Твори (Франко, 1956–1962)/3/Наша публіка

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том III

Іван Франко
Казки й сатири
Наша публіка
• Інші версії цієї роботи див. Наша публіка Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
НАША ПУБЛІКА

— Що нам там займатися науковими питаннями, філософією, економією, науками природничими! Наша публіка того не любить!

— Годі нам вдаватися в гостру критику нових літературних появ. Одне те, що познеохочуємо молодих письменників, а друге те, що й наша публіка кривиться, читаючи надто гостру критику.

— Алеж бійтеся Бога! Що це ви говорите про якісь загально-українські справи, про конечність вироблення одностайної галицько-української мови літературної! Наша публіка має інші, місцеві діла перед собою, куди їй ще й тим займатися!

— Познайомлюватися з життям, літературами й обставинами інших слав'янських племен? Та воно б то теє… ми й не від того, але годі знов заповняти цілу газету самою слав'янологією. Наша публіка не дуже в ній смакує.

— Мужик… хлоп… його інтереси, його освіта, його організація… Ну, так, ми хіба проти того? Аджеж наша «Просвіта», «Народна Торговля» з філіями, «Гуцульська Спілка», «Гуцульська Крамниця»… читальні… хіба ми не робимо, що можемо? Хіба не пишемо? Ми ж демократи! Але в літературі… як би то вам сказати… ми й тут не противні хлопові… «Капраль Тимко», «Убога Марта», «Лихий день», «Сини» — нехай і так. Тільки все таки за много тої хлопистики в літературі, то не добре. Що то за література тоді буде? «Нужда і біда» — «біда і нужда», «хомут» і «верета» — «верета» і «хомут». А ще як почнете малювати того хлопа по-свойому, з «запахом», з цинізмами і тривіялізмами, ну, то нехай радше чорти поберуть і вас і літературу. Такої літератури певно наша публіка не прийме.

— Бо то треба вам знати нашу публіку,треба знати, чого їй потрібно, що їй подобається…

Отакі на тисячу ладів повторювані оклики, ради, нарікання та упімнення почуєте з уст кожного українського редактора і газетяра в Галичині. «Наша публіка» — це крайній, неоспоримий доказ у всякім спорі про напрям і зміст усякої галицько-української газети. Що редактор сам занедбав, чого не доглянув і не розкусив, чого не розуміє або не хоче — усе те так і повинне бути, бо, бачите, наша публіка так хоче. І мовчанка про важні та живо-пекучі речі, і безкінечне мливо на тему «у городі лобода, а в Києві дядько», і ніякою логікою недосяжне скакання від «нашого демократизму» під булаву «його високопреосвященства» і від програмового «ми поступовці і федералісти» до «мира, що тече з мощей святого Миколая», і дрібна полеміка за дрібні особисті урази — і все, все те, що творить букет нинішнього нашого газетярства всіх «парафій»[1] і всіх відтінків, усе те, коли розколупати ближче людей, що ведуть ті діла, пливе з одного джерела; наша публіка того домагається. Вона домагається і «такту», і «темпераменту», і мовчанки, і «дзявкання», і леду, і вогню. Для її догоди ми раз чорніємо, раз біліємо. Для її ласки ми сьогодні плюємо, а завтра лижемо.

Боже мій! Та хто ж ви такі, і хто той ваш тиран, мучитель і деморалізатор, ота ваша публіка?

В переписці одної з наших газет вичитав я недавно ось що: «Слухи, розпущені нашим підлим і обскурним противником з другої парафії, немов то наша газета чимраз більше тратить довір'я у публіки, — не мають ніякої підстави. Чорний клеветник може переконатися про це з наших книг касових».

Урадуваний таким чистосердечним признанням, стрічаю редактора тої газети і щиро стискаю йому руку.

— Ну, — кажу, — слава Богу, слава Богу! Прецінь раз і ми, українці, починаємо виходити на зелену пашу!

— На яку зелену пашу? — питає той, здивований.

— Як то на яку? Ви ж самі це найліпше знаєте. Говорю про вашу газету.

— Так, — протягнув редактор ущіпливо, — спасибі вам за ласку, що називаєте нашу газету зеленою пашею.

— Алеж бійтеся Бога! — скрикнув я, помітивши непорозуміння, — я говорю про слова в вашій переписці.

— Які слова?

— А про загальне довір'я публіки. Хіба цього мало?

