Тисяча й одна ніч (1905)/Історія везирів Нур ед-Діна і Шемс ед-Діна
| ◀ Історія трьох яблок | Тисяча й одна ніч Історія везирів Нур ед-Діна і Шемс ед-Діна |
|
„Знай, о князю вірних, раз жив у Каірі справедливий і добрий султан, який мав мудрого і досьвідного везира, що був добре обізнаний зі справами правлїня. Він був дуже старий і мав двох синів, гарних як два місяці, старший називав ся Шемс ед-Дін, а молодший Нур ед-Дін, і молодший був іще гарнїйший від старшого, так що за його часів не було нїкого гарнїйшого і його слава розійшла ся далеко по краях і не один вибирав ся зі свого краю до Єгипту, аби бачити його красу. Коли-ж їх батько вмер, султан, оплакавши його прикликав до себе його синів, дав їм почесну одїж і сказав до них: „Від тепер ви оба будете сповнювати уряд свого батька.“ Врадувані поцїлували вони перед ним землю і провівши цілий місяць у жалобі за своїм батьком, обняли уряд так, що кождий вів справи один тиждень, а коли султан вибирав ся в дорогу, один із них товаришив йому.
І так трапило ся одної ночи, що султан другого дня рано порішив вибрати ся в подорож, коли як-раз черга приходила на старшого. Коли так брати тої ночи балакали про се й те, сказав старший: „Мій брате, я хотїв би, щоб ми оба одної ночи поженили ся.“ Молодший відповів на се: „Роби так, мій брате, як уважаєш за добре, я не маю нїчого против твого проєкту.“ Коли вони так оба на те згодили ся, сказав по хвилї старший брат знов до молодшого: „Коли так Бог дасть, що ми оба заручимо ся і одної ночи поженимо ся й обі жінки одного дня вродять, і коли Бог так дасть що твоя жінка вродить хлопця, а моя дївчину, то ми їх поженимо, адже се будуть дїти братів.“ На се запитав Нур ед-Дін: „Що зажадаєш від мого сина на весїльний дар для своєї дочки?“ Шемс ед-Дін відповів: „Зажадаю три тисячі дінарів, три огороди і три села; коли молодець схоче заключити звязок під иньшими умовами, то се не буде в порядку.“ Вчувши се, Нур ед-Дін сказав: „Що за весільний дар кладеш в умову мому синови! Чи не знаєш, що ми оба брати і везири рівної ранґи? Се було-б твоїм обовязком, подарувати свою дочку мому синови без весїльного дару; адже ти знаєш, що хлопець більше варт як дївчина, а моя дитина буде хлопець і через нього, а не через твою дочку буде продовжений наш рід.“ На се відповів Шемс ед-Дін: „Що ти говориш про мою дочку?“ Нур ед-Дін сказав: „Що наше імя не через неї буде продовжене між емірами. Але ти хочеш поступати зі мною по радї того, що казав: „Коли хочеш кого позбути ся, то клади високу цїну.“ На се відповів Шемс ед-Дін: „Я виджу, що ти дурень, коли цїниш свого сина висше від моєї дочки; без сумнїву в тебе нема здорового розуму і доброго вихованя, коли згадуєш про наше спільне везирство. Тільки з милосердя до тебе тай аби мати помічника й асистента, допустив я тебе побіч себе до везирства. Та говори, що хочеш, по тих словах, на Бога, не віддам своєї дочки за твого сина, хоч-би ти хотїв заплатити за неї вагою золота.“ Нур ед-Дін відповів гнївно: „Я нїколи не оженю свого сина з твоєю дочкою.“ „А менї він не відповідний на мужа для моєї дочки“, сказав Шемс ед-Дін; „коли-б я не мусїв їхати, то зробив би з тебе відстрашаючий приклад. Але коли поверну, Бог зробить, що захоче.“ При тих словах брата попав Нур ед-Дін у найбільший гнїв, що аж відходив від себе, але здавив його в собі і кождий із них перевів ніч окремо. Другого дня рано султан виїхав, найперше на остров, а звідти в товаристві свого везира Шемс ед-Діна до Пірамід. А його брат Нур ед-Дін, перебувши ніч у найбільшім гнїві, пішов другого дня рано по молитві до своєї скарбницї, виймив звідти малу подорожну торбу, наповнив її золотом і памятаючи слова свого брата і ту погорду та гордість, яку він проявив супротив нього, виголосив стихи:
„Подорожуй! за своїх приятелїв знайдеш иньших,
і втоми ся, бо в тім лежать солодощі житя.
Сидїти тихо, се не принесе розумному й осьвіченому чоловікови слави,
тому вибирай ся з вітчини і вандруй по чужинї!
Я бачив, що стояча вода псуєть ся,
пливуча вода сьвіжа, стояча гнила.
Коли-б місяць не малїв і не ріс, то не служив би за знак
і око дослїдувача не звертало-б ся за ним до гори.
Льви, що не опускають своєї гущавини, не ловлять добичі,
стріла, що не вилїтає з лука, не може влучити своєї мети.
Грудки золота на своїм місцї рівні піскови,
а альоес у своїй вітчинї служить тільки на паливо.
