Теорія нації/II/Територія як „прикмета“ нації. Перехід від атомістичного розуміння. Манціні

by Володимир Старосольський

◀ 4. Культура як обєктивний критерій нації

Теорія нації Володимир Старосольський 5. Територія як „прикмета“ нації. Перехід від атомістичного розуміння. Манціні

1922

5. Територія як „прикмета” нації. Окреме місце займає питаннє, яке значіннє має для нації справа власної території. Особливо в звязку з конкретним питаннєм, чи Жиди нація, було воно широко обговорюваним. Але теорія, по якій територія власно належить теж до обєктивних прикмет нації, не становить сієї прикмети на одному ступени з иншими. Відносно території не було спроб анальоґічних до ученій, по яким нація се частина людства відріжнена від инших расою, мовою або культурою. Територію визначювано тільки побіч других критерій в нації. Питаннє відносно території звучить так: чи нарід якій має инші прикмети нації се нація, коли не має власної території? Значить, територію уважно все тільки додатковою прикметою, яка не сама, але як додаток до инших складає єство нації. Питаннє в тому, чи сей додаток необхідний.

Питаннє відносно території можнаб ставити ще инакше. Можнаби питати, чи територія означеної якости, пр. територія з даним підсоннєм, територія одної водної системи, замкнена горами або водою область і т. и. не мусить викликати серед даних умовин витвореннє усіх инших національних прикмет. Значіннє і вплив території в сьому напрямі очевидні. Антропоґеоґрафія та історія дали давно потакуючу відповідь, на так поставлене питаннє. Але для згаданих вище теорій важне значіннє території не з сього боку. Для них важне не питаннє, як впливала територія на витвореннє нації. Вони питають, чи даний нарід актуально, тепер поселений так, щоби міг назвати якунебудь територію своєю власною.

Сієї ріжниці в ставленню питання не помічує тонкий дослідник нації Житловський. В полєміці проти названих теорій він каже: „Легко доказати, що територія не може бути основною ознакою національности. Вже той факт, що кочові племена, що не мають власної території, виказують національні ріжниці, що всяке кочове племя свідоме своєї ріжнородности від инших і своєї приналежности до одного племени; що воно таким чином розвязує всі завдання своєї нескладної культури для себе й багато з них инакше, — а навіть свідомо инакше — як инші, вже сей один факт показує нам можливість істнування національности без території. І серед культурних народів ми замічуємо дві нації, цілком позбавлені території. То — Жиди й Цигани. Про Циган нема що говорити: їх національність досі ніхто не оспорював. Але й Жиди, ті кочовники висшої культури, без сумніву представляють окрему національність”^[1]).

Житловський, який стоїть на грунті обєктивних критерій нації, ледви чи мігби доказати національність Циган. Колиби поставити побіч себе Циган Азії та ріжних европейських країв — Угорщини, України, Іспанії — виявилосяби, що кожді з них носять на собі виразний „смак землі” по якій кочують. Щож до Жидів, то тільки дякуючи розмірно високій культурі й особливому свойому положенню, „належать всі сі маси жидівського люду, що замешкує Польщу, Литву, Угорщину, Буковину, Румунію, Україну, Уайтчепльський квартал в Льондоні й жидівське „ґето” в Ню-Йорку”^[2]), до одної нації. Вони виїмок і заразом доказ, що культурні дані можуть перемогти до певної міри вплив та значіннє природних даних.

Але як виїмок, приклад Жидів не перечить фактови, що територія впливає на витворюваннє обєктивних народніх прикмет. Але не в сьому значіннє території для нації. Воно висказане тезою, яку Житловський оминув: що кожда нація мусить мати власну територію, щоби бути нацією.

Яка доля правди міститься в сій тезі?

Знова треба піднести методольоґічну помилковість, що проявляється в поставленню території на одній площині з иншими „прикметами” та в самому зачисленню її до „прикмет” нації. „Прикмети” можуть лежати в самій тільки нації. Натомість коли мова про територію, то діло не в „прикметі”, тільки у відношенню нації на вні, в данім випадку до території. Якого рода се відношеннє і яким воно мусить бути, про се буде сказано далі. Тут треба підкреслити сам факт, що згадані теорії уважають територію чинником для нації необхідним. Несвідомо, вони в дефініцію нації вкладають практичне домаганнє, постулят, який нація мусить видвинути дякуючи самій своїй істоті.

