і так воно й мусило вийти, як вийшло. Я ще надіявся, і, вір мені, ще й зовсім, зовсім інші надіялися, що ти таки поправишся, успокоїшся, вийдеш на відповідну дорогу. Та, скажи мені сам, якже тут не стратити надію, дивлячися на твої поступки!

Він замовк. Кілька хвиль стояла така глибока тиша в канцелярії і в цілім будинку, що чути було зовсім виразно, як там на подвір'ю сердито булькотав індик. Нараз пан староста схопився раптовно і на його лиці змалювалося заклопотання.

— Алеж, любий мій, ти певно голодний. Я радо запросив би тебе до себе на обід, але…

Я подякував йому й додав, що радше пообідаю в місті, бо ж надіюся напевно, що буду пущений на вільну ногу: аджеж пан староста знають дуже добре, що я зовсім невинний.

— О, любчику! — відізвався пан староста, розсміявшися сердечно, — помиляєшся дуже. Невинний! Ти невинний? Алеж ти вже тим самим винний, що загалом існуєш. А ще до того тут, у моїм повіті. Знаєш, я не можу тобі дарувати цього. Справді, це було негарно з твого боку зробити такого збитка мені, твойому давньому шкільному товаришеві. І за що? Чисто й виключно з рафінованої злоби, щоб мені в намісництві наробити клопотів, щоб підкопати моє становище. Ну, признайся лиш одверто, хіба це не правда?

І він поплескав мене по плечі і, мов закоханий, притис мене до своїх грудей.

— Значить, я арештований? — запитав я.

— Арештований! — скрикнув він, немов переполошений. — Що це знов за концепт? Я… тебе арештувати! Мого давнього шкільного товариша арештувати! Того, що так часто вироблював мені шкільні задачі! Того, що помагав мені при матуральнім екзамені! Ні, ані на хвильку ти не був, ані не єси арештований!

— Значить, можу йти собі геть?

— Геть? А то куди?

— До міста. Я мав би тут іще деякі орудки.

— Ну, що ти! В такім нужденнім гнізді ти мав би якісь орудки! Ні, ні, я тебе не пущу. Я рад, що раз можу побалакати з розумним чоловіком, а ще до того зі старим шкільним товаришем. А до того ти ж певно думаєш іще сьогодні вертати до Львова, правда?

Я сказав, що це ще в мене не постановлено напевно, що я ще не думав про це.

— Алеж так, так, їдеш до Львова, — мовив він з якимсь особливим, напівблагальним, напіввіщим притиском. — І знаєш що? Аджеж від нас тут битих шість миль до найближчої станції залізної дороги. Гарний закамарок, правда? Отже що то я хотів сказати тобі? Ага! Дам тобі свій власний повіз, за три години будеш на станції. Значить, маєш іще цілу годину часу і лишишся в мене. Так і бути, так і бути! Прошу не супротивлятися!

До дверей застукано три рази якоюсь, чути було, тремтячою рукою.

— А це що таке? — промимрив староста і глипнув на годинник. — Ага, це певно начальник із К.!

І обертаючися до мене, промовив з немалими гордощами:

— Гляди лише, любий мій, заглянеш тепер у тайники моєї внутрішньої політики. Надіюся, що заховаєш це для себе, зрештою як тобі подобається, бо я знаю, що роблю. Отже, поперед усього матимеш доказ, яка точність панує в мене в службі. Ти чув, як оце власне застукано до дверей. Поглянь лише, якраз тепер вибила дванадцята, і на цю саму годину завізвав я перед тижнем до себе війта з К., щоб здав мені рапорт, як випали вчорашні вибори до ради громадської в його громаді. Ану поглянемо, чи це він?

Стукання почулося вдруге, і на поклик пана старости справді війшов згаданий начальник громадський і, поклонившися низенько, зупинився біля дверей.

— Ну? — буркнув до нього пан староста.

Мужик мовчав і поклонився ще раз, ще нижче. Пан староста встав зі свого місця й наблизився до мужика.

— Ну, якже там випало?

— Прошу пана старости… я тому не винен… Обурення в цілім селі було велике… я мусів уживати всіх способів… — гикався заклопотаний начальник.

— Ну, і якже там випало? — громовим голосом гукав пан староста.

