Теорія нації/VI/Безнаціональність феодальної передкапіталістичної держави

by Володимир Старосольський

◀ 1. Нація і ідея народньої суверенности

Теорія нації Володимир Старосольський 2. Безнаціональність феодальної передкапіталістичної держави

3. Раціоналізація життя ▶

1922

2. Безнаціональність феодальної передкапіталістичної держави. Докладно представленнє процесу, який перейшла держава на переломі середніх та нових віків, переходилоб далеко поза межі сеї праці. Підкреслити тут треба тільки ті моменти, які вяжуться безпосередньо з нашою темою.

Держава середніх віків представляється зразу як племінна, незвязана з територією політична орґанізація, і так мало відповідає нашим поняттям, що дехто з теоретиків не признає її навіть за державу^[1]).

В розвитій формі вона представляла все картину внутрішнього роздвоєння та була для широких мас коли не ворожим то бодай чужим елєментом. Єллінек так характеризує державу сеї доби: „Обмеженнє та роздвоєннє середньовікової держави росте ще дякуючи тому, що в найбільше випадках велика народня маса була взагалі чужою державі. Се відноситься не тільки до німецьких територій, в яких державна думка зразу взагалі не живе, де є тільки слабі останки підчинення одиниці під державу, але навіть там, де стани почувають себе політичною нацією, що означає власне виключеннє найбільшого числа підданих від публичного життя. До сього приходять ще відносини неволі в своїх численних степенованнях, які... справляють, що активна участь в державі обмежується на круг сорозмірно значно менший, як в античних державах з їхніми чужими державі невільниками та населеннєм, яке остає під охороною“^[2]). Так активними в життю держави були тільки дуже нечисленні елєменти. Сі елєменти, — се була династія, церква та феодальна аристократія — були абсолютно незвязані з ніякою „народністю“.

Се самозрозуміле з огляду на династію, якої інтерес не міг підчинятися межам, зачеркненим областю означених народніх прикмет, та для якої власне ріжноманітність народностей, над якими вона панувала була пожиточною, бо скріплювала її позицію^[3]). Воно ясне також з огляду на церкву, особливо римську, з її універсалістичними змаганнями. Але також феодальна аристократія була чужа і далека до народніх окремішностей, які вже були витворилися або витворювалися в середньовічу. Коли признати ще особливо важні обєктивні прикмети народности, культуру взагалі, а зокрема мову та побут, то феодальна аристократія, особливо в краях західньої та середньої Европи, була суто інтернаціональною. „Тонкі ріжниці національних характерів є сьогодня багато більше вироблені, як в середньовічу. Европейський клир, звязаний латинською мовою та освітою почував себе одною цілістю супроти ріжних народів. Лицарство витворило для себе, на хрестоносних виправах під стінами Єрусалима, власний спільний кодекс галянтерії та лицарського звичаю, який так тісно звязував між собою німецького, анґлійського та француського шляхтича, що він держав руку з чужим товаришом по стану проти міщан власного краю^[4]). І не тільки проти міщан. Широка селянська маса власного народу була йому не менше чужа і далека. Усе суспільне становище сеї кляси робило її ненародньою, ставляло поза народні рамці. Навіть там, де особливі відносини робили сю суспільну верству носієм „народніх“, культурних чи реліґійних ідеалів, відчужував її від „народа“ вплив її суспільної позиції та невтралізував ділання зближуючих її до народа чинників. На сьому тлі виросла траґедія внутрішнього роздвоєння, яке переживало панство України в XVI-XVII століттях: кн. Ожстровський та Кисіль се персоніфікації сього глибокого внутрішнього конфлікту, характеристичного для цілої кляси до якої належали, конфлікту, який покінчився повною побідою суспільного моменту над народнім. Колиж іде про загальну характеристику кляси феодального панства, то момент незвязаности її з народністю належить до найважнійших її елєментів. Вона була звязана тільки з державою і то тільки через особу монарха і при тім ся звязаність не була ані абсолютна, ані виключно. Випадки звязання через алльодіум з ріжними державами не були рідкі. І служба означеній державі, навіть вірна і щира не випливала з почуття подібного до національного патріотизму.

„В трийцятилітній війні дійшло національне перемішаннє солдатески до найвищої міри. Італійським та баварським військом проводили Шкоти, Ірляндці, Вальонці, Італійці. Тіллі та Букуа були Бельґійцями, Мерсі — француським Льотарінцем; Піккольоміні та Савеллі — Італійцями; Фердинанд III завдячує свій ратунок, Валлєнштайн свою згубу виключно поведенню шкотських та ірляндських старшин: Ґордона, Бутлера, Лєслі, Деверу, Мекдональда. Іронія судьби схотіла, що в 1634 під Райнфельден командував цісарським військом Француз (Мерсі), а француським Німець (князь Бернард Ваймарський)“. „Національна свідомість сих чужинців, яким деякі держави, як Австрія, завдячують просто своє істнуваннє, мусіла виглядати по нашим поглядам дуже дивно“^[5]).

Князь Евген Савойський, славний опісля своїми побідами над Французами хотів поступити на службу до Людовика XIV і робив в сьому напрямі заходи. Австрія не була батьківщиною, чи не найбільшого зі своїх політичних мужів, Метерніха. Врешті, як епігон сего типу політичних діячів, Наполеон, пізнійше олицетвореннє француського патріотизму, в молодости не то що не був Французом, але був ворогом Франції, як патріот поневоленої Францією Корсики. Все те не виїмки, а типові заступники політичних діячів „передкапіталістичної доби“. Се було зовсім природним. „Держава передкапіталістичної доби істнувала, такби мовити, поза нацією, яка тоді ще знаходилася у недорозвиненій стадії та назверх була репрезентована здебільшого двома лише клясами, з правно-політичним значіннєм: духовенством та шляхтою. Над ними був пануючий князівсько-королівський елємент, під ними безправний люд, так звана misera plebs“^[6]).

——————

1. G. Grosch, „Der Staat und seine Aufgabe“ (Archiv für öffentliches Recht, XXV., 1909), стор. 432 і слід.
2. „Allg. Staatslehre“, стор. 322.
3. Treitschke, „Politik“, I, стор. 290, II, стор. 331.
4. Treitschke, „Politik“, I, стор. 30.
5. Michels, „Die historische Entwicklung des Vaterlandsgedankens“, стор. 147.
6. Бочковський, цит. тв., стор. 52.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.