Теорія нації/VIII/Дещо до характеристики держави

by Володимир Старосольський

Теорія нації Володимир Старосольський 1. Дещо до характеристики держави

2. Ціль держави ▶

1922

I. Дещо до характеристики держави. Розуміннє нації як політично активної спільноти не є самим тільки сконстатованнєм історичного факту, що сучасна нація вже при своїх народинах увійшла в означене відношеннє до держави. З нього слідує, що нація по своїй натурі мусить керувати свої зусилля на опанованнє державою: вона не тільки родиться разом з волею політичного самовизначення, але й перестає істнувати як нація, коли тратить сю волю. Без сеї волі нарід ще не є нацією, або вже перестав нею бути. Через те взаємини між нацією з одного і державою з другого боку, становлять істотну частину питання про націю.

Для зрозуміння сих взаємин необхідно піднести з цілого комплєксу питань, котрі відносяться до держави, бодай деякі, власне ті, які мають безпосереднє відношеннє до порушеної теми. Не переступаючи меж загальних тільки мірковань, треба піднести відносно держави слідуюче. Коли розуміти державу найзагальнійше, як найвищу в кождій історичній добі форму політичної орґанізації^[1]), то мусимо приняти, що первісна держава представляє тип спільноти. Се відноситься нетільки до “доісторичних“ форм людських політичних орґанізацій. Ще й розвинені вже форми держави виказують ясно характеристичні ціли сеї форми суспільства, навіть тоді, коли суспільний розвій та звязана з ним раціоналізація життя та всіх його установ надавала державі в чимраз більшій мірі механичний характер спілки. Се тісно звязане з усім розвоєм людства. Кровний звязок лежав скрізь в основі первісних орґанізацій і довго жив ще в людській памяти навіть тоді, коли перестав бути живим фактом^[2]).

Сама назва держави вказувала тоді на її тотожність з означеною людською спільнотою. “Якенебудь означеннє (старинної) держави, яке давалоб вислів відношенню мешканців до території, не могло набрати якогось більшого значіння“. Жива народня спільнота маніфестувала себе назвати οι Ατγυπται, οι Πεζδαι, в назвах Атенців, Тебанців, Коринтийців^[3]). Усе те були назви не всього населення держави, тільки пануючих в ній племен — первісні, або як в Греції прибрані від своєї πολιζ. Держава була в розумінню старинного світа ідентичною з громадою-спільнотою пануючого племени, вона була тотожною з “civitas“ і такою ж була держава раннього середньовіча^[4]). Населеннє держави, яке не належало до пануючої спільноти, не входило теж в склад держави, не було її “складником“, як “нарід“ в сучасній державі, а виключно тільки предметом її права.

Таке було розуміннє держави. Се розуміннє лишалося в дійсности позаду розвою і не вповні відповідало пануючим відносинам. Дійсність, в якій воно народилося, лежала вже в історичній минувшині, в добі чисто племінного устрою. Ідеольоґічна надбудова спізнилася порівнюючи з розвоєм самої суспільної структури. Державна спільнота була нею настільки, наскільки була демократією старинна демократія, що опиралася на невільництво. Згодом політична та правова ідеольоґія приноровилася до того, що непануючи, а тим самим “недержавні“^[5]) частини населення фактично входили в склад держави. Сталося так і в Греції і ще більше виразно в Римі шляхом чимраз дальшого поширювання права горожанства. Світ клясичної старовини представляє собою, таким чином, переходову стадію від первісної форми суспільної орґанізації, затрату первісного її характеру, як орґанізації, що була чистою спільнотою. Ся еволюція була посунена вже далеко в римській імперії. Розпад Риму і події серед яких він відбувся висунули знову племінну спільноту як тип державної орґанізації. Держава пізнійшого середньовіча виказує теж перевагу спільноти як орґанізаційного типу, але вона не досягла одноцілости, якою визначалася держава старого Риму. Вона була радше системою ріжних спільнот, які істнували побіч себе то поборюючи себе взаїмно, то доповнюючи. Таким чином, тільки доісторичну державу можна назвати спільнотою і тільки з обмеженнями, про які сказано вище, також держави старинного світу та раннього середньовіча.