— Партія читальників побідила…

В тій хвилі дві блискавки мигнули в канцелярії. Це брильянт на перстені в пана старости блиснув до сонячного світла при дворазовім бистрім руху його правиці. Рівночасно залунав дворазовий різкий ляск. Це були два грімкі позаушники, якими пан староста почастував громадського начальника в одну й другу щоку.

— Ти, лайдаку! На, маєш! І зараз марш мені і внеси протест проти цього вибору!

— Та протест уже готовий, прошу пана старости, — промовив селянин, прийнявши позаушники, як щось таке, що зовсім належить до порядку річей і невідлучне від урядової поваги.

— Вже готовий? Де ж він?

Селянин вийняв із своєї борсукової торби велику хустку, а з неї вив'язав зразу якийсь великий звиток, а з нього виняв невеличку книжку, а з неї витягнув записаний і по канцелярійному зложений аркуш паперу, який і подав пану старості з глибоким поклоном.

Гострий пан перебіг по папері своїм орлиним оком, зложив його, як належиться, і мовив:

— Добре. Можеш іти.

І селянин, описавши зігненою в каблук верхньою частю свого тіла поземе[6] півколесо, вийшов за двері.

— Бачиш, мій любий, отаку школу я прохожу з цим хлопством, — озвався до мене пан староста з видом правдивого тріумфатора. — Так треба поводитися з цим народом. Знаю, ти зараз почнеш загороджувати мені дорогу своїми принципами, але я кажу тобі: все те дурниці. Життя — практичний учитель, а становище старости не менше трудне, не менше одвічальне, як становище коменданта в війні. Спокій і порядок — ось що мусить бути вдержане за всяку ціну.

— А я думав, що при тім повинні шануватися й закони, завважив я.

— Е, що там закони! — вирвалося з уст пану старості. Та зараз потім він скорчив лице, як чоловік, що розкусує зернята перцю, і мовив:

— Ну, тта, розуміється! Закони! Але це ж те саме, що й я казав. Спокій і порядок! В тім висять закон і пророки. Бо що таке спокій і порядок? Щоб жандарми не мали нічого надзвичайного рапортувати мені, щоб я не мусив поночі та в слоту висилати їх на шпіонування, щоб нікого не провадили до мене в ланцюжках, щоб я не потребував списувати протоколів, роздавати позаушників, сажати до арешту. Чи думаєш, що все те справляє мені таку велику приємність? Можеш переконатися на собі самім. Аджеж я люблю тебе, шаную тебе дуже високо! І пощо ж ти мусив шлятися якраз по моїм повіті й зовсім не подумав навіть, що я ні за що не можу стерпіти цього? Закон — не закон, але я не можу, кажу тобі це раз назавсігди!

Було стільки правдивого чоловіколюбія й дитячої невинности в його словах, що я не міг на серіз сердитися на нього. Хто знає, коли б я був ним і на його місці, чи й я не був би так само думав і поступав, як він!

— А все таки здається мені, — промовив я, — що спокій і порядок не зовсім те саме, що законність. Візьмімо зараз найближчий приклад. У селі К. панує оцей начальник з невеличкою жмінькою багатих газдів, як необмежені пани. Вони винаймають громадські ґрунти, нищать громадський ліс, обкрадають громадську касу, обертають громадські гроші на свої приватні спекуляції й накладають на решту громадян такі додатки до податків, як їм подобається. Чи це спокій і порядок?

— Вибачай, любчику, не можу допустити, щоб ти так говорив про незаплямений автономічний уряд! Усе, що ти оце сказав, неправда, не може бути правда. Повітовий люстратор[7] розслідив усі ті безглузді зажалення й протоколярно ствердив їх неправдивість. Це в мене порядок, і на тім хочу мати спокій.

— Навіть у такім разі, коли люстратор доконав цього урядового очищення за порядну оплату з теплої руки? — запитав я.

— Знов інсинуація, якої не можеш доказати. А втім, що мене обходить люстратор! Він не мій підчинений, і я не ручу за його чесноту.

— Зачинаю розуміти, — промовив я. — Одне лише неясне ще мені. Пан староста самі сказали, що проти К-ського війта були скарги і треба було посилати в село люстратора. Його урядове справоздання вивело справу зовсім на чистоту. Отож я рад би знати, чи пан староста самі особисто переконані про правдивість того справоздання?

