Перейти до вмісту

Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/VII

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том IX

Іван Франко
Петрії й Довбущуки
Перша частина
VII. Довбущуківка
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959
VII
Довбущуківка

Матрона Довбущучка, жінка Олекси Довбущука, таки не видержала, таки наважилася зблизитися до свого чоловіка й запитати його про те, що її цілу ніч мучило всіма муками вагання й непевности, що їй забрало сон помимо втоми і гризоти. Чоловік її сидів, хоч ще було рано, цілком убраний за столом, чорний й похмурий, як та буря, що лютилася цієї ночі. Видно, все ще йому з голови не сходила вчорашня сцена з Петрієм на Довбушевім версі. Можна навіть було догадуватися що ні Олекса Довбущук, ні жінка ані ока не зажмурили цієї ночі. Він думав про помсту над Петріями, про Довбушеві скарби, про те, як то він Петрія живим дістане в свої руки, як дасть волю своїй дикості й лютості, і доти мучитиме ненависне, зрадницьке кодло, доки йому не покаже криївки, в якій уже бачив у дусі купи золота та срібла, що були досі в руках Петрія.

— Олексо, чому ти мені раз не скажеш, де наші хлопці? Де вони поділися, що роблять, що їх уже другий день нема дома, що вже другу ніч не ночували дома? — говорила тремтячим голосом Матрона й наблизилася до чоловіка.

В тім її голосі тремтіла на дні глибока, сильна, щира матірня любов. Матрона Довбущучка дуже любила своїх синів. Вона тішилася ними, як ще були дітьми, плакала й тішилася, коли Петрій забрав їх до міста і разом із своїм Андрієм віддав до школи. Скільки вона не наплакалася, скільки не насумувала, як її чоловік у безумній ненависті до Петрія і його доброго серця відібрав їх із школи! Їх із природи дика натура стала під проводом такого самого батька ще дикішою й безпосереднє завела хлопців на дорогу зла і злочину. Вони поводилися з нею, як і батько, без серця, без огляду на вік і слабе здоров'я. Вона ніколи не почула ні від них, ні від Олекси щирого, ласкавого слова. А все таки вона любила їх, а все таки плакала за ними, плакала над їх занепадом, плакала, бо не могла зарадити злому. Батько кермував кожним їх кроком, вів їх до злого, підсичував у них гордість і ненависть до Петрія та інших чесних людей, учив уважати їх за сторонників Петрія, перекуплених Довбущуковими грішми проти Довбушевих потомків. Батько робив із синів таких, як був сам, а бідна мати не сміла навіть заглянути, навіть запитати, куди він їх веде, як вони живуть, і що з них буде.

— Олексо! — сказала ще раз, зближаючися й обіймаючи чоловіка за шию. Олекса ще дужче нахмурився і сидів, опершися ліктями о стіл, і мовчав, немов би його зайшли цілком інші думки. — Не чуєш, що я тебе питаю? Хоч би раз мені сказав, що діється з моїми дітьми? Куди ти їх післав? Що вони роблять? Чому не вертають?

Довбущук вовком зирнув на неї дрібними, горючими очима, похилив голову ще нижче, мов би хотів узяти її на роги, закусив долішню губу, — знак, що лютість бухнула жаром у його душі, і по хвилі мовчанки крикнув до неї:

— Марш, дрантя! — так звичайно говорив своїй жінці. — Що тобі до них? До кочерги й мітли твоє собаче право!

Та мати, що, видно, не раз уже чула таку лайку, не дала нею відстрашити себе і, тремтячи цілим тілом, говорила жалібно далі:

— Олексо, Олексо! Чим я провинилася, що ти зі мною гірше собаки обходишся? Скажи мені, де мої діти? Я ж мати! Як то, мені нічого до них?

— Марш до чорта, дрантя! — крикнув знов Довбущук і, відвинувши руку, пхнув нещасну в груди так сильно, що була б, певно, впала на землю, коли б її не була сперла стіна. Зідхнувши і, очевидно, дармо силкуючися заплакати, пішла мовчки до сіней і взялася до якоїсь роботи.