— Е, чорт би побрав довір'я! Воліла б публіка менше довіряти, а більше пренумерувати[2] і точніше платити, то ліпше було б!

Я очі витріщив і о світі забувся.

— Та хіба ж у вас довір'я не значить цього всього разом? Як же публіка довіряє вам, коли вас мало читає й неточно платить?…

Редактор жалісливо похитав головою, сказав: «наївний чоловіче!» й пішов своєю дорогою.

Швидко опісля мав я другу розмову з другим редактором. Було це в більшім товаристві. Пан редактор сидів серед кружка людей і удавав вольнодумця.

— А я вам кажу, що той союз з чорними рясами не доведе нас до доброго кінця! — говорив він поважно.

— Чого ж це ви в своїм органі так гаряче за ними вступаєтесь, — спитав я, — так завзято поражаєте всіх — і ворогів дійсних і мнимих?

— Е, не забувайте, що публіка, котра читає мою ґазету…

— Ага, ага, — перебив я, — знаю, знаю! Значить, направду ви…

— Що ж то, хіба мене не знаєте? Направду я такий самий ліберал, як і ви, а може ще й більший!

— Он що! Так це ви для того в однім з попередніх своїх нумерів так терпко виражалися про «нетолеранцію лібералізму»?

— Е, то знов, бачите, була інша штука!

— Яка? Запевно також публіка?

— Ви смієтесь, а діло зовсім не смішне. Я лібералізм розумію так: leben und leben lassen[3]. Мужик хоче жити, — добре, хай жиє. Піп хоче жити, — що ж, хіба нам його нівечити? По-мойому, лібералізм — то загальна толеранція, і тільки до такого лібералізму я признаюсь.

— Ага! Розумію! Значить: я брешу, ви толеруєте; ви брешете, я ані слова; третій прийде і обдере нас обох, а ми: «милости просимо, будьте ласкаві!» Чудесний лібералізм!

— Простак! Грубіян!—сказав півголосом редактор і відвернувся.

А в другім кутку один старенький молодий чоловік (молодий літами, але старий досвідом) з неуданим патосом повчав кількох «молодих»:

— І що ви мені говорите: науки природничі! Суспільна економія! Мої господинове, не думайте, що я такий дурень! Говорім з собою одверто! Аджеж науки природничі — це атеїзм, а суспільна економія — це соціялізм! Чому не скажете явно: нам треба атеїзму й соціялізму? Тоді б кожний відразу знав, чого ви хочете і з ким має діло. А я вам кажу: все це лихо. Нам треба нав'язувати до того, що в нас є, що наша публіка думає й знає, а не вносити нічого нового, не втовкмачувати їй у голову своїх думок. А то подумайте, до чого дійдете своєю пропагандою атеїзму й соціялізму! Чи тим що кому поможете? Чи дасть це мужикові хоч кусник хліба? Чи розів'є хоч одну нову силу? Ага, якраз! Тільки тюрми поначиняєте молодими людьми, жебраків і пролетарів духових намножите, та й годі! На нашім ґрунті те тільки може рости, що з того ґрунту виросло. Правда, є тільки одна доля для всіх. Як я скажу: листя зелене, то про це прецінь ніхто спорити не буде. Так само й тут. Не напихайте голову публіки теоріями й абстрактами, а ставте діло практично, щоб кожний, вислухавши вас, знав, що має взяти й робити. Будьте певні, що й уся публіка так само думає, як я!

От тут стань та й будь мудрий! Публіка довіряє одному часопису, котрий мало читає і ще менше передплачує. Публіка заставляє другого редактора кривити душею і визнавати публічно якраз протилежне тому, що визнає приватно. Публіка думає напевно, що природничі науки — атеїзм, а суспільна економія — соціялізм. Та що ж це за публіка така? Чи варто ж їй служити, для неї розпинатися і душу свою на̀руби вивертати, як випрану сорочку?

