Теорія нації/VI/Раціоналізація життя

by Володимир Старосольський

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ 2. Безнаціональність феодальної передкапіталістичної держави

Теорія нації Володимир Старосольський 3. Раціоналізація життя

4. Раціоналізм демократії вимагає практичного доповнення спільнотою ▶

1922

3. Раціоналізація життя. Підкреслити треба ось що.

Кождий з політично активних елєментів сеї віджитої доби був з соціольоґічного боку спільнотою, був суспільством обєднаним не тільки зовнішньо, механично, але орґанічно, внутрішньо, з живим почуттєм приналежности до себе на внутр і окремішности на вні, спеціяльно супроти инших суспільних кляс. І не тільки кождий з них для себе був спільнотою. Взагалі середні віки були періодом, коли пануючим типом суспільної та політичної орґанізації була спільнота. Випливало се і було звязане з цілим середньовіковим світоглядом, в центрі якого стояв араціональний елємент реліґії, з економічним його життєм з перевагою безпосередньої емпірії як в продукції так і в обороті^[1]), з великою ролею села та сільського елєменту, врешті з партикуляризмом та з ролею особистого елєменту в суспільній та політичній орґанізації^[2]). Політична та суспільна перевага названих трьох чинників звязана тісно з отсим характером середньовіча. Момент авторітету становить основу як монархічного так і аристократичного принціпу і на ньому основане становище церкви^[3]). Отож побудована на основі авторітету орґанізація має все характер спільноти. Силою, яка удержує її та її внутрішній лад, є психичний настрій, а не льоґічна рація, є стихійна, а не свідома воля. Поки авторітет пануючих чинників держався, удержувався побудований на ньому суспільний та політичний лад, як спільнота, в якій розділ поміж пануючими та поневоленими находив практичне одобреннє також з боку поневолених власне дякуючи стихійній силі авторітету.

Капіталістична продукція в міру свого розвою захитала всю суспільну та політичну структуру середньовіча. Вона принесла з собою хвилю раціоналізму, яка підіймалася чимраз вище і змила, а бодай підмила основно старі авторітети. Ніщо може не зясовує так сили сього процесу, як роля „освіченого абсолютизму“ та картина яку представляла собою феодальна аристократія XVIII століття. Хотілосьби говорити про глум історії над сими обома чинниками; вони самі стали горячими подвижниками течії раціоналізму, яка нищила авторітети, отже основу, на якій була побудована /79/ їх власна сила та передове становище як в державі, так і в суспільности. Таким було вже „XVII століттє, в якому право природи стає самостійною наукою, що обіймає ціле людське життє системою правних приписів, в якому відживають античні спекуляції стоіків та епікурейців в супроводі гуманізму і де боротьба проти Стюартів зажене екстремні уми... аж до останніх консеквенцій учення права природи про державу“^[4]). Усе те було змаганнем, зробити виключно розум принціпом, що порядкує життє людства та править ним. Такою представлялася течія своїм власним очам — велика француська революція висказала се ясно і недвозначно своїм культом розуму — і такою вона була справді, оскільки йде про її свідомо ставлені ціли та проґраму.

Але побіч свідомо поміченого та бажаного і рівнобіжно з ним ставалось ще щось друге, непередбачене та небажане, але неминуче, бо творене законами соціяльного життя.

З точки погляду соціольоґії раціоналізм є стремліннєм заступити спільноту, як форму суспільної орґанізації — спілкою. Усі письма, революційні учення, всі домагання, проґрами та постуляти звернені до сеї ціли. І неґативно вони сповнили сю свою місію, розбиваючи утворені в середньовічу суспільні та політичні спільноти. В позитивному на прямі раціоналізація життя, хоча безумовно посунулася дуже^[5]), не була така абсолютна, як сього можна було сподіватися зі становища пануючого в XVIII століттю світогляду. „Так звана „правова держава“ (можнаб назвати її також „розумовою державою“) є річю неможливою і може зродитися тільки в головах раціоналістів та абстрактних просвітителів. Її можливість значилаб погасненнє всіх динамічних, позаправових відносин поміж людьми, задушилаб у людей в зароді всі інстинкти добування, всю їх колективну творчість“^[6]). Абстрагуючи від сих наслідків володіння „чистого розуму“, треба тямити, що воно булоб можливе тільки при істнуванню двох умовин: що людський розум досягнув вже найвищої можливої точки свого розвою, та що чоловік є по свойому єству розумовою істотою, що руководиться виключно розумом, а не також і араціональними мотивами, що людська психольоґія зводиться до льоґіки. Одно й друге приймала теорія „права природи“, а за нею весь раціоналізм. Одно й друге не відповідає дійсности. Дійсність така, що в ній не тільки розум але й інстинкт то чергуючися, то доповнуючи взаїмно є в рівній мірі творчими силами історії.

„На протязі століття панує над історією Анґлії скритий конфлікт поміж стремліннєм до інстинктового примінювання, яке є дідицтвом її початків, та змаганнєм до свідомого примінювання, яке зродили в неї сучасні умовини життя. По черзі то побідні, то побіджені сі дві сили комбінуються повсякчасно згідно з трудним та все змінчивим якимсь правилом“^[7]). Сі слова треба віднести не тільки до Анґлії, але до всього людства та його історії. Уся статика та динаміка суспільного життя стоїть під знаком отсього, часто скритого конфлікту між інстинктовим і свідомим примінюваннєм до обставин. Розум справляє та доповняє творчість стихії, а вона на свій спосіб переводить поправки в тому, що діється під гаслом чистого розуму. Яскравий сьому доказ дає картина подій, з яких зродився сучасний політичний світ. Течія, на стягу якої було панованнє чистого розуму та яка знищила політично-суспільні спільноти середньовіча, тасама течія зродила нові спільноти, а між ними найважніщу, сучасну націю.

——————

1. Werner Sombart, „Der moderne Kapitalismus“, 4. Aufl.
2. C. Simmel, „Soziologie“, passim.
3. Erich Kaufmann, „Studien zur Staatslehre des monarchischen Prinzipes“, 1906, стор. 79 і слід. Radbruch, Grundzüge der Rechtsphilosophie“, стор. 27 і слід.
4. V. Hasbach, „Die moderne Demokratie“, 2. Aufl., 1921, стор. 6.
5. На чому Tönnies будує свою тезу про загальну тенденцію розвою від спільноти до спілки.
6. David Koigen, „Die Kultur der Demokratie“, 1912, стор. 159.
7. Louis Cazamian, „L’Angleterre moderne, son evolution“, 1912, стор. I, слід. і раніще.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.