Теорія нації/VII/Політична боротьба — мати нації

by Володимир Старосольський

Теорія нації Володимир Старосольський 1. Політична боротьба — мати нації

2. Боротьба й обєктивні прикмети нації ▶

1922

I. Політична боротьба — мати нації. Матерю нації є боротьба^[1]. Боротьба потребує для своїх цілей істновання спільноти і сама витворює спільноту. Приймаючи державу як політичну орґанізацію суспільства, треба розріжняти зовнішню та внутрішню боротьбу. Обі ділають в одному напрямі, але не однаково. Зовнішня війна впливає передовсім на ті частини державної суспільности, які в даному моменті є вже політично активними і обєднує передовсім сі частини^[2]). Так “столітня війна“ з Францією “загострила в обох краях національне почуваннє та довела держави острова до закінчення процесу злиття елєментів ріжних народів. Бо щойно політичні противенства та ворожі відношення та суперництва причинилися до того, що Анґлійці згодом увільнилися від могучого впливу, який мали по тому боці каналу француська мова і поезія від часу норманського підбою“^[3]). Але се відносилося до верхніх, пануючих кляс. Вони воліють вводити в письменство нову, спільну анґлійську мову, але дух сього письменства остає неанґлійським, космополітичним, як космополітичною була вся культура сих кляс. Се було, безперечно, на шляху творення анґлійської нації великим кроком вперед, але далеко не довершеннєм сього творчого процесу. Він закінчується тоді, коли демократія шляхом боротьби дістає власть в державі, ліквідує, бодай в засаді, внутрішній поділ народу на поневолених та пануючих і втягає його загал в політичну активність. Так, щойно в періоді народин демократії і пізнійше її великих революційних змагань, звязаних з реформацією, приходить розцвіт власної анґлійської літератури як чинника та визначника самосвідомої національної культури.

Щойно тоді виступають такі її корифеї як Шекспір та траґічний ґеній революції Мільтон — як трьома століттями скорше, серед відмінних відносин, але теж в атмосфері боротьби за політичну самостійність, виступив в Італії Данте. І з великою революцією починається в Анґлії росцвіт умової культури, який вяже сю революцію з великою француською, але рівночасно творить та поглиблює народню індивідуальність Анґлійців. Згодом стає власна культура, а зокрема мова “прикметою“ нації, але, треба знова підкреслити се з натиском, тільки згодом. Обєктивно випередила самостійність мови як в Анґлії так і в инших народів народини сучасної нації. Але зразу, в періоді своїх народин, нація не проявляла сього зацікавлення справою мови як пізніще. В національній свідомости народня мова стояла зразу на задньому пляні; не тільки уживаннє латинської мови, але й мови народу, з яким дана нація находилася в стані боротьби не вражало національних почувань. Вистарчить нагадати з української історії постать Гербурта, або письменників, які пізнійше в московській мові заступили політичну українську думку.

Піднесеннє мови до значіння національного чинника є тісно і не випадково звязане з демократичним рухом. Сей звязок між обома має своє жерело в цілому ряді причин.

Вже вище сказано, що демократія, будучи по своїй сути раціоналістичним рухом, який змагав до “спілкового“ типу політично-суспільної орґанізації, мусіла практично опертися на спільноті, що розбиваючи старі феодальні спільноти, вона мусіла поставити на їх місце нову. В першу чергу демократія покористувалася для сеї ціли реліґією, опановуючи витворені нею спільноти. Але противенство між раціоналізмом демократії і араціональним характером реліґії грозило конфліктом між обома: власне в Анґлії доба великої революції означає також початок умового руху, — деїзму, скептицизму — яким розпочинається секуляризація культури не тільки в Анґлії. Далі реліґійне життє не скрізь творило спільноти, на яких моглаб опертися демократія так, як се було в Анґлії. Так пр. для француської демократії, коли вона досягла влади в державі, ситуація представлялася зовсім инакше. Таксамо иншою була ситуація в Італії. Через те було треба поза реліґією витворити спільноту спеціяльно для цілей демократії.

