Теорія нації/III/Спільнота і спілка

by Володимир Старосольський

◀ 1. Поняттє суспільства

Теорія нації Володимир Старосольський 2. Спільнота і спілка

3. Нація се спільнота ▶

1922

2. Спільнота і спілка. Усі безконечно чисельні форми людських суспільств можна звести до двох протилежних типів, яким Теннєс^[1]) признає основе значіннє. Се є „спільнота“ (Gemeinschaft) і „спілка“ (Gesellschaft). Основою розріжнювання поміж сими двома типами суспільства є розріжнюваннє між двома типами людської волі, між „стихійною волею“ (Wesenswille) та „свідомою волею“ (Willkür)^[2]).

Стихійна воля, се безпосередний, змисловий, непередуманий відрух, історично первісний тип волі. Вона найтіснійше звязана з почуваннєм, має на меті заспокоєннє найблизшого відчутого забажання, а не осяженнє свідомо поставленої ціли. В сьому значінню, можнаби сказати, що стихійна воля не знає і не має ціли, а має тільки напрям. Її істота араціональна, бо жерелом її психичний стан, а не раціональне думаннє. Через те вона „стихійна“.

Її протиставленнєм є тип волі, яку за браком иншого терміну називаємо „свідомою“. Се воля, яка визволилася зпід психичної стихії. Вона вже не безпосередний вислів почувань та настроїв, але наслідком праці думки, яка „свідомо“ означає та вибірає ціли та засоби для їх здійснення, вона має не тільки напрям, але й означену ціль. Рішаючу ролю в ній має елємент раціональности, правильне думаннє.

В засадничий спосіб займається проблємою сих двох типів волі Фіркандт^[3]) і основує на розріжнюванню між ними свою теорію культури. Перевага „свідомої волі“ над „стихійною“, „граючоюся енерґією“, над енерґією поставленою на службу доцільности, се по ньому єство культури, а розвій людства характеризується власне витисканнєм стихийної волі свідомою.

Прикладом обох проявів волі є з одного боку дикий мисливець, що убиває звірину в кождій порі та при кождій нагоді без огляду на те, чи потребує її чи ні; з другого сучасній мисливець-раціоналіст, бо виконує мисливство з обмеженнєм, які йому „диктує розум“, хоронить звірину і т. д. У першого воля тільки виплив інстинкту і ним зовсім опанована; волею другого править розум. Поведеннє першого є проявом стихійної волі, у другого бачимо свідому волю^[4]).

Дуже ясно виступає ріжниця поміж обома типами волі у відношенню до неприятеля. Для первісної людини є неприятель доконче ворогом, себто людиною до якої відносимося з означеними почуваннями — ненависти, відрази, бажання знищити її і т. д. Відношеннє до „ворога“, чисто емоціональне, зводиться до почувань означеного відємного напряму. Зовсім не таку картину дає відношеннє розвитої, культурної людини до неприятеля. У неї емоціональний елємент зведений до мінімума і на перший плян висувається доцільність. Для неї неприятель передовсім (коли не виключно) тільки „противник“, що погрожує означеним її інтересам. Вона може зводити боротьбу без ніякої ненависти до противника. Поза боротьбою з її раціонально означеною ціллю, може вона відноситися до противника зовсім байдуже, а навіть симпатично. Відношеннє до ворога — прояв стихійної волі, у відношенню до противника, проявляється свідома воля^[5]).

Розуміється, тут говориться тільки про два протилежні типи волі, до яких довів розвій — зріжничкованнє первісного інстинкту. В дійсности, сі типи виступають рідко в повній чистоті. Кождий конкретний прояв волі має в собі, звичайно, елєменти обох типів: психольоґія та льоґіка, почуваннє та холодний розум, араціональне та раціональне перехрещуються в життю одиниць та людських громад на кождому кроці. Між обома істнує внутрішній звязок. Воля стихійна з правила викликує прояви свідомої, і змінює свій первісний характер раціоналізуючися і навпаки, свідома воля провокує созвучні з собою емоціональні прояви, стає в більшій чи меншій мірі стихійною. Видносини до „ворога“ раціоналізуються згодом, але у відношенню до „противника“ маємо все наклін бачити в ньому і ворога. Така є практика життя з безконечною плутаниною усяких можливих комбінацій. Завданнєм теорії є вносити в сю плутанину простоту незложених типів і на їх основі порядкувати її та зводити в систему. В сьому лежить суть теоретичного пізнання.

Анальоґїчно до обох обговорених тут типів волі маємо і два протилежні собі типи людських суспільностей.

