Твори (Франко, 1956–1962)/3/З галицької «Книги Битія»

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том III
(1956

Іван Франко
Казки й сатири
З галицької «Книги Битія»
Існують інші версії цієї роботи: З галицької «Книги Битія»
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956.
З ГАЛИЦЬКОЇ «КНИГИ БИТІЯ»
 

Відома приповідка говорить: «Коли два скажуть тобі, що ти п'яний, то лягай спати». Два шляхетні польські графи, Бадені і Пінінський, доказали мені дуже досадно, що я не належу на політичну арену. Отже я поклався на історію літератури, етнографію та інші подібні подушки і «слухаю чмелів,» як говориться в нас.

На жаль, і тут доходять до мене дуже дивовижні бриніння. Серед приповідок, казок та придибашок, які приходиться записувати з уст народу, попадаються іноді такі чудернацькі мотиви, що чоловік у голову заходить, не знаючи, що з ними почати.

До паризьких Κρυπτἁδια[1] трохи мені занадто далеко, то нехай же хоч дещо з них появиться, хоч на сторінках вашого часопису. Ось зараз перший уступець. Він має титул: «Галицька історія від початку світу» і виглядає ось як:

На початку була горілка.

Зразу вона була хаотична. Кожний міг її курити, продавати або й пити самолично.

Та потім прийшло до краю венґерське вино. І було дороге. І розділив Бог винопийців від горілкопийців, і дав тим першим власть над другими. І сталося так, що ті, другі, могли лише курити і пити горілку, — але курити для інших, а пити за свої криваві гроші, — а ті перші діставали готову горілку і продавали її на свій рахунок, а сами напивалися венґерським вином до скотячої подоби.

Це був другий день і звався пропінація[2].

То був довший день. Тоді латинську приказку: «Cujus regio, eius religio»[3] перекладено на галицьке: «Чиє село, того й пропінація». Людність поділено на дві верстви: одні, для яких пиття горілки було обов'язковим, і ті звалися хлопи, або бидло, і другі, що в горілці, випиваній хлопами, бачили головне джерело свого добробуту, і ті звалися шляхтичі, а іноді також герої свободи, спасителі вітчизни, мученики національної справи, або загально — «нація».

Та ось почало в краю щось метушитися та ворушитися. «Національні святощі» почали топтати ногами, старі пальки виривано, різні, віками усвячені, стовпи розхитувано. Оборонці старовини втрачали позицію за позицією. Нарешті згромадили всю свою силу на останнім заборолі, а це була пропінація. Тоді її оголошено святою. На жаль, ті, що оточували її німбом святости, забули сараки, що святим зробити можна лише небіжчика. Аж по невчасі пізнали свою помилку і почали радитися, що його зробити з тим святим заборолом шляхетської нації. Відповідно до преславної національної традиції ухвалено ті святощі продати.

Це був третій день і звався він викуп пропінації.

І ось піднявся один муж, великий у совітах фарисейських, і сказав:

— Не будьмо, як дві тисячі Юд Іскаріотських. Не продаваймо своїх національних святощів за тридцять срібняків. Коли вже так мусить бути, то продаймо їх дорожче. Зажадаймо, щонайменше два рази стільки мільйонів золотих за них!

Уся зібрана рада пристала на це і закричала в захваті:

— Браво! Браво! Нижче шістдесятьох мільйонів золотих не попустимо їх нізащо[4].

Тоді піднявся другий муж, іще більший у совітах фарисейських, і сказав:

— Не будьмо як дві тисячі Юд Іскаріотських! Не продаваймо своїх національних святощів in natura![5] Коли вже так мусить бути, то продаймо їх, in effigie, в теорії, так, щоб титулярно вони були продані, відчужені і, як мертві, поховані, але направду, щоб були живі й здорові і лишилися в наших руках і жили собі ще довгі літа нам на радість і послугу!

Буря оплесків зірвалась серед зібраних на раді. Коли затихла, запищав один голосок з виразом заклопотання:

— Ба, але як це зробити?

— Зовсім попросту, — промовив владно другий бесідник. — Продаємо лише голе, теоретичне право на куріння і продавання горілки. Гуральні і коршми лишаються, як і досі, нашою власністю. А хто потім захоче робити нам конкуренцію, нехай попробує, коли його свербить шкіра.

— Браво! Браво! — закричав однодушно увесь совіт фарисейський.

Та ось піднявся ще третій муж, найбільший у совітах нечестивих, і сказав:

— По тім, що сказали мої шановні передбесідники, що вони пропонували і з чим ми з радою душею згодилися, почуваю я, почуваємо ми всі себе чистими від закиду іскаріотства. Це чуття дуже високе і приємне і дає нам змогу держати голову високо догори. Розкошуймося тим чуттям і сміло глядімо в очі всій Европі! Цієї приємности не відбере від нас ніхто. Але час нам від приємности перейти до інтересу. Те, що мій шановний передбесідник натякнув на можливість посторонньої конкуренції з нами в пропінаційнім фаху, може не одного з нас пройняти деяким побоюванням, а навіть нагнати йому порядного страху. Ні, так воно не сміє бути! Продавати наші святощі так, щоб потім перший ліпший по своїй уподобі міг доторкатися до них та поратися з ними — ні! Коли вже мусимо продати їх, то продаймо їх самим собі! Так, щоб ми вправді дістали гроші, але зате не лише полишили собі всі реалія, але надто ще й право вживання задержали виключно в своїх руках. Аж такий викуп буде вповні відповідати нашим традиціям, нашим усвяченим інтересам і нашому почуттю справедливости.

Величезна буря оплесків зірвалася в совіті нечестивих. Бесідника обносили на руках по залі. Коли знов поставили його на власні його ноги, запищав удруге той сам голосок із виразом заклопотання і мовив:

— Ба, але як це зробити?

— Дуже просто! — промовив владно третій бесідник. — Продаємо своє пропінаційне право цілому краєві.

— Так, але… — посмів ще раз запискотіти наївно заклопотаний опозиційний голосок.

— Ніякого, «але»! Край купує і платить, а заряд обіймає хто? Очевидна репрезентація краю. А репрезентація одинока, дідична, природня репрезентація краю хто?

— Ми! ми! — заревло одноголосно з усього совіта нечестивих.

— Розуміється, — кінчив третій бесідник. — Пропінація в новій формі лишиться такою, як була з давен давна, лише то буде тепер не приватна власність, а краєва. Ми дістанемо гроші, задержимо гуральні й корчми і задержимо нарешті й адміністрацію того нового, краєвого маєтку в своїх руках. Можемо виарендовувати його між собою, можемо нікого нелюбого нам не допускати до аренди, а нарешті матимемо гроші, що плистимуть із арендових оплат…

Буря оплесків і окриків закрила, заглушила останні слова могутнього бесідника. Всі внески прийнято і виконано якнайточніше.

А на четвертий день в Галичині ще й досі не світає.

 
1901 р.

——————

  1. Під титулом «Κρυπτἁδια» виходить у Парижі у книгаря Вельтера збірка сороміцьких оповідань та переказів усіх народів, в тім числі опубліковано вже дещо й українських. (Ів. Франко).
  2. Пропінація — державний продаж горілки.
  3. Чия влада, того й віра.
  4. Направду виторгувано більше, бо звиш 66 мільйонів. (Ів. Фр.).
  5. В натурі, в дійсності.