«Одним словом, все я можу:
Правду людську, ласку Божу,
Все готов тобі з'єднать, —
Лиш скажи, чого бажаєш,
Який біль на серці маєш, —
Твою кривду рад я знать».
«Пане, — мовить жінка з жахом, —
Як ти много одним махом
Набалакав, Боже крий!
Певно, славний ти юриста,
Але в мене справа чиста:
Виправить довжок старий».
Бассім «Зволь лише мені сказати,
Хто це твій довжник завзятий,
Я його перед суддю,
Що між всіми наймудріший
І до бідних найщиріший,
Заразісько заведу.
«Слухай, жінко справедлива,
Будь лише мені зичлива,
Справу цю віддай мені;
За третину п'ястра жваво
Виграю все, коли право
Є по тво́їй стороні.
«Та хоч би була та справа
Зла, нечесна і лукава.
Бридка, чорна, як смола, —
Я її на правду зве́рну,
На добро відміню скверну,
Хвіст пущу вперед чола».
«Пане любий, — каже баба. —
Скаржусь я на того драба,
Мого мужа. Щоб я так
Дочекала в Бога ласки,
Як подружні обов'язки
Не сповняє цей пияк.
«Як мав шлюб зі мною брати,
Обіцяв мені давати
П'ять динарів кожен рік
На шпильки, стяжки й одежу —
Отсей довг від нього стежу,
Бо пропав із ним мій вік.
«Вже п'ять літ із ним бідую,
Слова доброго не чую,
Ледве є що їсти й пить,
А ще дідько той лапатий
Видумав за домом спати, —
Най же довг мій заплати́ть!»
«Що ж за заробіток має
Муж твій?» так Бассім питає.
«Муж мій, пане, чоботар».
«Га, шкурлатник! Стій же, братку,
Я тобі прищеплю латку,
Кину в дрож тебе і в жар!»
«Пане любий, — мовить баба, —
Чи не слід на того драба
Скаргу в протокол вписать,
У судді на мій рахунок
Виєднати форлядунок
І тоді його зазвать?»
Бассім «Певно, певно! Ось до суду
Вже близенько, сам я буду
Особисто у судді.
Твою справу виторочу,
Форлядунок виклопочу, —
Буде діло все в ладі».
Це сказав Бассім і сміло
В суд ввійшов, мов мав там діло,
Десь постояв при стіні,
Потім гордо виходжає,
Шмат паперу в жмені має
І так мовить тій жоні:
«Ось папір! Тепер приладься!
Як на річі будеш знаться,
То побачиш ще й печать:
За годинку — кайтесь, люди!—
Чоловік твій смирно буде
Твої руки цілувать».
Аж підскочила шевчиха.
«Дай же Боже йому лиха,
А вам, паночку, добра!»
І з намиста, що на шиї,
Відірвала дві новії
Драхми чистого срібла̀.
«Нате, паночку хороший!»
Як Бассім дірвався грошей,
То, мов яструб в кігті, хап!
«Ще Бассім я! — повідає, —
Ще аллах за мене дбає,
А мій ворог — глупий цап!»
Повела його шевчиха
Аж на те підсіння стиха,
Де сидів її супруг,
І сама за вуглом стала
І Бассіму показала:
«Он він, панцю, щоб оглух!»
Тут Бассім свій ум відсвіжив,
Свій турбан нагороїжив.
Вуса гостро підкрутив,
Кашлянув, мов моздір грюкнув,
Палкою в підлогу стукнув.
Очі в лобі закотив.
Бачить, мужичок маленький,
І худенький і бліденький
Над роботою клячить,
Як то кажуть, пушка духа,
Шиє й сам собі, як муха,
Якусь пісеньку мурчить!
Тут Бассім не рік нічого,
Наближається до нього,
Що клячав на килимку;
Килимок за роги цапнув,
З майстром враз на плечі хапнув,
Наче кицьку у мішку.
«Пане, що це за причина? —
В страсі запищав шевчина. —
Де, куди мене несеш?»
Бассім «Маєш тихо буть, смириться,
І закону покориться,
Бо до трибуналу йдеш».
Швець «Пане, змилуйсь надо мною!
Адже ж не піду, як сто́ю.
Положіть мене, щоб міг
Взяти свиту, вбратись гоже, —
Пі́ду з вами в ім'я Боже, —
Не несіть мене на сміх».
Змилувавсь Бассім, шевчину
З килимком на землю кинув;
Люд їх обступив вінком.
Швець пита Бассіма з чуду:
«Хто це зве мене до суду?
Чи́їм то я довжником?»
Бассім «Жінка зве тебе до суду,
А я урядово буду
Її справу заступать:
Ти весь вік їй закапарив,
Тож за п'ятдесят динарів
Ти їй мусиш одвічать».
Швець «О завзяття ти жіноче!
Що вона від мене хоче?
Лиш п'ять літ жонаті ми.
Їй динара в рік! Є свідки!
Але п'ятдесят? Це відки?»
Бассім «Хоч заріжся, а візьми!
«Зрештою, мій любий друже,
Це мені зовсім байдуже, —
Будеш це судді казать.
А тепер готов? Їй-богу,
Час рушати нам в дорогу.
Я не маю часу ждать».
І Бассім потяг шевчинку
До судового будинку,
Жінка бігла передом.
Як минули півдороги,
Швець Бассіму бух у ноги
І сказав таким ладом:
«Пане любий, лиш дві слові
Подозвольте, коб здорові,
Мені з вами говорить!
