Теорія нації/II/Культура як обєктивний критерій нації

by Володимир Старосольський

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ 3. Раса як обєктивний крітерій нації

Теорія нації Володимир Старосольський 4. Культура як обєктивний критерій нації

5. Територія як „прикмета“ нації. Перехід від атомістичного розуміння. Манціні ▶

1922

4. Культура як обєктивний критерій нації. Побіч расової теорії нації, займає концепція культурної нації окреме місце.

Зовсім помилково Рудницький відносить народженнє її до „двайцяти літ тому назад”, коли „тільки Кірхґоф несміло ставляв побіч державних націй так названі культурні”^[1]). Власне розуміннє нації як культурної індивідуальности належить до дуже давніх. Висше вже згадано обох великих письменників Франції XVIII століття.

В Німеччині кінця XVIII та початки XIX століття можна назвати розуміннє нації як культурної окремішности пануючим в колах найбільших її мислителів та творців. Вистарчить згадати Ґумбольдта, Фр. Шлєґеля, Новаліса^[2]). Фіхте поклав таке власне розуміннє нації в основу своїх „Бесід до німецького народу”^[3]). Тай взагалі се розуміннє так правильно повторяється в теорії та в практиці національних рухів, що Бочковський, подаючи свою схему фаз національних рухів, каже загально, що „перша фаза національного пробудження має суто культурний характер”^[4]). При пояснюванню нації „питомою культурою” вдаряє в більшій ще мірі, як при расовій концепції, неозначеність та непевність поняття яким означено істотну прикмету нації. Питаннє про суть культури досі невирішене. Доволі багата література про поняттє культури — духової та матеряльної — і цивілізації дає кілька самостійних та відмінних дефініцій сих понять і переводить не все однаково розмежуваннє поміж ними^[5]). Але не зважаючи на сю непевнісь в теоретичному означенню поняття культури, не можна зректися права користуватися ним. Св. Августин сказав був про право: „коли питаєш мене, що є право — не знаю, колиж не питаєш, знаю”. Те саме з поняттєм культури. Помимо недостачі в точній та неспірній дефініції, можемо говорити про культуру не розходячися в розумінню, яке вкладаємо в се слово.

Звязок поміж нацією й культурою треба признати очевидним. Національні рухи майже все видвигали культурні гасла. Часто утотожнювали вони себе з культурним рухом, не ставили крім культурних инших домагань, а то і виразно зрікалися від якихнебудь стремлінь поза культурними. Чи було се свідомим, диктованим практичними зглядами, промовчуваннєм инших напрямів національних стремлінь, чи необхідним етапом в розвою національної свідомости, як кажуть Бочковський та Реннер^[6]), треба приняти, що емпірично життє нації проявляється на полі культурних стремлінь.

Ішлоб тільки про виясненнє єства взаємин між нацією і питомістю культури. Докладніше, треба питати: чи культурна окремішність є істотною прикметою нації в тому розумінню, що культурна окремішність мусить витворити націю, що кожда нація мусить представляти собою також культурну окремішність?

Для розвязки так поставленого питання неминучо треба мати на увазі ось що:

З одного боку можливість перехрещування не тільки в певній людській ґрупі, але також і в кождій одиниці ріжних культурних кругів. Ся обставина має для питання, про яке тут річ, принціпіяльне значіннє. Якби культурний круг рішав з конечністю про націю, то послідовно требаби приняти можливість бути рівночасно членом ріжних націй — а тому, що рівночасна приналежність до ріжних культурних ґруп є явищем доволі поширеним, то й національна ріжноманітність одиниць повиннаби бути також звичайним явищем. На ділі ми бачимо щось якраз противне. В протиставленню до культури, яка допускає істнуваннє рівночасно побіч себе ріжних „культурних впливів”, позволяє їм перехрещуватися, модифікувати та доповнювати, нація в сьому напрямі абсолютно нетерпима. Вона жадає для себе цілої людини і виключає другу націю від якихнебудь прав до неї. Хи- таннє поміж приналежністю до ріжних націй не може бути вирішене инакше, як тільки абсолютним рішеннєм на користь одної з них.