Коли дістанеть ся за границю, стає пожаданою дорогоцїнністю,
але коли остає дома, не доходить до нїякої поваги.“
Виголосивши ті вірші, казав одному із своїх пажів осїдлати собі темносивого, рослого і бистроногого мула. Паж сповнив наказ і поклав на мула золотом ткане сїдло з індійськими стременами і чапрак з ісфаганського шовку, так що мул виглядав як наречена, виставлена на показ. Нур ед-Дін казав іще покласти на нього шовкове накривало і коверець до молитви, а під ним привязати подорожну торбу, і сказав до невільників і до пажа: „Для відпочинку хочу зробити прогульку з міста в околицю Кальюб і остану там три ночи; нехай нїхто з вас не йде за мною, бо менї важко на серцї.“ По тих словах узяв собі ще щось їсти на дорогу і виїхав швидко з Каіра в напрямі чистої пустинї. Коло полудня був уже в містї Більбайс; тут злїз із мула, аби дати йому трохи відпочати, щось з'їв і купивши для мула паші, поїхав далї в тім самім напрямі, доки другого дня в полудне не доїхав до Єрусалиму. Тут знов злїз, аби дати собі й мулови трохи відпочити й попоїсти, відтак поклав сїдло під голову, розістлав коверець і ляг спати, все ще повний гнїву. Другого дня рано сїв знов на мула і пігнав далї, аж прибув у місто Алєппо. Тут заїхав до одного хану і пробув три днї, аби дати мулови відпочити і самому походити по сьвіжім воздусї. Відтак рішив ся вандрувати далї; сїв на мула й виїхав із міста, не знаючи, куди. Задержав ся знов аж у містї Базрі, прибувши сюди по богатьох днях у ночи, про що одначе довідав ся аж заїхавши до хану. Тут зняв подорожну торбу, розістлав коверець до молитви, а мула в повній зброї передав портієрови, аби його ще трохи поводив. Коли портієр переходив із мулом вулицями, як-раз везир із вікон свого замку побачив мула і з його дорогої зброї пізнав, що се мусить бути мул везира або короля. Дивуючи ся тому, наказав одному зі своїх пажів привести портієра до себе. Коли паж прийшов із портієром перед везира, який уже був старий, і портієр поцїлував перед ним землю, везир запитав його: „Хто властитель того мула і як він виглядає?“ Портієр відповів: „Мій пане, властитель того мула дуже молодий чоловік нїжної вроди, син купця з виглядом, що будить пошану і респект. Почувши се, везир устав, сїв на свого коня і поїхав до хану, аби відвідати того молодця. Побачивши, що везир надходить, Нур ед-Дін устав, вийшов йому на зустріч і обняв його; тодї везир злїз зі свого коня, привитав його і запросив сїдати коло себе. Відтак запитав: „Мій сину, звідки ти і які твої наміри?“ Нур ед-Дін відповів: „Мій пане, я прибуваю з міста Каіра, де мій батько був везиром, але тепер відійшов до божого милосердя.“ І розповів йому все від початку до кінця тай закінчив: „Я постановив собі не вертати до дому швидше, аж побачу всї міста і краї.“ Вчувши його оповіданє, везир відповів йому: „Мій сину, не улягай гнївови і не йди на згубу, бо краї пустинні і я бою ся, щоб час не зробив тобі що злого.“ І казав йому подорожну торбу, накривало й коверець до молитви покласти на мула і забрав його з собою до дому. Тут дав йому гарну кімнату і робив йому почести й услуги. Любов до Нур ед-Діна захопила його так сильно, що він сказав до нього. „Мій сину, я старий чоловік і не маю сина, але Бог дав менї дочку, яка красою рівна тобі. Багато женихів я вже відправив, але любов до тебе так опанувала моє серце, що я питаю тебе: „Маєш охоту взяти мою дочку за невільницю, щоб вона тобі служила і ти був її мужем? Коли приймеш мою пропозицію, то піду до султана Базри і скажу йому, що прибув син мого брата, і представлю йому тебе, аби зробив тебе на моє місце везиром, а я буду сидїти тихо дома, бо я старий чоловік“.
При тих словах везира Базри Нур ед-Дін похилив свою голову і сказав: „Чую і слухаю“. Урадуваний везир казав своїм слугам приготовити пир і прикрасити велику салю принять, приладжену для високих емірів. Відтак зібрав своїх приятелїв, запросив вельмож і купцїв Базри і сказав до них, коли вже всї з'явили ся в повнім числї: „Я маю брата, який є везиром у єгипетських краях і якому Бог дарував двох синів, а менї, як знаєте, подарував одну дочку. Мій брат просив мене віддати мою дочку за одного з його синів, на що я згодив ся. Тепер вона дійшла до подружних лїт і він прислав менї одного зі своїх синів; се молодий, ось тут присутний чоловік. Я хочу тепер заключити шлюбну умову між ним і моєю дочкою, аби весїлє відбуло ся в мене“. Вони відповіли на се: „Робиш дуже добре“. Потім вони випили шербет із цукру, були покроплені рожевою водою і пішли домів, а везир наказав своїм слугам відвести Нур ед-Діна до купелї і дарував йому сам одно з найлїпших своїх убрань, а крім того післав йому хустки, миски, кадильницю і все иньше, чого потребував. Нур ед-Дін вийшов у тім убраню з купелї, сїв на свого мула, яснїючи, як місяць у повнї, поїхав до замку везира, пішов до нього і поцїлував йому руку, а везир привитав його і сказав до нього:
„Спи нинїшню ніч зі своєю жінкою, а завтра піду з тобою до султана, і просити-му в Бога для тебе всего добра“. І Нур ед-Дін пішов до своєї жінки, дочки везира.
А брат Нур ед-Діна по довшій неприсутности вернув із султаном до дому. Коли не застав свого брата і запитав про нього слуг, ті відповіли: „Того самого дня, коли ти виїхав із султаном, казав він осїдлати мула в пишну зброю і поїхав, як сам казав, на день-два до Кальюб; нїхто з нас не мав за ним іти, бо було йому важко на серцї. Від того дня аж до нинї ми не чули нїчого про нього“. Коли Шемс ед-Дін учув ту звістку, засмутило ся його серце задля розлуки з братом і смуток задля його втрати пригнїтав його важко. „Винен сему“, подумав він собі, „я сам, що тої ночи перед від'їздом із султаном так остро з ним поступив, після чого він роздражнений від'їхав; мушу конче післати за ним людий“. І пішов до султана і донїс йому про се, а султан порозсилав післанцїв із письмом до управителїв усїх провінцій. Але Нур ед-Дін за той час, коли його брат із султаном були в дорозї, заїхав у далекі краї і післанцї вернули без нїякої звістки про нього і Шемс ед-Дін стратив усяку надїю побачити ще колись свого брата. Нарікаючи на самого себе, говорив він: „Я розізлив свого брата словами про подружє дїтий; бодай би того нїколи не було! Але нїщо тут не винно, тільки брак розуму і розваги в мене“. Незабаром після того старав ся він о дочку одного купця в Каірі, зробив із нею шлюбну умову і спав із нею. Але з волї Бога високого, стало ся, що тої самої ночи, якої Нур ед-Дін спав зі своєю жінкою, дочкою везира Базри, Шемс ед-Дін зійшов ся зі своєю жінкою, щоби сповнила ся Його постанова на Його сотворінях і щоб стало ся так, як ті два се обговорили. І стало ся, що обі жінки завагітнїли від них і жінка Шемс ед-Діна, везира Каіра, вродила дочку, що гарнїйшої від неї не бачили в Каірі, а жінка Нур ед-Діна привела на сьвіт сина, що гарнїйшого від нього не було в тім часї, як каже поет:
„Коли-б надійшла краса, аби з ним порівнати ся,
засоромлена спустила би голову в низ.
