Теорія нації/III/Стихійний імперіялізм. Месіянізм

by Володимир Старосольський

◀ 3. Нація се спільнота

Теорія нації Володимир Старосольський 4. Стихійний імперіялізм. Месіянізм

5. Ексклюзивність нації ▶

1922

4. Стихійний імперіялізм. Месіянізм. Рівнобіжною з сією універсальністью інтересів, які нація може признати за свої, йде можливість проявляти активність незалежно від істнування якихнебудь усвідомлених раціональних інтересів. З сього боку нація як спільнота пригадує одиницю. Як одиниця, так і нація підчинена діланню вітальних, араціональних гонів — інстинктів. Під їхнім впливом вона може як і одиниця просто „виживатися“ в якомусь напрямі, не для осягнення якоїсь ціли, а виключно з внутрішньої, психольоґічної потреби.

На сьому тлі виростає і розвивається „безпредметовий“, „чистий імперіялізм, що виступає незалежно від якоїнебудь конкретної причини... використовуючи так добре ту чи иншу нагоду“. „Не так задля користей, які дає здобуттє і які є часто більше чим сумнівні, які також часто марнується неуважно, він цінить його, а тому, що воно є здобуттєм, успіхом, діяльністю. Тут не доводить до нічого поясненне конкретними інтересами в нашому розумінню. Противно, змаганнє волі побіджати само вимагає вияснення“^[1]). Для нашої теми вистарчить загальне не так поясненнє, як сконстатованнє, що як одиниця так і нація, стає центром не тільки інтересів, але і соціяльних почувань та взагалі психичних станів.

На сьому примірі імперіялізму виступає ясно ріжниця поміж стихійною та свідомою волею, поруч з ріжницею поміж спільнотою та спілкою. Імперіялізм державний є звичайно мотивований, скерований на означену ціль, згідну з інтересом держави, для пануючої її кляси. Але тоді, коли державна спілка є заразом спільнотою, або коли держава остає зовсім в руках фізичної особи — деспота, може вона проявляти також немотивований, „чистий“ імперіялізм, бо тоді істнує психичний, одиничний чи гуртовий центр, в якому родиться отсей стихійний гін, незалежний від ніякої доцільности^[2]). Майже всі народи переходили, або переходять в своїй історії такий період імперіялізму. Колиж мати на увазі спеціяльно національний імперіялізм, то неможна не помітити одного: що він проявляється найяскравійше тоді, коли нація вступає в стадію довершення свого внутрішнього формування. Блище про се буде мова далі. Тут треба згадати тільки про сей біольоґічний феномен: Анґлія в час Кромвеля розпочинає національний наступ на Ірляндію. Франція в час великої революції і таксамо Росія в періоді своєї великої революції розвивають безмежний імперіялізм, якого елєменти без сумніву є араціонального, чисто стихійного характеру. Сей характер скривається за конкретні гасла та кличі, які намагаються мотивувати завойовницькі затії, але їх дійсний характер не знаходиться з сими спробами в ніякому звязку^[3]).

Зовсім тотожним по своїй соціольоґічній сути з національним імперіялізмом є прояв, охрещений назвою месіянізму. Се є переконаннє про окрему, виїмкову ролю, про спеціяльну історичну „місію“, яка припадає на долю власної нації та робить її „вибраним“ поміж иншими народом. Як при стихійному імперіялізмі так і тут се переконаннє, чи властиво віра прибирає ріжні мотиви і проявляється в ріжних формах — і як суть стихійного імперіялізму так і суть месіянізму є від сих форм та у засаднень незалежена та має наскрізь стихійній характер. Тут як і там стихійно проявляється життєва сила, енерґія, самопевність спільноти не тільки в моменти успіхів та підйому, але також в часи лихоліття та невдач. Предтечі модерних націй, народи старого світу знали сього рода концепції: Жиди уважали себе вибраним народом, а Греки протиставляли себе „варварам“ з такоюж вірою в свою вищість над усіма другими народами. В XIX століттю, разом з „національним відродженнєм“, підіймається в Европі могучо хвиля національного месіянізму особливо в Італії, Німеччині та у Славян — Поляків, Москалів, Українців. В сей тон ударив Лєонарді в славній „Оді до Італії“. В Німеччині вже Шіллєр проголосив, що „кождий нарід має свій день в історії, але день Німців є жнивом усіх часів“. Тесаме проповідувала німецька романтика устами Новаліса і Фр. Шлєґеля, тесаме висказував Фіхте і правник Савіні і ціла плеяда письменників першої половини XIX століття^[4]). На сьому тлі виросла велика фільософічна концепція Геґеля і Карл Маркс не був вільний від впливу сього німецького месіянізму^[5]). Польський рівнож як і московський месіянізм XIX століття є загально відомими явищами. Український, крім численних уступів у Шевченка, найшов клясичний вислів у Костомарова „Книгах битія Українського Народу“^[6].