— Я? Особисто? — здивовано запитав староста. — Ну, особисто… але яке, властиво, діло тобі до мого особистого переконання?

— Аджеж пан староста подекуди також заняли становище в тій супереці, яка в тім селі ведеться між купкою визискувачів і купкою молодших, більш освічених селян, так званою «партією читальників».

— Ах, не говори мені про тих огидних драбуг[8]. Самі грубіяни, раубшіци[9] та перекручені голови. Радикалами себе називають. Ну, так, твоя школа, любчику. Еге, дійсно, твоя школа! Але кажу тобі, не маєш чого гордитися нею. Це зовсім цілковиті простаки, і лише для того бавляться в опозицію, бо їх розпирає зависть, що не вони, а старі верховодять у селі.

— Їх душ і мотивів я не знаю. Знаю тільки, що вони домагаються таких елементарних речей, як обрахунку громадської каси, прилюдного ліцитовання[10] громадських ґрунтів і т. і. Тому то по їх боці й стала найбільша часть людей у селі, і ця більшість побідила також при виборах. Боюсь, що коли цей вибір буде уневажнений, то в селі може прийти до поважних розрухів.

— Ха, ха, ха! — голосно зареготався пан староста. — Розрухів, кажеш! Вибачай, але мене сміх збирає. Ха, ха, ха! У мене розрухи! Ну, то ти зовсім не знаєш нашого хлопства. Не бійся, любчику! Ще я пан над ними, і вони мусять скакати так, як я заграю, а не я під їх дудку. Вибір буде уневажнений, це таке певне, як амінь в «Отченаші», і дотеперішній начальник мусить бути вибраний наново.

— Але яку ж ціль може мати така політика? — запитав я, зачудований. — Говорю «політика», бо селяни зараз у першій розмові назвали мені цілий десяток сіл, де, як кажуть, війтами є самі славні злодії, ошуканці, збуї[11], що тішаться очевидною протекцією властей.

— Це неправда, любчику мій. Рішуче неправда. Славні злодії! Хіба ж хоч одному з них доказано колинебудь крадіж або спроневірення? А не маючи доказів у руці, як можна очорнювати таких людей? А втім, як думаєш, любчику мій, чи котрий- небудь із тих твоїх радикалів позволив би поводитися з собою так, як я сьогодні поводився з К-ським начальником?

— Певно ні.

— Ага! А видиш! От тобі й на! А в такім разі зрозумієш, що в інтересі спокою й порядку я мушу дбати про те, щоб вибирати на свої знаряди й піддержувати таких людей, які мені найліпше йдуть під руку. На це я тут, і за це я одвічальний.

Розмова доходила нарешті до дуже цікавої точки, та нараз пан староста зирнув на годинник і промовив:

— Ну, мій любчику, пора вже тобі в дорогу.

Він задзвонив. Жандарм Бордуляк показався в дверях.

— Підіть до візника до стайні і скажіть йому, щоб зараз запрягав. Відвезе оцього пана на станцію залізниці. Ви також поїдете з ним, проводите пана, але позаслужбово, розумієте?

— Так, пане старосто.

І коли жандарм віддалився, промовив пан староста до мене, всміхаючись на кутні зуби:

— Розуміється, ти зараз розмажеш усю ту пригоду в газетах, будеш жалуватися на насильство…

— Певно.

— Ну, так, я так і знав. Можеш чинити це, любчику. Можеш чинити! Мені цим не зашкодиш.

— Мені й байдуже про те.

— Ну, а тобі самому… Чи тобі цим поможеться щонебудь? Що сталося, те вже не відстанеться.

— Може це поможе дещо на будуче.

— На будуче? Ну, можеш бути певний, доки я тут паном і комендантом у повіті, доти ані ти, ані ніхто інший, подібний до тебе, не сміє безкарно вступити на цю землю. Я буду боронитися від вас, як від зарази, і знайду вже способи… І відповім за все, про це можеш бути певний. А що торкається до тебе самого, — тут він заговорив зовсім інтимно й притис мене до своїх грудей, — я б радив тобі від щирого серця, любчику, закинь цілу нинішню пригоду в криницю забуття. Хто знає, може прийдуть випадки в твоїм життю, коли це буде могло тобі на щось придатися… Коли тобі буде дуже любо, що це почислиться тобі між плюси. Повторяю тобі — мені не пошкодиш, але коли промовчиш, то це буде тобі записано на користь на дуже, дуже високім місці. Бо знай, — тут його мова перейшла в ледве чутне таємниче шептання, — те, що нині спіткало тебе, це не була моя власна воля, але… Ну, досить, решта — то урядова тайна.

