Теорія нації/VIII/Національно мішані области
| ◀ 4. Нація природний носій власти в державі | Теорія нації 5. Національно мішані области |
|
5. Національно мішані области. Хоч ся праця має чисто теоретичну мету, не можна поминути мовчки й деяких практичних питань. Без сього моглиб теоретичні виводи стати виключно тільки чистими абстракціями, без всякого реального значіння. До таких питань належить питаннє про національно мішані области. Істнуваннє таких областей се не тільки основи, на яких виростають великі й трудні завдання для практичної політики. З факту їх істнування доходить дехто теж до висновку, що принціпу національної держави не можна ставити, бо він нездійснимий. Не можна провести границь держав так, щоби вони замикали тільки національно неперемішані области: кожда держава мусить наслідком сього мати також якусь частину чужого їй національно населення і кожда мусить оставляти поза своїми межами частину власної своєї нації.
Сього рода уваги мають з одного боку принціповий, з другого практичний характер. Принціпіяльно незасвоєннє бажання хочби малої частини нації до обєднання та полишеннє її під чужою національно та небажаною нею владою є, очевидно, небажаним фактом. Практично вказують сі уваги на труднощі, з яких моглаб випливати конечність оглядатися за иншою розвязкою “національного питання“, з огляду на неможливість розвязати його шляхом націоналізації держави. Факти, які можна навести в сьому напрямі, доказують справді, що мішана національно держава є пануючим типом та що навіть держави, на які вказується звичайно як на приклад чисто національних, в дійсности ними не є. Так до початку світової війни зпоміж великих держав світу одна Італія наближалася до типу національної держави. Число неіталійського населення в Італії виносило 1% усього населення держави і тільки 5% Італійців в Европі находилося поза її межами[1]). Німеччина числила 7 1/2 ненімецького населення в своїх межах, а 40 % усіх Німців оставало поза кордоном[2]).
Анґлія представляла подвійну картину залежно від того, чи брати під розвагу тільки европейську її частину, чи всю імперію. Перша виказувала 11 % з лишком неанґлійського населення, імперія 20 — 25 %[3]). Сполучені Держави Північної Америки числили в своїх межах 25 1/2 % неамериканського населення, коли признати, що потомки пришельців американізуються в другому поколінню[4]). Врешті в межах Япану жило 25 % чужинців (Кореанців та Китайців)[5]).
Оскільки йде про питаннє, поставлене на вступі сього уступу, треба наведені числа сильно змодифікувати. Обняті наведеними відсотками чужонаціональні частини державного населення живуть у великій мірі компактними масами, так що відповідне проведеннє державних меж моглоб значно обнизити ступінь національномішаного характеру держав. Так пр. мається діло щодо Ірляндців та Кореанців. Але се поправилоб тільки відносини в одній з держав — зате в державі визволеної нації, пр. в Ірляндії мусівби залишитися якийсь, можливо навіть значний процент чужонаціонального елєменту. Треба отже признати, що територіяльне розмеженнє поміж націями, яке не оставлялоб місця для істнування національних меншостей, немислиме. Воно нездійсниме практично як з огляду на істнуючи відносини національного населення, на істнуючи національно мішані території, так і на переселюваннє населення, дякуючи якому відносини населення постійно зміняються. Навіть при найбільш доцільному та зручному веденню границь, остануть частини населення поза областю власної нації.
Се обставина, з якою треба помиритися. Але вона не може бути арґументом проти самого принціпу, який домагається творення національних держав. Неминучість істнування національних меншостей зачіпає безпосередньо тільки ті частини нації, яким судилося остати поза межами власної національної держави. Але справа національної держави се справа нації як цілости, а не поодиноких її частин. Се національна спільнота як цілість вимагає для себе держави, як необхідного для себе доповнення. Супроти сього “права“ нації має справа доцільного проведення меж другорядне значіннє. Порівнюючи вона тратить принціпіяльний характер і стає питаннєм наскрізь практичним. А власне, треба питати про критерії, що давалиб можність звести до можливо якнайвущих границь усе відємне, що звязане з істнуваннєм національних меншостей. Для сього рішаюче значіннє має обставина, що єство нації лежить не в обєктивних її прикметах, а виключно в субєктивному моменті волі, яка звязує націю в одну цілість, а для одиниць рішає про те, до якої національної спільноти вони належать.
Ся обставина позволяє підійти до питання про мішані національно території з більшим виглядом на практичну можність розвязки, як колиб про їх національний характер рішали виключно обєктивні дані. А власне, вона дає принціпіяльну можливість, що територія пр. — з точки погляду мови мішана, може не зважаючи на се набрати національно одностайного характеру. Доказом, що се можливе є приклад Альзації, яка не зважаючи на те, що більшість її населення говорить по німецьки, виявила національно характер француського краю. Значить, в принціпі не виключена можливість протиділання небажаним наслідкам обставини, що якась область мішана з огляду на народність її населення. Щож до практичних засобів та шляхів ділання в сьому напрямі, то треба піднести ось що. Вихідною точкою мусить бути міркуваннє, що національна спільнота зродилася з боротьби, що боротьба змінила “народність“ в націю і що тільки вона унормує в стані гострої актуальности національне питаннє. Щоб се питаннє, особливо щодо “мішаних“ областей на периферіях, могло стратити свою гостроту, треба отже передовсім застановити боротьбу, якої наслідком є загостреннє. Се питаннє розумної політики пануючих націй супроти національних меншостей.
Араціональний характер нації дає мало виглядів на те, щоби національна політика з боку пануючих націй легко увійшла в русло розумових домагань терпимости, уступчивости та виключення національних пристрастей з відносин до національних меншостей. Тому власне при самому національно державному розмежуванню треба покласти всю вагу на те, щоби національні “енкляви“ були якнайменші. Є точка, коли ріжниці скількости, стають ріжницями якости. І у відношенню до питання чужих меншостей в національній державі, зокрема в справі ведення меж, треба зблизитися до сеї точки, на якій “національна меншість“ не могтиме й не хотітиме творити ірреденти. Означити сю точку можна тільки in concreto; про неї рішають ріжні обставини, в першій мірі те, як національна меншість поселена. Але означити її можна. Дуже незначна, не поселена компактною масою та відтята від компактної маси своєї нації частина чужонаціонального населення не творитиме ірреденти вже ізза безвиглядности та нездійснимости такого змагання. І в свою чергу, таке її становище му- сить впливати на відношеннє пануючої нації до неї, давати реальну основу для річево основної національної політики.
Осягненнє такої точки не є немислиме. Зпоміж Німців жило 40 % до великої війни поза межами німецької держави. З сих 40 % тільки 17 % моглоб творити німецьку ірреденту в Австрії та Швейцарії. Решта навіть теоретично не могла стати нею з огляду власне на безвиглядність подібних змагань (Челлєн).
В практиці, се домаганнє вяжеться з другим. Провокуючи ірреденту межі, ведеться не з огляду на трудности, що випливають з перемішання націй в окраїній полосі. Їх ведено досі все з покликаннєм на “економичні“, “стратегічні“, “Географічні“ та всякі другі подібні “конечности“, за якими скривається національний імперіялізм. Отож треба поставити та признати принціп національного самоозначення принціпом одиноко й абсолютно рішаючим в справах проведення меж. Тоді покажеться, що сі трудности в дійсности далеко менші, як се досі підносилося — характеристично — все тільки з боку завойовницьких націй.
——————
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|