В новій формі та з новою силою виявився національний месіянізм в найновіші часи там, де з точки погляду абстрактної льоґіки найменш слідби було його сподіватися: в революційній Росії.

Його поява така характеристична, що треба навести її просто як „шкільний приклад“, в якому стихійність національних почувань, їх глибоке єство проявляється не зважаючи на свідому волю і ставлені нею ціли. Ніколи розумова концепція політичного руху не була так ріжною від його психичного змісту як ідеольоґія принята російською революцією від психольоґії національного месіянізму. Француська велика революція голосила права нації, націю уважала носієм прав, за які боролася (народня суверенність) і героєм революційної боротьби. Російська революція поклала в основу своєї ідеольоґії право трудового люду всього світа і сей люд, всесвітній пролєтаріят, признала своїм героєм. Сей герой російської революції, се льоґічно запереченнє думки про „націю“, як замкнену субєктивну цілість. Льоґічно ідеольоґія всесвітньої соціяльної революції ділить людство не на нації, тільки на борючіся суспільні кляси, з яких кожда, без огляду на національні межі всесвітня одноціла спільнота. Такій концепції відповідавби послідовно тільки психічний прояв клясового, а не національного месіянізму. Колиж сталося инакше, то се доказ непереможної сили стихії. Вона не вяжеться з формальною, розумовою льоґікою. Вона — прояв сил, що ділають „причиново“ по законам гуртової психольоґії. Через се власне національний месіянізм російської революції особливо інтересний і заслуговує на те, щоби приглянутися йому блище.

Проґрамово своїми політичними кличами революційна Росія пірвала всі звязки з минулим; одним із перших її вчинків було відреченнє від почувань старої, „національної“ Росії, з усіма її побажаннями та стремліннями. „Товарищъ, винтовку держи, не трусь! Пальнемъ-ка пулей въ Святую Русь“^[7] — було домінуючим тоном революції. А стихійно, шляхом нестримного біольоґічного процесу, стара російська національна спільнота не то що не роспалася під ударами революції, але безперечно скріпилася, поглибила свою самосвідомість та розвинула нечувано свою життєву енерґію. Революційний месіянізм, яким надихані твори найвизначнійших поетів російської революції, — а власне поезія найбільш безпосередній, отже і найщирійший та найвірнійший вислів дійсних настроїв та почувань — є в своїй істоті щиро та глибоко національним. В сьому напрямі не може бути ні тіни сумніву.

„О Русь, Приснодѣва, поправшая смерть!“^[8]) захоплюється Есенін і кличе земляків: „Ей, Россіяне! Ловцы вселенной. Неводомъ зари, зачерпнувшіе небо — трубите въ трубы!“^[9]). Чиж се не стара пісня про вибраний нарід? Подібно відзивається Клюєв: „Китай и Европа“ і „Сѣверъ и Югъ“

„Сойдутся въ чертогъ хороводомъ подругъ,
Чтобъ Бездну съ Зенитомъ въ одно сочетать.
Имъ Богъ — Воспреемникъ, Россія же мать“^[10]).

Росія тут і там, скрізь осередком, довколо якого обертаються події світу, скрізь вона месією, носієм нових правд, нового ладу не тільки для себе, а для всіх народів.

Найяснійше може висказує сю думку чи радше віру А. Бєлий. У вірші „Родина“ він каже просто: „И ты, огневая стихія — Безумствуй, сжигая меня. — Россія, Россія, Россія — Мессія грядущого дня!“ Тойже поет в поемі „Христосъ воскресе“ присвячує Росії ось які слова: „Россія, — Страна моя — Ты — та самая, — Облеченная солнцем Жена, — Къ которой — Возносяться Взоры ... — Вижу явственно я: Россія — Моя, — Богоносица — Побѣждающая змія...“^[11]). Врешті у згаданого вже Блока в поемі „Скиѳы“ національний месіянізм звонить нанятою на найвищий тон струною національного самопочування, яке переходить нескрито в стихійний національний імперіялізм. Росія на рубежі двох світів, Европи та Азії, Росія рішаюча про вислід віковічного бою між ними обома — Росія, що вибивається отсею спеціяльною місією на тлі усього світу, се тема поеми. Але головне в ній не питаннє, як сповнить Росія сю свою місію. Вона може виконати її так або инакше — для Блока найважніще не се. Для нього головне, що се власне Росії припала отся рішаюча роля, що Росія держить в своїх руках долю світу, що вона непобідима.

