Теорія нації/X/Політичний характер публичної влади

by Володимир Старосольський

◀ 1. Теза про майбутню бездержавність

Теорія нації Володимир Старосольський 2. Політичний характер публичної влади

3. Проблєма „загальної волі“ ▶

1922

2. Політичний характер публичної влади. Можна з усякою певністю сказати, що ні Маркс, ні Енґельс не голосили політичного утопізму, який їм підсувається. І вискази про те, що в майбутній соціялістичній державі зміниться психольоґія людей в напрямі більшого їх усуспільнення, що в міру сеї зміни стануть зайвими в неодному напрямі необхідні тепер засоби примусу, зовсім зрозумілі і оправдані. Вони вяжуться тісно з соціялістичною думкою, в якійби формі вона не виступала^[1]). Але сущний зміст теорії держави не в сих висказах. Його треба глядати у відомім уступі комуністичного маніфесту: „Коли з ходом розвою зникнуть клясові ріжниці та вся продукція сконцентрується в руках згуртованих одиниць, тоді публична власть тратить політичний характер. Політична влада у властивому значінню се зорґанізована влада одної кляси для поневолення другої. Коли пролєтаріят в боротьбі проти буржуазії необхідно обєднується як кляса, шляхом революції стає пануючою клясою та як пануюча кляса зносить насильно старі відносини продукції, то разом з ними ... зносить взагалі умовини для істнування клясових противенств кляси, а разом з сим і своє власне панованнє як кляси“^[2]). Сі слова мають для зрозуміння всього, що писали Маркс та Енґельс про державу, основне і рішаюче значіннє.

Для спору про державу, як для всякого другого теоретичного чи практичного спору, найважнійша справа се ясне та докладне означеннє його предмету. В даному випадку конечним є означити, що розуміється під словом „держава“. Наведений уступ подає власне се означеннє, він подає недвозначно, що мали автори комуністичного маніфесту на думці, коли говорили про державу і характеристичну для неї „політичну владу“. Для них політичною владою є „зорґанізована влада одної кляси для поневолення другої“ — отже і держава означає для них тільки клясову державу, тобто тільки історичну істнувавшу та істнуючу форму держави. В ланцуху: первісна спільнота — оперта на клясовім пануванню істнуюча досі держава — комуністичний лад, розуміють Маркс та Енґельс під словом „держава“, тільки середнє звено сього ланцуха. Се треба піднести тому, бо инакше дуже легко можна замість вияснення питання, внести в нього тільки дальші непорозуміння. Власне жерелом такого непорозуміння є, коли відноситься думки Маркса та Енґельса про клясову державу до держави в ширшому розумінню, „орґанізації пановання“ („Herrschaftsverband“), тобто кождої в даному історичному періоді найвищої орґанізації опертої на владі. Ніяким висказом Маркса та Енґельса не можна доказати, щоби їх ученнє про державу відносилося також до держави в сьому останньому, широкому розумінню. Противно, численими висказами обох, з ріжних часів та з ріжних приток можна доказати, що вони не називали державою наділеної властю суспільної орґанізації, оскільки вона не булаб орґанізацією пановання. Тому і ученнє про завмираннє держави можна віднести тільки до клясової держави, або, як се ріжними наворотами висказують Маркс та Енґельс, до держави з „політичним характером публичної власти“.

Сей останній вислів становить осередню точку „марксівської“ концепції держави та учення про її будучність^[3]). Проста граматична та льоґічна інтерпретація слів, що „публична влада тратить свій політичний характер“, каже дві річи. Перше, що ся публична влада не перестає істнувати: вона тільки тратить свій дотеперішній характер. Друге, ще сей політичний характер становить те зло, яке каже поборювати наділену ним владу та оперту на такій владі державу. В самому „комуністичному маніфесті“ та нераз ще після нього, Маркс та Енґельс давали пояснення, що належить розуміти під сим „політичним“ характером влади. Се влада, яка служить засобом для пановання кляси над клясою. Можна теж, навязуючи до цитованого вище визказу, назвати політичною владою таку владу, яка править людьми, а не продукційним процесом, себто річами.

