Теорія нації/VIII/Нація природний носій власти в державі

by Володимир Старосольський

◀ 3. Ціль держави і інтереси нації

Теорія нації Володимир Старосольський 4. Нація природний носій власти в державі

5. Національно мішані области ▶

1922

4. Нація природний носій власти в державі. Признавши націю самостійним центром надособових інтересів, признавши її далі не тільки історично звязаною демократією, але заразом конечним її позитивним доповненнєм, мусимо признати її “природним“ власником держави; “натуральним“ центром інтересів, на службу яким має ставати державний механізм. “Народня суверенність“ є тотожною з “суверенною нацією“^[1]). Не помилково проголосила француська революція, що “засада всеї суверенности остає по своїй істоті в нації“^[2]).

Проблєма націоналізації держави має практичне значіннє тільки там, де держава не покривається з нацією. В національній державі покривається стихійна особовість спільноти з раціональним механізмом спілки. Нація находить там своє бажане практичне доповненнє державним механізмом, а юридична особовість держави не є фікцією, бо їй відповідає реальна особовість населення держави. Питаннє про “ціль держави“ має відносно національних держав живий, практичний змисл: на нього можна відповідати, бо нема тут сумніву щодо того, чиїм власне інтересам має служити ся держава. Спір щодо ціли держави зводиться в сих державах до спору про розуміннє сих цілей та про суспільні цінности. Він переводиться з ясного становища: його підставою є поділ суспільности на кляси на основі участи та ролі їх в суспільному процесі продукції та звязана з сим поділом ріжниця ідеольоґій. В національних державах стає рішаючим чинником політичного життя річевий момент суспільного питання, в протиставленню до виключно субєктивного моменту, національного.

В мішаних національно державах виринає побіч питання, які річеві інтереси мають рішати про “ціли держави“, все ще друге питаннє про те, який національний субєкт має стати носієм державної влади. Кожде питаннє, що виростає на річевому тлі “суспільних“, в технічному значінню сього слова, інтересів, є перерізане субєктивними противенствами ріжних національних спільнот. Через те публичне життє тратить свою річеву основу. Клясові противенства, навіть коли є обєктивно найсильніщими, не можуть найти належного вислову; їх голос є заглушуваний гомоном стихійної національної боротьби. Питаннє про те, якою має бути держава, є все спиханим на друге місце питанням про те, чиєю вона має бути.

Що так є, булоб зайвою річю доказувати. Факти, що се доказують, є надто численні та знані^[3]). Що так мусить бути, се випливає з сути нації як спільноти, що бажає політичної самостійности, немислимої инакше, як у формі власної держави.

Націоналізація держави, покриттє державних меж з національними є зі становища держави конечною умовою, щоби її механізм, поставлений на службу одноцілої субєктивно^[4]) волі, міг сповнювати свої завдання, щоби взагалі можна було станути лицем в лице перед питаннєм про найрозумнійше та найдоцільнійше означеннє сих завдань.

Таким чином, чи виходити від нації, чи зі становища державної рації, однаково муситься дійти до результату, що з істоти обох випливає стремліннє злиття. Се стремліннє, особливо в теперішній період історії, стало дуже сильним та дякуючи многим моментам глибоко оправданим. Констатуючи се стремліннє та оцінюючи його, Челлєн каже: “Чи навчимося тепер розуміти ширину та глибінь конечности, яка в наші часи заставила найти себе взаїмно нації та держави, що досі йшли в історії окремими шляхами, обі шукаючи за собою? Не тільки нація бажає ума. Також держава шукає душі. Коли нація одержує від держави розумові доводи, то вона рівночасно дарує державі кипуче змислове життє і єдність життя, без яких не може обійтися ніяка на землі форма істнування, коли хоче осягнути особовість“^[5]). Сей погляд і се розуміннє можна уважати сьогодня пануючим. Не як вислід самого правиль- ного теоретичного думання виникла ся “communis opinio“. Вона є доказом того, що фактичні сили демократії зросли настільки, що вже не можна ними нехтувати. “Сьогодня не можна уявити собі панованнє (imperium) без народности, але не можна теж подумати і народностей без пановання. Обоє належать до себе як сонце та земля, або як механичність і орґаничність, як мужеськість та жіночість, або як фізика та химія^[6]).