Або коли б запитати: Чи бачила ти, красо, коли рівного йому?
Вона відповіла б: Рівного йому? Нї.
Вони назвали його Газаном[3] і семого дня по його народженю устроїли пир і банкет як для королівського сина. Відтак везир Базри пішов у товаристві Нур ед-Діна до султана і коли був допущений, поцїлував землю, а Нур ед-Дін, що мав язик, обізнаний зі штукою вимови, і кріпке серце, промовив словами поета:
„Се він, що своєю справедливістю обіймає всї істоти,
що підчинив собі і розстелив усї землї.
Дякую йому за добродїйства, що не є добродїйствами,
тільки намистом на шиї тих, що їх одержали,
і цїлую йому кінцї пальцїв, що не є кінцями пальцїв,
тільки ключами до щоденного хлїба“.
Султан поглянув на Нур ед-Діна, а що він йому подобав ся, то прихилив ся до просьби везира, аби йому передати везирство. Відтак казав йому дати дорогоцїнну почесну одїж і привести одного зі своїх найлїпших мулів і назначив йому пенсію й доходи. Тодї Нур ед-Дін поцїлував його в руку і пішов із своїм тестем до дому, а по дорозї оба думали: „Та дитина вродила ся в щасливу годину“.
Коли другого дня Нур ед-Дін знов прийшов до султана, той казав йому заняти місце везира. Нур ед-Дін сїв і взяв ся дуже пильно до своїх обовязків, рішаючи справи і спори підданих зовсїм по везирськи, так що султан, який приглядав ся йому, дивував ся його захованю, бистроумности і влучним зарядженям і ще більше почав його шанувати й любити. А Нур ед-Дін, вернувши по скінченю дивану до дому, оповідав свому тестеви на його радість усе, що стало ся. Від тепер старий везир займав ся виключно вихованєм молодого Газана, а Нур ед-Дін сповняв уряд везира. В кінцї султан не розставав ся з ним ні в день, нї в ночи і так побільшив його доходи, що його добробут усе ріс і він висилав на власний рахунок кораблї з товарами, управляв багато поля, копав криницї і закладав огороди, аж поки його син Газан не дійшов до чотирьох лїт, а старий везир, батько його жінки, попрощав сей сьвіт. Його поховано з великою парадою і Нур ед-Дін сам почав займати ся вихованєм свого сина, доки той не підріс, і найняв йому учителя, який його дома вчив читати і мав його як найлїпше вчити й виховувати. По кількох роках Газан умів не лише читати, але знав також коран на память і присвоїв собі багато пожиточних відомостий, а крім того виростав принадний, красний, чепурний, так що уподобляв ся словам поета:
Се місяць, що має в найбільшій мірі всї краси,
що сонце сходитъ із анемонів його лиця.
Така в нього повна принада,
що краса всїх сотворінь походить, здаєть ся, від нього.
Коли учитель скінчив його вихованє в батьковім замку, з якого він від свого уродженя не виходив, його батько, везир Нур ед-Дін, убрав його одного дня в одну з найдорожших одежий, посадив його на одного з найлїпших мулів і пішов із ним до султана. Коли по дорозї в перве переходив попри мешканцїв королївства, всі люди дивували ся його незвичайній принадї красї, елєґантности його росту і його чепурности. Султан так само дивував ся його красї, коли вони увійшли до нього і він побачив Газана Бедр ед-Діна[4], сина везира Нур ед-Діна. Він зараз полюбив його, обдарував і сказав до його батька: „Везире, від тепер мусиш що дня приводити його з собою“. Нур ед-Дін відповів: „Чую і слухаю“, і пішов зі своїм хлопцем до дому і від тодї що дня ходив із Газаном Бедр ед-Діном до султана, доки хлопцеви не минуло пятнацять лїт.
Швидко потім везир Нур ед-Дін захорував, а чуючи близький конець, казав закликати до себе свого сина і сказав йому: „Знай, мій сину, отсей сьвіт се місце минущого, той сьвіт місце тривкого; хочу дати тобі кілька наук, уважай добре, що тобі скажу, і прихили до того своє серце“. Відтак дав йому приписи про вмілі відносини до людий і добре веденє своїх власних справ. Пригадав собі свого брата, свою вітчину і свій родинний край і почав плакати задля розлуки з приятелями, аж поплили сльози, і казав свому синови подати собі картку паперу, на якій списав усї подїї свого житя від початку до кінця з датою свого одруженя з дочкою везира, свого приходу до Базри і своєї стрічі з везиром Базри, і наказав йому з натиском той папір сховати, бо на нїм записане його походженє, його шляхотство і його рід. Газан Бедр ед-Дін узяв папір, звив його, сховав у кусень навоскованого полотна і зашив у тарбуш межи сукном і підшивкою, а з очий плили йому сльози, що так молодий мусить розстати ся зі своїм батьком. А Нур ед-Дін далї давав напімненя свому синови, доки не вмер. В його домі настала важка жалоба, а султан і всї еміри відвели його до гробу і два місяцї носили по нім жалобу. Та що в тім часї молодий Газан анї разу не виїздив із дому і не з'являв ся анї в диванї, анї перед султаном, той настановив на його місце иньшого дворянина, а на місце його батька иньшого везира і наказав опечатати всї доми Нур ед-Діна, його маєток, його села і всї його посїлости, і везир вибрав ся з дворянами до дому Нур ед-Діна, аби перевести опечатанє і Газана Бедр ед-Діна привести перед султана, щоб той поступив із ним по своїй волї.
