Теорія нації/X/Проблєма „загальної волі“

by Володимир Старосольський

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ 2. Політичний характер публичної влади

Теорія нації Володимир Старосольський 3. Проблєма „загальної волі“

4. Проблєма „неполітичної влади“ та „загальної волі“ й визволеннє нації ▶

1922

3. Проблєма „загальної волі“. Отсі основні думки творців наукового соціялізму стрічаються та доповнюються думками, які майже століттєм ранше клав в основу найбільшого свого твору великий предтеча великої француської революції та великий теоретик демократії Жан Жак Руссо.

Іде про поняттє, яке поставив Руссо в центрі своєї системи, та яке стало відтак одним з найважніщих понять політичного думання, про поняттє загальної волі. На полі звязаних з сим поняттєм питань виникла широка теоретична та практично політична література. Передовсім сам зміст сього питання, значіннє яке надав йому його творець, становили предмет дуже розбіжних поміж собою думок. І досі ще не покінчилися ведені на сю тему спори. Жерелом сумнівів та трудности для вирішення їх є не тільки трудність самого предмету та ужитий Руссо метод, але й ріжнородність становища, з якого він розбирає обговорювані теми і врешті сама його індивідуальність^[1]). В результаті, стрічаємо в самому тільки творі „про суспільний договір“ місця, які на перший погляд просто собі суперечать і які тільки шляхом пояснень та на тлі всеїсистеми можна з собою помирити. До таких власне належать місця, в яких Руссо говорить про поняттє „загальної волі“ (volonté générale).

Для означення сього поняття треба піднести передовсім протиставленнє „загальній волі“, „волі всіх“. Щодо того, якого рода се протиставленнє, є погляди поділені. З одного боку є твердженнє, що поміж обома волями істнує для Руссо тільки квантитативна ріжниця, що якраз воля всіх мусить бути математично волею всіх членів суспільства, а воля загальна, се тільки воля більшости^[2]). З другого боку стоїть погляд, що оба роди волі розуміє Руссо як ріжні не тільки з огляду на спосіб, яким проявляються, але й по своїй істоті, що загальна воля се не тільки квантитативне обмеженнє „волі всіх“, але по своїй якости воля зовсім иншого рода^[3]). Слушність сього другого погляду випливає ясно з висказів самого Руссо. Він каже м. и. виразно, що поміж загальною волею і волею всіх заходить велика ріжниця. Коли перша має на оці тільки спільний інтерес, друга дивиться на приватний інтерес і є тільки сумою одиничних (particulieres) воль^[4]). А далі каже виразно, що не число голосів робить волю „загальною“, але той спільний інтерес, що обєднує в ній індивідуальні волі. Тому „загальна воля, щоби бути нею в дійсности, повинна нею бути як з огляду на свій предмет, так і на свій зміст“^[5]).

Так характеризує сам Руссо „загальну волю“, як волю, що виростає на полі спільного інтересу. Се значить, що вона неможлива там, де сього конечного для неї тла немає. Ясний з сього вивід, що Руссо приймає мовчки істнуваннє сього спільного інтересу як самозрозуміле для кождої суспільности, для якої має мати значіннє проповідувана ним політична система. Поки зробимо дальші з сього висновки, наведемо ще дальші вискази Руссо, на доказ, як послідовно ся передпосилка політичного строю повертає у нього в ріжних комбінаціях.

Йде знова про „загальну волю“, про її не тільки відмінність від суми індивідуальних воль, але засадничу незалежність від них. „Коли перекладається який закон народнім зборам, то сим те, про що питається не є. беручи точно, питаннє чи вони приймають предложеннє, чи відкидають його, тільки чи воно відповідає, чи ні загальній волі, яка є їхньою волею“. „Колиж переважає погляд противний до мого, то се не доказує нічого, як тільки, що я помилився та що те, що уважалося загальною волею, не є нею“^[6]). Не можна висказати сильніще думки про одноцілу та одностайну для всіх членів суспільности основу „загальної волі“. Суспільство, для якого призначений трактат про суспільний договір, уважається річево самостійним центром інтересів настільки суцільним, що ріжниці поміж загальною волею та волею одиниці, можна пояснити тільки помилкою з боку останньої. Але Руссо мав на увазі не тільки суспільство обєктивно нерозєднане розбіжністю інтересів. Воно мусить бути обєднане також субєктивно, бажаннєм своїх членів. Воля обєднання, висказана раз в самому суспільному договорі, мусить далі жити і повсякчасно бути готовою проявитися для охорони можливо загроженої цілости. Се випливає вже з самого завдання, яке ставив собі Руссо: „найти форму обєднання, в якій кождий приєднуючися до всіх, одначе слухає тільки самого себе і остає такимже вільним, як був раніще“^[7]). Отсе завданнє розвязує Руссо не тільки діялєктично, вказуючи загально на те, що в загальній волі кождий находить також власну волю. Він каже далі, що на випадок переголосовання, хоч переголосований не хоче того що ухвалено, то одначе хоче, щоби загальна воля обовязувала^[8]). Таке розумованнє і така арґументація можливі знова тільки тоді, коли виходиться з заложення, що кождий член суспільности має волю удержати її, бажає щоби загальна воля обовязувала навіть коштом поневолення його власної волі, проявленої при конкретному голосуванню.

