Теорія нації/IX/Питаннє про напрям розвою
| Теорія нації 1. Питаннє про напрям розвою |
2. Ідеал універсалізму і нація ▶ |
|
I. Питаннє про напрям розвою. Стремлінню нації до власної державности протиставляться не тільки змагання других націй до пановання над нею. Се стремліннє стрічає на свойому шляху ще одного противника: в ідеї універсальної, обіймаючої все людство спільноти. Ся ідея старша від самої модерної нації. Вона стрічається вже в старинному світі, починаючи може від Стоіків. В середніх віках у формі думок про соборну вселенську церкву та про універсальну монархію виявила вона чималу життєву силу. В часи освіченого XVIII століття віджила в умах фільософів та учених — врешті, звязана з соціялістичним рухом XIX та XX століття, стала одною з движучих сил політичного життя нової доби. Часто надуживалося тай надуживається її як і других ідей для цілей незгідних з нею й просто суперечних. Так є, коли висувається її як арґумент проти визвольних стремлінь поневоленої нації та коли покривається нею — як і “культурною ціллю“ — заборницькі затії. Се — розуміється — компромітує ідею практично, але не звільняє від обовязку, числитися з нею, а зокрема розібрати в якому відношенню вона находиться до суспільних проявів якими займається праця.
Як кожда ідея, так і ідея про яку мова лучить в собі два ріжні елєменти. З одного боку, вона дає свого рода теоретичний погляд на факти; рівночасно з другого, як вислів чуттєвого відношення до сих фактів, вона ставить свої домагання та постуляти.
В першому напрямі йде про погляд, “що суспільний розвиток людскости веде до асиміляції народів, що в результаті його лунатиме на світі колись одна тильки мова, зрозуміла для всіх. Одна мова, одна культура, одна народність!“[1]. Треба запитати, чи погляд сей слушний. Левинський (як і другі противники сього погляду)[2], називає його не науковим, “а в світлі біольоґії повним абсурдом“, бо “біольоґічний закон каже нам, що роди розвивалися не шляхом асиміляції, а навпаки шляхом діференціяції“. Як приміри наводить він романські мови, що розвинулися з латинської та українську, білоруську та московську, які витворилися з первісної спільної руської прамови. Значить, і на далі требаб приняти, що тенденція йде в напрямі ріжничковання, поділу істнуючих мов на чимраз то численнійші нові. Такий погляд ледве чи дається оправдати історичними фактами. Вже наведені приміри його зовсім не оправдують. Примір романських мов підносить створеннє чотирьох мов на місце одної латинської, але на ділі сі чотири латинські мови є наслідницями не одної латинської, але латинської та великого числа других мов, які лунали колись рівночасно та чергуючи себе на просторах, де панують сьогодня чотири романські мови. Там наступило безперечно зменшеннє скількости мов, а не збільшеннє їх, при чому чотири пануючі сьогодня мови є безперечно блищими до себе, як були поміж собою мови колишнього населення сих областей. Щодо руських мов, то сам Левинський зазначує злиттє з собою племен, з яких склалися три теперішні руські народности, алеж щоби означити напрям розвою, сього не досить, а треба ще почислити й ті народи та племена, яких мова пропала безслідно на областях, де сьогодня лунають три руські мови. Взагаліж не можна недобачити бючого в очі факту, що розвиті культурно краї представляють на дуже великих просторах одностайність мови, що чисельні десятки, а то й сотки міліонів обіймаючи культурні народи уживають одної мови; натомість дикі, некультурні або культурно відсталі країни, представляють иноді непроглядний лінґвістичний хаос. Досить згадати Кавказ або Індії. Відомий факт, що дрібні індійські та муринські племена говорить кожде иншою мовою, такщо одно одного не розуміє. Як дотеперішній вислід розвою можна приняти, що з поступом культури зменшується скількість ріжних мов та поширюється область поодиноких культурних мов. Чи розвій піде далі в сьому напрямі, чи зокрема демократизація та національний підйом не вплинуть на зміну напряму в сьому розвою, се друге питаннє. На основі дотеперішніх помічень можнаб сподіватися, що така зміна справді наступить.