Стихійна воля, яка звязує людський гурт в одноцільну громаду, творить инший тип суспільства, як громада, звязана свідомою волею своїх членів. Стихійною волею зроджене суспільство, се спільнота. Її характер наскрізь араціональний, стихійний. Силою, яка удержує в ній цілість є виключно тільки психольоґія: інстинкт, „почуттє“ приналежности до себе, психічні розположення та настрої членів гурта. Раціональний момент має для спільноти все тільки посереднє, а иноді дуже підрядне значіннє. Так пр. „толпа“ є ярким прикладом араціональности спільноти: її родить виключно тільки стихійний, психичний гін, а недостача якогонебудь раціоналістичного моменту в її утворенню та життю належить потрібно до характеристичних рис „толпи“^[6]). Араціональному характерові спільноти не перечить обставина, що її істнуваннє є обєктивно оправдане, має свою обєктивну „рацію буття“. Так усі первісні форми суспільної орґанізації були спільнотами, хоч обєктивно їх істнуваннє можна раціонально оправдати тодішніми умовинами; бо держалися вони не силою раціоналістичного думання, а переважно психольоґією своїх учасників.

Так родина, рід, племя і племінна держава були побудовані „стихійною волею“, психольоґією, силою якої одиниця була поглочена громадою і держалася її усіма своїми інстинктами та почуваннями. Тому істнуваннє спільноти та належність до неї була простим і /36/ неоспорюваним фактом і питанню про ціль та доцільність істнування суспільства не могло взагалі виникати. Його поставлено у перше щойно тоді, коли одиниця усамостійнилася супроти громади, с. т. коли „стихійна воля“ стала невистарчати для беззглядного підпорядковання одиниці суспільству. Тоді зродилися перші міркування про ціль пр. держави^[7]). Їх поява означає раціоналізацію державного суспільства, перехід його від спільноти до протилежної форми, до „спілки“.

Спілка, се суспільство, в основі якого лежить не „стихійна“, а „свідома“ воля. Її жерелом є не внутрішня, психична склонність учасників, але воля, яка стремить свідомо до означеної ціли. Спілка може бути і накинена, примусова. І тоді воля учасників спілки належати до неї не тратить раціоналістичного характеру: вона мотивована переконаннєм про конечність коритися перед примусом. Оскількиж сей, хто покидає примус зуміє, дякуючи пр. свойому авторітетови, витворити не тільки се переконаннє, але й стихійну волю оставати в спілці, остільки спілка стає спільнотою. Такий процес представляє початкова історія всіх держав, які утворилися шляхом підбою і тільки він довів до того, що успіхи завойовань були тривалі.

Чистим типом спілки є добровільна спілка, В ній виступає ясно те, чим вона ріжниться від спільноти: її раціоналістичний характер та все, що з ним вяжеться. Перш усього, підкреслений Теннєсом зовнішній, чисто механичний характер спілки. Спільноту можнаби назвати орґанізмом^[8]), з огляду на її власну внутрішню силу, яка творить та удержує її^[9]). Противно, спілка є типовим механізмом, частини якого звязані з собою тільки зовнішньо і можуть бути довільно виділені. Також зріст та розроджуваннє спільноти і спілки відбуваються, по анальоґії орґанізму та механізму, там шляхом внутрішнього розросту, тут способом зовнішнього прибуття та поділу.

Найглибша ріжниця лежить ось в чому.

Тому що почуваннє відноситься все до цілої людини, то і суспільство, основане на почуваннях своїх членів, охоплює цілу їх особовість. Се є тенденція кождої спільноти, яка випливає з самої її істоти. І навпаки, кождий член спільноти має наклін, належати до неї цілим собою, „з тілом і душою“, в усіх напрямах думання, почувань та поведення. Не так спілка. Її родить не почуваннє, а раціональна потреба обєднання для означеної ціли. Через те вона не потребує охоплювати собою людини більше, як сього вимагає означена ціль і поза сим оставляє людині повну волю^[10]). Типовою спілкою є „товариство для означеної ціли“, „Zweckverein“^[11]), з обмеженою строго областю усуспільнення своїх членів. Таким чином, члени спілки належать до неї не всею своєю особовістю, а тільки обмежено, означеним її напрямом, а поза сим лишаються свобідними, оскільки не є членами инших спілок. Сіммель уважає сей момент безконечно важним для розвою одиниці. Його праця про суспільне ріжничкованнє присвячена переважно значінню усуспільнення шляхом спілок в звязку з раціоналізацією та індивідуалізацією життя. Варто пригадати, що питаннє про обмеженнє державної власти, отже про вільну від неї сферу життя одиниці, звязане з питаннєм про ціли держави, отже з розуміннєм держави як „спілки“^[12]). В сьому виступає теж ясно обговорювана прикмета спілки.