Емпірично маємо цілий ряд випадків, в яких цілі частини нації належать до иншого культурного кола, як її решта. Так Поляки з Познаньщини культурно безперечно близші до Німців, як до Поляків з б. Росії — і то без огляду на спільність мови — проте національно, вони Поляки. Для Українців Збруч і Карпати становлять межі, по яким на протязі довгого часу витворювалися відмінні культурні типи. Помимо всього відємного практичного значіння для нації, ніхто одначе не може на сій основі признати істнуваннє трьох українських націй. Коли про небезпеку такого поділу можна говорити, то зовсім не ізза істнування окремих культурних типів, тільки по зовсім иншим причинам.

Далі не можна поминути ось якого засадничого та загального факту. „Національна культура”, в розумінню одностайної культури всеї нації, досі ніде не істнувала та не істнує. Під назвою її досі розуміється культуру одної частини нації, пануючої повсякчасно кляси, яка виступає в характері носія національної ідеї та національної культури. Се відноситься не тільки до країн, таких типових з сього боку як Росія, де бездонне проваллє ділить культурні низи від верхів, де по оба боки сього провалля жили незалежно від себе ріжно культурні світи. Найбільше культурні країни світа виглядають з сього боку не инакше. Вистарчить згадати Англію. Пешель^[7]) каже, що в безпосередній близкости Льондону сільський зарібник знає та уживає всього навсього кілька сот слів анґлійської мови, проти пересічно 20.000, які становлять засіб слів освіченого Анґлійця. А праці та анкети про положеннє робітничої кляси в Анґлії в першій половині XIX століття малюють яркими красками безодні, які розтинали тоді культурно анґлійську націю^[8]).

Річ не тільки в „скількости” культури. Нація, а особливо кожда розвинена нація, розпадається на культурні круги, які ріжняться поміж собою власне якістю своїх культурних типів. Їхні межі йдуть передусім на межах суспільних кляс. Поділ суспільства на кляси відбивається дуже виразно в культурній сфері. Він витворює культурні круги, які розбивають до певної міри культурну єдність суспільности нації, та наближують до себе культурно ті самі кляси ріжних націй. Феодальна родова аристократія до недавних часів становила інтернаціональну культурну суспільність, з одною спільною мовою, однаковим „способом думання” та відчування, побутом, кодексом життєвої моралі та звичаю — суспільність, яка охоплювала своїх членів далеко сильніще, як їхні національні суспільства. Тесаме кляса буржуазії в розвитих капиталістичних країнах. Її спосіб думати, її своєрідна культура настільки одноманітна та незалежна від впливів нації, що можна і треба говорити про „питому” культуру сеї суспільної кляси^[9]). Селянство теж виявляє скрізь своєрідні, незалежні від нації культурні прикмети. Врешті сучасний пролетаріят становить, безперечно, в дуже великій мірі одноцілу поміжнаціональну культурну громаду. Штамлєр ставить слушно питаннє, чи культурна єдність сильніща поміж клясами в межах нації, чи противно в межах кляс, поміж її ріжнонаціональними частинами^[10]).

Раз так, раз ріжні „питомі культури” істнують не тільки побіч себе, але перехрещуються в одиницях та ґрупах, то про рішаючу творчу ролю культури для нації, про те, що „питома культура”, хотяйби з иншими „основами”, разом „давала” націю — не можна говорити. Звязок поміж нацією і культурною своєрідністю, звязок дуже сильний, безперечно істнує, але його єство не в тому, в чому добачує її теорія культурної нації.

В кінці на одну ще обставину треба вказати. Культурне зближеннє не завжди, не абсолютно та не конче йде в парі зі зближеннєм та обєднаннєм взагалі. Історія дає численні докази, що власне боротьба давала товчок до культурного зближення, уподібнення поміж противниками без того, щоби в міру сього культурного зближення затихало загостреннє боротьби. Тард^[11]) сформулював се в окремий закон „суспільного наслідування”. В приміненню до питання „культура і нація” треба зауважити, що майже все боротьба націй веде до зближення поміж противниками в царині культури. Се діється не тільки шляхом насильства з боку сильнійшого, але є одним з наслідків самого факту боротьби. Приміром може бути переняттє Українцями східньої ноші та зброї в процесі довговікової боротьби з Татарами та Турками.

