Теорія нації/III/Нація се спільнота

by Володимир Старосольський

◀ 2. Спільнота і спілка

Теорія нації Володимир Старосольський 3. Нація се спільнота

4. Стихійний імперіялізм. Месіянізм ▶

1922

3. Нація се спільнота. Признаючи націю одною з форм усуспільнення, вязання людських гуртів в гуртові цілости, в суспільства, належить запитати, до котрого з описаних обох типів суспільства вона належить. Чи є нація механичним твором направленим до означеної ціли „свідомої волі“, чи орґанічним, споєним психічно, а не тільки льоґічно, суспільством, спільнотою?

Інстинкт мови розвязав здавна се питаннє на користь спільноти. Говориться тільки про національну спільноту, ніколи про спілку. Навіть без відношення до технічного соціольоґічного значіння обох слів, установленого Теннєсом, просте почуттє підсуває для нації назву спільнота. Се, розуміється, не є аргументом, але воно всежтаки вказує на те, як відчувається характер національного суспільства як спільноти. І се почуттє не помиляється.

Творчим чинником нації є, очивидно, „стихійна“, а не „свідома“ воля. Серед численних теорій та концепцій на тему нації не стрічаємо ні одної, яка пробувалаб вивести її із доцільного людського думання. Коли пр. відносно держави виникла величезна література про її „ціль“, то питаннє про ціль нації ніхто не пробував навіть ставити — так очивидно неумістним, булоб таке питаннє. Питання про історичні завдання нації, що займали свого часу особливо в німецькій фільософії та історіософії таке визначне місце та мають визначну ролю в практичному життю націй, ставляться на иншій площині. В них не йде про ціль суспільного явища нації, як при питанню про ціль суспільної установи — держави. Сі питання виростають на простому і повному признанню факту, що нації істнують. Признаннє сього фанту, се вихідна точка для питання про завданнє, історичну місію і т. д. поодиноких народів. І зовсім слушно називає Челлєн народженнє нації чисто і виключно тільки біольоґічним процесом, а про волю, яка творить націю, каже, що вона „по своїй істоті чисто природний гін і остає ним також на високих степенях культури“^[1]). Тесаме висказане иншими словами значить, що нація є твором стихійної волі та що в звязку з сим вона є „спільнотою“ в технічному значінню сього слова, яке надав йому Теннєс.

Принціпіяльне значіннє сього факту не все було вповні оцінене та рідко коли потягнено усі його консеквенції. Так у Челлєна і Реннера, що оба підкреслюють характер нації як спільноти^[2]), затемнюється значіннє сього признання помилковим та неясним уживаннєм ними поняття орґанізму. Вони оба відмовляють нації характеру орґанізму, а признають його державі. Так Реннер каже виразно: „природописно нація не орґанічна цілість. Кождий знає, що є нації без одноцілої державної орґанізації і деякі нації, що становлять ріжні держави або заселюють їх разом з иншими“^[3]). Челлєн підкреслює сильно орґанічність держави, а не нації. Коли уживати терміну „орґанізм“ виключно тільки для означення „орґанізованости“, тоді — як зазначено вже вище — сей термін означає тесаме, що „механізм“ і ужиттє його говорить дуже мало. Але в науці уживається сього слова не в сьому первісному значінню, а власне, як протиставленнє до механізму. Не зважаючи на неясність та иноді прямо містичну закраску, яку надається сьому слову, воно має всежтаки свій конкретний зміст. Воно підкреслює власне стихійність якою виникло та держиться далі суспільство, його не штучний і не механичний характер, обставину, що воно не служить ніякій зовнішній, посторонній ціли, але само в собі находить ціль свойого істновання, як кожда жива одиниця. Отож, коли уживати слова орґанізм в сьому розумінню, то тільки націю, а не державу можна назвати орґанізмом, бо піднесені тут риси орґанізму, се прикмета спільноти, а не спілки. Попереджуючи розгляд питання про відносини між нацією і державою, вже тут треба зазначити, що протиставленнє обох, се протиставленнє нації — орґанізму держави, механізмови, а не навпаки.