В такому зіставленню тратить се протиставленнє (керуваннє річами і керуваннє особами) характер реторичної фрази без змісту, який приписує йому Кельзен. Перед нами стає ясна картина двох ріжних суспільних орґанізацій. Одна з них, се орґанізація роздерта внутрішньо не тільки розбіжними, але просто зверненими проти себе інтересами своїх членів, в якій заінтересована тільки одна їх частина, котра через неї панує над другою, використовуючи її. Завданнєм публичної влади в сій орґанізації є удержувати в сьому стані поневолення отсю непануючу частину. Така орґанізація, як і влада в ній, мають політичний характер, друга орґанізація побудована на засадничій солідарности своїх членів. Безперечно, накази, які виходять від її публичної влади, звертаються теж не до річей, тільки до осіб, її влада керує теж особами, але з иншою метою, як в першій. Ціль орґанізації, як і поодиноких наказів її влади, не лежить в самому панованню частини суспільства над другою і не в удержуванню сього панування, але в доцільному керуванню працею всіх в інтересі всіх для якнайкращого поведення процесу суспільної продукції. Отже формально тут і там, керуваннє людьми, але панованнє над людьми тільки там, а тут панованнє над річами шляхом спільної орґанізації людей. Зміст сього протиставлення в однаковій мірі гли- бокий як ясний. Ясне теж, що власне поборюють в державі Маркс та Енґельс і якою формою орґанізації хотять її заступити. Се має бути орґанізація не без публичної власти, але без „політичного характеру“, орґанізація сеї власти, метою якої булоб не удержуваннє одної частини суспільства під панованнєм другої, але тільки керуваннє всім суспільством в спільному інтересі всіх. В сьому лежить „аполітичність“ та „бездержавність“ комуністичного суспільства і таким шляхом має здійснитися в ньому політична воля.

Висуненнє авторами комуністичного маніфесту питання про „характер“ публичної влади має глибше значіннє, як звичайно приймається. Се значіннє не доцінене. Його недоцінено навіть із соціялістичного боку. Так Лєнін і Бухарін зводять до порівнюючи тільки незначної і тільки тактичної ріжниці розходження поміж Марксом — Енґельсом з одного, та теорією анархізму з другого, коли в дійсности, се розходженнє мало глибоку, принціпіяльну основу^[4]). Зовсім певно се звязане з недоціненнєм ріжниці поміж питаннєм про саме істнуваннє публичної влади і питаннєм про її „характер“.

Дуже правдоподібно, причинилося до такого переплутання двох ріжних питань не зовсім щасливе ужиттє слова „політичний“. Воно допускає два ріжні розуміння його. В теорії і державній практиці, головно Німеччини, воно звязане з уявленнєм режиму, типом якого є „освічений деспотизм“ і державний деспотизм взагалі („Polizeiwissenschaft“ в значінню „Politische“ і т. д.). Можна думати, що під впливом сього уявлення ужито вислову про „політичний характер“ влади в комуністичному маніфесті. Між тим має се слово і друге ще, первісне значіннє, звязане з πολιζ, з державою як такою. Отож тільки в останньому розумінню, „політична“ і „державна“ влада се тавтольоґія і публична влада, яка стратилаб свій політичний характер, пересталаб бути державною. Але не в термінольоґії вага питання. Діло в тому, в якій площині ставить наведене реченнє комуністичного маніфесту, стару та велику проблєму людської волі в суспільній орґанізації.

