Теорія нації/VIII/Ціль держави і інтереси нації
| ◀ 2. Ціль держави | Теорія нації 3. Ціль держави і інтереси нації |
4. Нація природний носій власти в державі ▶ |
|
3. Ціль держави і інтереси нації. Соціольоґічний характер нації як спільноти робить її самостійним центром інтересів. Сі інтереси щодо свого предмету всесторонні, необмежені деякими тільки напрямами людської діяльности. А далі вони не покриваються з інтересом одної тільки суспільної верстви, але є взагалі інтересами “просто людськими“, інтересами засадничо суспільними таксамо, як інтереси демократії. Оба моменти впливають по сути на відносини між нацією та державою.
Перший з них заперечує теорія “культурної нації“. Вона вяжеться з тенденцією увільнити націю від усього, що розєднувалоб її внутрішньо і старається досягнути сього шляхом проголошення “desinteressement“ нації в справах клясової, суспільної та політичної боротьби[1]). Отся теоретично помилкова і практично безвиглядна теорія, находиться в суперечности з характером нації як абсолютної спільноти, яка не допускає обмеження інтересів, яких є центром, але має тенденцію кождий людський інтерес “націоналізувати“. Переходово, відповідно до відносини сил та почуття своєї сили, нація може не звертати уваги на деякі, пр. на політичні, інтереси, але се не є доказом, що вони є їй чужі, що не можуть звязатися з життєм нації; се є прояв в життю нації анальоґічний до проявів в життю поодинокої людини, яка в ріжні моменти занедбує одні свої інтереси на користь других. Засадничо і по своїй сути нація є центром усіх можливих людських інтересів. І се є момент, чому нація не тільки історично увійшла в зносини з державою, але чому не випадково тільки, але по своїй сути вона мусить “займати становище“ супроти держави та навпаки. Передовсім та обставина, що обі, і націю і державу, відзначає “універсальність“ інтересів, яких перша є центром, а друга засобом для заспокоєння їх. Організм нації та механізм держави находяться з сього боку на одній площині як відповідаючи собі формації, одна в царині “спільнот“, друга “спілок“. Дякуючи принціпіяльній неможливости обмежити з одного боку, раз на все “обсяг ділання“ держави, з другого, “обсяг інтересів“ нації, не можна провести між обома демаркаційної лінії. Все матиме нація тенденцію заінтересуватися любим напрямом діяльности держави, а держава — зачіпити інтереси нації. Крім сеї неґативної можливости розмежування, істнує позитивна конечність для обох суспільних творів входити з собою в постійні зносини.
Універсальність інтересів нації робить те, що вона не може заспокоїти їх ані одиничними засобами, ані навіть шляхом добровільних чи й примусових частинних, приватних орґанізацій[2]). Будучи найширшим центром інтересів, нація мусить для заспокоєння їх заволодіти наймогутнійшим історично даним суспільним механізмом, себто державою. Практичним доказом сеї конечности є банкроцтво спроб розвязати практично національне питаннє методом признавання одиницям як таким прав, що забезпечувалиб інтереси нації до якої вони належать. З огляду на те, що ані “особиста воля“ одиниць, ані “воля зборів та стоваришування“ не вистарчають, щоби забезпечити за нацією заспокоєннє її потреб, “нація то вимагає ... публичних прав з обсягу ділання держави... то вона як суперник виступає супроти держави, як однаковий з нею по сути твір, і визиває її або здатися, або помиритися як сила з силою, шляхом перенесення державних компетенцій на націю“[3]). Реннер сам не витягає всіх консеквенцій зі свого вірного сконстатовання “однаковости по сути“ держави та нації. Він пробує найти компромісовий вихід вдоволяючися перенесеннєм на націю деяких компетенцій держави, що здійснювалоб національну абсолютію. Історія встигла вже на протязі кількох літ виказати, що сього рода розвязка справи не вистарчає. Нація вимагає передачі собі не деяких тільки, а всіх компетенцій держави, вона мусить старатися