Невидержаність становища, про яку згадано, доводить до помилкових висловів не тільки про суть національного суспільства, але і про конкретні прояви його життя.

Стихійний характер волі, яка творить національну спільноту, заключає в собі її араціональність. Вже висше вказано на значіннє сього моменту взагалі — тут приходиться вказати, як він характеризує зокрема націю.

Свідома воля, се воля спрямована до означеної ціли. Через се ся воля є предметово означена, вона є обмежена сею ціллю і не сягає поза неї. Стихійна воля не знає ціли, вона має тільки напрям; через те вона не знає обмежень, які істнують для першої. В царині суспільного життя се має далекосягле принціпіяльне значіннє. Як чинник суспільних обєднань, свідома воля може переводити обєднання обмежені до означеної ціли чи цілей. Стихійна воля не знає таких обмежень, вона обєднує для самого обєднання людей не in abstracto, як носіїв означених інтересів, не людей в означеному напрямі їх діяльности, але конкретних, живих людей, нічого з них не полишаючи поза межами обєднання. Як в неґативному відношенню до людей, свідома воля знає „противника“, який поза межами конфлікту остає для неї байдужим, так в позітивному, вона входить з ним як союзником в стичність теж тільки в межах спільної ціли. А стихійна воля бачить в першому випадку „ворога“ в цілій його особовости — в другому „свого“ теж в цілости, а не тільки в означеній та обмеженій сфері.

Усе те відноситься до нації як типової спільности.

Національне обєднаннє се не обєднаннє для означеної ціли, отже воно не є обмежене річево сею ціллю. Воно розтягається, або має тенденцію розтягатися на цілу людину, не полишаючи ніякої необнятої собою сфери її життя. „Ідеалом є все: нерозірвана національна спільнота життя в усіх сущних цілях буття“^[4]) — каже Майнеке, а Рімелін каже про приналежність одиниці до ріжних суспільних звязків: „але наша душа все відчуватиме занепокоєння і болітиме по причині такого поділу та заломання нашого построю; її товаришем буде все тиха туга за повною, одноцілою життєвою спільнотою. Перед нею буде все ідеальною метою центральна, обіймаюча всі ціли життя ґрупа“^[5]). Се бажаннє та стремліннє випливає із самого єства нації, як спільноти. В життю воно не все здійснене. В міру поступленої раціоналізації і само почуваннє зрікається з усяких областей, заявляючи що до них „незаінтересованність“ з боку нації. Так сталося подекуди з реліґією — але далеко не скрізь та не всюди. В принципі нація, як „одиниця в потенції“ (Челлєн), як „макроантропос“ (Майнеке) каже про себе: „homo sum et nil humanum alienum a me esse puto“.

Томущо нація є твором психольоґії, а не витвором раціонального думання, то і значіннє „інтересу“ є для неї инакше, як для доцільно утворених спілок. Для останніх має інтерес безпосереднє та рішаюче значіннє — він рішає про ціли, для яких утворюються спілки, отже про їхнє утвореннє та межі. Для утворення спільноти значіннє інтересу посереднє: інтерес впливає на витвореннє спільноти тільки шляхом витворювання настроїв та почувань і тільки в міру того, як витворює їх. Він пособляє її створенню, або спиняє його в міру того, як впливає на стихійне, араціональне національне почуттє. Раз виникши, спільнота стає до певної міри вже незалежною від впливу інтересу^[6]). Навпаки, тепер вона рішає про істнування нових інтересів, яких вона сама стає носієм. Зокрема економичні інтереси мають для справи мають для справи нації таке власне значіннє. Сам факт істнування спільних або суперечних економичних інтересів та само зрозуміннє сього факту може безпосередньо дати почин до створення суспільности-спілки. Для створення нації він не вистарчає. Тільки там, де на тлі викликаної економичними противенствами боротьби витворилася відповідна психольоґія, стихійна воля становить звязану цілість-спільноту, тільки там виникла нація. Вона виникає на тлі економичних інтересів, а не як їх безпосередній вислів.

