Теорія нації/VIII/Ціль держави

by Володимир Старосольський

◀ 1. Дещо до характеристики держави

Теорія нації Володимир Старосольський 2. Ціль держави

3. Ціль держави і інтереси нації ▶

1922

2. Ціль держави. Теорія намагалася ріжними способами скрити сей характер держави, приписуючи її власну “душу“, ціли, власні інтереси, тотожними з інтересами населюючого її народа. Сі спроби вяжуться безпосередньо або посередньо з інтересами, які заступає держава як власні, а які в дійсности є інтересами суспільно та політично пануючих кол. В основі сих теорій лежить змаганнє пануючих підставити фікційні інтереси держави на місце власних своїх інтересів, суперечних з інтересами поневолених частин державної суспільности і закрити сам факт істнування в державі сеї суперечности інтересів. Таким способом, окружним шляхом твориться вигідну фікцію солидарности інтересів усіх кол суспільства, отже інтересів пануючих та поневолених, обєднаних в спільному “державному“ інтересі. Не можна недобачити, що держава справді викликує згодом деяку одноманітність, спільність інтересів своїх членів. “Коли стоїться щодня на томусамому чердаці, під тимже отаманом та в одній небеспеці, тоді сильний взаїмний звязок стає рівно природним як потрібним. Особливо дві области діяльности держави причиняються до зєднання та збратання людей її членів: правний та судовий порядок в мирі та солідарна відповідальність у війні. Через те держава мусить викликати свого рода внутрішню єдність народа, звязок якого є зовнішнім. Привязуючи до себе державних горожан, вона звязує їх поміж собою“^[1]). Сю солідар ність називає Чєллєн льояльністю, а предметом її уважає спільність права та обовязку. В дійсности, обєднуюче діланнє держави йде дальше, як зазначує Чєллєн. Свідомо й несвідомо держава намагається довести своє населеннє до того, щоби воно стало повною спільнотою. Особливо сильно ділає в сьому напрямі абсолютистична держава^[2]). Признає се Чєллєн^[3]), а Ґумпльович в своїй дефініції нації мав, безперечно, на думці сей обєднуючий вплив держави. Але се діланнє держави не може йти поза стисло означені межі. Крім того воно не тільки не нівечить її характеру, як механичної, примусової спілки, а власне ще підкреслює його. На тлі тенденції до витворення спільноти, тим яснійше виступає той факт, що держава нею не є.

З обставини, що держава є спілкою і в своїх історично даних постатях примусовою спілкою, слідує, що вона не має та й не може мати власних інтересів. Коли говориться про інтереси держави, то мається на думці реальні інтереси чиїсь, що виступають під фірмою інтересів держави; або уживається сеї фрази тільки образово, так, якби говорилося пр. про інтерес будівлі в тому значінню, щоб її покривля була ціла, щоб не підмивала її вода і т. д. В дійсности центром інтересу може бути тільки або жива одиниця-людина, або понадодинична, гуртова єдність-спільнота. Як кожду людську спілку, так і державу покликав до життя людський інтерес і йому вона служить. В першу чергу се був інтерес завойовника-племени чи пануючого роду, далі інтерес кождочасно пануючої кляси чи верстви народу. В міру взаємин поміж силами складових частин державної суспільности приходять до деякої міри до слова також інтереси непануючих кляс шляхом частинних здобутків, компромісів і т. д., далі поодинокі поневолені кляси приходять до власти в державі на місце або поруч з клясами, що панували раніше: все те приводить до зміни інтересів яким служить держава. Теоретичним висловом сих змін є течії та напрями учення про “ціль держави“. Поставлене так перед двома тисячами літ се питаннє становить по нинішній день осередок науки про державу — а що “ціль держави“ се тільки инший вислів на означеннє “інтересів, яким держава повинна служити“, то боротьба сих інтересів відбивається виразно на способах якими розвязується поставлене питаннє. “Цілі держави“ означається раз широко (освічений абсолютизм), то звужується їх (манчестерське ученнє), то вбачається їх в моральній области, тіснійше в етичних завданнях (гелєнські державні ідеали), то на полі господарства, культури і т. д.“^[4]) (модерні напрями). Замітити тут треба ось що.