І власне мова була чинником, до якого навязала демократія свою творчість. Вже найбільш практичні мотиви наказувани їй инакше відноситися до народньої мови, як відносилася до неї феодальна аристократія. Коли остання з природи своєї мусить відокремлюватися від маси^[4]), берегти для себе м. и. шляхом окремої мови чи письма знаннє усього, чим держалося її становище, то інтерес, а вслід за сим і всі змагання демократії йдуть в противному напрямі. Вона мусить народню мову як мову маси зробити своєю. Перевід Лютером св. письма на німецьку мову був політичним вчинком перворядної ваги і симптомом.

Формальна націоналізація культури, се була її демократизація. Освіта на народній мові, се освіта незастережена тільки для упривілейованих кругів, але доступна всім, усьому народові. А що освіта, якийсь мінімум її, се конечна умовина для того, щоби народня маса могла бути політично активною, то ясно, як сильно інтерес демократії штовхав її на шлях культу народньої мови^[5]).

Пізнійше, з розвоєм капіталізму, дальші ще причини піднесли та загострили політично-суспільне значіннє мови. Хоч не в однаковій мірі але — з виїмком може селянства — для всіх суспільних кляс в національно мішаній розвиненій капіталістичній державі становить пи- таннє мови одно з дуже важних питань. Не ходить тільки про правний примус уживати народньої “державної“ мови в уряді та публичних установах. Поза сим правним примусом, ставлять фактичні суспільні відносини “язикове питаннє“ в дуже виразній формі. “Сільська біржа праці стратила свій льокальний характер. Сільський заробітчанин потребує бодай слабого знання другої мови. Воно є засобом, що відвязує його від рілі“. “У вищих верствах пролєтаріяту росте економичний примус знання двох мов, він є значний також серед міщанства малих місточок областей з мішаною мовою, найсильніщим є він серед інтеліґенції, бо тут не вистарчає сама можність з бідою зрозуміти та порозумітися, але вимагається повного володіння чужою мовою^[6]).

Все те підносить, очевидно, значно актуальність та значіннє мови. Але як сказано, сам же принціп демократії видвигав народню мову до значіння важного політичного чинника. Зокремаж чинник мови став — історично після реліґійного — чинником, яким покористувалася демократія у творенню сеї спільноти, що ставала політичним суперником аристократії та монархії. Згодом пішло ще далі поглибленнє сеї спільноти та її “одушевленнє“: нація стала самостійним центром культури, “індивідуальністю“ в розумінню не тільки політичному, але й культурному. Ся дальша зміна стає в звязку з обставинами, серед яких модерна демократія розпочала й веде боротьбу за своє здійсненне, зокремаж з прикметами та характером суспільної кляси, яка стала її заступником. При тім іде про фізіоґномію сеї кляси не тоді, коли вона побідивши стала заступницею не демократії, але нових форм суспільного поневолення та нерівности; йде про вигляд міщанства в добу його революційної боротьби, коли воно було носієм демократичного ідеалу як ідеалу визволення людства. Отож в сьому періоді свого життя міщанство, головнож згуртована коло нього інтеліґенція піднесла культурні цінности до небувалої висоти. Одним з наслідків та висловів сього було висуненнє культурного моменту в національній спільноті на першій плян. Німецький ідеалізм кінця XVIII та початку XIX століття дивиться на націю майже виключно з сього боку^[7]). Безперечно пізнійше змінилася психольоґія буржуазії. Її заінтересованнє нацією повернулося в зовсім инший бік^[8]). Але звязаннє національної спільноти з культурою стало довершеним фактом. Культурні цінности остали цілями на які звернена увага сучасних націй^[9]). Суспільний розвій, зокрема політичний та умовий розвій народньої маси, пролєтаріяту та селянства, їхнє зростаюче заінтересованнє культурою, каже сподіватися, що власне область культури буде в будучности в чимраз більшій мірі основою національної спільноти.