Тим часом Олекса сидів, похнюпивши голову. Сидів та роздумував про Довбушеві скарби. Робота в полі стояла, та йому й не в голові було братися до неї. Думку, що він мусить стати великим багачем, що Довбушеві гроші, то його гроші, піддержувало ще більше вроджене йому лінивство.

Нужда виглядала широкими очима з кожного кута його старої, занедбаної хати.

Тим часом на дворі настав уже давно чудовий день, такий день, які бувають у нас після літньої, нічної тучі. Сонце, немов урадуване своєю побідою над темнотою й зливою, світило вдвоє ясніше. Темно-зелені ліси шуміли. Пестрі гірські поляни дихали розкішним запахом. У глибоких потоках шуміла й валила клубами каламутна вода. Люди весело йшли до роботи. Там та сям зачинали жати жито; інші пололи ще пшеницю та льон, або з граблями та вилами йшли до сіна.

Все рухалося, все йшло. Тільки на навеличкім присілку Довбущуківці не видно було того сільського життя. Там усе дивилося понурим і немов мертвим оком. Лише кілька штук нужденої худоби повільно пошкандибало на пашу до лісу, а за ними поволікся брудний, заспаний і заплаканий хлопчина, син Демка Довбущука, Олексового брата, що пас усю худобу з Довбущуківки. А та Довбущуківка — то була слобідка з чотирьох хаток, що розсілися на невеличкім горбі, окруженім із трьох боків густим смерековим карпатським лісом. В одній із тих хатин жив Олекса Довбущук із жінкою й двома синами, у другій, яка на око ще була найбільше порядна й сяк-так охайна, молодший брат Демко, у третій стара мати обох братів з малим своїм вихованком Іваськом, а четверта звичайно стояла пусто, хоч люди в селі не мало говорили про різні нічні сходища різних „добрих людей“ у тій хаті, і не один говорив, що бачив у ній світло вночі й чув голоси багатьох людей. Ніхто ніколи не заглядав до тої пустки, та й взагалі мало хто з Перегинська заходив до Довбущуківки. Вона немов би й не належала до того села, бо лежала аж за рікою на другім боці долини, запхавшися в сам кут, мов злодій у лісі на засідці на прохожого.

— Добрий день, брате! Ти, бачу, якийсь не при охоті, що так сидиш і не вийдеш ніде зі своєї хижі?

— Та чого виходити? — буркнув Олекса. — Мені й так голова крутиться. Світ мені обрид. Не хочу на нього дивитися!

— Ей, кому він не обрид! — відповів Демко. — Ти десь учора ходив ніворотом, і певно не чув, що у нас нового?

— Нового?

— Еге, нового! А то, що чесні громадяни виповіли нам, усім Довбущукам, село.

— Що? А це що знов?

— Що? Проста річ. Кажуть: „Ми вас не хочемо мати за сусідів; ми вас не хочемо бачити межи собою, ми вас не хочемо знати“, та й годі.

— Та за що, про що? — питав Олекса, встаючи й випростовуючися, і впер свій зір у лице брата.

— От і маєш! Ти допитуєшся, немов би не знав, як може чоловіка біда вчепитися на гладкій дорозі. Пасе вчора хлопець худобу на облозі, он там, знаєш, на тім куснику, що припирає до Козубишиного. Непотріб, хлопчище, задрімав, чи що, досить, худоба пішла по царині. А собака Батлан, польовий, як не прибіжить та хлопчину палицею. Я недалечко там якусь пеню[1] на полі робив; чую крик. Пек тобі бідо, що таке? Обертаюся, а тут Батлан хлопця геть обкривавив, геть йому голову розчерепив костуром. Я кинув роботу, пірвав якусь паровину та до Батлана. Трохи його там обчімхав, а тут зачався крик, мені на біду. Якби на який знак, немов із-під землі виринуло з півсела: війт, присяжні, вся голота, та до мене. Я не питаю, держу навісного Батлана під ногами. Якось нас розірвали, та й у крик. Ну, а нарешті війт, як тобі кажу, виповів нам село. „Нехай мені, каже, ніхто з вас не важиться показатися межи чесними людьми, бо його зараз кажу зв'язати й віддати до циркулу[2]. Не бійтеся, найдеться тут у нас досить ключок на вас, найдуться й свідки. Затаскаємо вас там, де світу Божого не побачите“. Ще, як на біду, десь там чорт надніс нашу стару (так називали свою матір). Як зачне дзявуліти, плакати, проклинати нас. „В'яжить“, каже, „того окаянника, підіть ще по другого, в'яжіть обох! Я сама піду до суду, я сама на них свідчитиму. Вони мені життя збавляють, вони мене на жебри виженуть із поламаними кістками так, як вигнали свого батька, що може десь під чужим плотом замерз!“ Така тобі, брате, кумедія сталася в нас учора. Я заткав вуха, плюнув на все та й пішов додому.