„Мильоны — васъ. Насъ — тьмы, и тьмы, и тьмы.
Попробуйте, сразитесь съ нами!
Да, скиты — мы. Да, азіаты — мы,
Съ раскосыми и жадными очами!“.

Так починається поема. І не в історіософії, а власне в сих словах лежить її сущний зміст: се визов Европі, диктований почуттєм своєї окремішности, почуттєм істновання Росії як окремої субєктивної цілости та почуттєм її нічим неодолимої сили. „Скиѳы“ се стихійна маніфестація стихійної життєвої сили російської національної спільноти, голос російської нації.

Месіянізм як основний тон у найвизначнійших поетів російської революції підносить критик Іванов-Разумнік в статі, під характеристичним заголовком „Россія и Инонія“^[12]). В сій статі, а більше ще в статі „Испытанія въ грозѣ и бурѣ“^[13]) Іванов-Разумнік стає сам речником учення про Росію-Месію. Особливо інтересна друга з названих статей. В ній виводить автор генезу думок, висказаних наведеними тут поетами, особливож генезу „Скиѳів“. І не помиляється, вказуючи на жерело, з якого вийшли „Скиѳи“. Се тесаме жерело, з якого брав Пушкін натхненне, пишучи „Клеветнікам Росії“, з якого пив Тютчев, яке дало Вол. Соловйову натхненне для Панмонголізму, „Дракона“ і „Трьох розговорів“^[14]). Так є, помимо всіх ріжниць викликаних зміненими обставинами. „Два вороги стоять лицем в лице: московський „скит“ і европейєць-міщанин, нова Росія і стара Европа. І як що має Росія місію, то ось вона: розірвати з середини старий світ Европи своїм „скитством“, своїм духовним та соціяльним „максималізмом“ — зробити те саме, що колись старий світ зробив в противному напрямі з духовним та соціяльним максималізмом християнства. Старий світ увійшов в се „варварство“ та розірвав його з середини: він оміщанив собою християнство. І ось тепер місія нової Росії напоїти духом максималізма „культурний“ старий світ“^[15]). Так доповняє критик думки поетів. Правда, він застерігається, що як „скити“ так і „мішане“ є інтернаціональні. Але се застереженнє не в силі закрити національного і то суто національного жерела, з якого пливе весь російський месіянізм. На протязі століття лишився він незміненим по сути, помимо змінених, а то і навідворот перевернутих відносин. І ся власне обставина показує, що він узасаднений не ними, не річевою раціональністю, а пливе з субєктивного стану спільноти, є проявом її араціональної стихійної волі. В сьому напрямі, справді „національні прояви, се прояви експанзії“^[16]).

Можність мати і проявляти таку власне волю характеризує націю виразно як стихійний, біольоґічний твір, як „спільноту“ в описаному вище техничному значінню сього слова.

——————

1. Josef Schumpeter, „Zur Soziologie der Imperialismen“, 1919, стор. 5.
2. Тамже, стор. 18 і слід.
3. Література на тему імперіялізму дуже широка. Нас інтересує тут питаннє імперіялізму тільки остільки, оскільки воно кидає світло на явище нації. Для сього інтересна не так теоретична література про імперіялізм, як визнання практичних політичних діячів — імже вість числа. Дуже щиро висказує зазначену тут психольоґію м. и. Theodore Roosevelt, „Die Moral der Individuen und der Nationen“, deutsche Übersetzung v. J. Sachs, 1909, стор. 16 і слід.
4. Meinecke, цит. тв. P. Joachimsen, „Vom deutschen Volk, zum deutschen Staat“, 2. Aufl. 1920, стор. 33 і слід.
5. В. Левинський, „Соціялістичний Інтернаціонал і поневолені народи“.
6. Надруковані в журн. „Наше минуле“, 1918 та окремою книжкою в „Новітній бібліотеці“, 1921.
7. Александръ Блокъ, поема „Двѣнадцать“, стор. 57, в вид. „Скиѳы“, 1920.
8. Сергѣй Есенинъ „Триптихъ“ (Изд. „Скиѳы“), 1920, стор. 8.
9. Там же, стор. 27.
10. Н. Клюевъ, „Пѣснь солнценосца“ (Изд. „Скиѳы“), 1920, стор. 7.
11. Андрей Бѣлый, „Христось воскресе“ (Изд. Скиѳы“), 1920, стор. 57.
12. Изд. „Скиѳы“, 1920.
13. Изд. „Скиѳы“, 1920.
14. „Испытанія“, стор. 23 і слід.
15. „Испытанія“, стор. 37.
16. Johannet, цит. тв., стор. 120.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.