Питаннє мови не вичерпує питання про будучність нації. Незалежно від нього треба звернути увагу на еволюцію, яка відбулася в царині инших чинників, що складають “народність“, “індивідуальність“ націй. В сьому напрямі погляди дослідників теж незвичайно поділені. В соціялістичній теорії, заступають О. Бауер і Кавтський два протилежні напрями. Перший приписує поступови демократизації вплив в напрямі більшої діференціяції. Особливо в соціялістичному громадянстві мусілоб по ньому виступити “гостріще замаркованнє особливих рис (нації), гостріще виділеннє їх характеру“[3]). Проти сього погляду виступає Кавтський. Він відкидає істнуваннє окремих “національних“ характерів. Річ не в них, а в культурі — в областній культурі помітно тенденцію не до діференціяції, а до уніфікації[4]).
Поставлене в сій площині питаннє зачіпає проблему нації в розумінню, яке покладено в основу сеї праці тільки посередньо. Воно відноситься до “народности“, тобто загалу тих обєктивних прикмет, якими ріжняться між собою народи без огляду на те, чи є націями чи ні. Всежтаки, хоч тільки посередньо, се питаннє має значіннє для проблеми нації, яка, як ми бачили, потребує “народности“ та всіх тих “народніх“ прикмет, які помогають їй сильніще звязатися на внутр та відокремитися на вні. Окремі “нації“ можуть істнувати навіть тоді, колиб наступила нівеляція культурних і т. д. ріжниць поміж ними. Практично вигіднійше для них, коли сі ріжниці істнують. З огляду на се требаб питаннє про те, чи розвій веде до більшої діференціяції чи навпаки, розглядати з ось якого становища.
Основним фактом, на який покликуються заступники протилежних поглядів на се питаннє, є факт, що взаємини поміж людьми поширилися, що вони носять цілком інтернаціональний характер, що народи не живуть як колись ізольовано, але в живих і дуже скомплікованих зносинах з собою. Разом з сим констатується як неспірний факт зріст та поширеннє культури. Виходячи з сих фактів треба піднести два процеси, що є їх наслідком. З одного боку, затираннє ріжниць, які колись ділили народи, створеннє чогось спільного, на чому зходяться з собою всі народи — скажім “культурного“ світу. Але рівнобіжно йде ще другий процес. Давнійші технічно й економично нерозвинені відносини всежтаки віддавна не були повною ізоляцією. Вони ріжнилися від теперішніх тільки степенем і тим, що тоді зносини народів з собою і звязані з сим впливи були порівнюючи з теперішніми чисельно обмежені й разом з тим менше змінчиві, тревалійші та нерівноважені иншими впливами. В звязку з більш аристократичним характером культури се мало той наслідок, що виставлені на постійний вплив висшого культурою сусіднього народа частини, а то й цілі народи тратили безслідно свою народність. На їх місці запановувала побідна народність сусіда чи завойовника. Дякуючи сьому пр. Европа се історичне цвинтарище неістнуючих вже народів, не згадуючи про відомі значні пересунення поміж істнуючими ще, їх етноґрафічних меж. Поширеннє зносин в парі з демократією дають иншу картину. Більша ріжноманітність взаємин, більше багатство та розмаїтість впливів та вражінь представляють меншу небезпеку для народніх індивідуальностей, чим колись постійні, одноманітні впливи. Емпірично можна констатувати далеко більшу з сього боку відпорність народностей, як колись.
Тут треба піднести ще одно. Чим більше чинників втягаємо в математичні “комбінації“, тим численнійші самі сі можливі комбінації. Коли сими чинниками є впливи народности на народність, то з ростом їх числа росте відповідно, по математичному правилу, можливість народин нових народніх індивідуальностей. Коли дві народности впливають на себе, то істнує можливість, що витвориться третя — побіч них, або на їх місце. Коли сих народностей три, А, Б, В, — тоді можуть народитися з культурного їх перемішання нові народности АБ, AB, БВ й АБВ — значить чотири нові. Се розуміється теорія — але на балтийському поморю находимо приклад здійснення її. Врешті, відноситься до гуртової народньої індивідуальности у великій мірі те, що Сіммель виказує відносно одиниць. Разом з занепадом “грубих“ ріжниць, виникають нові, тонші, численнійші та глибші. Модерна людина, помимо “нівеляційного“ впливу новочасного суспільного розвою, індивідуально далеко більше здіференціонована, як була нею одиниця передкапіталістичної доби[5]). Хоч немає сьогодня колишніх ріжниць стану, ноші і т. д. індивідуальні ріжниці поміж людьми не то, що не затерлися, але безперечно зросли. Mutatis mutandis треба віднести се й до народностей.