— Знаю я, хто тому причина, знаю! — крикнув Олекса і, затиснувши п'ястуки, дико поглянув на захід, у той бік, де у стіп Чорної Гори стояла Петрієва хата.

Довбущук кожного разу все зло складав на Петрія, а не бачив, що він сам властиво всьому винен. І громада не без причини відцуралася його роду. Тисячні пакості робили Довбущуки людям, крали збіжжя, заганяли на очах товар у царину, билися з кожним, хто упімнувся за своє, — словом, так усім надоїли, що люди й ім'я Довбущуків боялися вимовити.

— Але, o! — додав по хвилі Олекса, грізно затискаючи п'ястуки і грозячи ними на захід, — він, собачий накорінок, не втече моєї руки!

— Ой, як у тебе душно в хаті, брате — сказав знов Демко. — Хто вигадав у таку гарну днину сидіти в такій норі? Ходи, пройдімся трохи! Ти ще, бачу, і так нині із дому не виходив.

— Та ні, — відповів Олекса, — але куди ж підемо?

— Підемо на поле, а ти по дорозі розповіш мені, що тобі вчора трапилося.

І Демко хитро моргнув бровами. Олекса зрозумів той знак, узяв старий солом'яний капелюх на голову, і оба вийшли з хати.

А Матрона Довбущучка, заламуючи руки й сумовито поглядаючи вгору, говорила до себе:

— Боже мій! Він іще із моїх дітей поробить таких злодіяк та неробів, як сам! Ах! Боже мій, Боже! Що мене тоді заманило та засліпило, що я від свого татуня пішла сюди в те пекло та ще за нього, за такого кальвіна, за такого розбійника, що мені світ зав'язав, що мене збавив життя й здоров'я, що мені діти на ні нащо зводить та ще мене копає та тручає, як собаку?

І зачала хлипати, як дитина. Жаль давив їй серце, та все таки ні одна сльоза не заблисла на її глибоко запалих очах.

Нараз протяжно заскрипіли двері й до хати влетіла стара жінка. Її сиве волосся в неладі спадало на плечі з-під брудної намітки, що колись, може, була й біла. Лице її було жовте, зів'яле й порите густо зморшками. Тільки очі світилися ще якимось надприроднім вогнем, і в червоних обвідках надутих, виплаканих повік видавалися ще страшнішими й дикішими. То була „стара“, мати Довбущуків, Горпина.

— Щасти тобі, Боже, з нинішньою дниною, Матроно! — промовила дзвінким ще й енергійним голосом.

— Дякую вам, що ще хоч ви не забуваєте мене бідної, — сказала жалібно Матрона й зідхнула.

— Олекса де?

— Пішов що лиш із Демком у поле, та певно не до роботи!

— А хлопці де?

— Або ж я знаю, мамо? Нещастя моє! Десь мій ведмедюк свої власні діти запропастив, а мені, матері, не вільно запитати, що з ними!

— Прокляття матері на нього й на його брата! Моє прокляття, а за ним скоро піде й Боже! — крикнула піднесеним голосом стара, а очі її дико заблищали. — Оба поганими дорогами йдуть! Побили й прогнали свойого батька, тепер пов'язалися з якимись злодіяками! Ти бачила позавчора вночі світло в пустині?