Що це таке — публіка? Тьфу, до чорта! Аджеж не вовк у лісі й не апокаліптична бестія, а всі ми. Кожний з нас — часть публіки. І ви, пане господарю Хомо Наконечний, і ви, пане писарю Тимофію Зацерковний, і ви, пан-отче Хризостоме Всякдарсовершенський, і ви, пане орендарю і бурмістре Лейбо Цвібель, і ви, пане судіє Безсторонський, і ви, панно Маню, і ви, шановна пані Багатьковська, і ти Касуню — одним словом, усі ми, молоді і старі, вчені і невчені. І всі ми поодиноко кожний для себе, — так собі, люди, як люди, а разом взяті мали-б бути таким тираном, такою апокаліптичною бестією? Ми мали б жадати, щоб наші редактори, письменники, вчені, наші духові світочі перед нами брехали, кривилися й пускали нам дим ув очі замість світла? й пощо нам диму? І яка нам користь з брехні? І невжеж ми такі діти, такі тумани, сектярі, що не можемо знести щирого, гострого, правдивого слова? Невжеж у нас клоччя замість серця й кисіль замість крови, так що нас не зворушить те, що зворушує інших, нормальних, людей?

Кожна частина публіки має право жадати від часопису, щоб там звернена була увага на її інтереси — економічні, громадські чи духові — як до часопису. І певна річ, що кожний часопис робить це по свойому. Діло в тім тільки — як. Он «Rolnik»[4] розпинається за тим, щоб панам, сільським дідичам, було якнайліпше, і більш ні про що не дбає. А он «Gazeta gorzelnicza і szynkarska»[5] дбає про гуральні, пропінацію й шинки, — а поза тим світом Траллеса, алембіка й літри хоч трава не рости. Ті звертаються до міщанства, ті до панства, ті до жидів, як кого його воли тягнуть. Значить, у них є своя публіка. У тої публіки є свої часткові інтереси. Як годяться ті інтереси з інтересами загалу, — про це їх органам мало діла, а коли часом і зайде річ про «суспільну гармонію», то вони для догоди своїм інтересам так гарненько на̀руби вивернуть логіку й факти і справедливість, що тільки стань та й дивись.

Але інтереси економічні, клясові — не наше діло. Там ведеться війна, homo homini lupus[6]). Часопис літературно-науковий має на меті інтереси духові, розвій думок, світогляду чисто людського та гуманного чуття. До кого ж з тим звернутися?

Очевидна річ — до такого розвою кожний має право. Тут ми відразу вийшли зі сфери боротьби і вовчих апетитів. На полі економічнім один збагачується звичайно коштом другого; на полі суспільнім один підноситься на руках та на головах інших, так що широка програма одного з моїх товаришів: «Я хочу, щоб усім було добре» — тут дуже може легко вийти на той сам на всетолерантний лібералізм, яким відзначується вищезгаданий редактор. Бо справді трудненьке діло, щоб рівночасно добре було вовкові, баранові й траві.

Або вовк буде траву пасти, тоді буде баранові добре, але траві й вовкові лихо; або баран буде вовка їсти, тоді траві й баранові буде добре, але вовкові погано — а ні, то буде так, як нині, що їсть баран траву, а вовк барана, а чоловік вовка б'є. Але на полі духового розвою, на полі думки, науки — нема війни. «Пийте от нея всі!» І хто більше має, той іншим більше дає; хто в більшу силу вбився, той більшій громаді більшу послугу робить. А кривди нікому, хіба що навмисне хоче, або зариє свій талант у землю.

І тут, на такім полі, мала б наша публіка ставити нам, письменникам і газетярам, якісь перепони? Мала б домагатися: те нам давайте, а того не смійте? Мала б ставити нашій дискусії границі ще тісніші від тих, які ставить поліція й прокуратурія? Ні, не можу тому вірити!

Бо подумайте лишень! Що ми, письменники й газетярі, можемо дати тій публіці? Слова, думки, ради, вказівки — і більше нічого. Ані крапелиночки більше! Невжеж ми, письменники, газетярі та інші світила, настільки наївні, що думаємо, що публіка буде боятися слів, як ті московські купці в Островського бояться «жупела»? Аджеж коли це факт, то ми не можемо вибрати нічого більш оскорбляючого й унижаючого ту ниву, на котрій сіємо своє слово. Бо що таке слово? «Революція», «соціялізм», «нігілізм», «анархізм», «дарвінізм», «натуралізм» — що це таке? Взявши кожне слово віддільно, механічно, воно нічого не значить, нічого не говорить — жупел, та й годі! Лякатися слів, це — забобон і нічого більш. А письменники, котрі знають про існування того забобону, і не стараються його розсіяти але, противно, визискують його і, замість вияснювати річ річевими доказами, замилюють очі публіці такими словами — це шарлатани, а не світила. А коли замість зупинятися на слові, звернемо увагу на саму річ, на котру таким словом натякається, і вияснимо її генетично, в зв'язку з обставинами, причинами й наслідками то покажеться, що та сама публіка, котра (бодай по думці письменників-шарлатанів) від грімкого слова трохи що по мишачих норах не ховалася, почне потакувати головами, а то й просто скаже «Ну, це ж діло очевидне, я й сам не раз так думаю».

