Теорія нації/IV/Раса

by Володимир Старосольський

Теорія нації Володимир Старосольський 1. Раса

2. Культура ▶

1922

I. Раса. Теорія, яка бачила єство нації в її „обєктивних“ прикметах визначається з методольоґічного боку некритичним емпіризмом. Вона вдоволяється самим поміченнєм, що чинники раси, культури, зокрема мови, повторяються по правилу в суспільнім феномені названім „нація“. На основі сього помічення, незважаючи навіть на прогалини в сій правильности, утотожнює вона сам феномен з отсими обявами, в товаристві яких він звичайно виступає. Отож се не вистарчаючий метод. Поміченнєм не кінчиться завданнє науки. Не вистарчає само надаваннє назв та рубрикованнє досвіду, але належить перш усього провірити, в чім його істота^[1]).Так треба віднестися критично і до згаданих висше помічень і запитати, в чому лежить суть звязку між нацією з одного, та расою, культурою і т. д. з другого боку. При тім треба для кождого з сих чинників ставити се питаннє окремо і окремо рішати його, бо инакше погрожувалаб небезпека неоправданої генералізації.

Вже вище сказано, що раса се не обєктивний крітерій нації^[2]). Помимо сього, елємент раси не є для життя нації байдужим. Не будучи творчим чинником в тому розумінню, що істнуваннє расових окремішностей рішалоб про народженнє та істнуваннє нації, чинник раси має без сумніву, значіннє для життя нації. Істнуваннє расових окремішностей не можна заперечити, а раз признаєтся їх, то муситься признати, що фізична та моральна якість одиниць, з яких складається суспільство, мусить впливати і на його якість як гуртової цілости. Так внутрішнє життє нації, як і її доля в зносинах з другими, безперечно є залежні від расових прикмет. Усе, що сказано про значіннє расового чинника для держави^[3]), відноситься і до нації. Разом з иншими раса впливає на те, як нація живе. На сьому тлі виникають питання наскрізь практичного для нації значіння: як зберегти себе перед фізичною кволістю, якими засобами піднести расові прикмети своїх членів, питання популяційні і т. д. Між ними займає видне місце нерішене досі питаннє про наслідки расового перемішування і т. д. Дехто з учених йде так далеко, що уважає сам тільки расовий момент рішаючим для долі нації^[4]). Сього рода питання лежать поза межами нашої теми. Для неї вистарчить тільки зазначити, що для кождої нації, має побіч инших і расова проблєма своє практичне значіннє.

Натомість для питання про істоту нації важна расова проблєма в иншому звязку. Треба сконстатувати ось яке цікаве явище. В історії кождої майже нації стрічаємо оповіданнє про спільне її походженнє звичайно від означенної людини, бога чи героя. З дивною точністю повторяються сі оповідання та вірування, скрізь вються червоною ниткою через раси та суходоли^[5]). Конкретний їх зміст зміняється в залежности від умовин, типу та степени культури, але сущним і постійним в ньому є все віруваннє, в спільне походженнє, а значить і кровний звязок усіх членів даного суспільства. Трайчке каже про се явище: „звязок права мусить відчуватися заразом як природний, даний самою спільнотою крови, звязок; дійсним або мнимим спорідненнєм, бо щодо сього, находяться народи в дивних ілюзіях. Мало що не всі благородні народи, як Атонці, називають себе майже усі помилково туземцями та чваняться, що є чистокровними. Власне державотворчі породи є сильно перемішаними, як Римляне та Антійці“^[6]). Так отже правильність яку помічуємо відносно звязку між нацією та расою є иншого рода, як голосить расова теорія. Не йде в ній про обєктивний звязок між явищами нації та раси, а виключно про субєктивний. Не обєктивне істнуваннє окремої раси вяжеться з істнуваннєм нації тільки субєктивне переконаннє, яке живе в нації, про окрему, власну расовість. „Почуттє є всім. Почуттє раси у власній груди установляється найвищим суддею“, каже Оппенгаймер про Шамберлєна^[7]). А се „почуттє“ та переконаннє таксамо як і його практичний успіх та практичне значіннє, є зовсім незалежні від його правдивости. Теорія „ясноволосої бестії“, як типу німецької раси, теорія яка увійшла в інвентар націоналістичного німецького арсеналу, є звязаною якраз з рішучо неґерманськими антропольоґічно частинами німецької нації^[8]). Трайчке, який цілим своїм світоглядом склоняється скорше до перецінювання значіння раси^[9]), мусить констатувати: „Ніхто не схоче сказати про (сі) неперемішані ґерманські племена, що тут лежала державотворча сила Німеччини. Властивим носієм культури та провідником на шляху був для Німеччини в середньовіча південно-німецький нарід, що має сильну кельтийську домішку, а в новій добі історії перемішані з славянами північні німці. Тесаме відноситься в Італії до Пємонту. У Франції тільки ще в Бретонії мається чисту кельтийську кров“. Але „ніхто не захоче приписати сьому народцеві (Бретонцям) державотворчої сили“^[10]). Правда, тут говориться скрізь про державну, а не національну творчість, але в звязку, в якому одно з другим обговорюється в „політиці“, оба поняття зовсім зливаються.