Коли я в супроводі жандарма вийшов на подвір'я й сів на гарний критий повіз пана старости, а повіз рушив помалу, то надутий індик не переставав булькотати дуже люто, замітав землю крильми, очевидно, в тім незломнім переконанню, що він тут необмежений пан не тільки над цілим подвір'ям, але й над цілим містом і повітом, і що все тремтить перед його грізним булькотанням.

II.

Минули два роки від тої моєї наукової подорожі. Галичину тим часом навістили соймові вибори, і люди почали вже потроху видужувати від їх забійчих наслідків, коли одного дня на Маріяцькій площі у Львові я здибав пана старосту Зам'ятальського. Був гарний, холодний зимовий день, і він, обтулившися кангуровим футром, ішов трохи скулений, але все ще немов пильно кудись поспішаючи. Пізнав мене за першим позирком і простягнув мені руку.

— Ну, як поживаєш, шибай-голово! Здоров? Усе в гуморі? Все при апетиті, щоб з'їсти хоч одного визискувача на день? Га, га, га! Дуже рад тебе бачити.

Я запитав його, що поробляє у Львові і як йому поводиться на його одвічальнім становищі?

— Що? — скрикнув він і зупинився, — то ти не знаєш, що я постійно жию у Львові і що те становище вже від двох місяців займає хтось інший?

На мій сором, я не знав про це нічого й просив у нього вияснення.

— Е, це довга історія, хоч мені дивно, як це сталося, що ти так-таки нічогісінько не знаєш про неї.

Я звинявся тим, що довший час не був у Галичині.

— Ну, знаєш, любчику, це цікава історія, і тобі пожиточно буде почути її. Адже з тебе також кавалок поета, то може моя історія тобі й придасться де-на-що. Причинок до пізнання людей, любчику, але то такий, які тільки ми, політичні урядники, можемо призбирувати. А при тім, причинок до історії людської злоби! Клясичний, побачиш сам! Але що це ми балакаємо на вулиці на такім лютім морозі? Ось ходи зо мною на хвилину. У Войцеховського[12] сьогодні флячки, моя пасія! Знаєш, я тоді пустив тебе від себе голодного, то хочу сьогодні зреванжуватися. Ходи! При склянці пива якось наручніше оповідати.

Швидко потім ми сиділи в теплій, хоч тісній, голій і досить темній сепаратці[13], заїдаючи тепле снідання й попиваючи баварське пиво. Пан староста проявляв прегарний апетит і, заживши дві тарілки флячків, розпочав своє оповідання.

— Що то я хотів казати тобі, любчику! Ага, вибори до сойму, будь вони Богом прокляті! Не можеш думкою здумати, що це за закрутенина для нашого брата, політичного урядника! А яка одвічальність! У мене аж мурашки бігають поза плечима, коли подумаю про це. А додай іще інтриги, підшепти з найрізніших боків, підозрівання й зажалення. Багно, кажу тобі! А над усім тим мусить староста уноситися, як Дух Господень над водами. І коби то йому хоч із верху влекшувано його завдання! Та де тобі! Їм там досить дати йому надзвичайну повновласть, зробити його, скажім так, паном над життям і смертю, а потім що! Нехай собі, мовляв, справляється, як уміє. Або ще й візьмуть та й уведуть його во іскушеніє! Гидота, кажу тобі!

Ці загальні міркування не дуже то заохотили мене до слухання. Я завважив, що це для мене темна вода во облаціх.

— Зараз, зараз тобі проясниться, любчику! — сквапно відповів він. — Побачиш, що я не балакаю ніякої зайвини. Але здається, що ти нічогісінько не знаєш цієї історії, то мушу розповісти її тобі ab ovo[14].