Усі наведені вискази Руссо можнаб назвати софістичними, можнаби й закинути їм нещирість та бажаннє закрити дійсність зручною словною діялєктикою. Такі закиди булиб безумовно слушними, якби „Du contrat social“ виникло було на сто літ пізнійше і якби Руссо мав перед собою емпіричну картину суспільства, якому він власне щойно промощував шлях. Бо се суспільство, народжене при кінці XVIII століття, вже в своїм дитинстві висказало нереальність усього, що помістив Руссо в поняттю загальної волі як її крітерія та конечної умови. Загальна воля людських суспільностей тільки на вні, формально відповідає тому, що думав та писав про неї Руссо. В своїй істоті вона ніколи не мала на оці „спільного інтересу“, тільки все інтереси малої обмеженої частини цілости. А її змісту не одобрювала величезна більшість і то не ізза помилки щодо змісту загальної волі, тільки тому, що воля, яка подавала себе за загальну не була нею в дійсности ані „по свойому предмету, ані по змістови“. Бо не спільний інтерес родив її, але інтерес частини, відмінний від інтересу загалу та суперечний йому. Врешті, як наслідок сього, можнаб найти бажаннє, щоб „загальна воля“ за всяку ціну обовязувала тільки в пануючих частинах суспільностей і ніяким способом не можнаб в істнуючій дійсности найти сьому бажанню загального способу помирити особисту свободу з волею „загалу“.

Так дійсність не здійснила думок Руссо — але помимо сього вони не стратили свого глибокого значіння. Здійсненне їх залежить від умовин, які ще не заістнували, — але се виявилось аж після Руссо. Сам він будував свою систему абстракційно, без досвіду, який для нього лежав щойно в майбутньому. Система Руссо має через те значіннє теоретичного пляну будівлі, який не числиться ні з ґрунтом на якому, ні з матерялом з якого ся будівля має бути виконана. Щойно практичний досвід десятків літ поставив на порядку дня сі дальші питання, яких Руссо не підносив, але які приймав абстрактно за вирішені.

Наведені місця показують, що Руссо виходив з поняття суспільства абсолютно солідарного, нероздертого внутрішніми противенствами, об’єднаного „загальною волею“. Ся загальна воля настільки незалежна від субєктивних поглядів та розуміння одиниць, що вона остає собою навіть тоді, коли частина чи навіть усі одиниці проявлять волю незгідну з її змістом. Мова Руссо може незовсім ясна. Сама думка може неясно сформулована. Але її глибокий зміст безперечно такий, що „загальна воля“ основана на річевих підвалинах та що вона мусить відповідати їм, відповідати обєктивним умовинам, з яких виросла, а через те не можна уважати її твором „свобідної“, незалежної від сих річевих умовин, людської волі. Сі умовини мусять витворювати спільний інтерес, без якого не може істнувати „загальна воля“ і то інтерес настільки великий та сильний, що мігби в кождому конкретному випадку переважити антісуспільний інтерес одиниці. Обєднуюча сила спільного інтересу мусить заставляти одиницю, яка не погоджується в даному випадку з загальною волею, покоритися сій волі в імя засади: хоч моя воля инакша як загальна, помимо сього хочу, щоб загальна воля обовязувала. Се дає образ суспільства не тільки формально побудованого на демократичних основах засади більшости і т. д. Се суспільство, в якому мусять істнувати також і матеряльні, річеві вимоги, без яких демократія стає тільки пародією^[9]). Коли се взяти під розвагу, то систему Руссо треба оціню- вати не тільки як систему, що не видержала іспиту зіткнувшися з дійсністю, але до певної міри „sub specie aeternitatis“. Ся дійсність для якої вона писана ще не заістнувала. Щойно коли ся дійсність настане, коли заістнують необхідні для неї річеві умовини, буде можна говорити про здійсненне „загальної волі“. Щойно тоді можнаб говорити про те, як виглядає теорія Руссо на тлі дійсности, для якої вона подумана.

На тлі инакшої дійсности не тільки концепції Руссо, але й уся формальна демократія стає пародією. Зокрема мусить пропасти там усе значіннє її як принціпу політичної волі. В суспільности, в якій істнують непримиримі противенства інтересів, не можна говорити про здійсненне демократії. Принціп більшости як форма демократії, „релятивно найбільше зближеннє до ідеї волі“^[10]), стає в таких умовинах засобом поневолення, пановання одної частини суспільности над другою^[11]). Се панованнє — власне момент, який становить характеристичну рису історичної держави і ставить на одній лінії демократію (не ідею, тільки послугуючися демократичними формами державні суспільности) з усіма другими формами держав.

І тут є власне точка в якій стрічається концепція Руссо з ученнєм Маркса та Енґельса про державу.

——————

1. St. Marc Girardin. „J. J. Rousseau, sa vie et ses ouvrages“. Том I, А. II. Heymann, „J. J. Rousseaus, Sozialphilosophie“. G. Beaulavon, „Introduction“ ad „du contrat social“, вид. 1903.
2. Про се Starosolskyj, „Das Majoritätssystem“, стор. 79, слід. 87.
3. Gierke, „Johannes Althusius“, стор. 203 і слід.
4. J. J. Rousseau. „Du contrat social“, ed. 1903. L. II, ch. III, p. 151.
5. Там же, I, II, ch. IV, p. 159.
6. J. J. Rousseau, „Du contrat social“, ed. 1903. L. II, ch. III, p. 282.
7. Там же, L. I, ch. VI, p. 197.
8. Benjamin Constant, „Cours de politique constitutionelle“, ch. I.
9. Simmel, „Soziologie“, стор. 193.
10. Dr. Hans Kelsen, „Vom Wesen und Wert der Demokratie“. 1920, стор. 9.
11. Starosolskyj, цит. тв., стор. 66, 90.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.