Два приклади, в яких економичний підклад виступає явно, доказують се. З одного боку, Північна Америка. Економичний конфлікт з метрополією довів Сполучені Держави до розриву з нею. Але не через противенство інтересів виникла американська нація. В першу чергу викликає воно бажаннє та спроби полагодити конфлікт інтересів не розриваючи звязку з метрополією. Що се було засадничо можливим, сьому доказом історія инших анґлійських кольоній, які находилися та находяться досі в положенню, в основі не инакшому, як положеннє Сполучених Держав в XVIII століттю. Помимо сього Канада і Австралія не пішли шляхом відірвання від метрополії. Економичні їх інтереси не покриваються з інтересами Великої Британії, а через відмінні умовини життя витворюється в них окремий людський тип, окрема обєктивна „народність“. Але через доцільну та послідовну політику, субєктивний процес не йде в них по лінії відділення. Противно, помічується еволюція анґлійського патріотизму в напрямі поширення його на всю величезну імперію, так як колись поширилося було горожанство Риму. Бодай покищо, ся течія затісняє субєктивну єдність названих кольоній з метрополією^[7]). Усе те доказ, що не сама протилежність інтересів з метрополією зродила окремішність американської нації. Зродила її щойно боротьба, що виявилася неминучою проти непримиримого становища Анґлії. Її суспільно-психичним продуктом є почуттє своєї субєктивної окремішности від метрополії, його висловом, бажаннє не тільки улаштувати вигідно для себе свої відносини до неї, але стати супроти неї політично-самостійними.

Так виникла нова нація. Замітне, що виникла покищо без обєктивної основи, яку дає окрема „народність“. Окрема американська народність зродилася щойно пізнійше, як доповненнє психольоґічного процесу, якого початком неминуче була боротьба за самостійність американських Сполучених Держав. Так спілка перетворилася в спільноту, держава дала почин до утворення нації. Другий приклад, більш наглядний, бо приклад недокінченого процесу, представляє Бельґія. Тільки спільний економичний інтерес удержує єдність країни, заселеної двома ворожими собі та більш менш рівно сильними націями. Він настільки сильний, що хоронить державу від розпаду — але далі не сягає його сила. Усі спроби та зусилля витворити одну „бельґійську душу“ та спільну батьківщину остали без успіху. Г. Шарріо, який присвячує історії сих зусиль три перші розділи своєї цікавої книжки про Бельґію, змушений заключити: „Нема бельґійської душі, але є бельґійська свідомість“^[8]). Причому розуміє він сю свідомість, як „здоровий розум, сучасну форму античної мудрости“.

З другого боку, нація сама стає центром інтересів. Раз заістнувавши, вона справляє, що противні собі економичні інтереси зводяться до спільного знаменника, або інтереси однакові росходяться відповідно до приналежности їх носіїв до одної, або до ріжних націй. Так економичні інтереси б. Росії ділилися територіяльно; і зовсім певно інтереси України йшли в розріз, з економичними інтересами корінної Росії. Помимо сього, істнував інтерес російського капіталу як окремий, спільний цілій Росії. Згадані суперечности інтересів не встигли поділити російської буржуазії на національно ворожі табори, вона почувала себе російською також на терені України. З другого боку, в Галичині інтереси польської та української буржуазії були обєктивно однакові — а одначе молода і слаба ще українська буржуазія не тільки з польською не зливалась, але находилася з нею в гострій боротьбі. І взагалі, в міжнародніх відносинах виступають „національні“ економичні інтереси, себто інтереси тихсамих економично-пануючих кляс ріжних націй, як окремі інтереси. Се вказує, що нація є тим центром, довколо якого економичний інтерес кристалізується в окрему цілість. Вона рішає про те, що на арені світа появляється субєктивний інтерес пр. анґлійського, француського чи німецького капіталу, як окремий чинник. Натомість „обєктивні“ економичні інтереси хоча й мають для народження нації безперечне значіннє, але те значіннє тільки посереднє^[9]).