Тут приходиться знова порушити широке питаннє, яке основно обговорити можнаб тільки в окремій праці та якої не можна поминути при обговорюванню справи державної влади. Треба власне піднести ось що. Питаннє абсолютної волі в суспільстві, коли надати йому не метафізичне, але реальне і практичне значіннє, є абсурдом. Кождий суспільний звязок — каже Сіммель — се все „звязаннє“ („Jede Ver- bindung ist Bindung“). Абсолютно вільною може бути людина тільки поза суспільством. Також і анархісти, коли проповідують вільний договір як одиноку основу зобовязання, не проповідують абсолютної волі. Зобовязаннє на основі договору є всежтаки зобовязаннєм, тобто обмеженнєм волі того хто зобовязався. Оперте виключно на договорі суспільство родить теж примус, тобто неволю. Коли отже говориться про суспільну, зокрема про політичну волю, то не в абсолютному значінню заперечення якогонебудь примусу; мається на увазі все або запереченнє примусу тільки в якомусь означеному напрямі, або ставиться вимоги тільки щодо якости суспільно-політичного примусу, не зачіпаючи самого його істнування. Сі вимоги ставлено головним чином відносно форм суспільно-політичної орґанізації. Питаннє про форми держави та правління розбиралося передовсім зі становища, в якій мірі кожда з них дає запоруку волі. Але се питаннє форми не є одиноким; проблєма політичної волі істнує також поза ним і незалежно від нього. Для питання про суспільно-політичну волю важнійшим від форми є зміст відносин поміж владою та підчиненими її, загал розумових, етичних та психольоґічних моментів, які складають сей зміст. Патріярх роду може виконувати власть, яка зовнішньо представляється як крайня деспотія, а проте вона буде ріжнитися від неї глибоко, поки рід задержує непорушеним характер первісної спільноти, в якій одиниця і ґрупа становлять одну, нероздільну цілість. Навпаки, при кождій, також демократичній орґанізаційній формі, можуть в дійсности запанувати відносини з незапереченим характером деспотії.

В історії людської політичної думки один Плятон поставив справу сього змісту, „характеру“ відносин між правлячими і підчиненими правлінню, як абсолютно рішаючу для оцінки політичної орґанізації. З сього власне становиска він бажає „мудрецям“ віддати правліннє. Заборона їм мати власне майно має забезпечити суспільство перед владою, яка моглаб мати на оці матеряльні інтереси та підчиняти їм добро загалу. З другого боку, сама мудрість правлячих — отже не тільки їх практичний розум, але їх фільософічно оснований світогляд — має дати запоруку, що вони не стануть цінити власти, панування для його самого. Як мудреці, вони мусять відчувати виконуваннє власти не як добро, тільки як тягар^[5]). Таким чином, з функцією правління не бувби звязаний ніякий, ані матеряльний, ані моральний інтерес, який виносить правлячих понад загал і разом з сим і протиставить їх сьому загалови. Ся „функція“ булаб тільки суспільною функцією, а не також основою для клясового, в широкому значінню, поділу громадянства. А з огляду на те, що правилиб власне наймудрійші, то і повинуваннє їх наказам не вражалоб нікого як неволя; бож його мотивом не булаб власть правлячих, тільки їх мудрість.

Можна тут полишити на боці питаннє про пракгичну здійснимість думки Плятона. Річ в принціповім домаганню, яке можна піднести до кождої політичної влади, щоби вона не мала в собі нічого, що робить з неї установу з власними інтересами та цілями, щоби вона була тільки знаряддєм громади, для виконування означеної, конечної чинности. Ся думка Плятона се й досі найяснійше сформулованнє того, чого треба домагатися від „характеру“ публичної влади. Так ясно не була вона пізнійше ніколи висказана — хоч і повертала нераз в теорії і практиці політичного життя.

Вискази комуністичного маніфесту, про утрату публичною владою політичного характеру, підходять до проблєми влади з тогож становища, як і концепція Плятона. Заатаковано в ньому власне внутрішній характер влади. Розуміється, роблено се з иншого становища, як становище Плятона. Інтерес, який спокушує владу, означено ширше і конкретнійше. Се не тільки особистий інтерес пануючих, але інтерес пануючої кляси, яку вони репрезентують. Коли перестануть істнувати кляси, коли значить не істнуватимуть і клясові інтереси, тоді публична влада мусить змінити свою дотеперішню істоту. Вона буде тільки виконуваннєм означеної суспільної фукції не в інтересі якоїнебудь частини суспільности, але в інтересі її як цілости. Вона перестане бути пануваннєм над людьми.

——————

1. A. Menger, „Neue Staatslehre“, стор. 66, слід, і раніще.
2. „Das Kommunistische Manifest“, Wien, 1919, стор. 28.
3. Marx, „Das Elend der Philosophie„, 1895, стор. 163-164.
4. Georg Stiekloff, „Marx und die Anarchisten“, 1913, головно стор. 22 і слід.
5. Плятон, „Закони“, I, стор. 7; „Держава“, IV. стор. 2, VI, стор. 4, 8.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.