Питаннє про ціль держави поставлено вперше засадничо в старій Греції. Піднесла його гелєнська, зокрема атенська демократія^[5]). Отже ся демократія була не тільки державна спілка, але, до певної міри та з застереженнями, се була й спільнота, живий дійсний осередок власних реальних, матеряльних та духовних інтересів. Говорити про ціль держави вона мала теоретичне право, бо говорила вправді про себе, про власні свої ціли, але вони були державними в такійже мірі, в якій вона була державою. Се змінилося, коли держава перестала бути спільнотою, отже і окремим центром інтересів. Коли говориться про “ціль держави“, то мається в дійсности на увазі ціли, яким хотилосьби заставити державу служити в імя означених одиничних чи гуртових інтересів, людські центри яких не покриваються абсолютно з державою. Через те питаннє поставлене щодо сучасної держави вже теоретично є помилковим. Томущо ріжними є сили які можуть заволодіти державою і засадничо не можна виключити заволодіння державою з боку якоїнебудь суспільної кляси чи навіть випадкової ґрупи, неможливо абсолютно означити цілей держав. Їх не можна означити ані позитивно, ані неґативно. Засадничо треба признати можливість визнання за ціли держави всього на що може розтягатися людська діяльність та чим може зацікавитися людина. Головна відповідь на питаннє про ціль держави мусить звучати, що ціли яким вона може служити абсолютно необмежені. Взагаліж не можна говорити про іманентні ціли держави, які випливалиб з самої її істоти. Уважаючи державу, яка виникла зразу як твір інстинктів, за “орґанізацію“, себто спілку, призначану служити людським цілям, можна ставити питаннє тільки наскрізь практично. Річ іде про те, “які завдання належить згідно з розумом ставити державі, або ще простіше, які завдання маємо ми, учасники, ставити до держави, до якої належимо“^[6]). Можність ставити се практичне питаннє вяжеться тісно з тою обставиною, що ціли держави не випливають з її єства, але ставлять їх кождочасно “учасники держави“ згідно зі своїми інтересами та розуміннєм засобів, що ведуть до заспокоєння їх. “Бо держави як такі не мають ніякої ціли, мають їх тільки їх володарі“^[7]).

Ся основна необмеженість та неозначеність інтересів, яким може служити держава, відріжнює її сущно від усих инших людських орґанізацій, “спілок“, які творяться по правилу для здійснення конкретно означених цілей. Історичні держави то поширювали, то звужували, то міняли ціли, яким служили остаючи далі собою. Власне дякуючи сій необмежености цілей, незміненим в державі остає тільки елємент влади. Він міняє свою форму, своїх носіїв, але як основа остає все осереднім елєментом держави. І в сьому видно найяркійше характер держави як механізму. Як орґанізація з владою в осередку, вона сама з себе не може наповнитися живим змістом живих інтересів, не може сама з себе означити напряму своєї діяльности. Вона сама собою бездушна як механізм і як кождий механізм вона булаб без смислу та без всякого практичного значіння, якби не було живих суспільних сил, що опановують її як механізм та заставляють служити своїм інтересам та своїм цілям. Таким шляхом дістає держава зміст та своє суспільно-політичне обличє.

Тільки виїмково та переходово і в тісно означених межах буває людська одиниця центром волі, що підчиняє собі державу. По правилу, се є суспільні гурти-ґрупи, носії понадодиничних гуртових інтересів. Таким гуртовим субєктом, спільнотою, є вже пануюча династія в дідичній монархії, з власними, висщими понадінтереси одиниці, інтересами, суспільність не тільки рівночасно живучих, але й слідуючих по собі в часі членів роду. Таким центром суспільно-політичних інтересів є аристократія в усіх своїх формах: родової, земельної, промислової, бюрократичної, попівської, врешті “умової“ аристократії. В першому й другому випадку, підноситься до значіння державних інтересів означені та обмежені гуртові інтереси й “одушевляється“ ними державу, але рівночасно вноситься в державне суспільство елємент внутрішнього роздору, протиставиться вузькі інтереси пануючих, під фірмою береження державного “суспільного ладу“, інтересам поневолених частин населення. Через те фраза про “інтерес держави“ стає не тільки теоретично неправдивою, але заразом і практичним засобом обману — стає “неправдивою“ в обох її значіннях. З сеї точки погляду демократія, як носій державної власти, представляє собою особливе явище з окремим комплєксом питань та проблем, осередком яких вона є. З нею вяжуться два ріжні поняття, які в історичній дійсности не все з собою покриваються. Вже в Аристотеля виступають сі два боки демократії; раз розуміннє її як окремого центра інтересів (панованнє “бідних“), відтак як форма орґанізації та правління (панованнє “більшости“)^[8]). І по нинішній день все повторяється се розуміннє демократії то з одної, то з другої точки погляду. Перше з них вяжеться з питаннєм, про яке тут іде річ: яке значіннє має для держави демократія, як центр інтересів?