Але між вояками був один із мамелюків покійного везира Нур ед-Діна, якого дуже засмутила доля сина його пана. Він пішов до Газана Бедр ед-Діна, який сидїв із похиленою головою і засмученим серцем задля втрати батька, і донїс йому, що стало ся. На питанє Газана, чи ще має час піти до свого дому і взяти собі трохи гроший на дорогу, мамелюк відповів: „Ратуй ся!“ Тодї він закрив свою голову краєм своєї одїжи і вийшов на місто. По дорозї чув, як люди говорили, що султан післав до дому його батька свого везира, аби опечатати його маєток і на нього самого наложити руку і привести його до султана, щоб був убитий; чув, як люди жалїли над його красою і принадою, і під вражінєм того всего завернув із своєї дороги і блукав без цїли, аж дійшов до кладовища, на якім був похоронений його батько. Увійшов туди і ходив помежи гроби, доки не зайшов на гріб свого батька, де відслонив своє лице і сїв. А коли так сидїв, приступив до нього один Жид із Базри й запитав: „Мій пане, чого се я бачу тебе таким зміненим?“ Газан відповів йому: „Менї з'явив ся у сні мій батько і робив менї закиди, що не ходжу на його гріб. Наляканий і боячи ся, що день може скінчити ся, а я його не відвідаю і через те буде мені важко, прийшов я сюди“. Жид сказав: „Мій пане твій батько висилав кораблї з добром і кілька з них вернуло. Я радо купив би в тебе ладунок кождого корабля за тисячу дінарів. І Жид вийняв мошонку з золотом, відрахував тисячу дінарів, дав їх Газанови, синови везира, і сказав: „Напиши мені квіт і потверди його печаткою“. Газан узяв кусень паперу і написав: Підписаний на сїм квітї, Газан Бедр ед-Дін, син везира Нур ед-Діна, продав Жидови Н. Н. за тисячу дінарів усї ладунки кождого корабля свого батька і дістав на перед гроші. Потім узяв для себе відпис того квіта і дав його Жидови, який із ним пішов собі, а він остав, плачучи і згадуючи про своє давне значінє і щастє, аж настала ніч і він заснув. У снї зсунула ся його голова з гробу і він, коли зійшов місяць, лежав горілиць, а його обличє осьвічували промінї місяця.
А на тім кладовищи жили віруючі джінни. І коли одна джіннїя, переходячи туди, побачила лице сплячого молодця, здивувала ся його красї і принадї і закликала: „Слава Богу, той молодець гарний як яка гурія!“ І піднесла ся в повітрє, аби по свому звичаю трохи полїтати, коли нагло побачила іфріта, який також лїтав по повітрі. Вони поздоровили одно другого і вона запитала: „Звідки приходиш?“ Він відповів: „З Єгипту“. Тодї вона його запитала: „Хочеш піти зі мною й побачити гарного молодця, що заснув на кладовищи?“ Він відповів їй: „Добре“. І полетїли на кладовище, де вона його запитала: „Чи ти в своїм житю бачив кого, що був би такий гарний, як той молодець?“ Іфріт поглянув на нього і закликав: „Слава йому, що не має рівного собі! Але розкажу тобі, моя сестро, що я бачив“. Вона відповіла: „Розкажи“. Він сказав: У Єгиптї бачив я людське дитя, яке так само гарне, як той молодець; се дочка везира. Сам король зачув про неї і зажадав її від її батька Шемс ед-Діна для себе за жінку. Але везир відповів йому: „Мій пане, і султане! Прийми моє оправданє і май милосердє над моїм смутком. Як знаєш, мій брат Нур ед-Дін, мій товариш на везирськім урядї, покинув нас і ми не знали, де він подїв ся. Я був виною сего, бо він загнївав ся на мене підчас одної розмови, яку ми вели про наше подружє, і він відійшов у гнїві“. І розповів королеви все, що між ними було зайшло, кінчачи так своє оповіданє: „Се була причина його гнїву і тому я того дня, коли вродила ся моя дочка, присяг, що не відтам її за нїкого за муж тільки за сина мого брата. З того часу минуло коло шіснацять лїт. Недавно дізнав ся я, що мій брат оженив ся з дочкою везира Базри і дістав від неї сина; йому, а нїкому иньшому, дам я свою дочку за жінку, щоб догодити свому братови. Діставши ту звістку, записав я також дату свого одруженя й уродженя моєї дочки. Адже крім неї ще є досить дївчат“. Але султана розлютили слова його везира і він сказав: „Як се, що-б такий чоловік як я жадав від такого чоловіка як ти дочки за жінку, а ти не давав менї із причин, що нїчого не говорять? Але, на мою голову, я віддам її тобі на перекір гіршому за муж, як я“. І султан казав закликати одного зі своїх конюхів, горбатого з заду і з переду, примусив його підписати шлюбну умову з дочкою везира і наказав іще сеї ночи від правити весїлє і війти до шлюбної спальнї. Я що йно полишив його серед мамелюків султана, які несли запалені сьвічки і під дверми купелі сьміяли ся та кпили з нього, а дочка везира, яка зі всїх людий найбільше подібна до того молодця, сидїла серед плачу, розлучена зі своїм батьком, межи женщинами, що вбирали її. Справдї, моя сестро, поганїйшого від того горбатого я ще не бачив, а дївчина ще гарнїйша від того молодця“. На се відповіла йому джіннїя:„Ти брешеш, отсей молодець найгарнїйший із усїх людий свого часу“, на що одначе іфріт завважив: „На Бога, моя сестро, дївчина ще гарнїйша, але тільки він відповідний для неї, бо вони обоє такі подібні до себе, як коли-б були дїтьми одного батька або братів. Ах, яка шкода, що вона мусить брати того горбатого!“ На те сказала джіннїя: „Мій брате, візьмім його і занесїм до дївчини, аби побачити, хто з них гарнїйший“. Іфріт відповів: „Чую і слухаю, се добра рада і нема ліпшої від неї, я сам його понесу“. Взяв його і полетїв із ним у повітрі, а іфріта летїла побіч нього, доки не прибули до міста Каіра; там поклав його на камінну лавку і збудив. Коли Газан збудив ся і побачив, що не є коло гробу свого батька в Базрі, почав оглядати ся на право й на лїво і пізнав, що є в зовсїм чужім містї. Що йно хотїв крикнути, як іфріт дав йому знак і засьвітивши, сказав: „Знай, я принїс тебе сюди, аби з тобою з божої волї щось зробити. Візьми отсе сьвітло, піди з ним до тої купелї і замішай ся там між юрбу; йди все з ними, аж доки не зайдеш до весїльної салї; увійди там сьміло і стань по правім боцї горбатого молодого. Кождий раз, коли переходити-муть свашки і дружки, сягай рукою до кишенї, в якій знайдеш повно золота, і кидай їм повну жменю. Не бій ся, що може сягнеш рукою і не знайдеш у кишені золота, і давай кождому, хто до тебе підійде, повну жменю. Не лякай ся нїчого і здай ся на свого Творця, бо не твоєю властю і силою робить ся все те, тільки божою властю і силою“.