З другого боку, культурне зближеннє, навіть коли воно пішло так далеко, що можнаби оспорювати істнуваннє ріжних культур, не мусить стопити ріжні нації в одну. Прикладом є Анґлійці та Ірляндці. Навіть як загальне правило можна помітити, що національне ворогуваннє проявляється якраз в частинах нації, найбільше зближених культурно до противника. Так ґерманофільські настрої Польщі були сильніщі серед елєментів російської Польщі, ніж в знімченій культурно Познанщині. Українське громадянство, зближене культурно до Поляків Галичини, все представляє у відношенню до них непримиримий напрям, а зближена культурно до Москалів Придніпрянщина, такийже напрям щодо Росії.

Розуміється, сі непримиримі настрої не наслідок культурного зближення. Але вони доказують, що культурна схожість не мусить впливати обєднуюче, що значить, вона не мусить бути жерелом сего суспільного обєднання, яким є нація.

Усе що сказано тут про культуру, відноситься зокрема теж до мови, як одного з чинників культури.

І спільна мова творить тільки в певнім напрямі однаковість уживаючих її людей, але не більше. Вона становить безперечно один з найважнійших засобів для обєднання але не становить ще самого обєднання. Тому розуміннє нації, як частини людства, що уживає тої самої мови, так само атомістичне^[12]), як і обговорені висше. Навіть якби правдою було, що кожда нація ріжниться від другої „самостійною” мовою, та що вся нація уживає тільки одної мови, навіть тодї повисше означеннє нації не означувалоби її єства, а тільки вказувалоби на явище правильно звязане з феноменом нації.

Теорія, по якій мова становить сущну, а то і одиноку істотну прикмету нації, належить до найбільше поширених^[13]). Се і природне з огляду як на велике значіннє мови в життю націй, так і на обставину, що мова становить сей здавалосьби одинокий обєктивний зовнішній критерій, по якому можна пізнавати істнуваннє нації. Так Челлєн каже: „Коли можна уважати процес творення нації покінченим так, що нація доспіла до особовости? Відповідь можна знова шукати по обєктивному, як і субєктивному боці. Перша (відповідь) звучить: тоді, коли дотичній народній ґрупі повелося сотворити власну мову. Тут показується звязок між національністю і мовою в новому світлі: як причина та наслідок. Коли отже акліматизація дійшла до того, що долішньонімецький говір можна означити як голяндський, а кастилійський як португальський, тоді маємо певний знак, що нові нації виділилися...”^[14]). Головно знова з практичних причин але теж шу- каючи за обєктивним крітерієм нації, підносять правники та практичні політики мову до значіння рішаючого чинника^[15]).

Між тим факти говорять яскраво, що звязок між нацією і мовою не є необхідно такий, як твердить повисша теорія. Маємо нації з кілкома мовами і ріжні нації з одною мовою. Колиби навіть оспорювати окрему національність Швейцарців з трьома та Белґійців з двома ріжними мовами, то трудно заперечити істнуваннє француської нації з її дуже глибокими поділами щодо мови. А вже зовсім неспірним останеться факт, що істнують ріжні нації, які не ріжняться між собою мовою. Се Американці і Анґлійці, Хорвати та Серби і Флямандці та Голяндці, так отже емпірія мовою фактів побиває повисшу теорію.

Не менше побиває її ось яке принціпіяльне міркуваннє.