Розглядала з точки погляду центра інтересів, демократія находить свій вислів в ідеї рівности. З формального боку ся ідея представляється як ідея позитивна: суспільна та політична рівність є позитивною метою до якої вона прямує. В історичній дійсности, реальний зміст ідеї рівности є виключно неґативний. Вона все була передовсім запереченнєм сих конкретних проявів нерівности, проти яких зверталася. Взята абсолютно, вона є неґацією всіх можливих форм суспільно-політичної нерівности. Конкретно, вона все є неґацією передовсім тільки означених історично форм нерівности^[9]), спеціяльно тих форм, які, дякуючи відносинам суспільної продукції, попали в конфлікт з тими відносинами, “несправедливість“ яких стала вражати людську свідомість.

Таким чином, ідея рівности, здійснюючи свої конкретні історичні домагання шляхом “діялєктичного процесу“, сама витворює основу для нових форм нерівности. Так пр., здійснена шляхом великої революції правова рівність третього стану усунула історичну форму нерівности, яку приносив феодальний лад, — але разом з сим вона дала основу для нових форм нерівности, які приніс капіталістичний устрій. Так є обєктивно. Субєктивно, ідея рівности є в кождому історичному періоді абсолютною, /103/ бо вона звертається проти нерівности, яку тільки “людськість“ у даному моменті усвідомила собі; субєктивно, вона все домагається абсолютної (в своїй свідомости) рівности.

Коли говориться тут про демократію, то якраз в значінню сеї абсолютної течії. Без огляду на те, що вона в історичній дійсности приносить, субєктивно демократія кождого історичного періоду є абсолютною: вона не має свідомости про инші форми привілею суспільної та політичної нерівности крім тільки тих конкретних, які власне поборює. Через те, ідеали та постуляти, які демократія ставить на кождому історичному етапі свого — обєктивно тільки постепенного — здійснювання, є субєктивно абсолютними. Такою була і буржуазна демократія в свій революційний період і таким є кождий демократичний рух. Се значить, що демократія, як центр інтересів, представляє все загальнолюдські інтереси, все інтереси “загалу“ (в розумінню, яке відповідає кождочасним умовинам) і протиставляє їх обмеженим інтересам упривілейованої суспільно частини. Конечне стремліннє до абсолюту демократії, в протиставленню до конкретних і обмежених форм її здійснення, підносив все з натиском Маркс^[10]. А. М. Адлєр виражає єство марксівського учення про клясову боротьбу словами: “Через клясову боротьбу росте та скріпляється суспільність, побіда поневоленої кляси мусить повсякчасно являтися також побідою моралі, права та розуму, бо все не тільки ідеальні вислови для усунення стількиж дійсних перешкод, що виступають як етичні, правові та розумові недостачі істнуючої орґанізації суспільства“^[11]). Таким способом, демократія се та абсолютно-суспільна сила, яка протиставить інтереси суспільства як цілости частинним, а через те антісуспільним інтересам. Демократія все звязувалася з трансперсональними, пр. національними, цінностями: в розпалених марселєзою вояках революції, як в демократах церкви св. Павла, в Ґарібальді як в Лясалю, а особливо в грецькій поліс. Але трансперсональні цінности до яких змагає демократія, мусять бути иншого рода, як цінности, на які орієнтується консерватизм^[12]) І се є точка, де знова стрічаються нація з державою.

——————

1. B. Kjellen, “Der Staat als Lebensform“, стор. 101.
2. Vierkandt, “Die Stetigkeit im Kulturwandel“, 1908. стор. 33.
3. Там же, стор. 135 і слід.
4. Kohler, “Lehrbuch der Rechtsphilosophie“, 1909. стор. 142 і слід.
5. Starosolskyj. “Das Majoritätsprinzip“, стор. 32.
6. Dr. W. Koppelmann, “Einführung in die Politik“, 1920, стор. 14.
7. A. Menger, “Neue Staatslehre“, стор. 201.
8. “Політика“, кн. III. 5-7 і кн. VII. 1, § 6.
9. Boutmy, “Etudes politiques“, 1907, стор. 88 і слід.
10. “Zur Judenfrage“ (Marx-Engels, “Gesammelte Schriften“, І), стор. 403 і слід.
11. “Marx als Denker“, стор. 66.
12. Radbruch, “Grundzüge der Rechtsphilosophie“, стор. 143.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.