Важнійшим як повище є питаннє, яка тенденція в царині державного життя на протязі історії. Власне ся політична еволюція становить матерял, з якого можна робити заключення про те, які тенденції про- являються щодо нації. Приймаючи істотний звязок поміж нацією й державою, требаб приняти, що тенденція розвою йде в обох рівнобіжно: коли виявиться, що історичний розвій іде в напрямі творення більших держав на місце більшого числа менших, тоді ймовірно й в области націй ішовби подібний розвій. Таку тенденцію щодо держав приймає Челлєн як безсумнівну. “Чим більше організується землю, тим більше мусять приходити до значіння широкі области в формі держав, а чим більше наростають великі держави, тим нище мусять падати в курсі менші“. “Що історія світу дійсно ставить чимраз більші вимоги щодо областей, можна се пізнати найясніще по тому, як чергуються передові торговельні потуги: Венеція, город; Голяндія, країна дельти; Анґлія, держава острову — а на їх місці Трайчке вже перед сорока роками, а Ґледстон перед трийцятьми бачив ідучи на чолі Зєдинені Держави, частину світа“[6]).
Виходилоб, що справді розвій веде до поглочення малих держав великими, аж до універсальної монархії, але сей погляд не зовсім вірний. Оскільки він говорить про передову ролю в світовій політиці, то констатує він тільки сю правду, що її підставою є сила держави, для якої простір має иноді рішаюче значіннє. Ся правда стара й старі теж її історичні прояви. Натомість коли питати, який тип держави стає переважати в світі держав, то приходиться стрінутись з двома противними тенденціями. З одного боку, виникли справді, на місце численних менших держав, великі державні твори. Так було в Іспанії, Франції, Анґлії (Анґлія і Шкоція), Італії, на північному сході Европи і в Німеччині: сим шляхом виникла вся сучасна система европейських держав, що поставила на місце численних малих, навіть городських держав, держави значно більші, як чисельно переважаючий та пануючий державний тип. Зате з другого боку, бачимо на протязі останніх століть розпад римської імперії німецького народу, в якій за Карла V “не заходило сонце“; далі розпад турецької держави, а в останні роки розпад Росії та Австро-Угорщини. Про сі розпади рішав в останній інстанції все національний принціп таксамо, як був він рішаючим для попередньозгаданої тенденції[7]). Одно й друге приводить до заключення, що змінився чинник, який рішав про творення держав. Монархічний принціп, який колись творив їх зовсім свобідно, не оглядаючися на волю “народів“, відограв вже свою ролю. Його місце як творчого чинника зайняла нація. Се значить з одного боку, коли не край, то бодай трудність для беззглядної державної експанзії: вона мусить спинятися на межах, які кладе їй народне бажаннє, з другого боку, сей фактичний перехід суверенности в народні руки захитав межі держав-карликів, що розривали орґанізм націй. Такі є факти. Їх не можна нехтувати. Колиж іде про тенденцію розвою, то треба піднести ось що. Вказано вже на те, що держава впливає обєднуючо на своє населеннє та що приготовляє таким чином почву для народин нації. Особливо монархічний принціп, оснований на пасивности маси, ділає в сьому напрямі сильно. Томущо одиноким жерелом активної волі в монархічній державі є монарх, то ся воля є одноціла й ділає одностайно на все населеннє держави, уніфікуючи його. Таким чином, ділає монархія позитивно в напрямі підготовлення національної спільноти. В сьомуж напрямі ділає вона й неґативно, оскільки викликує проти себе одностайну реакцію. Один і другий вплив монархії не є, очевидно, необмеженим — він находить границі в пануючих відносинах, в ступені вироблення та політичної активности, в “свідомости“ народньої маси, в гостроті та непримиримости пануючих противенств і т. д. Але він є чинником, який викликує