Теорія нації/X/Проблєма „неполітичної влади“ та „загальної волі“ й визволеннє нації

by Володимир Старосольський

◀ 3. Проблєма „загальної волі“

Теорія нації Володимир Старосольський 4. Проблєма „неполітичної влади“ та „загальної волі“ й визволеннє нації

5. Нація і держава ▶

1922

4. Проблєма „неполітичної влади“ та „загальної“ волі й визволеннє нації. Сказано про Маркса, що він получив „революційну волю з найвимніщою абстракцією, німецьке вишколеннє думки — з француським напрямком духа. Геґеля — з Руссо та Рікардо“^[1]). Зовсім певно ученнє Руссо мало чималий вплив на Маркса, на Енґельса, як і на всю німецьку демократію другої четвертини XIX століття. Отсі літературні питання не входять в обсяг нашої теми. Тут іде про сей глибокий обєктивний звязок, який заходить поміж ідеєю „загальної волі“ Руссо та думками, що висказані в „комуністичному маніфесті“, що повторялися опісля на протязі кількадесяти літ в писаннях авторів відносно держави.

Ідеал орґанізації, що має заняти місце теперішньої клясової держави означає „комуністичний маніфест“ як „асоціацію, де вільний розвій кождого є умовою для вільного розвою всіх“^[2]). Вже зовнішньо вдаряє тут підкресленнє моменту волі та стремліннє помирити в майбутньому волю одиниці з волею загалу. Чиж не тесаме завданнє ставив собі Руссо в свойому найбільшому творі? Ся асоціація комуністичного маніфесту — се орґанізація яку міг мати перед очима Руссо, орґанізація в якій справді можна говорити про правлячу нею загальну волю. Але в комуністичному маніфесті є щось, чого не находимо в трактаті про „суспільний договір“. Се розуміннє реальних відносин дійсности, яка є і яку треба перебороти, та історичний змисл, чужий не тільки Руссо, але й усім мислителям XVIII століття. Його висловом є сконстатованнє, яке стало основою політичного думання для розпочатого „маніфестом“ періоду, що дотеперішня історія людства була історією панування кляси над клясою, що значить, дотеперішня дійсність була протиставленнєм того, в чому лежить ідеал суспільної орґанізації. І таксамо оперта на клясовому поневоленню влада з „політичним характером“ се протиставленнє того, що назвав Руссо „загальною волею“. Думка яку висказує тут маніфест є ясна. Іде про державне суспільство, в якому одна його частина поневолює другу, та про державу, що є засобом сього поневолення. Знесеннє, усуненнє сього факту, відбирає державі політичний характер — вона перестає бути знаряддєм поневолення, перестає бути „державою“ в означеному розумінню. Можнаб виразити се й так, що на місце „політичної“ влади виступає „volonté générale“.

Жерелом „політичности“ влади для комуністичного маніфесту є клясове поневоленнє. В дійсности йде мова про кожде поневоленнє частини суспільности другою. Клясове поневоленнє се тільки наймаркантнійша, практично найважнійша форма суспільного поневолення взагалі, зокремаж се форма, яка в західньоевропейських національних державах стала одиноко актуальною. Але побіч нього, особливож на сході Европи, стрічаємо ще другий рід суспільного поневолення, ще друге рівно актуальне жерело „політичности“ держави. Се поневоленнє одної нації другою.

В чому лежить єство явища, яке „комуністичний маніфест“ називав політичним характером влади? Загально можна означити його як протиставленнє влади підчиненому їй народови. Спільнота, в якій психично зливаються влада і підчинений їй загал в одну субєктивну цілість, добровільна спілка, в якій виконуючий та правлячий орґан є справді орґаном загалу, де одиниця, хотя й не одобряє кождого поодинокого змісту спілкової волі, „всежтаки хоче, щоби загальна воля обовязувяла“, — не мають „політичного характеру“. Має його орґанізація, де влада є засадничо чужою або сьому загалови, або його частині. Такою є монархія тим більше, чим більше власний ін- терес пануючого чи пануючої династії протиставиться „народньому“ в широкому значінню сього слова. Такою є і формальна демократія, коли абсолютно непримиримі інтереси ділять суспільність на частини. Розглядана з точки погляду волі така формальна демократична суспільність ріжниться тільки квантитативно від суспільности, в якій пануючою є тільки воля одиниці або означеної з гори вже меншости. Діло в тому, що в дійсній демократії істнує для кождого засаднича можливість бути або стати колись членом більшости, співтворцем волі загалу^[3]). Все значіннє принціпу в тому, що „правом меншости є старатися стати більшістю“.