Почувши ті слова іфріта, Газан Бедр ед-Дін закликав: „Що то за пригода і яка може бути цїль тої доброти?“ І пішов із запаленою сьвічкою до купелї, де стрітив горбатого високо на кони, замішав ся там між людий так, як був одїтий у тарбуш, турбан і золотом ткану верхню одїж, і йшов сьміло у сьвяточнім походї. А скільки разів свашки підходили до юрби за грішми, сягав до кишенї, брав повну жменю і кидав свашкам та дружкам до тамбуріна, який наповнив ся дінарами, чим свашки були дуже здивовані, а юрба знов чудувала ся його красї і принадї. Так робив він, доки не зайшли до дому везира і двораки не відтиснули юрбу. Але свашки і дружки заявили: „На Бога, ми не підемо до середини, коли з нами не може йти отсей молодець, що обсипав нас своєю добротою; також тільки в його присутности треба відслонити наречену“. І разом увійшли до салї і на перекір горбатому молодому просили його сїдати. Тепер жінки емірів, везирів і дворян, усї заслонені кахенезом, уставили ся з великими запаленими сьвічками в два ряди по правім і лївім боцї весїльного трону аж до другого кінця лївану коло кімнати, з якої мала вийти молода. А коли побачили Газана Бедр ед-Діна в його красї принадї з лицем, що яснїло, як серп місяця, прихилили ся до нього їх серця, а свашки заговорили до присутних дам: „Знаєте, той гарний молодець дарував нам тільки червінці, отже обслугуйте його як найлїпше і сповняйте його бажаня“. Тодї жінки почали тиснути ся зі своїми сьвічками кругом нього, аби оглядати його красу, яка так їх підбивала, що кожда з них бажала рік або хоч місяць або годину спочити на його груди, і відкривали свої заслони і збентежені кликали: „Щаслива; яка має того молодця, або якої він паном!“ І проклинали горбатого конюха разом із тим, що був причиною його одруженя з гарною молодою, а при кождім проклонї просили рівночасно благословеня для Бедр ед-Діна.Тепер почали свашки грати на тамбурінах і серед дружок з'явила ся молода, наперфумована й обкаджена, з богатими прикрасами на голові й на шиї убрана по взірцям староперського королївського строю, в верхнїй одїжи, на якій були золотом гафтовані дикі зьвірі і птахи, і яка спливала аж до землї по иньших сукнях. На шиї мала шнур із дорогого каміня, що був варт тисячі, де кождий дорогий камінь був пишнїйший від тих, що їх коли-будь мав тубба[5] або цїсар. Вона була як ясний місяць у повні в своїй чотирнацятій ночи, а коли підійшла ближше, як гурі, — хвала тому, що її такою гарною сотворив! А женщини кругом неї яснїли як зьвізди довкола відслоненого місяця в повнї.