заволодіти всім державним механізмом. “Усі... народи ... силою конечности, силою економічного й культурного розвою, під загрозою неминучої смерти... мусять орґанізуватися в незалежні, самостійні національні держави“[4]). Так представляється справа відносин нації до держави. Розглядана зі становища держави, дає ріжні картини залежно від типу держав, які бралиб ми під розвагу. Де одиниця або династична спільнота є центром, який у свойому інтересі вправляє в рух механізм держави, там, для належитого фунґовання держави, нація є чинником зовсім зайвим. Монархічний принціп не то що не потребує її, але, як виказує історія середньовіча включно аж до віденського конґресу[5]), може абсолютно нехтувати її. Аристократичний принціп витворює власні спільноти, яких обєднуючим моментом є привілей, а через те неґативне відношеннє до народньої маси та обєктивних прикмет народности. Аристократія творить сурогат нації в сучасному розумінню: націю “виключно політичну“, яка по сути є блищою такимже другим націям як власній народній масі. Держава сього типу не потребує теж політичної активности широкої маси свого населення і хоча не так абсолютно як монархія, вона теж ставиться байдуже до національного принціпу. Вона визнає його тільки в обмеженому виді, в виді нації, як упривілейованої частини державної суспільности. Щойно з виступом на політичну арену демократії, зміняється картина.
Вже вище сказано було, що в практиці історії, в конкретних своїх історичних формах, демократія побідивши та усуваючи означені основи суспільної нерівности, рівночасно видвигає на їх місце инші. На місце привілеїв родової та земельної аристократії, буржуазна демократія поставила привілей “вільного“ володіння засобами продукції, як нову основу суспільної нерівности. Тепер соціялістична демократія шляхом пановання пролєтаріяту ставить на місце сього привілею працю, як нову основу суспільного привілею, причому зовсім свідомо робить се не як здійсненне абсолютної демократії, але як конечний етап для сього. Закінченнєм розвою, в якому чимраз нові парціяльні центри інтересів запановують над державою, стають “пануючими“, є солідарне внутрішньо суспільство як “загальний“ центр людських інтересів. Нація се власне — покищо потенціяльно — сей загальний, нерозєднаний внутрішніми противенствами абсолютно демократичний центр. Воно се додумана до кінця демократія.
Се має важне значіннє для питання про оправданнє та ціль держави. Всі без виїмку учення та течії шукають розвязки сих питань в сьому “загальному“ інтересі[6]). Зокрема оправдування поодиноких форм держави, отже і аристократії, і монархії, все признають “загальне добро“ крітерієм для їх оцінки. Відносно питання про інтереси, яким має служити держава, намагається кожда течія та ученнє виказати свою демократичність. Ріжниці лежать в тому, яка форма держави має найкраще забезпечити здійсненне сього ідеалу та в щирости, з якою сей ідеал ставиться та формулується. Особливо “освічений абсолютизм“ дуже послідовно стояв на становищі демократії, оскільки йшло про означеннє інтересів, яким мала служити держава — вистарчить пригадати відомі вискази на сю тему таких його представників, як Людовик XIV або Фридрих Великий. Кождий з них називав інтереси широкого загалу інтересами, яким має служити держава. Се доказ, як неспірно пануючим є пересвідченнє і почуттє, що тільки загальний і абсолютний інтерес суспільства може оправдати істнуваннє держави і становити ціль, якій вона має служити. В практиці кождий пануючий, кожда суспільна кляса представляє свій інтерес як інтерес вселюдський. Упадок пановання кождої кляси й побіда її наслідниці, се рівночасно зміна “пануючого“ погляду на істоту “загального“ інтересу і на все зближене до нього. Похід демократизації се все поступ націоналізації держави. Вже вище згадано, як номенклятура відбивала собою сей процес.
——————
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|