В сьому лежить теж усе раціоналістичне значіннє та оправданнє демократії, по яким шляхом, на якому творилося в демократії загальна воля має бути боротьба думок та переконування. Все те не істнує там, де суспільство поділене противенством непримиримих інтересів. Боротьба думок мислима тільки на тлі неспірного спільного інтересу. Інтерес є в основі обєктивним фактом, якого не можна змінити ніяким розумовим арґументом. За боротьбою інтересів пропадає боротьба думок, а разом з сим і цінність демократії, яка вяжеться з сею боротьбою. Не найрозумнійша думка побіждає, але найсильніще заступлений центр інтересів. І далі пропадає теж „право меншости стати більшістю“. Є утворені на основі спільного інтересу меншости, які не можуть ніколи здійснити сього права. Для них „участь в суверенности“ є безвиглядна, бо формальна демократія не може їм її дати. Вона робить тільки те, що замість одноличного, мають вони над собою многоглавого пануючого. І кожде переголосованнє має відповідний до сього характер. Переголосований зовсім не хоче, щоби загальна воля, яка не є нею ні „своїм предметом, ні змістом“, обовязувала. Він не бачить в ухваленому „загальної волі“, але чужу ворожу собі волю. Ніякі теж компроміси не в силі замінити того факту, що поодинокі ґрупи інтересів, оскільки не є солідарними, мусять стояти до себе у відношенню пануючих та поневолених. Компроміси та уступки можуть тільки квантитативно зміняти гостроту сього відношення, але не можуть змінити його єства. Для поневолених пануюча воля, себто воля пануючого осередка інтересів, буде все чужою волею. Влада може бути більше або менше твердою, більше або менше „доброзичливою“, більше або менше сильною — вона все носитиме „політичний характер“.

„Політичність“ держави лежить в її клясовости і лежить в національному поневоленню, знарядєм якого вона є. І поділ на кляси, і многонаціональність держави означає в державі противенство інте- ресів з огляду на яке державна влада є „власною“, „своєю“ тільки для одної частини населення^[4]). Для инших частин вона є чужою, є знарядєм, видимим знаком їх поневолення. Для того, щоби зник „політичний характер“ держави, не вистарчить, щоби побідний пролєтаріят зніс поділ суспільности на кляси. Все ще задержалаб держава свій політичний характер там, де ріжні нації в їх межах находилисяб у відношенню поневолених та пануючих. Приймаючи на увагу істоту нації, як змагаючої до політичної самостійности спільноти, мусимо таке відношеннє признати нормальним для націй, що поділяють державну приналежність з другими. З сього боку дійсність не потвердила покищо висказаного в „комуністичному маніфесті“ погляду, що „національні противенства народів зникають чимраз більше вже з розвоєм буржуазії“, ані не дають досить сильної основи для висказаного там сподівання, що „в міру як буде знесене визискуваннє одиниці одиницею, буде знесене визискуваннє нації нацією. Разом з противенством кляс внутрі нації упадає вороже відношеннє націй до себе^[5]). Сей погляд і се сподіваннє треба віднести до ідеалізму, яким відзначається кожда революційна течія в добу своєї молодости і кожда суспільна кляса в добу своєї революційности. Вже вище вказано на те, що такісамі настрої відносно міжнаціональних взаємин стрічаємо в ідеольоґії молодої буржуазної демократії. З другого боку, вказано на течії, що родяться серед пролєтаріяту в добу його перемоги. Приклад російської революції доказує занадто дослівно здійсненне слів комуністичного маніфесту, що шляхом добуття політичної власти „пролєтаріят мусить піднестися на становище національної кляси та сам уконституоватися як нація^[6]). Се значить, що він мусить приняти в себе та проявити всі ті гуртово-психольоґічні риси, які складають істоту нації. Національно мішана також пролєтарська держава не булаб державою спільного, одноцілого інтересу. Також у ній нації становилиб окремі, самостійні центри інтересів, що виключувалиб істнуваннє в ній „загальної волі“ в розумінню Руссо, а через те держава мусілаб задержати свій „політичний“ характер, навіть колиб перестав вже істнувати поділ суспільства на кляси^[7]).