Обставина, що роля культурного чинника для нації зросла та проявляє тенденцію далі рости, звязана тісно з політичним та соціяльним визволеннєм пролєтаріяту не стільки тому, що його визволеннє обіймає з собою з неминучою конечністю також культурне його піднесеннє, отже поширює заінтересовані в культурі частини суспільства, вона ділає ще в иншому напрямі. Визволеннє пролєтаріяту означає тріумф витвореної ним ідеольоґії, піднесеннє світогляду, який відповідає його клясовому положенню, на становище пануючого в суспільности світогляду. Се означає важні пересунення в системі цінностей під знаком яких відбувається все публичне життє, зокремаж воно означає піднесеннє становища, яке припадає в сій системі на долю культурних цінностей. Досі вони остають в тіни поза цінностями иншого рода. “Американізм“ є характеристичною ціхою не тільки американської суспільности. Те що в Америці виступає явнійше в чистійшій формі є спільною ціхою всіх буржуазних суспільностей: пониженнє культурних цінностей та заставленнє їх служити справі матеряльних інтересів капіталу. Натомість для трудової народньої маси та для соціялізму як його ідеольоґії, культурні цінности мають абсолютне значіннє. Коли клясова боротьба стане тільки спомином про минулий період історії людства та коли з плечей людини буде знята боротьба за матеряльне істнування, то се означатиме відкритє найширших областей життя та звільненнє величезних увязнених тепер енерґій для культурної творчости та консумпції.

Не зважаючи на сей зріст значіння культури для нації, звязок між обома не є нерозривним. Тенденція нації стати також культурно окремішною є тільки тенденцією. І далі є можливі випадки, що приналежність національна не покривається з культурною. Не тільки одиниці — головно зпоміж переселенців — є “цілі групи, що свідомо рівномірно бережуть два роди патріотизму. Се є головно кольоніяльні відломки великих европейських націй, що без надії на обєднаннє з народом, з якого вийшли, приєдналися з льояльною любовю до держави, до якої тепер належать, але не відрікаються своєї відмінної народности“. З погляду культури, мови, літератури, міщанства є вони ще членами старої батьківщини, від якої одержують свою духовну поживу та якої питоменности заздро хоронять та бережуть. Примірів є доволі: Французи в Канаді, Німці в Блюменав в Бразилії. На відбутому літом 1912 в Квебек конґресі француських канадийців кликав один з головних борців канадийської язикової боротьби, архиепископ Брюкезі: хай живе анґлійський прапор і француська мова. На відбутому у вересні 1912 в Берліні німецько-бразилійському конґресі, заявив один з німецько-бразилійських промовців, що Німці в Бразилії вимагають тільки охорони та визнання своєї вірности для традиції, але за се дають новій батьківщині вірну любов, а майно та кров за її цілість^[10]). Навіть коли приняти, що в обох сих випадках маємо до діла з непокінченим ще процесом, то й тоді є воно доказом, що значіннє культури для нації не є абсолютне.

——————

1. Paul Barth, “Die Nationalität in ihrer soziologischen Bedeutung“, стор. 22 і слід.
2. Див. м. и. Johannet, наведений твір, стор. 28 і слід.
3. G. Weber, цит. тв. I, стор. 882.
4. Виїмками є постанови такі, як пр. заборона венецьким патріціям уживати окремої ноші. Ся заборона була диктована чисто розумовим, тактичним мотивом, щоби не унаочнювати масі малочисленности отже і слабости аристократи.
5. В. Левинський, “Народність і держава“, стор. 22.
6. Renner, цит. тв., стор. 65.
7. Meinecke, цит. раніще тв.
8. A. Menger, “Neue Staatslehre“, стор. 46 і слід.
9. B. Kohler, “Lehrbuch der Rechtsphilosophie“, 1909, стор. 142 і слід.
10. Michels, цит. тв., стор. 179-180.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.