Отже, початок історії був такий, що для недалеких соймових виборів із сільської курії ми мали трьох кандидатів. Повіт, як знаєш, наскрізь український, і для того з боку правительства в першій лінії рефлектовано[15] на польського кандидата. Такий кандидат виявився нам ув особі пана Цяпцялапського, який незабаром, зложивши суму 3000 ґульденів, одержав затвердження своєї кандидатури від польського центрального виборчого комітету. Глупий-преглупий панок, кажу тобі! Ігноранція[16] в політичних і всяких інших речах, якій дорівнювала хіба його шляхетська фума[17] та надутість. Але зрештою в товаристві дуже милий, особливо при дамах, добрий танечник і дуже добре грав у тарока. Його маєткові відносини були, розуміється, сильно зашлапані, а мандат до сойму мав йому, не тямлю вже як, допомогти вилабудатися з фінансових клопотів.

В українськім таборі, розуміється само собою, були два кандидати, які в своїх кандидатських промовах щосили нападали на польського урядового кандидата, висловлювали дуже народолюбні, дуже поступові й дуже русько-патріотичні думки, хоча перед своїм виступленням до кандидатури оба (не рівночасно!) були в мене і представлялися мені яко найспокійніші, найлояльніші і до правительства всею душею прихильні мужі. Один, це був старий, сільський пан-отчик, декан, чоловік, що весь свій вік не дбав ні про яку політику і, бачилось, посвячав ціле життя тільки своїм «Требникам» та цілому тузинові[18] своїх дітей, з року на рік, окрім календаря і тематизму, не читав ніякої книжки і за-для цього признавав себе вірним і непохитним прихильником староруської партії. Зрештою милий, гостинний пан-отець, невичерпаний фацеціоніст[19], славний картяр і пристрасний стрілець. Оцей пан-отець видався мені немов сотвореним на руського[20] посла.

Аж тут приносить мені лихо ще третього кандидата, також русина. Його сподівана кандидатура була заповіджена в часописях. Я вже знав його. Великий руський патріот, ґімназіяльний професор, фаховий політик, письменник і газетяр, одним словом, світоч руської нації. Молодорусин, розуміється. Демократ, опозиціоніст, хитра голова. «Ну, — подумав я собі, почувши про його кандидатуру, — скоріше ти тріснеш, ніж у моїм повіті одержиш мандат!» Я бідолаха й не знав, що мені самому прийдеться далеко швидше тріснути, ніж йому.

І ось одного дня цей пан кандидат зі Львова являється у мене. Представляється мені. Балакаємо про це, про те, і про політику. Панок висловлює зовсім здорові погляди. Нараз і випалив: «Приходжу представитися вам, як урядовий кандидат. Прошу, прочитайте оце!» І передав мені писання від дуже, дуже високо поставленої авторитативної особи. Я прочитав, obstupui[21], поклонився й обіцяв сповнити свій обов'язок.

Я поїхав з новим кандидатом по повіті. Ми скликали зібрання виборців, і він представлявся виборцям. Промовляв. Кажу тобі — страхи страшенні! Аж мороз дере позапліч… Правдиві бунтівницькі речі про нужду та біду, та насильства, та притиск! В моїм життю я ще не чув нічого подібного. Ти, певно, не міг би був говорити більше по-бунтівницьки. І все те смів цей нелюд розтрублювати по моїм повіті, так скажу, натикати мені особисто під ніс. І я мусив слухати й не смів ані пікнути. В тім авторитативнім писанню наказано — так, наказано мені виразно іменем іще вище поставленої особи, — ти, певно, догадуєшся, якої, — мати бачне око на поводження пана кандидата, але не робити йому ні в якім разі жадної перешкоди. А потім я мав приїхати до Львова й самому високопоставленому здати вірну реляцію.

Я поїхав до Львова. Розуміється, що в своїй реляції я силкувався якнайяркіше висловити своє обурення на цього кандидата. Та подумай собі мій переляк, коли високопоставлений при тім лише всміхнувся, ласкаво похитав головою й промовив:

— Гарно! Гарно! Хитрець добре відіграв свою ролю. Отже, пам'ятайте, його кандидатура стоїть. Шляхтичеві мусите обіцяти реванж при якійсь іншій нагоді й склонити його до відступлення, а попові…

— Цьому досить лише кивнути, то він зараз і сам відступить, — осмілився я перебити. Зате мене зміряно від тім'я до п'яти строгим поглядом, мов школяра, що зробив помилку в азбуці.