В теорії істнує спір, чи держави типу чистої спільноти можна вважати державами. В сьому спорі висувається ріжні моменти як істотні, сущні критерії “державности“, яким не відповідає отся первісна держава, головнож підноситься її незвязаність з територією. Сей спір не зачіпає однаковож факту, що маємо до діла з первісною формою найвищої політичної орґанізації, розвитою формою якої є сучасна держава — значить, без всякого сумніву первісна спільнота є вихідною точкою держави. Рівночасно ся спільнота племя се також предтеча сучасної нації. Се значить, що в далекому минулому історичному періоді і нація і держава (сі назви ужиті тут в найширшому значінню, на означеннє суспільних формацій, що попередили сучасну націю та державу) покривалися з собою: нація була державою, а держава нацією.

Розвій приніс з собою з одного боку, зміну первісного характеру держави як спільноти, з другого, розбив сю первісну єдність держави й нації.

В найзагальнійшій схемі представляється сей процес ось як.

Рішаючим фактом було поширеннє держави поза племінні межі. Яким шляхом се відбулося, не дасться означити з точністю, якаб не полишала ніяких неясностей, але без ніякого сумніву, завойованнє племени племенем відограло в сьому найважніщу ролю. Приймаючи основану на кровному звязку спільноту за первісну форму та основу політичної орґанізації Трайчке каже: “Дальший розвій приносить опісля боротьбу племен поміж собою та полученнє більших мас в спільні орґанізації; так отже завойованнє та поневоленнє стає движучою силою більших державних творів. Держави не вийшли з народньої суверенности, але сотворено їх проти волі народа: держава се влада сильніщого племени, що сама себе установляє“^[6]). Ґумпльович є автором теорії, по якій завойованнє одиноке жерело, з якого походить держава^[7]). Він викликав проти себе власне сею теорією дуже сильну опозицію; його теорія перевертала не тільки всі “лєґітимістичні“ учення та оправдування держави, але визивала всі взагалі ідеалістичні теорії та юристичні пояснювання початків держави. Як арґументи проти теорії завойовання підношено м. и. конкретні історичні факти, наводжено приміри, де поодинокі держави виникали не шляхом завойовання, але иншими способами: шляхом поділу, договору та ріжних правних актів. Отож ся опозиція не в силі захитати переконуючої сили поставленої Ґумпльовичом тези. Її історичні арґументи не звертаються проти неї. Вони доказують тільки, що їхні автори не розуміють теорії, яку поборюють.

Коли говориться про початки держави, то не мається на увазі початок якоїнебудь конкретної держави. Розуміється початок держави взагалі, як суспільної установи, як форми людського співжиття. Коли ся форма раз зродилася, коли вона вже істнувала, коли на означених областях стала не тільки нормальним явищем, але явищем, яке не допускало виїмків, так що життє поза державою стало неможливим — тоді, розуміється, ріжні людські громади могли ріжними способами, добровільно або під примусом, орґанізувати поодинокі держави. Але народини сих поодиноких держав не пояснюють, як виникла держава “первісно“, яким способом та чому зродилася вона в світі людських суспільностей. Се власне питаннє розвязує теорія про завойованнє, як початок держави.

В сформулованню, яке дав їй Ґумпльович, ся теорія не є повна. Вона приймає завойованнє як факт, що не потребує дальшого пояснення, який являється, такби мовити, як “Deus ex machina“ в певному періоді історії. В дійсности, завойованнє мало практичне значіннє тільки на тлі означеної, вже розвиненої господарської системи, коли відносини продукції були вже такі, що замісць винищити побіджене вороже племя, краще було “завоювати“ його і забезпечити собі, таким робом, постійну, тревалу користь з побіди. Та без огляду на його близче поясненнє, факт завойовання треба признати переломовим в розвою форм політичної орґанізації, а зокрема держави.

Яке мусіло бути значіннє свого факту для характеру держави як спільноти?