Те що сказано про волю, відноситься теж до обох описаних форм суспільства. Вони представляють два крайні типи, які в життю рідко виступають в повній чистоті. Наведеному вже прикладові толпи з одного боку відповідалоби пр. акційна спілка, з другого, як чистий тип суспільства, — спілки. Тільки в таких ясних і неперемішаних формах виступають вони дуже рідко. З правила, кожде суспільство носить в собі чинники як спільноти так і спілки і тільки наближається до одної чи другої, в міру того, які елєменти в ньому переважають.

Теннєс представляє відносини між спільнотою та спілкою так, що історично друга форма суспільства витискає першу та що тенденція розвою йде до того, що колись спілка стане одинокою формою усуспільнення. Сей погляд, безперечно, однобокий. Немає сумніву, що для первісних періодів життя людства спільнота представляла одиноку форму суспільного гуртовання та що, в міру раціоналізації життя, форма спілки ставала чимраз частійшою, поки не стала пануючою, а для сучасности характеристичною. Але се не значить, що форма спільноти тратить своє значіннє. Противно. Багато „спілок“ набирає згодом деяких прикмет спільноти, а незалежно від сього, на полі нових, багатійших на всякі форми умовин, родяться почасти на розвалинах старих, почасти побіч них нові, незнані досі спільноти.

Так зокрема сучасні суспільні рухи дали почин до народження спільнот, якими є — особливо в моменти загостреної боротьби — суспільні кляси. В засаді суспільна кляса се не спільнота, а спілка. Її батьком є спільний інтерес та раціональна конечність обєднання для боротьби за сей інтерес. Але власне примір кляс показує помилковість погляду Теннєса. Суспільне життє, се не тільки раціональна техніка. В ньому родиться почуваннє, розбурхується море психічних сил і спілки стають спільнотами. Два чинники, стихійна воля з одного, „чистий розум“ з другого, правлять життєм людства, доповнюють себе, виправляють, і представляють собою його два ріжні обличя. В царині фільософічної думки відповідає їм дуалізм волюнтаристичних та раціоналістичних концепцій. В практиці історії можна помітити свого рода чергуваннє раціоналізованнє то знова волюнтаризованнє життя. Рим часів імперії, середньовіча — і знова раціоналістичні століття XVIII та XIX і волюнтаристична хвиля початку XX століття^[13]) — се не розвій по лінії, яку намічує Теннєс, але величава ритміка. Згідно з нею, спільнота не є засудженою на загибель формою суспільства. Теннєс уза- гальнив тільки тенденцію, що в звязку з розвойом капіталізма була пануючою в західній Европі почавши від XVIII століття.

——————

1. Tönnies. „Gemeinschaft und Gesellschaft“, 1887. В слідуючому виводи сеї книжки розходяться в дечому з поглядами Tönnies-а, але в головному особливож щодо засадничого розріжнювання між „спільнотою“ та „спілкою“, годяться з ними.
2. Дословно требаби переводити Willkür через „своєвіллє“, але се не відповідалоби своєрідному, технічному значінню, в якому уживається тут се слово.
3. Vierkandt, „Natur- und Kulturvölker“. 1886.
4. До дефініції культури Vierkandt-а зближена дефініція Lippert-а, який уважає „передбачуваннє“, головно в економичному життю, крітерієм культури.
5. G. Simmel, „Soziologie“, 1908. „Über soziale Differenzierung“, 1890.
6. G. le Bon, „Psychologie des Foules“, Paris. Михайловський, „Герои и толпа“, („Общее собраніе сочиненій“, т. І.).
7. Robert V. Mohl, „Die Geschichte und Literatur der Staatswissenschaften“, 1858, Bd. III. S. 529 і слід.
8. Етимольоґічно, орґанізм значить те саме, що механізм. Тільки згодом, в великій мірі через забуттє його первісного значіння, набрав вів значінні в якому ушито його тут. Гл. Kistiakowskij, „Gesellschaft und Einzelwesen“, 1899, стор. 19 і слід.
9. G. Radbruch, „Grundzüge der Rechtsphilosophie“, 1914, стор. 105.
10. Simmel, „Soziologie“, „Über soziale Differenzierung“.
11. O. Gierke, „Das Deutsche Genossenschaftsrecht“, Bd. III. S. 221 і раніще.
12. O. Gierke, „Johannes Althusius“, стор. 280 і слід.
13. Alexander Bessmertny, „Zur Soziologie des Arbeiterrates“ (.Die Parteien und das Rätesystem“, 1919), стор. 11 і слід., характеризує слушно зворот від „демократії“ до системи рад, як зворот від спілки до спільноти.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.