„Пустинею“ називали у Довбущуківці стару, незамешкану хату, про котру згадано вище. Ходила чутка, що в ній родився Олекса Довбуш, — тому Довбущуки шанували її й не розвалювали, як пам'ятку, і не дозволяли в ній нікому замешкати.

— Яке світло, мамо? — спитала Матрона.— Я нічого не бачила.

— Бо ти сліпа, — крикнула Горпина, попадаючи в лютість, але зараз, злагіднівши, додала: — Ні, ти боязлива, запуджена[3], бідна. Чоловік казав тобі йти спати, а ти пішла.

— Та так, мамо, а він зараз вийшов.

— Злодій, розбійник! А їх там у тій проклятій пустині відкись назбиралося, як круків до падла! Але я бачила, я чула все, що вони говорили!

— Та про що вони говорили, мамо?

— Ей, та й дурна ж ти! Ти, небого, злякалася б, якби почула, що твій чоловік там говорив! Але я їм помішаю їх прокляті пляни. Я сама піду до суду, присягну, буду свідчити на тих розбишак!

Бідній Матроні й справді лячно стало. Не допитувала дальше й не роздумувала над тим, що там міг таке страшне говорити її чоловік. Вона боязько відсунулася від темної намітки, що, як їй бачилося, закривала якусь страшну тайну, а та тайна кожного, що знає про неї, мусить безпечно потягнути в погибіль. Горпину вона виймила з числа тих нещасних жертв, бо її очам стара, недоступна й енергійна жінка давно ввижалася якимось єством, обдарованим надприродніми силами, єством, що все зуміє запанувати над обставинами.

— А де ви, мамо, вчора були, що вас не було дома?

— Де я була? А як же ти знаєш, що мене не було дома?

— Як знаю? Я ж була у вас учора кілька разів. Нікого нема, хата засунена, навіть Іванка нема… Ага, де ваш Івась дівся? Корови вчора самі прийшли з лісу, Демкові пас таки його хлопець, а наших не було кому вигнати.

— А чула ти, що через того хлопчиська наробилося?

— Та чула й хотіла вас про цілу річ ліпше розпитати, але вас не було.

— Я ходила в гори шукати Іваська.

— В гори? А він чого в горах?

— Чого в горах? Чортів їх батько знає! То вже десь твої легіні його запакували! Але ж бо й догулялися!

— Що, що таке, будьте ласкаві, мамо, скажіть! — напирала Матрона.

— Бідна жінко, твої сини нині вже сидять у гарешті[4] в Сиготі на Угорщині!

— Боже мій, — крикнула Матрона, — за що?

— Я їм стільця приставила і я знаю, за що. Але ти, — додала грізно, підступаючи до заляканої жінки, — не важся мені про це ані словечка писнути свому чоловікові, бо пам'ятай!

І затисненим кулаком погрозила Матроні.

— Не скажу, мамо, не скажу, тільки будьте ласкаві, скажіть, як довго їм там сидіти?

— Не бійся, недовго, — потішала її стара, — їх випустять. Але я тобі кажу, жінко, пильнуй їх, вони на дуже злій дорозі. Як нею підуть дальше, то зайдуть на…

Стара не вимовила того страшного слова, але у бідної Матрони стиснулися груди, серце мало не трісло… Німо й мертво поглядала на страшну жінку.

— Але де мій бідний Івась? — репетувала стара, попадаючи в гостріший тон. — Я прийшла у твойого вовка питати за ним, де вони його запакували, що йому зробили?

— Або я знаю, мамо? Або вони мені хоч словечком скажуть, що роблять? Я тут, як остання собака. Мене кожний копає й тручає! Боже милосерний, коли скінчаться мої муки?

— Не бійся, дурна, все те ще якось буде, — потішала Горпина. — Я йду, бо, бачу, Олекси мені не діждати. А по полудні прийдеш до мене?

Це питання було властиво приказом, так що Матрона не могла відмовити.

Стара кинулася прожогом із кімнати.

——————

  1. Пеня — напасть, дурниця.
  2. Циркул — повітова управа.
  3. Запуджена — застрашена.
  4. Гарешт — арешт, тюрма.