Що значіннє території для нації власне практичного характеру та що території не можна уважати необхідною прикметою її, се випливає теж з прикладів, які дає життє. Факт, що еміґранти уважають себе далі членами нації, хотя й покинули її територію; факти істновання областей з національно-мішаним населеннєм — доказують, що звязок між територією і нацією не є абсолютний. Теоретично можна уявити собі випадок, що уся нечисленна нація покидає свою дотеперішню територію і переселюється або й розходиться по світі: через те саме, вона ще не пересталаби бути нацією. Вона пересталаби нею бути тільки шляхом утрати усього, що вяже її в окрему цілість. Рішаючим бувби для сього не факт виселення, але психічно-суспільний, звязаний з ними процес.

Огляд поодиноких „прикмет нації” дає передусім негативний результат, що ані ніяка з них сама, ані усі, чи деякі з них разом не дають істоти нації. Поясненне самої істоти нації, треба шукати поза ними.

Се не значить, що сі моменти для нації не мають значіння. Вже простий досвід вказує, що хоч не з математичною точністю, хоч з численними виїмками та відхиленнями істнованнє націй та їх життє йде рівнобіжно до проявів в царині мови, культури і т. д. Істнує, очевидно, звязок між нацією та сими чинниками, і пояснити його істоту є завданнєм теорії.

На сьому місці слід згадати про концепцію, яка в розвою поглядів на націю відограла дуже видну ролю. Подумана як чиста теорія, вона була рівночасно основою, на якій побудовано найпослідовнійшу радикальну проґраму розвязки національної проблеми. Се ученнє про націю одного з найвизначнійших її теоретиків, а разом одного з найвидатнійших теоретиків міжнароднього права С. Манціні. В славній вступній лєкції читаній на нововідкритій для нього катедрі в Турині (1851). Манціні розкладає поняттє нації на ось які складові чинники: Географічний чинник, або край; етноґрафичний, або раса; раціоналістичний чинник, або мова; реліґійний чинник, або віроісповіданнє; традиційний чинник, або звичай, побут та історичні спомини; правовий чинник, або суспільні закони та установи. „Понад усіми сими чинниками стоїть моральний чинник, якого жерелом є національна свідомість, себто почуваннє приналежности до себе, без якого усі другі чинники мусять остати хиткими та непевними”^[3]).

Манціні кладе отже натиск на субєктивний моральний чинник, якому признає більше значіння як усім другим. В його представленню йде тільки про перевагу морального чинника над иншими. Теоретично стоять у Манціні усі сі чинники на одній площині так, що ріжниця поміж ними тільки кількістна, відноситься до їх більшого або меншого значіння як складового чинника нації. Всежтаки в сій концепції бачимо перехід від спроб означити націю виключно тільки обєктивними її прикметами, до розуміння її як субєктивного явища. Акцентований Манціні моральний чинник відбирає його теорії характер чисто атомістичний. Він справляє, що нація перестає бути тільки сумою однакових з погляду раси, мови і т. д. людей, а стає субєктивною цілістью.

Всежтаки теоретично, се сформулованнє недостаточне. Принціпіяльно не можна ставити на одній площині річевих та субєктивних моментів так, як се бачимо в Манціні. Істота нації може лежати тільки в обєктивних її прикметах, або мати субєктивний характер. В останньому разі — до сього становища наближається Манціні — подані ним обєктивні моменти не „складові чинники“ нації, тільки чинники, які так або инакше впливають на витвореннє сього субєктивного стану, який сам рішає про істнуваннє нації. Таким способом істнує поміж наведеними чинниками засаднича ріжниця, а не тільки ріжниця степені з огляду на їх практичне значіннє.

До речі, практичний політичний напрям, якого теоретичним речником був Манціні стояв послідовно на тому, що тільки субєктивний момент є рішаючим для національної проблеми. Його приклонники проголосили плєбісцит методом національного принціпу. „Через те, стає національність актом волі“^[4] поза яким питаннє раси, мови, реліґії тратить усяке значіннє. Практично проявився сей погляд в 1870–71 році і з нагоди питання Альзації. Уся демократична Европа домагалася тоді плєбісциту для забраних у Франції провінцій, без огляду на обставину, що момент раси та мови вказував на національну приналежність бодай Альзації не до Франції, а до Німеччини.

——————

1. Х. Житловський, „Соціялізм і національне питаннє” (переклад з московського, 1915, стор. 36.
2. Там же.
3. Dr. Robert Michels, „Die historische Entwicklung des Vaterlandsgedankens” („Verhandlungen des Zweiten Deutschen Soziologentages”), 1913, стор. 162.
4. Тамже, стор. 164.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.