та прискорює діланнє “природної селекції“ — і таку власне ролю відограв він у витворенню сучасних націй. Період монархій середньовіків аж до XVIII століття включно се період творення народностей, які демократична хвиля замінила в нації. Сей процес, як здається, покінчився для Европи в XIX століттю, а бодай увійшов в період застою. Обєктивно не можна помітити тенденцій щоби істнуючи тепер нації роздробнювалися, або противно, зливалися з собою. По всяким даним, вони остануть на довший історичний період незміненими, як природні політичні особовости. Можливість основних змін в майбутньому не дасться провірити, а дискусія над нею мусить обертатися в сфері нереальних гіпотез. Зате зовсім реально виринає инше питаннє. Се питаннє тої еволюції, яка відбувається в царині державних та міждержавних взаємин і якої творами є всякого рода звязки держав, з одного боку, з другого — ідея міжнароднього чи міждержавного права. Сам факт, що сього рода еволюція відбувається, загально признаний щодо народження звязків держав з характером державних творів вищого типу — союзів держав та союзних держав. Щодо народження міждержавного права, все ще підноситься сумніви щодо його реальної можливости, але для неупередженого ока народини сього права мусять бути безсумнівним фактом. В сьому напрямі не повинні трудности, які се право стрічає на свойому шляху ані факти порушування його, закривати того факту, що в принціпі воно всежтаки істнує та що його сила, хоч тільки поволі, росте. Від Гуґо Ґроція проминуло в життю людства порівнюючи небагато часу. На протязі сих кількох століть помітні у відноси- нах держав між собою в війні та в мирі змагання достроюватися до вимог отсього невиробленого ще, слабого права. “Сей поклін, котрий віддає кожна держава (бодай на словах) поняттю права, доказує, що в людині, можна найти ще більшу хоча й дрімучу склонність, запанувати врешті“ над наклоном, рішати тільки власною силою справи міжнародніх відносин[8]). Але відкидаючи навіть сей “наклін“, про який говорить Кант, треба обєктивно сконстатувати факт, що міжнародне право справді переходить з царства мрії в царину реальної дійсности.
Приймаючи сей факт — його докладнійший розгляд лежить поза межами сеї праці — треба піднести його значіннє для питання, про яке тут мова. Се значіннє в тому, що як форми державних звязків, так в більшій ще мірі розвій міждержавного права відкривають можливість заспокоєння потреб, що виходять поза межі даної держави без порушення істнування других держав. Таким способом, завойовницькі тенденції утрачують річеве оправданнє, таксамо і космополітичні тенденції, які опиралися на основі річевих потреб. Держава, підчинена наказам понаддержавної правної суспільности, тратить свою суверенність, але разом з сим вона зискує деяку ґарантію своєї незалежности в міру того, як чужі інтереси, які погрожувалиб її істнуванню можуть найти заспокоєннє без порушення її. Таким чином, розвій міждержавного права містить в собі чинник, що консервує істнуючи держави. Разом з державами він забезпечує теж перед тенденціями денаціоналізації і істнуючі нації та тільки в тих межах, оскільки згадана тенденція випливала з інтересів, які без істнування міжнароднього права моглиб бути заспокоєними тільки шляхом завойовання та знищення даної нації.
——————
- ↑ В. Левинський, “Народність і держава“, стор. 29.
- ↑ Otto Bauer, “Nationalitätenfrage und Sozial-Demokratie“, 1907, стор. 103 і слід.
- ↑ Там же, стор. 105.
- ↑ “Визволення націй“, стор. 51 і слід.
- ↑ G. Simmel, “Soziologie“, “Über soziale Differenzierung“.
- ↑ “Der Staat als Lebensform“, стор. 81.
- ↑ Masaryk, “Nová Evropa“, стор. 82 і слід.
- ↑ Kant, “Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf“ (Insel-Verlag), стор. 20.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|