Безперечно, політика пролєтаріяту в відношенню до нації не повинна бути тотожною з політикою буржуазії. Річеві основи для одної та другої політики не є однакові. Але се не зміняє самої засади відношення поміж націями. Також в безклясовому суспільстві нація є, як твір стихії, самостійним центром інтересів і є політичною спільнотою, що бажає самостійности. Безклясовий суспільний лад відбере можливість убрати клясові інтереси в форму національних, але не змінить факту, що нація матиме власні інтереси, а на чолі їх інтерес бути самостійною. Через те, саме зліквідованнє поділу суспільности на кляси не вистарчить для відібрання державі її політичного характеру, не викличе її „замирання“. Для сього мусить ще бути зліквідованим поділ на пануючі та поневолені державою нації^[8]). В межах многонаціональної держави можнаб осягнути се тільки тоді, колиб нація найшла в сих межах заспокоєннє свого істотного бажання, а підчинений державній владі обсяг ділання був означений тільки вольною волею всіх націй. Се рівняється на ділі поставленню на місце многонаціональної держави тільки національних держав без огляду на те, під яку юридичну формулу підтягненоб її. Або — обєднані в одній державі нації мусілиб затратити бажаннє самостійности, тобто стати понаднаціональною політичною спільнотою.

Розвій в сьому останньому напрямі, так що не є виключеним, що місце націй займуть якісь ширші спільноти, що врешті все людство стане дійсною спільнотою. Але для розвою в сьому напрямі, власне многонаціональна держава з національним поневоленнєм мусить бути практично не етапом, а сильною перешкодою. Поневоленнє нації закріплює почуттє виключности як в поневоленої, тяк і у пануючої нації. Заспокоєннє національного змагання до самостійности робить неактуальним усі звязані з сим змаганнєм психичні стани та настрої та висуває на перший плян справу поставлення взаємин поміж націями на річевому ґрунті.

Шлях знесення клясового поневолення є основно инший, як шлях ухилення національного гнету.

Шлях до ухилення клясового поневолення йде через етап доведення самого поневолення до його діялєктичних консеквенцій. Инакше мусить відбутися ліквідація національного поневолення. Для неї не можна примінити думки про диктатуру нації над нацією зі зміною ролі поміж пануючою та поневоленою. Істнує також ріжниця щодо значіння, яке має визвольна боротьба проти одного рода гнету для боротьби проти другого. Клясова боротьба загострює національну, оскільки клясовий поділ рівнобіжний з національним. Натомість національна боротьба притуплює розмах клясової. Поневолена кляса поневоленої нації тратить частину боєвої енерґії на свою національну емансіпацію, а її по- чуттє солідарности з поневоленими клясами других націй, передовсім пануючої, є все до певної міри паралізоване. Крім сього не без значіння й сей момент, що відносини поневоленої нації до держави, порівнюючи з відношеннєм пануючої нації, тільки посереднє. Поневолена кляса пануючої нації бореться з пануючою клясою безпосередньо за володіннє державою. Поневолена кляса поневоленої нації не веде політичної клясової боротьби проти пануючої кляси власної нації, бо ся остання не є пануючою політично. Поневолена кляса поневоленої нації навіть побідивши в клясовій боротьбі не стане пануючою, бо остане далі поневоленою національно і навпаки. Свідомість сього відбивається сильно на всіх думках та стремліннях кляс, що поневолені не тільки соціяльно, а також національно. Великі питання визвольної клясової боротьби не мають для них того безпосереднього практичного інтересу, який звязаний з практичною можливістю переводити в життє передумане. Безперечно, в звязку з сим моментом остає обставина, що в емансіпаційній боротьбі світового пролєтаріяту передову ролю грали досі виключно пролєтарські партії пануючих націй: в їх руках лежав досі все як ідеольоґічний так практично політичний провід пролєтарського руху. Пролєтаріят поневолених націй не вносить в загальний рух того, що мігби внести коли не находивсяб в положенню також і національно поневоленої кляси. Врешті, ріжниця і в тому, що визволеннє з під національно гнету технічно є много лекше та простіше як визволеннє соціяльне. Для нього не треба так глибоких і так всесторонніх процесів, які необхідні для ліквідації клясового суспільства, котра не може відбутися без основних економичних, правових, культурних та психичних змін. Порівнюючи можна перевести ліквідацію національного поневолення далеко лекше та простіщими, незложеними засобами, змінами в самому тільки державному механізмі.