Конкретно стремліннє до злиття держави з нацією звертається проти двох проявів: проти многонаціональности держави та проти многодержавности нації. В першому випадку розходиться про національне визволеннє, в другому, про національне зєдиненнє. Оба сі прямування зрозумілі тільки тоді, коли бачимо в нації самостійну понадодиничну особовість, спільноту одушевлену бажаннєм політичної самостійности. І так в першому випадку, в многонаціональній державі основою на якій виростає національне змаганнє до самостійности є все неможливість та безвиглядність для даної нації заволодіти державою. Так в австроугорській монархії Німці не проявляли центріфугальних тенденцій дякуючи особливим умовинам, що позволили їм бути пануючою нацією в державі, хотя вони не представляли в ній абсолютної більшости^[7]). Щодо Мадярів, то находилися вони в подібному до Німців положенню і були теж пануючою нацією по тому боці Лєйти, берегли теж заздро своєї державної самостійности, не зриваючи звязку з цілостю монархії. Зате всі другі нації були настроєні або явно, або тайно ірредентистично. Тільки нерозвитість національна або практичні мотиви політичної тактики, практична неможливість здійснити самостійницькі ідеали здержувала їх від явних в сьому напрямі виступів — колиж велика війна змінила нагло фактичні відносини, центріфуґальна сила національного принціпу проявилася нестримно. В Бельґії дві “неготові“ нації борються з собою в межах одної держави. Коли ся боротьба не набрала у жодної з них антідержавного характеру, то се безперечно треба приписати обставині, що між обома націями мається більш-менш рівновага сил та що кожда з них субєктивно уважає можливим для себе заволодіннє державою, а на всякий випадок не бачить серйозної небезпеки для своєї коли не формальної то дійсної самостійности^[8]). Але в кождому випадку в многонаціональній державі намагаються її нації, оскільки не є пануючими, розмежуватися політично між собою, в формі якоїнебудь автономії, адміністрацїйного поділу і т. д. найти вислів для своєї субєктивної окремішности та бодай суроґат власної державности. Новоутворені многонаціональні держави, Чехо-Словаччина та Південно-Словянська Республика є теж тереном, на якому проявляються ті самостійницькі змагання поодиноких націй. Тільки пересвідченнє, що спільна держава дасть кождій з обнятих нею націй більшу запоруку супроти небезпеки із вні як абсолютна самостійність, не допустить до народин антідержавної ірреденти.

Найяснійше проявляється характер нації в стремлінню до національного обєднання там, де кожда частина нації має власну державність. Стремліннє до державної незалежности пояснюється раціональним моментом, бо воля сама собою й усім, що з нею вяжеться представляє безмежну цінність. Із сього становища, стремліннє частини нації, що находиться під чужим панованнєм, до злиття з державною її частиною має також і раціональний характер. Натомість там, де всі частини нації є пануючими в ріжних многонаціональних або й однонаціональних державах, де значить не розходиться про добуттє волі, там змаганнє до національного обєднання не можна пояснювати тільки раціонально, а передовсім чуттєвим, стихійним моментом. Безперечно, обєднаннє, як кожда орґанізація, дає більшу силу, як сума орґанізаційно незвязаних одиниць-держав; ясне також і те, що стан роздроблення на численні, звичайно малі держави се иноді жерело межиусобиць і важкого звязаного з ними лихоліття — як се було передовсім в Італії, аж до її зєдинення, а також, хоч не в такій гострій формі, в Німеччині. Але сі річеві моменти були рівноважені по части користями та вигодами, які приносила з собою многодержавність. Многодержавність давала можливість економичних та політичних комбінацій, до яких замикала дорогу приналежність до одної тільки держави. Крім того, географічне положеннє та звязані з ним економичні інтереси поодиноких частин нації не мусять бути однакові. Для поодиноких частин може з сеї точки погляду бути вигідніщим не обєднуватися державно з рештою нації. Так пр. Челлєн каже слушно щодо Німецької Австрії, що її географічне положеннє, яке вяже її з системою Дунаю, протиставило її решті Німеччини так, що зєдиненнє Німеччини могло здійснитися тільки шляхом відділення її від Австрії^[9]). Обусловлені географічним положеннєм інтереси Австрії, очевидно, не змінилися — проте, коли розпалася придунайська монархія стихійно виникло в її німецькій частині бажаннє, прилучитися до Німеччини. Річевий момент, що якраз Нім. Австрія не може головно ізза економичних причин остоятися як окрема держава, не відограв при сьому рішаючої ролі: його вирішували підношені пляни міждержавної наддунайської спілки держав краще, як зєдиненнє з Німеччиною. Рішаючим показало себе стихійне стремліннє нації обєднатися також державно. Супроти його мусять показати себе безсилими всякі можливі річево инші способи виходу з трудної ситуації. Поки істнувала габсбурська монархія, німецька її частина сповняла, як пануюча в ній нація, важне завданнє супроти всеї німецької нації: вона неначе продовжувала політичну власть німецької нації поза межі її власної держави. Коли се завданнє скінчилося, промовила нестримна течія: орґанічне стремліннє нації до обєднання в межах одної держави.

З істоти нації як спільноти випливає не тільки домаганнє: “кожда нація є державою“, але й друга частина сього домагання: “кожда нація є тільки одною державою“.

——————

1. Joseph Barthélemy, “Démocratie et politique étrangére, Paris, 1917, стор. 118 і слід.
2. “Déclaration des droits de l’homme et du citoyen“ (26. août, 1789), art 3.
3. Доволі вичерпуючо пише про се Бочковський в цитованій праці.
4. Протиставленеє “субєктивний — обєктивний“ міняло своє значіннє і сьогодня теж не є абсолютне. Euken, “Die geistigen Strömungen der Gegenwart“.
5. “Der Staat ab Lebensform“, стор. 137.
6. Rudolf Pannwitz, “Der Geist der Tschechen“, 1919, стор. 17.
7. К. Кавтський, “Визволеннє націй“, стор. 41.
8. H. Charriant, “La Belgique moderne“, стор. 63 і слід.
9. “Die Großmächte und die Weltkriese“, стор. 9, 52.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.