Розріжнюваннє поміж самостійною мовою та говором не спирається на ніякий певний та непохитний крітерій. Не знаємо, яка скількість та якість своєрідних прикмет потрібна, щоби в данім конкретнім випадку можна говорити не про говір, а про самостійну мову. Зовсім певно можнаб вичислити признані самостійними мови, між якими ріжниця не більша, або не дуже більша, як поміж діялєктами одної мови, хочби взяти голяндську та діялєкт німецької мови. Буває, що зовсім не фільольоґічні моменти рішають про „самостійність” якоїсь мови. Неначеб відповідаючи на наведені висше слова Челлєна про Голяндців, каже Трайчке про них та про їх мову: „Вони долішньонімецьке племя, як Сакси та Вестфальці”. „Сьогодня голяндська мова перестала бути німецьким діялєктом...”. Се є моряцький діялєкт, призначений висловлювати тільки найнище та найбуденнійше; коли він хоче піднестися до понять вищої культури, то мусить винести на вижину вислови, що були первісно тривіальними. Се в найвищій мірі поучаюче, бо бачимо як міняється народність. Що сьогодні Голяндці не є Німцями, сього не можна не добачити”^[16])).

І справді, сей примір поучаючий. Він доказує, що в данім випадку не самостійна мова рішила про утвореннє нації, але навпаки. Викликане історично виділеннє одного з долішньо німецьких племен в „самостійний нарід”, в націю, мало рішаючий вплив для утворення з діялєкту самостійної мови. А додамо — нетільки мови, а й усеї окремої, нової національної культури.

Обговорюючи питаннє про взаємини між мовою та літературою з одного, політичними відносинами з другого боку, Майнеке каже загально: „Але ще частійшими є випадки, що політичні впливи та інтереси пособили утворенню спільної мови та спільної літератури, а то навіть і були причиною для нього”^[17]).

——————

1. „До основ укр. націоналізму”, стор. 295. Взагалі весь початок 8. розділу статті не відповідає історичним фантам.
2. Meinecke, стор. 39 і слід.
3. „Reden an die deutsche Nationalität” (Reclam), особливо бесіди 4, 7, 8.
4. „Національна справа”, стор. 31.
5. М. и. Vierkandt, „Naturvölker und Kulturvölker”, 1896 йогож „die Stetigkeit im Kulturwandel”, 1908. — Dr. Alfred Weber, „ Der soziologische Kulturbegriff” (Verhandlungen des 2. deutschen Soziologentages), 1913.
6. „Das Selbstbestimmungsrecht der Nationen”, стор. 90.
7. Peschel. „Volkerkunde”, 5. Aufl., 1881.
8. Fr. Engels, „Die Lage der arbeitenden Klasse in England”, 4. Aufl.
9. Werner Sombart, „Der moderne Kapitalismus”.
10. B. Stammler, „Wirtschaft und Recht nach der materialistischen Geschichtsauffassung”. 2. Aufl., 1905.
11. Tarde, „Les lois de l’imitation”, стор. 167 і слід.
12. Так уже Jakob Grimm в „Kleinere Schriften”, VII. 1884, стор. 557, називає нацією людей, що говорять тою самою мовою.
13. В. Левинський, „Народність і держава”, 1919, стор. 8. Бочковський, „Нац. спр.”, стор. 18, 76, 78. Kjellén, „Der Staat als Lebensform”, стор. 123. Ludwig Mises, „Nation, Staat und Wirtschaft”, 1919, стор. 7 і слід.
14. Цит. твір, стор. 123.
15. Dr. Ferdinand Schmid, „Das Recht der Nationalitäten”, (Verlag des 2. Deutschen Soziologentages), 1913. S. 55. H. v. Herrnitt, „Nationalität und Recht dargestellt von der österreichischen und ausländischen Gesetzgebung”, 1899. Bernatzik, „Über nationale Matriken”, 1910, тогоже „Die Ausgestaltung des Nationalgefühls im 19. Jahrhundert”, 1912. A. v. Onciul, „Zur österreichischen Nationalitätenfrage, 1899. Renner цит. твір. стор. 62 і слід.
16. Heinrich v. Treitschke, „Politik”, I. В. 4. Aufl., 1913, стор. 277.
17. „Weltburgertum und Nationalstaat”, стор. 3. Гляди також Mitscherlich, „Der Nationalismus und seine Wurzeln”, (Schmollers Jahrbuch 36, 1295). Юліян Бачинський. „Україна Ірредента”, 1895, стор. 59.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.