Теорія нації/VI/Раціоналізм демократії вимагає практичного доповнення спільнотою
| ◀ 3. Раціоналізація життя | Теорія нації 4. Раціоналізм демократії вимагає практичного доповнення спільнотою |
|
4. Раціоналізм демократії вимагає практичного доповнення спільнотою. Заки перейти до обговорення причин, які зродили націю, треба ще ось що замітити про суспільну творчість стихії. Араціональність стихійної волі не значить, що вона нічим не мотивована. Протиставленнє її „свідомій“ волі не значить теж, що стихійна воля є „нерозумна“. Се протиставленнє означає два типи волі, з яких один є давніщим, можнаб сказати первісним, другий пізніщим, характеристичним для періоду розвитої культури. Першим руководить „інстинкт“, другим льоґічне думаннє. Покликуючися одначе на поміщені на вступі сеї праці замітки, треба на сьому місці підкреслити, що „інстинкт“ є теж способом, здійснювати тісамі завдання, до здійснення яких можна йти теж „раціоналістичним“ шляхом. І в теорії і практиці ведеться спір, щодо оцінки обох сих шляхів, якого фільософічним відгомоном є в деякій мірі антітеза волюнтаризму та інтелектуалізму. Тут вистарчить сконстатувати, що побіч розумових, стихійні сили здійснюють теж „історичні завдання“, які стають перед людством та що напрям ділання сих сил і успіх їхнього ділання є означений, „детермінований“ кождочасними історично даними умовинами.
Якеж було завданнє, якого виконаннє припало на долю стихії в означеному вище моменті людської історії?
Раціоналістична течія знищила сі політично-суспільні спільноти, якими держався лад середньовіча. Вона стала світоглядом молодої демократії, як політичної форми капіталістичної доби що починалася. Раціоналізм і демократія означають в першій мірі повну атомізацію; суспільність розбивається на поодинокі людські одиниці як на атоми, з яких тільки механично, штучно, шляхом зложеної орґанізації має зродитися висша цілість. Орґанізація робила сі людські атоми „тілом“, суспільством, надавала їм особовість і дієздатність але тільки в юридичному значінню. Для того, щоби фактично сповнити поставлене історією завданнє, щоби змірятися в політичному бою з істнуючим суспільним та політичним ладом, демократія не могла обмежитися сею юридичною розвязкою. Вона мусіла осягти не тільки юридичну, але й дійсну, „природну“ особовість та діє- і боєздатність. Усе те сповнив суспільно-психольоґічний процес, який відбувся рівнобіжно з боротьбою „народа“ за верховну владу в державі і в тісній внутрішній з нею звязи.
Демократія, коли починала боротьбу, мусіла опертися на спільноті тим більше, що по природі вона мусіла бути масовим рухом. Спільнота дає власне масі власну фактичну автономію, робить її спосібною ділати одноціло, незалежно від зовнішнього проводу, дисциплінує її та орґанізує внутрішньо, в протиставленню до орґанізації, яка основується на пасивному послуху чужій волі[1]). Те, що власне боротьба, яка вимагає звязання борючихся в спільноту, є одним з найсильніщих чинників, що витворюють спільноту, треба зачислити до одного з проявів „доцільного“ ділання „інстинктів“. Найпростійшим доказом сього є кожда армія. Стремліннє зробити армію спільнотою пробивається в кождій військовій орґанізації: до сього змагає все, що відокремлює армію від решти громадянства, що звязує в одну цілість цілу особовість її учасників (питаннє дисципліни „поза службою“ і т. д.), культ традицій в армії і т. д. Помимо сього, нормально є кожда армія тільки і передовсім примусовою спілкою, яка звязує своїх учасників зовнішньо в скомплікований та зложений механізм. Сей стан зміняється в боротьбі. Психольоґія боротьби зміняє дуже скоро сей механізм в спільноту. Членів борючоїся частини охоплює почуттє приналежности до себе і звязує їх психічно в одну субєктивну цілість. По обох боках боєвої лінії борються дві спільноти, які звичайно і розвязуються скоро по закінченню бою, переходячи знова в механичні „спілки“. Се є загальне психольоґічне правило, що відноситься до кождої боротьби та до кождої гуртової цілости.