Істота спільноти лежить в тому, що вона держиться з нутра, стихійною волею своїх членів. Якеб не було жерело сеї волі, почуттє кровного звязку, авторітет людей чи якої надособової сили, що поглочує волю одиниці, культ предків чи якенебудь реліґійне почу ваннє, все те ділає “орґанічно“, шляхом через психичні центри одиниць членів спільноти, а не тільки механично і зовнішньо. Спільнота є все суспільством “вольним“ в тому значінню, що її істнуваннє відповідає волі її членів. Отож суспільно-політична орґанізація, яка обняла собою людські гурти також помимо і проти їхньої волі, перестала бути спільнотою. Людська думка не скоро привикла уважати так побільшене суспільство суспільною цілістю. Вона довго ще розуміла тільки спільноту як субєктивну цілість, яка обіймала собою частини, що були прилучені до неї насильно, механично. В дійсности, виникла вже була нова форма суспільної орґанізації, відмінна від первісної спільноти, але номенклятура лишилася давня, яка не відповідала сій зміні: civis romanus остає назвою горожанина держави, хоч вона давно перестала бути первісною спільнотою, обмеженою племінно і територіяльно. Гірке виказав, на основі величезного фактичного матеріялу, як дуже поволі та з яким трудом Германський світ визволювався від старої, примітивної концепції, для якої “universitas“ була тотожна з “universi“; як важко приходилося йому конструувати нове поняттє нової, “universitas“, яка не однодушною ухвалою “всіх“ творила свою волю, але за яку творила її більшість чи означені компетентні /98/ орґани^[8]). Ся еволюція відповідала і була виразом механізації суспільного життя, його розвою від вихідної точки первісної спільноти, в якій не було протиставленнє одиниці й загалу, бо одиниця істнувала тільки як частина загалу, а загал зливався з усіма одиницями в одну субєктивну цілість^[9]).

Факт завойовання нищив ґрупу як спільноту. Хоч не признавала сього ідеольоґія, одначе постійно підлеглі побідному племени людські гурти становили фактично разом з ним одну суспільну цілість. Але се нового типу суспільство не було вже спільнотою^[10]). Воно удержувалося як цілість не самою тільки волею своїх членів, не сим гоном центріпетальним, який удержує спільноту. Підбиті гурти — однаково, в якій формі були вони підчинені, як обовязані до воєнної підмоги “народи“, чи як раби — невільники — удержувала в суспільстві не власна їх, а чужа, накинена їм зовнішньо воля. Вони мусіли коритися їй без огляду на те, чи бажали сього чи ні, чи одобрювали її внутрішньо чи ні. Зразу була, безперечно, безпосередня фізична сила, що загрожувала неслухняним, тим чинником, що удержував “суспільство“. Згодом “суспільний порядок“ закріпився, фізична сила сховалася, такби мовити, за куліси, стала сповняти свою ролю в скритій формі правного ладу. Завойовані чи їх потомки сповняли свої функції в суспільности на вні добровільно. Але ся добровільність є зовсім иншого рода, як добровільність у членів спільноти. Там випливала вона з їх внутрішнього “я“ і була в згоді з ним. Тут була річ виключно тільки у зовнішньому виконанню того, що наказує “право“, без огляду на те, чи зміст правної норми стрічає внутрішнє одобреннє з боку виконуючого, чи ні. Через те Штаммлєр назвав право “нормою, яка зобовязує зовнішньо“^[11]), вдоволяється згідним з нею діланнєм без огляду на внутрішнє переконаннє, чим ріжниться від норм моралі, які вимагають від людини також внутрішньої згоди, також згідного з наказами моралі почування та думання. Сей механичний, зовнішній характер, в якому добачує Штаммлєр характеристику права, се безперечно характеристична ціха і права і розвитої держави. Вона по своїй сути механізм, “зовнішний звязок“ народа, спілка, а не спільнота.

——————

1. Jellinek, цит. та., стор. 266 і слід.
2. Theodor Sternberg, “Einführung in die Rechtswissenschaft“, I. 2. Aufl. 1920, стор. 50 і слід.
3. Jellinek, цит. тв., стор. 130.
4. Fustel de Conlanges, “La cité antique“. 11. ed. 1885.
5. A. Croiset, “Les Democraties antiques“. Paris, Flammarion.
6. Treitschke, “Politik“, І., стор. 113.
7. Gumplowicz, “Der Rassenkampf“, 2. Aufl. 1909.
8. O. Gierke, “Das deutsche Genossenschaftsrecht“, Bd. I. II. III.
9. Köhler, “Staat und Recht“ (“Handbuch der Politik“, I. 1912), стор. 121 і слід. — Stein, “Anfänge der menschlichen Kultur“, стор. 130 і слід.
10. Карл Кавтський, “Визволеннє націй“ (укр. переклад М. Барана), 1908, стор. 17 і слід. Розуміннэ первісної демократії у К. покривається з поняттєм спільноти.
11. B. Stammler, “Wirtschaft und Recht nach der materialistischen Geschich tsauffassung“, 1896, стор. 105.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.