Отож зовсім самостійно, зовсім незалежно від своєї правдивости, думка про спільне походження та окрему расовість повторяється правильно та має чимале практичне значіннє в життю націй. Роля таких думок в історії всіх майже народів настільки відома, що немає тут потреби окремо доказувати її. Ся правильність становить сама по собі факт, і теорія мусить віднестися до неї як до факту та запитати, в чому лежить її значіннє та що вона доказує.

Перш усього находимо тут ще один з доказів, що суть національної спільноти лежить не в обєктивному, а в субєктивному моменті. Але ся думка, про кровне спорідненнє членів нації, позволяє нам ще глибше вглянути в суть національної спільноти. Вона є безпосереднім висловом того, як нація, такби мовити, сама себе розуміє, а властиво відчуває чим в її очах є те, що робить з неї одноцілу суспільну одиницю — в якого жерела виводить само себе національне почуттє. А томущо жерело, з яким звязує себе якесь почуваннє, означає рівночасно і сам рід і зміст сього почування, то посередньо одержимо і поясненне самого змісту почування, про яке росходиться.

Коли майже кожда нація уважає себе не чим иншим, а безмежно поширеною родиною, то се значить, що почуттє національного звязку є по своїй сути поширеним почуттєм родинного звязку. Розуміється, наслідком самого поширення на круг безмірно ширший від родинного, се почуттє є відповідно слабше. Вже Вольтер казав: „Чим більшою стає батьківщина, тим менше любимо її, бо ділена любов ослаблюється. Неможливо є любити щиро надто численну родину, яку тільки мало знаємо“^[11]). Тільки в деякі моменти „національного підйому“ воно стає більше інтензивним, члени нації почувають себе „братами“ і т. д. Але такі моменти збільшують тільки інтензивність національного почування, а не зміняють його істоти. Самож почуваннє, без огляду на ступінь свого напруження, є такимсамим, як „родинне“. А тому що якраз родинне почуваннє в свойому первісному виді є тільки „поширеним еґоізмом“, то такимжесамим є по своїй первісній натурі і національне почуттє. Воно є поширеннєм власного „я“ на широкий, обнятий ним круг нації; поширеннєм еґоізму, а в парі з ним альтруїстичним, злиттєм себе з нацією. Стихійність, чиста біольоґічність та араціональність національної спільноти виступає в цілій ясности власне в сьому навязуванню національної свідомости до спільного походження, в сьому основуванню себе на кровному звязку.

Висловом сєїж психольоґії національного почування є і мова. Терміни як „батьківщина“, „родина“, „ojczyzna“, „Vaterland“, „patrie“, „patria“, назви „рідної“ чи „матерної“ мови, всі вони навязують до родини — находячи її сферу найбільше підходячою для означення понять, що відносяться до життя нації. І само слово нація теж підкреслює момент родин, отже навязує до кровного звязку^[12]).