Бассім «Говори хоч двадцять штири!
Ми ж нічого не згубили,
Перед нами не горить».
Швець «Вірте! — все, що жінка клепче,
Це сліпа їй заздрість шепче.
Бачте, вчора пізно вніч
Я в сусіди загулявся,
Потім там обночувався, —
Відси й вийшла вся та річ.
«Та кленуся бородою:
Задобрю і заспокою
Я її не в довгий час;
Хай лише переспимося,
То і перепросимося,
І не буде звади в нас.
«Тож прошу, мій пане милий,
Видай присуд справедливий!»
«Що за присуд?» рік Бассім.
Швець «Дар візьми від мене, мо́лю,
І пусти мене на волю, —
Буде краще нам усім.
«Вечером домів я ве́рну,
Свою жіночку химерну
Приголублю, обійму;
Та тепер як зла, то в суді
Стану я в такій паскуді,
Що суддя замкне в тюрму».
Думає Бассім: «Хвалабу!
Біс надав мені цю бабу!
З нею панькатись не слід.
Краще взять, що цей дарує,
І нехай собі мандрує,
Хоч до чорта на обід».
І сказав: «Мій друже чемний,
Певно, присуд сей приємний
І тобі й твоїй жоні;
Але треба ж би подбати,
Щоби присуд той, о брате,
Був приємний і мені».
Швець відразу це второпав,
У калитці пошолопав,
Дав Бассіму драхми три.
Цей сказав: «Тьху, тьху на вроки!»
І у черес свій широкий
Впер, мов рака до нори.
Хвильку йшли ще так у парі,
Аж притрапивсь на базарі
Стиск народу, там вони
Буцімто згубились жваво;
Цей наліво, той направо, —
Вітра в полі догони.
«Жив мій Бог! — Бассім аж крикнув. —
Ось п'ять драхм сьогодні сми́кнув,
То ще з голоду не вмру!
Дбав за мене Бог багатий,
То й було би гріх зміняти
Поведенцію стару».
Тут він зняв свій плащ квітчастий,
З голови турбан кратчастий
І звинув їх у тлумак,
Край мечеті сів на сходи,
За сьогоднішні пригоди
Богу дякує юнак.
А шевчиха рада дуже,
Що пан возний її мужа
Без пощади тягне в суд;
Наперед чвалає жваво
І міркує: «Є ще право!
Є й на мужа в жінки прут!»
Озирнулась — що за нужа!
Ані возного, ні мужа
Позад неї ні сліду.
Як не крикне: «Леле! Леле!
Хай вам дідько кості меле!
Тьху на горе, на біду!»
Ревучи, мов за покійним,
З гнівом, вереском подвійним
Вулиця́ми знай біжить.
Глянь, Бассім сидить край храму,
Очі впер в святую браму
І тлумак в руках держить.
Кинулась до нього баба:
«Ось дивіть на цього драба!
Де мій муж? Де мій довжник?»
«Жінко, — рік Бассім їй строго, —
Чи я сторож мужа тво́го?
Чи довжник у тебе зник?»
Шевчиха «Як то? Ти не є пан возний?
Бассім «Брешеш, голосе безбожний!
Груба та брехня на цаль.
Я не возний, я не писар,
Ні від довжників комісар, —
З батька, з діда я коваль».
Тут шевчиха мов сказилась,
В чуб Бассімові вчепилась
Та й кричить: «Розбій! Розбій!
Правовірні, гей, біжіте,
Порятуйте, поможіте!
Мій довжник! Гнобитель мій!»
Тут народу тьма зібралась,
Та й питають, що за галас?
Шевчиха «Люди добрі, возний цей
Мав приставити до суду
Мо́го мужа за облуду,
Та й пустив. Рятуйте, гей!
«В мене взяв дві драхми, ланець,
Підкупиться дав, поганець,
Та й пустив його із рук.
Де ж найду я правду й віру?
Таж такому бузувіру
Мало буків, мало мук».
Дехто з тих, що позбігались,
До Бассіма придивлялись.
«Жінко! — кажуть. — Майстрова́!
Гнів і лемент ваш порожній, —
Це ж Бассім-коваль, не возний
Певно, їх таких є два»
Бассім «Люди добрі, будьте свідком,
Оця відьма з чортом-дідьком
Бух на мене та й рипить
Про якісь дві драхми, тощо,
І мене, Бог знає пощо,
Возним хоче ізробить».
Тут сей голосно, той тихо
Дорікає: «Фе! шевчихо,
Не годиться так робить!
Гріх великий і публіка
Роботягу чоловіка
Забездармо зачепить».
Цей падкує, той кепкує,
Третій бабу в бік пакує,
Інший каже: «Жарт набік!»
Той кричить: «Вона здуріла!»
Цей свистить: «Горівку пила,
Та на мозок дур затік».
Стала баба, наче змита,
З пантелику чисто збита,
Далі плюнула й рекла:
«Отакі з лемішки пляцки!
Тьху на розум мій дурацький!»
І додому потекла.
«Гей, на бороду пророка!
Возним бути — не морока, —
Міркував собі Бассім. —
Перед возним кожний страх ма,
Слово скаже він — та й драхма,
Ще й насвище в пику всім.
«Наплювать на ремісництво,
На ковальство і банництво, —
Возним буду, поки жив!»
І, стуливши драхми в жменю,
На базар по хліб, печеню
І все добре поспішив.
|