— Не плетіть дурниць! Піп мусить кандидувати й ганебно впасти, щоб виявилась виразно слабість його партії. Зрозуміли?

Можеш зміркувати, любий мій, що з цеї авдієнції я вийшов, мов у ступі заопиханий, увесь облитий потом. Я почув, що моя звізда блідне.

Я пішов до заприязненого зі мною високого урядника в найближчій канцелярії, щоб перед ним розкрити свою душу. Він з великим співчуттям розпитував мене про подробиці моєї авдієнції, про політичну ситуацію в моїм повіті, про настрій людности й т. і. Я вияснив йому, як то небезпечно впускати в мою спокійну кошару такого вовка, як оцей молодоруський кандидат. Він згодився зі мною й обіцяв мені зробити все можливе, щоб усунути цю кандидатуру. Я аж легше відітхнув. Мій приятель — то була дуже впливова особа, так сказати, alter ego[22] самого високопоставленого, і звичайно брав на себе такі делікатні історії, яких високопоставлений не бажав брати на свій карб.

В добрій надії поїхав я назад на своє становище. Наближався день виборів. Зі шляхтичем я впорався швидко: я допоміг йому здобути у Флоріянці[23] гіпотечну позичку на його добра, і при тій нагоді ті добра оціновано так високо, що шляхтич був би дуже вдоволений, коли б при продажі одержав був стільки грошей, скільки тепер дістав у позичку.

Лишились тепер оба русини, і з ними я мав правдивий святий хрест. Раз один прибігав до мене, то знов другий, щоб очорнювати противного кандидата й просити виключної протекції у високого правительства. От якби ти це був побачив! Кажу тобі — мерзота! Піп приніс мені сертифікат від митрополита, професор — довірений лист від якогось іншого достойника. Піп говорив про професора, що це п'яниця й безбожник; професор закидав попові, що тягне до шизми й кандидуе за московські рублі. А зі Львова не приходило ніщо, жадна нова інструкція. Лиш два дні перед вибором надійшла лаконічна телеграма: «Поки що все по-старому».

Розуміється, я вже заздалегідь поробив усі приготовання і був спокійний. Минув іще день. В повіті клекотіло, як у казані. Відбувалися збори, оба кандидати обкидали болотом один одного і противні партії; сипались кореспонденції, напасті, інтерпеляції і спростування. Розворушення росло до нечуваних розмірів.

Нараз, уже по замкненню канцелярії, отже вечером перед самим днем виборів надходить шіфрована депеша зі Львова. Хапаю її тремтячою рукою, розриваю штемпель і читаю:

«При завтрішнім виборі мусять оба руські кандидати ганебно впасти, а ви самі мусите бути вибрані послом».

А під тим підпис мого впливового приятеля.

Можеш собі подумати, як мені зробилося на душі. Про автентичність наказу не було що й сумніватися, — я знав аж занадто добре стиль таких наказів, а в оцьому спеціяльно, бачилось мені, лежав глибокий політичний змисл. Та пункт тяжкости цього наказу бачив я зовсім деінде. Аджеж уже був вечір, завтра мали відбутися вибори і то рівночасно в трьох місточках, досить віддалених одне від одного. Наказ прийшов пізно, а проте мені велено віднести блискучу побіду. Очевидно, хотіли побачити пробу моєї політичної догадливости й моєї адміністраційної енергії. Я зрозумів це: мені завдано важку задачу, щоб побачити, чи буду здібний до ще тяжчих. Тут ходило про цілу мою будучину. Я опинився, мов огнистий кінь-бігун перед барієрою. Відвага роздувала мої ніздрі.

Повзяти постанову, уложити плян і визначити способи для його виконання, все це було для мене ділом кількох хвилин. Я хотів показати, що можу і як далеко сягає моя сила. Ще цеї самої ночі погнали кінні післанці на всі боки, телеграф бренів, ціла машина пішла в рух.

Другого дня у всіх трьох місточках вибрано мене величезною більшістю на посла до краєвого сойму.