Що сказано про економичні інтереси, відноситься до всіх инших. Вони всі мають на створеннє нації посередній вплив та значіннє. Але раз народившися, нація як спільнота стає самостійним їхнім центром та носієм. Вони стають, або можуть стати інтересами нації. А томущо нація по своїй істоті обіймає цілих людей з „усім що людське“, вона може признати кождий без виїмку інтерес за свій. Через те принціпово недопустимо і практично безвиглядно означати якунебудь сферу інтересів як „національну“, а инші признавати за положені поза межами її заінтересовання. Конкретно може нація не проявляти в даному напрямі ніякого заінтересовання, але се буде все тільки випадковим, викликаним спеціяльними умовинами. Тесаме питаннє, яке в однім випадку лежить поза межами інтересів нації, в другому може бути предметом її найживіщого заінтересовання. Так, реліґійне питаннє не будить ніякого національного інтересу для Французів, Анґлійців і т. д., але воно має велике значіннє пр. для Ірляндців, Хорватів, Поляків, для Німців на їхній східній периферії, для Греків^[10])та для Українців. Дрібні самі по собі питання азбуки, правопису можуть набрати в даних умовинах значіннє великих національних питань.

A priori про ніякий інтерес не можна сказати, що він не стане колись національним. Таку помилку робить м. и. Реннер — всупереч власному своєму розумінню нації як спільноти. Він каже: „Національним інтересом є такий, який можна відділити організаційно від економичних та суспільних загальних інтересів: феодальний великий земельний власник уважає себе членом чеської нації, а одначе сидить разом з німецьким великим земельним власником в земельному зїзді. Праський цукорник не перестав бути Чехом, коли спільно з німецькими цукорниками старається боронитись перед подорожіннєм свого засобу продукції“^[11]). Безперечно, ані великий земельний власник, ані цукорник не перестають в сім випадку бути Чехами. Але се не доказує зовсім, що можна національний інтерес відділити орґанично від економичних та суспільних. Якраз наведений примір доказує, що се неможливе. Власне земельне питаннє має для ріжних націй, в сім числі і для Чехів, першорядне національне значіннє та становить один з найживіщих національних інтересів, як пр. для Українців.

Нема ніяких своєрідних „національних інтересів“ які відповідалиби пр. економичним, політичним чи якимнебудь иншим. Національність не є обєктивною прикметою, як економичне життє, культура і т. п., по якій можнаби ділити інтереси на ріжні їх роди. Нація се субєктивний центр, що як такий має власні інтереси і то в основі та потенціяльно інтереси всіх можливих родів. Можна, таким чином, говорити На його думку, нація „то гурт осіб, що протягом багатьох поколінь розвязав усі культурні завдання людства для себе, при чім деякі з них розвязав він инакше, ніж то роблять инші гурти людей, з котрими він стрічався, або порівнюється, наслідком чого в нім виробилися окремі, „національні“ форми творчости“^[12]). Сим „моментам, що складають істоту національности, відповідають три ріжні роди національних інтересів: інтереси національної незалежности, інтереси національних творчих „форм“^[13]). Се інтереси, яких предметом є незалежність, відріжненнє від чужих та розвій власної творчости. Не зважаючи на номенклятуру та на „емпіристичне“ розуміннє нації Житловським, він говорить не про окремі „національні“ інтереси, але про інтереси нації як індивідуального їх носія. І всі три роди інтересів можна звести до одного: „інтереси“ зберегти та розвинути свою індивідуальність.