Коли так Газан Бедр ед-Дін із Базри сидїв серед гостий, які йому приглядали ся, і непевним кроком надійшла молода, горбатий конюх виступив на перед, аби її взяти. Але вона обернула ся до нього плечима і стала перед своїм стриєчним братом Газаном так, що всї почали сьміяти ся. А коли бачили, як Газан сягав до кишенї і повними жменями кидав золото до тамбурінів свашок, говорили весело: „Ми бажали-б, аби та гарна молода була твоя“, на що Газан відповів їм усьміхом. Підчас того всего горбатий молодий сидїв як малпа; скільки разів запалювали йому сьвічку, вона все гасла, так що він стратив голову і сидїв у темнотї повний ненависти, коли иньші окружали його зі сьвічками, що сьвітили на причуд гарно. Всї, що мали розум, дивували ся сему, а молода піднимала руки до неба і просила: „О Боже, дай менї того на мужа і увільни мене від горбатого конюха.“
Відтак почали дружки представляти Газанови Бедр ед-Дінови молоду в сїмох костюмах і відслонювати її, при чім горбатий конюх знов сидїв сам. Коли скінчили ту церемонїю, позволили гостям розійти ся і всї жінки й дїти, що були на весїлю, відійшли, тільки Газан Бедр ед-Дін і горбатий конюх лишили ся самі. Дружки забрали молоду з собою, аби зняти з неї прикраси й одїж і приготовити її для молодого, а горбатий молодий приступив до Газана Бедр ед-Діна і сказав до нього: „Мій пане, ти товаришив нам сеї ночи й обсипав нас своєю добротою, але чому тепер не забираєш ся до дому і ждеш, аби тебе викинути?“ Газан відповів: „В імя боже!“ встав і вийшов за двері. Але тут заступив йому дорогу іфріт і сказав; „Остань, Газане Бедр ед-Діне, горбатий вийде зараз на сторону, а ти тодї увійди знов і сядь у весїльній кімнатї. А коли прийде наречена, скажи: „Я твій муж; король зробив так тільки про око, боячи ся задля тебе злих очий; той, кого ти бачила, се тільки один із наших конюхів.“ Відтак приступи до неї, відкрий їй лице і не бій ся нїчого злого.“
Бедр ед-Дін і іфріт говорили ще з собою, як горбатий вийшов уже на сторону і сїв на столець. Тодї іфріт вийшов із корита з водою, яке там було, в постатї миши і запищав: пі, пі! Горбатий запитав: „Чого ти сюди прийшла?“ Але миш виросла до величини кітки і росла далї, аж перемінила ся в пса і загавкала: гав гав! Побачивши се, конюх налякав ся і закликав: „Забирай ся, поганий!“ Але пес виріс на осла і заревів йому в лице: а-у, а-у! Конюх у страху закликав: „На поміч, гей люди з дому!“ Але осел виріс на вола, заступив йому дорогу і заревів людським голосом: „Горе тобі, поганий ти найбільше вонючий із усїх конюхів!“ Конюх зі страху дістав діярею і почав дзвонити зубами. А іфріт кричав далї: „Чи земля тобі за вузка, що хочеш конче женити ся з моєю любкою?“ Конюх мовчав. „Відповідай“, ревів іфріт, „або вчиню землю твоїм мешканєм!“ Тодї він відповів: „На Бога, я не винен; мене змусили до того і я не знав, що вона має любка між волами, а тепер прошу Бога й тебе з жалем о прощенє.“ На се відповів іфріт: „Присягаю на Бога, коли опустиш се місце або промовиш хоч одно слово, заки зійде сонце, то забю тебе. А коли зійде сонце, йди своєю дорогою, але не вертай нїколи до сего дому.“ І іфріт ухопив його і перевернув там, де він був, головою в долину, а ногами до гори, і ще закричав: „Остань тут, я до сходу сонця стояти-му при тобі на сторожі.“
Стільки про горбатого. Тимчасом Газан Бедр ед-Дін полишив горбатого й іфріта в суперечцї, а сам зайшов знов у дім і сїв у весїльній кімнатї. Незабаром надійшла також молода в товаристві старої жінки, яка коло дверий весїльної кімнати стала і закликала: „Ходи, Абу Шігабе[6], візьми свою молоду і нехай тебе Бог має в своїй опіцї!“, а потім обернула ся й пішла, а молода, що називала ся Зіт ель-Гусн[7], із зломаним серцем вступила до весїльної кімнати, думаючи: „На Бога, не можу, хоч-би се мала заплатити й житєм.“ А коли побачила Газана Бедр ед-Діна, сказала: „Ах, мій любий, ти остав ся аж доси? Я вже думала, щоб ви оба, ти й горбатий конюх, подїлили ся мною.“ Газан Бедр ед-Дін відповів: „Яким чином конюх мав би до тебе доступ і звідки він мав би зі мною дїлити ся тобою?“ Вона відповіла: „Хтож властиво мій муж, ти чи він?“ Бедр ед-Дін відповів: „Ми позволили собі на той жарт, аби його викпити і висьміяти; дружки, свашки і твої свояки з огляду на твою чудову красу бояли ся для нас злого ока і твій батько найняв його за десять дінарів, аби відвернути від нас зле око, а тепер він пішов собі геть.“ Почувши від Газана Бедр ед-Діна ті слова, Зіт ель-Гусн усьміхнула ся весело і щасливо і сказала: „Ах, на Бога, ти вгасив мій огонь, а тепер візьми мене і притисни до своєї груди!“ І вони полягали обоє по словам поета:
„Відшукай свою любку і нехай говорять заздрісники,
які одначе не помагають любови.
Милосерний не сотворив гарнїйшого виду,
як двоє залюблених в горячих обіймах на ліжку.
Стільки про Газана Бедр ед-Діна і Зіт ель-Гусн. А іфріт за якийсь час сказав до іфріти: „Ходи й забери молодця, щоб його знов віднести до місця побуту, заки настане ранок, бо година вже близька.“ Іфріта встала, вхопила його, як був, у снї і лише в сорочцї, і полетїла з ним, а іфріт летїв біля неї. Але Бог позволив ангелам кинути на іфріта огненну падаючу зьвізду, яка його спалила. Дбаючи про молодця, іфріта, яка остала цїла, поклала його на тім самім місци, на якім падаюча зьвізда спалила іфріта, перед брамою міста, яке там стояло, а був се з волї долї Дамаск, — і полетїла далї.