Вражіння, яке зробив цей результат вибору… Ні, хто його сам не пережив, не бачив, тому його словами не розповіси. Подумай: в першій хвилі повне остовпіння, потім гомерівський сміх, потім де-де вибухи лютости й окрики розпуки, а потім…

Він зневажливо махнув рукою, промочив горло свіжою гальбою[24] і говорив далі вже спокійніше:

— Що сказали на це кандидати? Ну, піп здвигнув лише раменами і поліз у свою нору, не кажучи ані слова, а професор, як бомба, влетів до моєї канцелярії.

— Пане старосто, — прохрипів він, ледве здержуючи свою лютість, — що це має значити?

Я мовчки показав йому телеграму. Він поблід на лиці, як стіна, поклонився й пішов, щоб, не гаючись, гнати до Львова. Я легше відітхнув. Я боявся дожити з тим чоловіком якої гіршої сцени.

Оце сиджу собі преспокійно за своїм столом і пишу докладну реляцію про хід вибору, коли нараз бух мені експрес телеграму зі Львова! Відчиняю її і — стовпію. Там стояло написане:

«Нещасливий чоловіче, що ти накоїв!»

І підпис самого високопоставленого.

Я почав уже догадуватися своєї біди, та проте скріпив серце й вислав відворотно депешу, в якій дословно повторив учорашню телеграму. По кількох годинах одержую ще дві депеші зі Львова. Одну від мого впливового приятеля, такого тенору:

«Нещасний друже! Я не посилав вам ніякісінької телеграми. Ви впали жертвою негідної містифікації. З сердечним співчуттям Ваш»…

Друга депеша була від «нього самого» і мовила коротко:

«По трьох днях зложите свій мандат, розпишете нові вибори й допильнуєте, щоб вибрано професора. Кошти вашого вибору будуть вам винагороджені».

Що маю тобі ще сказати? По трьох днях я вже не був послом до краєвого сойму, а заким минув дальший місяць, вибрано львівського професора величезною більшістю голосів на посла. Рівночасно відкликано мене з мойого становища і надано мені тут у Львові підрядне місце. Але я ще не стратив надії. Своїм вибором, хоч він і полягав на містифікації, зложив я блискучий доказ своєї енергії і здібности. Надіюсь, що дуже швидко знайдеться для мене відповідне поле до праці.

Пан Зам'ятальський оказався дійсним пророком. При недавніх виборах до ради державної був він уже на иншім важнім і одвічальнім становищі і здобув собі нові лаври… Та це вже не належить сюди.

Ми балакали ще про його трагічну долю, і я не міг здержати себе, щоб не запитати:

— Невже ж так-таки й не вийшло на денне світло, хто властиво позволив собі змістифікувати вас таким нечуваним способом?

— На денне світло? — скрикнув він з невданим переляком. — Що за ідея, любий мій! Такі речі не виходять у нас ніколи на світло. Ніщо не виходить у нас на світло. Та й пощо? — Ми ж і без того знаємо, чия в тім була рука. Ти вже розумієш мене, а коли ні, ну, то тим ліпше. Решта це — урядова тайна…

Ми розсталися приятелями, — розсталися тим разом, надіюсь, назавсігди.

1897 р.

——————

  1. В Галичині в 80-90 р.р. єдиною урядовою мовою поляки вважали польську мову, а не погоджувалися на існування другої краєвої мови — української.
  2. Штелюнк — з німецького, станути на позір.
  3. Kehrt euch — поворот.
  4. Опришки — гірські розбійники.
  5. Оце слово.
  6. Поземий — горизонтальний.
  7. Люстратор — ревізор.
  8. Драбуга, драб — босяк.
  9. Раубшіц — розбійник.
  10. Ліцитовання — продаж з торгів.
  11. Збуй — розбійник.
  12. Торгівля колоніяльних товарів і кімната до снідань у Львові, куди в 90-х роках любили заходити дрібні урядники. (Ів. Фр.)
  13. Сепаратка — окремий кабінет.
  14. З початку.
  15. Рефлектувати — надіятися.
  16. Ігноранція — нетямучість.
  17. Фума — пиха, зарозумілість.
  18. Тузин — дюжина.
  19. Фацеціоніст — ухажор за жіноцтвом.
  20. Руський — розуміється український; в Галичині українці звали себе русинами.
  21. Остовпів.
  22. Друге «я».
  23. Краківське товариство взаємних обезпечень від огню. (Ів. Фр.).
  24. Гальба — півлітра пива.