В боротьбі за власть в державі, демократія використала в першу чергу спільноти, які витворилися були на тлі реліґійних течій та реліґійної боротьби. Вона пристала до реліґійних рухів, приняла їхні кличі за свої і на вні виступала під їх фірмою. Так було передовсім в Анґлії, якої велика політична революція XVII століття весь час здійснювала свої політичні кличі та домагання таким шляхом та в такій формі. Тактична тайна її успіхів в боротьбі з монархічним абсолютизмом лежала в тому власне, що носієм демократії були споєні реліґійним почуваннєм маси, обєднані не тільки холодним розумом, розуміннєм спільного інтересу, але злиті в одно стихійною волею, араціональним, реліґійним елєментом. Римський католицизм з одного боку, з другого пресбитерянізм, пуританізм, індепендентизм та врешті лєвелєризм — усе те реліґійні течії, а рівночасно означені точно політичні проґрами та напрями. А звязок поміж реліґійним і політичним їх змістом не можна пояснити тільки самою льоґікою. Безперечно, реліґійний реформаційний рух не є без значіння для ідейного боку сучасних йому політичних стремлінь. Він впливав на спосіб думання, піддавав арґументи і т. д. Але не можна думати, що реліґійна реформація зродила політичний демократичний рух. Противно, з одного боку одна і друга були проявами тих самих глибоких змін господарського і суспільного характеру, які переживала тоді Західня Европа, з другого боку, власне політична течія впливала на реліґійну иноді зміняючи глибоко її зміст. Так сталося м. и. з ученнєм Кальвіна, якому власне приписується звичайно ясно і суто демократичний змість. А Кальвін в дійсности „не поступає згідно з демократичними засадами і він склоняється на бік аристократичної республики“. „Чим пояснити, що... його ученнє уважається пнем, що видав конари та гилля сучасного демократизму та лібералізму?“ „Репрезентаційний устрій кальвінської церкви виник у Франції. Демократичні установи додав Кнокс в Шкоциї. Але що так построєний пресбитерянізм та вільна демократична церква ріжнилися дуже гостро, доказом того є взаємини між анґлійськими індепендентами та презбитерянцями та відношеннє Цілямса та Гукера до Коттона в кольоніях. Отже мусили тут ділати некальвінські движучі сили“[2]). І так власне було. Тесаме, тільки яснійше ще та яркійше, бачимо скрізь. Головно ученнє Гуса і гуситський рух в Чехах є таксамо насичений національними і демократичними кличами. Се молода демократія, що зродилася не з реліґійного руху, але незалежно від цього опанувала його, та заставила служити своїм цілям та потребам. Вона зробила се впливаючи на зміст реліґійного учення по лінії власних змагань і перемінила реліґійну спільноту в носія верховної влади в державі. Таким способом нарід став політично активним, став політичною нацією.
Що се сталося при допомозі реліґійного чинника, випливало з даних умовин. Нація в періоді своїх народин навязувалася до чинника, який в /83/ даному моменті, в означеному періоді культурного розвою був найсильнійшим поміж усіма елєментами культури — сильнійшим як мова, яка тільки опісля заняла його місце, як визначник культурної єдности. Йогож історична роля в творенню нації є зовсім така, якою пізніше стала роля мови. В позитивному напрямі реліґія була тоді найсильнійшим і головним цементом національної спільноти, в неґативному, вона клала межі, поза які ся спільнота не могла поширитися. Відома ся роля реліґії на сході Европи, на Україні, де ріжниця віри була одночасно національною і таксамо було на заході, в першу чергу в Анґлії. Там реліґійний момент мав рішаюче значіннє для народин сучасної анґлійської нації. В хаосі взаїмно кріваво та безпощадно на протязі десятків літ поборюючих одно одне реліґійних ученій та сект, зарисовується всежтаки як загальна лінія боєвого фронту лінія, що ділила протестанський табор від католицького. За часів останніх Стюартів другий з них був вже виразно табором королівської, перший табором боротьби за народню суверенність. І те, що в протестанському таборі добувало для „народа“ державу, стало в сій боротьбі політичною спільнотою, стало анґлійською нацією. Символічно висказувала се напись на стягу, що маяв в 1688 році на щоглі корабля Вільгельма Оранського: „Протестанська віра і воля Анґлії“[3]). Що находилося в межах „протестанської віри“, було національною Анґлією, що було поза сими межами, того не обняла національна анґлійська спільнота. Така відмінна доля стріла Шкоцію та Ірляндію. Для обох була велика анґлійська революція подією, що принесла основні зміни в їх положенню. Шкоція стратила по битві під Ворцестер свою державну самостійність. Для Ірляндії означає 1649 рік остаточне зломаннє її сили і початок безпощадної, спрямованої на повну екстермінацію. політики. Помимо сього дальша політична судьба обох країн неоднакова. Протестанська Шкоція втратила як нація свою супроти Анґлії окремішність, зливаючися з нею в одну національну цілість. Розріжнена від Анґлії вірою, Ірляндія не поділила в сьому напрямі долі Шкоції помимо того, що її матеряльна, просто фізична сила опору була в більшій мірі зломана. Межа спільної віри стала межою нації. Се треба просто сконстатувати як факт[4]. Сей факт не значить, що реліґія се одна з „прикмет“ нації. Він доказує тільки, що реліґійний чинник впливає в даних умовинах позитивно і неґативно на твореннє національної спільноти, якої жерелом і творцем є боротьба за політичну суверенність. Відома засада „cuius regio, illius religio“ набирає таким способом, значіння і то дуже реального значіння, також і навпаки. „Religio“ була не тільки наслідком власти, але більше ще шляхом до власти — в часи реформації нормальним шляхом, яким ішла демократія в боротьбі за політичну власть.
Роля реліґії для народин нації по своїй сути такасама, як і роля всіх других чинників. Обставина, що сю ролю треба сьогодня уважати скінченою, а бодай дуже обмеженою, позволяє тільки яснійше бачити істоту явища нації поза формою, в якій воно в даному моменті виступає. По своїй істоті нація се суспільство, яке в стремлінню до політичної самостійности, себто до опановання держави, стало спільнотою. Ся політична спільнота остає собою, хоч відпаде чинник, яким вона в даних умовинах користувалася для свого самоозначення. Зміна віри, або закінченнє її домінуючої ролі не впливав на буттє нації, хоч вона і виступала в свій час майже виключно в реліґійній формі. В основі тесаме відноситься до всіх других „національних чинників“.
——————
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|