Недобаченнєм або недоціненнєм сього основного факту є доволі поширений поділ націй на „культурні“ та „політичні“^[14]). В його основі лежить погляд, що істнують два роди національних інтересів, культурно- та політично-національні, та що нація може вдоволитися тільки одним з них, стаючи, таким чином, або культурною, або політичною нацією. Історично сей погляд був пануючим в Німеччині на переломі XVIII та XIX століття^[15]).

Але власне історія Німеччини доказує, що се розріжнюваннє було з одного боку, тісно звязане з пануючими політичними відносинами, чужою інвазією та політичним поділом Німеччини, з другогож, що воно було тільки проявом незрілости національної ідеї та неповного її розуміння. Життє Німеччини блискуче перейшло до порядку під сим поділом. І власне твір Фіхте, з його наскрізь культурницькою концепцією нації, ^[16]) став так дуже сильною зброєю для здійснення політичних ідеалів німецької нації — її визволення та її політичного зєдинення.

Така конечність а заразом помилковість поділу націй на культурні та державні стає очевидною, коли тільки взяти під розвагу зна- чіннє вислову „культурна нація“. Не можна розуміти під ним чого иншого, як нарід, що має ріжну від инших культуру, при чому йде, очевидно, не тільки про так зв. матеряльну, але теж, і то в першій мірі, про внутрішню, духовну культуру. Отож духовна культура се не що инше, як внутрішня прикмета, внутрішня індивідуальність, яка проявляється в життю народа. Натомість державність, се не внутрішня прикмета, але суспільна установа. Не можна протиставити державности — культури, бо се не однородні поняття. Державність нації не є протиставленнєм її культурного життя. З одного боку, вона є проявом і витвором культури, з другого, вона як орґанізація влади дає можливість впливати на життє, вливати його в свідомо бажані форми, розвивати творчість, в найважнійших його напрямах — а все те не відбувається поза культурою, але становить її вислів та розвиває її. Значить, і нація, і держава живуть культурою. Якеж значіннє може мати розріжнюваннє поміж культурною та державною нацією, коли „культурними“ є обі? Очевидно, йде тут мова тільки про державні та недержавні нації. Питаннє можна поставити тільки так: чи може недержавна нація відректися від державницьких стремлінь?

Коли розуміти культуру як внутрішню індивідуальність нації, то се питаннє значить тільки: чи може нація зректися проявляти свою культурну індивідуальність в усіх тих напрямах життя, в яких іде діяльність держави? Досить вказати на вагу таких напрямів державної діяльности, як її творчість в царині права, освіти, господарського життя, щоби мати відповідь. Культурне життє, яке розтягалосяб на всі сі напрями булоб життєм неповним, скривленим, без глибокого змісту та без вигляду на розвій.

Розумів се добре „культурник“ Фіхте. В дванайцятій своїй бесіді він говорить спеціяльно про літературу: „яка се може бути література, література народу без політичної самостійности? Чогож бажає розумний письменник і чого може він бажати? Нічого иншого, як тільки встрявати в загальне та публичне життє та перетворювати і переробляти його на свій образ; а коли він не хоче всього сього, тоді вся його мова є порожнім звуком для подразнювання лінивих ушей. Він хоче первісно та з глибини душевного життя думати для тих, що таксамо первісно ділають, т. є. правлять. Тому він може писати в такій мові, якою думають також ті, що правлять, в мові, в якій правиться, в мові народу, що творить самостійну державу. Якаж мета всіх наших зусиль навіть в найбільше абстрактних науках? Нехай, що найблища мета сих зусиль розвивати науку від покоління до покоління та удержати її в світі; але для чого мається удержувати її? Очевидно, для того, щоби в слушний час впливати на загальне життє та весь людський лад. Се є їх остаточна мета; посередньо отже, нехай аж в далекому майбутньому, служить кожде научне змаганнє державі. Коли вона знехтує сю мету, тоді гине все її достоїнство та її самостійність. Але хто має перед собою сю мету, мусить писати в мові пануючого народу“^[17]). Хоч сей уступ, як усі „бесіди“, має передовсім проґрамовий характер, він містить вірний, також з точки погляду теоретичного пізнання, погляд. Практична неможливість для нації замкнутися в межах тільки культурних інтересів випливає з самої її істоти. Незалежно від якихнебудь міркувань, нація, оскільки вона справді нація, мусить проявити тенденцію запанувати над своїм життєм в усіх його напрямах.