Коли настав день і отворено брами міста, вийшли люди й побачили гарного молодця тільки в сорочцї і в шапцї без турбана, який наслїдком довгого неспаня запав у глибокий сон, почали говорити: „Щаслива та, що в неї він перебув ніч! Коли-б був бодай убрав свою одїж!“ Иньші знов говорили: „Майте-ж милосердє над молодцем! Може як раз вийшов із піятики на двір і в сильнім похмілю не знайшов місця, якого шукав, а коли прийшов до міської брами і застав її замкненою, поклав ся тут спати.“ Коли так люди губили ся в здогадах про нього, Бедр ед-Дін почав простягати ся і збудив ся, аби побачити себе коло міської брами серед юрби людий. Здивований запитав їх: „На Бога, добрі люди, де я, чого стоїте кругом мене і що зайшло між мною й вами?“ Вони відповіли: „Ми застали тебе тут рано, коли муеццін кликав на молитву, перед міською брамою сплячого на земли і нїчого більше не знаємо про тебе; де ти пробув ніч?“ Газан Бедр ед-Дін відповів: „На Бога, люди, я спав сю ніч у Каірі.“ Тодї один із них сказав: „Чи ти наїв ся гашішу?“ Другі кликали: „Чи ти збожеволів? Як міг ти в ночи бути в Каірі, а рано спати в Дамаску?“ Він відповів їм: „На Бога, добрі люди, я не брешу, я був учера в ночи в Каірі, а передучера в Базрі.“ Тодї один закликав: „Дивна річ!“ а другий: „Молодець збожеволїв!“ і плескали в руки, говорячи один до другого: „Шкода, що такий молодий! Але на Бога, він без сумнїву божевільний.“ Відтак кликали знов до нього: „Набери-ж розуму!“ Але Газан Бедр ед-Дін не вмів їм нїчого відповісти, як тільки: „Я вчера був молодим у єгипетськім краю.“ Тодї вони почали говорити: „Може тобі снило ся і ти бачив те у снї?“ Газан тепер зовсїм збентежив ся, але сказав: „На Бога, нї, се не був сон! А де горбатий конюх, що сидїв у нас, і моя мошонка з золотом, де моя одїж і мої штани?“ І встав тай пішов до міста, а на всїх вулицях і площах окружав його нарід, проводячи його сьвяточним походом. В кінцї він зайшов до склепу одного кухаря, якого всї люди в Дамаску бояли ся задля його зачіпливости; він давнїйше вів розпусне житє, але потім жалував своїх дїл і Бог приняв його до своєї ласки і він отворив кухарський склеп. Коли юрба побачила, що молодець вступив до кухарського склепу, усї зі страху перед кухарем пішли своєю дорогою, а кухар, як побачив красу і принаду Газана Бедр ед-Діна, зараз його полюбив, і запитав: „Звідки приходиш, молодче? Розкажи менї свою історію, ти менї милїйший, як житє.“ Він розповів йому про все своє житє від початку до кінця, на що кухар сказав до нього: „Мій пане Бедр ед-Дін, знаєш, се чудна річ і дивна історія, але мій сину, задержи її при собі, доки Бог не розвіє твоїх клопотів і лиши ся тут у мене; я не маю дитини і візьму тебе замісь сина. На се відповів Бедр ед-Дін: „Нехай буде, як хочеш, мій дядьку!“ Кухар пішов на торговицю і купив для Бедр ед-Діна гарну одіж, убрав його, взяв із собою до каді і записав його за свого сина, так що Газан Бедр ед-Дін уважав ся в містї Дамаску сином кухаря і сидїв у нього в склепі та відбирав гроші.
Стільки про Газана Бедр ед-Діна. Коли Зіт ель-Гусн, дочка його стрия збудила ся досьвіта і не побачила Газана Бедр ед-Діна при собі, подумала, що він вийшов тільки на двір. Коли так ждала на нього, по якійсь хвилї надійшов несподївано її батько, повний смутку задля того, що його стрітило від султана, і що він примусив віддати свою дочку за-муж за одного зі своїх слуг, за горбатого конюха. Говорячи до себе: „Забю дочку, коли вона віддала ся тому простакови“ став перед дверми весїльної кімнати і закликав: „Зіт ель-Гусн!“ Вона відповіла: „Так, мій пане“, і вибігла весело, по обіймах того вродливця ще гарнїйша і яснїйша як перед тим, аби поцїлувати перед своїм батьком землю. Коли він побачив її з ясним лицем, сказав: „Ти проста розпуснице, ти ще вдоволена тим конюхом?“ На ті слова батька Зіт ель-Гусн усьміхнула ся і сказала: „На Бога, я вже досить натерпіла ся від тебе і від людий, які з мене сьміяли ся і клали на один ступінь із тим конюхом, що не стоїть навіть обрізка з мого нігтя. Але вчерашня ніч із моїм мужем була, на Бога, найгарнїйша в моїм житю, тому не кпи собі з мене і не говори мені більше про того горбача.“ При тих словах дочки везир так завернув очима з гнїву, що тільки було видно білка, і крикнув на неї: „Горе тобі, що ти говориш? Адже горбатий конюх перебув із тобою ніч?“ Вона відповіла: „На Бога, не говори менї про нього, нехай Бог побє його і його батька! Не дражни мене ним так, бо-ж конюх був найнятий тільки за десять дінарів і пішов собі геть, діставши свою заплату. А я пішла до весїльної кімнати і коли мене там свашки відслонили, побачила свого мужа, який на весїлю щедро обдаровував усїх бідних червінцями. І на груди свого ніжного мужа з чорними очима і зрослими бровами перебула я ніч.“ Коли її батько вчув те, потемнїло сьвітло перед його очима і він сказав: „Що ти говориш, розпуснице? Де подїла свій розум?“ Вона відповіла: „Ах, мій батьку, ти рвеш моє серце, чому ти не слухаєш мене? Той мій муж, що мене взяв, а він власне вийшов на сторону.“Тодї її батько пішов здивований, аби подивити ся, а коли там побачив горбатого конюха, оберненого до гори ногами, взяв ся за голову і сказав: „Чи-ж се не горбатий?“ Він почав говорити до нього, але не діставав відповіди, бо горбатий думав, що то іфріт. Тодї везир заревів: „Говори або тим мечем відрубаю тобі голову!“
З огляду на те горбатий відповів: „На Бога, о шейху іфрітів, від хвилї, коли ти мене на сім місци так поставив, не рушив я головою, але на Бога, май надімною милосердє!“ На се відповів везир: „Що ти плетеш? Я батько твоєї молодої, а не іфріт.“ Горбатий сказав: „То моє житє не лежить у твоїй руцї і ти не маєш власти взяти менї його, йди своєю дорогою, доки не верне той, що мене так поставив. Але ви мене оженили з любкою буйвола-іфріта; побив би Бог того, що мене з нею оженив, і того, що дав до сего причину!“ І повторив кілька разів той проклін на везира, батька своєї молодої. А коли везир наказав йому: „Забирай ся і виходи з сего місця!“ він відповів: „Чи я збожеволїв, щоб іти з тобою без дозволу іфріта? Він сказав до мене: Коли зійде сонце, забирай ся і йди своєю дорогою! Чи вже зійшло сонце, чи ще нї? Швидше, заки сонце зійде, не можу рушити ся з сего місця.“ Везир запитав його: „Хто завів тебе сюди?“ Він відповів: „Вчера в ночи зайшов я сюди за потребою, як нагло з води виплила хмара пороху і почала ревіти і росла що-раз більша, аж виросла на буйвола і промовила до мене слова, які менї добре запали в тямку. Тому лиши мене і йди собі геть, а Бог нехай побє молоду й того, що мене з нею оженив!“ Тодї везир приступив до нього і витягнув його звідти, після чого він, усе ще сумніваючи ся, чи сонце вже зійшло, чи ще ні, побіг чим скорше до султана і розповів йому свою пригоду з іфрітом.