Ну, а що таке — думки? Передо мною лежить камінь. Дивлюсь на нього і думаю а відки, як він тут узявся? А як він виглядає в середині? Чи тяжкий, чи твердий, з чого зложений і яка в ньому сила? І шукаю відповіді на всі ті питання.

Що ж тут страшного? Так само поступаю з усяким явищем фізичним, історичним, моральним. Он москалі до Самарканду залізницю довели — давай подумаємо, що воно за значення може мати? Чого їм там треба? Кому з того користь, а кому шкода? А он у Бельгії робітники до Карно республіканські адреси пишуть, обдумаймо і це, пошукаймо фактів, котрі нам це б вияснювали, стараймося поставити себе в положення тих робітників і запитаймо себе, щоби ми в такім разі зробили? Ну, і що ж тут буде лихого або страшного? Це ж звичайно всі так робимо. Або от убив чоловік другого, обікрав, обрабував — що ж, факти страшні, але ми думаємо про них спокійно, розбираємо причини й наслідки, оцінюємо моральні й інші сили, які при тім факті появилися. І що ж з того? Чи думка про найстрашніші, найнеморальніші факти убила, здеморалізувала нас? Навпаки, передумавши такий факт добре, розваживши його причини й подробиці, ми збагатили запас свого життєвого досвіду, розширили своє знання світу й людей, стали розумнішими й сильнішими на той випадок, якби й самі знайшлися серед подібних обставин. Нема думок страшних, неморальних або шкідливих. Усяка думка варта того, щоб її передумати, розібрати і справдити.

— А отжеж є шкідливі, неморальні, заказані теорії! — скажете може. Які такі? — питаю вас. — Вкажіть хоч одну, я жадної «заказаної» теорії не знаю. Знаю більше або менше основні, такі, що більше або менше відповідають фактам і пояснюють їх, і більше ніяких. Шкідливі, неморальні теорії! Це, — простіть за слово, — це ті самі «безсердечні ідеали», про котрі колись співав п. Масляк у «Зеркалі». Що може бути неморального, напр., в теорії Дарвіна, або в теорії Н'ютона, або Коперніка, або хоч би і в теорії Маркса про історичний розвій капіталізму, або в теоріях неомальтузіянців про занадто швидке розмножування людського роду? Що тут страшного або неморального? Беріть факти, на котрі вказують ті мислителі, придивіться їм добре, оцініть, чи мають вони таку силу, яку їм приписують ті мислителі, порівняйте, зведіть докупи, пошукайте нових, а опісля і судіть. І тоді ваш суд зовсім не буде говорити про моральність, ані про страховища, а скаже попросту: ця теорія вповні вірна, а ця не докладна, а ця зовсім, фантастична й безпідставна, та й по всьому.

— Е, — скажете ви, — якби то на таких теоріях і кінчилося, то ще б нічого. Коли ж бо ті панове мислителі захоплюють і душу й серце, натякають і вказують чоловікові: отак треба робити, так треба жити, туди треба йти!

І добре. Так і треба! Тільки все таки не забуваймо, що їх теорії, їх думки, їх вказівки — не більше, як ради. Вони збуджують нашу власну думку, нашу власну совість, нашу власну волю, але все таки поки ми від того розбудженого стану перейдемо до діла, розважимо попереду добре, що це за діло, чи слід нам його робити і як ми його зробимо? Нехай би тут перед нами стояв який новий Катон і говорив і доказував нам щодня: Carthaginem esse delendam [7]) — так що з того? Чи Картаген через це пропаде? Чи ми на його голе слово кинемось до діла з голими руками? Ні! коли в нас розум не виплив, то ми попросимо його поперед усього: будь ласкав, Катоне, докажи нам, що справді так конче треба зруйнувати Картаген, і чому як раз тепер його треба зруйнувати? — А коли він ясно й очевидно викаже нам конечність такої роботи, то тоді ми оглянемося по своїй хаті, чи є в нас для такої роботи лаштунок і сила, і способи. Аджеж люди не індики, а слово не червона хустка, щоб, скоро їм скажеш Carthaginem esse delendam! — тут би й кидалися та рвали все на штуки. Он в 1848 р., коли в нас на хвилю блисла була свобода печаті і кожний міг друкувати, що йому подобалось — які криваві ради і пропозиції виписувалися тоді на поодиноких людей! Наведу тільки один прикладець. Був тоді при шпиталю св. Лазаря у Львові якийсь економічний офіціяліст, Авдиковський. В н-рі 12 часопису «Kuryer Lwowski czyli Nowiny», видаваного Розуміловським, читаємо про нього ось якій вірш:

Muzo, chciej mi grać, by wyrodną nać
 bukiem z góry prać,
Tysiąc kolek dać, włosy ze łba rwać
 i za miasto gnać.
Lecz to mało tak, bo na zemsty znak
 zetrzeć go na mak,
Potem ubrać w frak, ręce związać wspak,
 fiu, i wprost na hak!
Był to wielki cap, jeszcze większy gap
 a największy drab;
Więc go, bracie, grab, choć za kołnierz złap
 i uwędż na schab!
Albo by go struć, trzeba go nam szczuć,
 choć by krwią miał pluć,
Tak jak szydłem kłuć, tak jak żywcem zżuć:
 bebechy pruć [8] і т. д.

Навів я тут цей вірш не як взір поетичної красоти, ані як приклад справедливого й гуманного відношення до політичних противників, а тільки, як різкий показ на те, що газетярське слово навіть у безумних своїх скоках (як повищий) все таки ще не таке страшне, як страшним буває, напр., перший ліпший ліцитаційний едикт [9] або маніфест із виповідом війни. Бо і що ж сталося після повищого, справді канібальського, віршу? Чи подумав хто справді терти Авдиковського на мак, а потім одягти в фрак, труїти, жвати живого, колоти шилом і випорювати з нього нутро? Нічогісінько подібного не сталося. Люди посміялися з безумних віршів і їх автора, а Авдиковському хіба може який уличник глупим словом докучив.

Певна річ — і того ми не заперечимо, що накидаючися на особи, беручи на себе ролю судді, шпіона, обвинителя й ката в одній особі, газетяр може наробити багато лиха. Та тільки тут хоронять кожного із нас закони від друкованого розбою так само, як і від усякого іншого, а навіть далеко більше. Але доки публіцист є публіцистом, письменником, учителем, а не розбійником, не ошуканцем і деморалізатором, доти має повне право на те, щоб публіка без упередження спокійно і тверезо розважала його думки, коли вони видаються їй цікавими й важними. Лякатися слів, за-для них відкидати річ, — лякатися обговорювання певних думок і питань для того, що ті питання десь колись довели або можуть довести до дразливих консеквенцій, — це значить: вовка боятися: в ліс не йти. Обговорюймо всяку річ явно і одверто. — «Только бы без ругательства и образы маестату королевского» — як писав у Гадяцькому договорі Немирич, без образи ще вищого маєстату — людської гідности, додамо ми. Вискажім щиро, що в кого на думці, всі маючи на увазі одно — добро загальне без нічиєї кривди, толкуймо, доказуймо, критикуймо і контролюймо себе взаїмно, а ціль наша, ціль публіцистична буде осягнена. Але рівночасно осягнено буде далеко більше, бо така щира виміна думок, доказів, критик і поправок — це і є наукове життя інтеліґенції, це і є та кузня, в котрій виковуються добрі, великі й тривкі громадські діла.

1896 р.

——————

  1. Парафія — церковний приход.
  2. Пренумерувати — передплачувати.
  3. Жити й давати жити.
  4. «Рільник», — «Хлібороб».
  5. Часопис гуральників і шинкарів.
  6. Людина людині вовк
  7. Місто Картаген має бути знищене
  8. Музо, заграй мені, щоби цього виродка
     палицею згори прати,
    Тисячу кольок дати, волосся з голови рвати,
     і за місто гнати.
    Але це замало так, бо на помсти знак
     треба його стерти на мак.
    Потім убрати в фрак, руки зв'язати позаду,
     ф'ю — і просто на гак!
    Був це великий цап, а ще більший дурак,
     а найбільший злодюга.
    Отже, брате, грабуй його, за ковнір злови,
     закопти, як шинку.
    Або щоби його отруїти, треба нам його дражнити,
     хоч би кров'ю мав плювати.
    Шилом його колоти, живого їсти,
     нутро йому випорювати.
  9. Ліцитаційний едикт — ухвала про продаж із торгів.