Се стремліннє стрічається з боку політичної практики з ріжнородною оцінкою. Для політично пануючих націй представляє воно небажаний прояв, оскільки відноситься до визвольних змагань поневолених націй. Зовсім незалежно від сього його відношення до світа істнуючих політичних інтересів, треба признати се стремліннє природним та випливаючим із сути феномену нації. Се і признає теорія, хоча не без виїмків. Так каже один з сучасних дослідників проблеми: „На означеному ступені свойого культурного розвою, змагає кождий обєднаний мовою нарід до одноцілої орґанізації і через те уважає кожде обмеженнє сеї орґанізації як обмеженнє своєї волі. Коли нарід досяг єдности мови та взаємин, домагається правової державної єдности як природного доповнення. Нація є „психичним феноменом, що відповідає переведенню культурного стану в державний“. Се „плутанина, коли ставиться побіч себе як рівноправні поняття“ „культурна“ та „державна“ нація, коли в дійсности вони тільки ріжні стадії розвою тогосамого орґанізму, остання се „розвинена стадія“ першої^[18]).

Практична оцінка не може змінити істнування сього факту і практичній політиці не остає нічого, як тільки числитися з ним як з фактом. Не тільки в даному моменті, культурна нація все мусить переступити межі „тільки культурних“ інтересів (Німеччина, Україна і т.д.), також і навпаки, політична нація переступить межі тільки політичної спільности (північна та південна Америка), щоби стати повною нацією. Обі категорії не є самостійними родами нації, а тільки станами її розвою, є формами нації, яка не ровинулася ще до кінця. Так розуміє їх і Боч- ковський^[19]) і тільки в такому розумінню розріжнюваннє між культурною та політичною нацією є оправдане.

——————

1. „Der Staat als Lebensform“, стор. 116.
2. Renner, цит. тв., стор. 7, 9, 35, 69, 100, 101 і слід., 130.
3. Renner, цит. тв., стор. 67.
4. Meineke, „Weltbürgertum und Nationalstaat“, стор. 11.
5. H. Rümelin, „Über den Begriff des Volkes“. (Aufsätze, I. 103).
6. Fr. Lenz, „Staat und Marxismus“, 1921., стор. 39 і слід.
7. K. Kjellén, „Die Großmächte und die Weltkriege“, 1921, стор. 89, 96 і слід.
8. Henri Charriaut, „La Belgique moderne“, Paris, 1910, стор. 75.
9. Питаннє про значіннє економичного інтересу для життя нації поставив в осередку своєї книжки Юліян Бачинський, „Україна Ірредента“, 1895, стор. 66 і слід.
10. A. Heisenberg, „Neugriechenland“, 1919, стор. 110.
11. „Das Selbstbestimmungsrecht der Nationen“, стор. 70.
12. „Соціялізм і національне питаннє“, стор. 30.
13. Там же, стор. 31.
14. Fr. J. Neumann, „Volk und Nation“, 1888, стор. 132, 140. A. Kirchhoff, „Zur Verständigung über die Begriffe Nation und Nationalität“, 1905, стор. 52 і слід. Meinecke, цит. тв., стор. 3.
15. Meinecke, цит. тв., розділи III — X.
16. „Reden an die deutsche Nation“, бесіди 4, 5, 7, та головно 8.
17. „Reden an die deutsche Nation“, стор. 205.
18. Dr. Ludo Moritz Hartmann, „Die Nation als politischer Faktor“ („Verhandlungen des 2. deutschen Soziologentages“), 1913, стор. 81 — 82.
19. Бочковський, цит. тв., стор. 30 і слід. Гляди м. и. Renner, стор. 89 і слід.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.