Усе те доводить до заключення, що зовсім помилковим булоб відкладати вирішеннє національного питання до часу аж по розвязці „суспільного“ питання та в розумінню ухилення поневолення кляси клясою. Помилкою є думати, що з розвязкою останнього, національне питаннє вирішиться і розвяжеться само собою. Воно мусить бути вирішеним, як кожде инше, шляхом спеціяльної проґрами та переведення її в життє. А що його розвязка лекша, як здійсненне проґрами „соціяльної“ (в вущому значінню) емансіпації, що далі невирішеннє його спиняє сю останню, то треба признати національне питаннє, питаннєм невідкладним, питаннєм дня.

Одинокою доцільною та повною розвязкою його є націоналізація держави, чи удержавненнє нації. Обі мусять зійтися з собою, орґанізм нації і механізм держави, державна спілка і національна спільнота.

5. Нація і держава. Колись, коли племінна спільнота була найвищою формою суспільної організації, ся орґанізація не мала політичного характеру. Політичний характер зявився разом з завоюваннєм і постійним підчиненнєм одного племени другому, значить тоді, коли спільнота перестала бути найвищою орґанізаційною формою, а стала нею держава, „орґанізація пановання“. Поняттє держави звязане тісно з завоюваннєм і нерозривно звязане з пануваннєм. Без „панування“ ґрупи над ґрупою держава не є примусовою спілкою з політичним характером. Пануваннєж, якого висловом та знаряддєм є держава, прибрало згодом дві форми. Старі завойовання яких жива память затерлася, дали почин до суспільного поневолення кляси клясою першою формою якого було невільництво. Завойовання пізнійші, при яких держава не встигла або не змогла всати в себе завойованих племен та народів та винищити в них памяти завойовання та почуття окремішности, довели до поневолення, яке з народинами демократії представляється пробудженій політичній свідомости як поневоленнє одної нації другою. Проти обох родів поневолення ведеться визвольна боротьба. У висліді сеї боротьби заінтересовані в першу чергу та безпосередньо ті кляси та нації, які хочуть визволитися, але значіннє сеї боротьби сягає далі як субєктивний інтерес поневолених. Щодо визвольної боротьби пролєтаріяту стало вже нині неспірним, що вона мусить приняти характер боротьби за піднесеннє всього людства до кращих, обєктивно вищих форм життя. Тесаме відноситься теж до боротьби націй за їх визволеннє. Поки боротьба відбувається тільки за визволеннє поодиноких поневолених надій, вона зачіпає тільки їх інтереси. Се зміняється, коли поставити справу ширше, коли метою боротьби признати не тільки визволеннє поодиноких націй, але знесеннє національного гнету взагалі. Тоді вона зачіпає не тільки інтересовані нації, але стає справою, в якій заінтересоване все людство в свойому змаганню до кращих умовин істновання. Так поставлена справа національного визволення має отже обєктивно „загальнолюдське“ значіннє. Її глибокий сенс для орґанізаційних форм людських суспільностей можна означити так, що се є змаганнє віднайти назад ті цінности, які затратилися, коли людська спільнота перестала бути найвищою формою орґанізації. Принціпіяльна стихійна солідарність перестала тоді бути конечною та природною прикметою зорґанізованого суспільства. По давнім тисячилітнім розвою, хоче людство знова оперти свої орґанізації на внутрішній, але вже вищій „одушевленій“ солідарности. Се є зміст того, про що однаково говорять поняття „загальної толі“ та „неполітичної держави“.

——————

1. Friedrich Lenz, „Staat und Marxismus“, 1921, стор. XXIII.
2. „Das kommunistische Manifest“, стор. 28.
3. Simmel, „Soziologie“, стор. 192 і слід.
4. Otto Bauer, „Nationalitätenfrage und Sozialdemokratie“, стор. 239 і слід., 263 і слід.
5. „Das kommunistische Manifest“, стор. 26.
6. Там же.
7. Жорес, „Батьківщина та робітництво“, 1915, стор. 55 і слід.
8. Kautsky, „Die Befreiung der Nationen“.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.