І врешті, одинока яку маємо спроба дати фільософічну розумову і раціональну основу національному почуванню вказує теж на поширеннє власного „я“, як на найглибший зміст любови батьківщини. Основна думка осьмої з „бесід до німецького народу“ Фіхте, є така: „Чим є нарід в вищому значінню слова, та чим любов батьківщини“. Одиниця находить в своїй нації поширеннє себе, а в безсмертности нації власну безсмертність на землі. „Так було все... Що одушевляло благородних поміж Римлянами,... до трудів і посвят, до терпінь та страдань за батьківщину. Вони сами висказують се часто і виразно. Се була їхня дужа віра в вічне істнуваннє їхньої Роми, та їх самопевне сподіваннє, що вони самі далі житимуть в сій вічности (Роми) у хвилях часу“^[13]). Правда, що дефініція нації, яку дає Фіхте не зводиться до самої тільки кровної спільности. Нація по Фіхте, се загал людей, що живуть з собою в суспільности та плодяться природно та духово, загал, що остає підякимсь окремим законом розвивання у себе божеськости^[14]). Але в основі се всежтаки та концепція продовження власного життя одиниці в слідуючих по собі поколіннях — яка лежить в основі поняття родини і роду. Се та концепція тревалої спільноти спільнотою, що обіймає собою не тільки сучасне поколінне, але й минулі і майбутні. І нація і родина се така власне спільнота „в двох перекраях“, спільнота „в часі“ та спільнота „в просторі“, себто в сучасности.

Фіхте перейшов межі чисто анімального розуміння нації. По сути, його розуміннє „культурницьке“. Але для його звязок мови з культурою є безпосередній^[15]), а межі поширення мови не перехрещуються з межами раси: через те для його немає сумніву, щодо расової суцільности як основи нації. І власне тому Фіхте не як теоретик, але як один з найвизначнійших практичних речників національної ідеї є так дуже характеристичним; навіть він, раціоналіст та ідеаліст^[16]), не міг викинути з розуміння нації думку про кровну звязь її членів між собою, навіть для його нація се по сути розросла безмірно родина. Устами Фіхте маніфестується нація як психольогіч субєктивно тотожна з родиною спільнота.

——————

1. W. James, «Pragmatismus», Leipzig, 1908, стор. 107 і слід.
2. Dr. Em. Redl, «Rassové theorie а národ», Praha, 1918, стор. 15 і слід.
3. Див. м. и. Kjellen, цит. тв., стор. 94 і слід. «Grundriss zu einem System der Politik», 1920, стор. 81 і слід. «Die Größmachte und die Weltkrise», стор. 11. 27, 38, 59, 82. 113, 137. 158. Dr. Jindrih Matiegka, „Plemeno a narod“, Praha, 1919. стор. 12 і слід.
4. Gustave le Bon, «Les lois psychologiques de l’evolution des peuples», 1895. «La psychologie politique» (Paris, Flammarion).
5. R. Johannet, „Le principe des nationalites“, 1918, стор. 45 і слід. 204 і слід. 290 і слід. 365 і слід.
6. Н. v. Treitschke, «Politik», В. І., 1913, стор. 278.
7. «Die Rassentheoretische Geschichtsphilosophie», стор. 116.
8. Інтересне з сього боку є твердженнє, що сам Ніцше є польського, а не німецького походження.
9. Див. цит. тв., стор. 271 і слід.
10. Там же, стор. 279.
11. Michels, «Die historische Entwicklung das Vaterlandsgedankens», стор. 153.
12. René Johannet, „Le principe des nationalités“, Paris, 1918, стор. 15.
13. „Reden an die deutsche Nation“ (Reclam), стор. 131.
14. Там же, стор. 128.
15. Головно його 4 бесіді „Головні ріжниці поміж німецьким, та иншими народима ґерманського походження“, цит. тв., стор. 54 та три дальші.
16. Meinecke, цит. тв., стор. 46 і слід.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.