Теорія нації/VI/Нація і ідея народньої суверенности

by Володимир Старосольський

Теорія нації Володимир Старосольський 1. Нація і ідея народньої суверенности

2. Безнаціональність феодальної передкапіталістичної держави ▶

1922

I. Нація і ідея народньої суверенности. Наведений вже цитат Реннера вказує на події та обставини, з якими звязані народини нації. Він означає рік великої француської революції та слідуюче по ньому століттє як період, в якому вперше виступають на історичну сцену нації. Погляд Реннера вірний, оскільки звязує націю з подіями, яких висловом була велика революція третього стану. Він помилковий, оскільки означає час народин нації 1789 роком. Сей рік є роком тріумфу француської нації, а не роком її народин, а слідуюче століттє є періодом, коли національні питання набрали надзвичайного значіння, коли вирішалася судьба одних націй і коли виступали на сцену другі, досі „неісторичні“, врешті періодом історії, коли инші ще нації „родилися“, в міру того, як їх народність ставала політично активною. Саміж народини нації як суспільного явища взагалі, так і поодиноких конкретних націй, треба віднести до раніщого історичного періоду, якого частинним завершеннєм був 1789 рік.

Народини нації є тісно звязані з народинами політичної новочасної демократії^[1]). Звязок поміж обома є не випадковий і не зовнішній тільки, але він лежить глибоко в сути обох явищ. З внутрішньою необхідністю мусів суспільно-політичний рух, що відбувався під кличом боротьби за народню суверенність, викликати явище назване нацією. Розуміється, не про льоґічну необхідність тут мова. Не абстрактна льоґіка породила націю. Породила її практична, соціяльна та психольоґічна неминучість, якої закони в суспільнім буттю далеко сильніщі та плодотворніщі як закони формальної льоґіки. Але навіть в царині сеї останньої, в царині абстрактного, теоретичного думання, в супроводі якого відбувалася величава боротьба політичного абсолютизму з „народом“ за державу, навіть там стрічаєм моменти, які вказують на необхідність народження політичної нації.

Велика боротьба умів, яка на протязі поверх двох століть кипіла около питання про суверенність в державі та в якій заблестіли імена Спінози, Гоббса, Лока, Ґроція, Альтузія, Пуффендорфа, Вольфа, нарешті Руссо, а далі Канта, відбувалася на площині абстрактних юридичних по своїй сути мірковань. Осереднє питаннє сеї боротьби відносилося до змісту „суспільного договору“. Самого договору — понятого деким як історичний факт, деким як льоґічна пресумпція без якої немислима конструкція держави та права — не оспорював ніхто. Йшло тільки про те, яким був зміст сього договору та яка була його конструкція; чи був тільки один договір, яким установлено і державу і заразом її форму; чи окремо, однодушним договором засновано державу, а щойно на основі сього першого договору, вже на основі принціпу більшости, який принято ним, заключено окремо другий договір, про форму держави та можливо третій ще, яким установлено особу володаря^[2]). На сьому тлі розходилися погляди. Всі годилися, що суверенність була первісно при „народі“, який заключне суспільний договір та оснував, таким чином, державу та установив її форму. Але коли се раз сталося, то чи суверенний спочатку нарід не відрікся сим актом своєї суверенности? а коли так, то чи відрікся він її на все, чи тільки часово, полишаючи за собою правну можність поновити її знова.

Дві цілком протилежні розвязки сього питання подають з одного боку Гоббес, з другого Руссо. Першому з них завдячуємо також сформулованнє питання, яке відбилося опісля на всій його дальшій історії. Він приймає теж, що змістом суспільного договору може бути установлена яканебудь форма держави, м. и. також демократія. Але на випадок, коли установлено монархію, тим самим перестав народ істнувати як правне тіло, як корпорація, правно спосібна творити шляхом ухвал більшости та мати власну свою волю; він розвязується з сим моментом і стає неспосібним до правного ділання толпою^[3]). Відомо, що Руссо поставив противну тезу: про непозбувальність з боку „народа“ його суверенности, яка на все остає при ньому. Але не в сьому річ. Головне те, що Гоббес поставив питаннє про спосібність „народа“ до ділання як головне та рішаюче для розвязки спору про верховну власть в державі. Правда, він поставив се питаннє виключно як юридичне: в сьому напрямі він не покинув площини, на якій порушалася „controverbio magna“ та не переступив меж, зачеркнутих йому пануючим світоглядом доби. Але коли перенести його арґументацію з площини на якій ставив її Гоббес на площину природничого, соціольоґічного думання, тоді відповідно справлене його поставленнє питання покажеться і тут правильним. Практичне вирішеннє боротьби поміж монархією та „народом“ за верховну власть в державі залежало від того, чи народ був „спосібним до ділання“. Тільки ся спосібність до ділання буде тут не юридична, а фактична, практична. Ся практична спосібність „народу“ залежала власне від того, чи він почув себе одною звязаною та одушевленою одним стремліннєм цілістю, чи став спільнотою в описаному тут значінню сього слова.

Абстрактно річ беручи, могла боротьба народів за суверенність в державі бути переведеною також без сього злиття в одну природно, стихійно, внутрішньо зєдинену, обєктивну цілість. Абстрактно можна подумати, що гурт людських індивідумів обєднався виключно тільки розумово для переведення означених цілей, в даному випадку для добуття верховної власти в державі. Так власне уявляло собі сей процес раціоналістичне думаннє всього учення про „право природи“ та „суспільний договір“. Але розуміти сей процес так власне, уважати, що тільки правильне, раціональне думаннє є силою, яка керує історією людства, се значить не розуміти та не бачити власне найважніщого, власне самої істоти історичного розвою. Його істота була досі в тому, що раціональне було все перемішане з араціональним, думаннє з почуваннями та гонами, льоґіка з психольоґією, зокремаж з гурто- вою психольоґією, свідома воля з стихійною. Так і боротьба народів за державну власть відбувалася не тільки під керуваннєм розумної думки, але в супроводі і теж під керуваннєм стихійних психичних процесів, що були рівночасно умовою для її успіху і її конечним продуктом. Сі два боки одних і тихже подій, сі прояви одного й тогож процесу в двох ріжних областях є демократія в царині свідомої волі та нація в царині стихійної волі. Жоанне. який одначе розходиться з висказаними тут поглядами, мусить признати, що національний принціп се „занятє ідеї держави демократичним підйомом“^[4]).

——————

1. Ю. Бачинський, „Україна Ірредента“, стор. 107.
2. Gierke, „Johannes Althurius und die Entwicklung der naturrechtlichen Staatstheorien“, 2. Aufl., 1902.
3. Hobbes, „De cive“. Гл. V, VI, VII. „Leviatan“, гл. 14, 17.
4. Rene Johannet, „Le principe des nationalités“, Paris, 1918, стор. 84.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.