А везир, який, почувши ту історію. майже стратив розум, вернув до дому до своєї дочки і сказав до неї: „Моя дочко, відкрий мені все.“ Тодї вона йому сказала: „Нїжний молодець, перед яким мене вчера відслонили, перевів у мене ніч, а коли не віриш, то подиви ся: на стільци його турбан, ще так завязаний, як був, а під ліжком його штани. В них є якийсь звиток, але я не знаю, що се. Везир увійшов у весїльну кімнату і побачивши турбан сина свого брата, Газана Бедр ед-Діна, взяв його в руки і розвивши сказав: „Се турбан, який носять везири, тільки моссульської моди.“ А завваживши, що в тарбуші зашитий амулєт, випоров його, а також узяв штани і знайшов у них мошонку з тисячою дінарів. Отворивши мошонку, знайшов у ній крім гроший також контракт купна Жида та імя Газана Бедр ед-Діна, сина везира Базри. Тодї крикнув голосно і зімлїв, а коли прийшов до себе і все стало йому ясно, закликав повний здивованя: „Нема Бога крім Бога, який над усїми річами має власть!“ Відтак сказав: „Моя дочко, чи знаєш, хто тебе взяв?“ Вона відповіла: „Нї.“ „Син твого стрия“, сказав він, „а та тисяча дінарів, се його раннїй дар. Слава Богу! Але я хотїв би знати, як те стало ся.“ Відтак отворив зашитий амулєт і знайшов у нім папір, записаний письмом його брата Нур ед-Діна з Базри, батька Газана Бедр ед-Діна. Побачивши письмо свого брата, виголосив вірші:
„Дивлю ся на їх слїди і висихаю з туги
і проливаю сльози за їх вітчиною;
молю ся до Того, що зранив мене розлукою з ним,
щоб ласкаво дав менї день повороту.“
Везир ждав тепер довший час на сина свого брата, а коли не дістав від нього звістки, сказав:
„На Бога, зроблю щось, чого нїхто передімною не робив.“ І взяв перо й чорнило і списав інвентар свого дому з увагою, що та й та шафа стояла на тім і тім місци, а та й та заслона висїла там і там. Списавши так усї предмети свого дому, звив папір і казав цїле урядженє дому занести до скарбницї. А турбан, тарбуш, плащ і мошонку взяв собі.
Коли минули її місяцї, Зіт ель-Гусн уродила хлопця гарного як місяць і красою, досконалістю, блеском і принадою рівного свому батькови. Вони намастили йому вії антимоном, передали його мамкам і дали йому імя Аджіб[8]; і так його день рівнав ся місяцеви, а його місяць рокови[9], аж доки не скінчив сїм лїт і дїд не дав його учителям, кладучи їм на серце, аби його старанно виховали. Чотири роки ходив він уже до школи, як раз знов побив ся з хлопцями і почав їх лаяти: „Хто з вас рівний менї? Я син везира Каіра.“ Всї хлопцї пожалували ся перед учителем на обиду, нанесену Аджібом, а учитель сказав до них: „Я вас навчу, що маєте казати, коли він завтра прийде до школи так, що він буде жалувати, що прийшов сюди. Посїдайте завтра кругом нього і говоріть один до другого: „На Бога, в ту забаву тільки той буде з нами бавити ся, хто з'уміє сказати нам імя свого батька і своєї матери. А хто не знає імени свого батька або своєї матери, той бастард і не сьміє з нами бавити ся.“ Коли хлопцї прийшли другого дня до школи і Аджіб також з'явив ся, окружили його, говорячи: „Будемо бавити ся, але тільки той буде з нами бавити ся, хто з'уміє сказати імя свого батька і своєї матери.“ Всї згодили ся на те і один почав: „Я називаю ся Маджід, моя мати Аляві, а батько Іц ед-Дін. Так само подавали імена другий і третїй, аж прийшла черга на Аджіба і він сказав: „Я називаю ся Аджіб, моя мати Зіт ель-Гусн, а мій батько „Шемс ед-Дін, везир Каіра.“ Тодї вони сказали: „На Бога, везир не є твоїм батьком.“ Аджіб відповів: „Везир є справдї моїм батьком.“ Але вони сьміяли ся з нього, плескали в долонї і кликали: „Ти не знаєш свого батька, тому йди геть від нас, бо лиш той, що знає імя свого батька, може з нами бавити ся.“ І зараз порозбігали ся від нього і кпили собі з нього, так що йому стиснула ся грудь і він душив ся від плачу. Тодї учитель сказав до нього: „Чи ти справдї думаєш, що твій дїд, везир, батько твоєї матери Зіт ель-Гусн, є твоїм рідним батьком? Анї ти, анї ми не знаємо твого батька; султан вправдї віддав був твою матїр за-муж за горбатого конюха, але в се вмішали ся джінни. А що ти не знаєш свого батька, то вони мусять уважати тебе бастардом. Чи не розумієш, що син замужної жінки знає свого батька? Везир Каіра тільки твій дїд, а твого батька не знаємо анї ми, анї ти, отже візьми се на розум.“ Вчувши се, пішов Аджіб зараз до своєї матери, аби пожалувати ся перед нею, але сльози душили його голос. А коли мати почула, що він так голосно хлипає, защеміло в неї серце і вона запитала: „Мій сину, чого плачеш? Розкажи менї, що тобі трапило ся.“ Він розповів їй, що чув від хлопцїв і учителя і запитав: „Мамо, де мій батько?“ Вона відповіла: „Твій батько везир Каіра.“ Але він сказав: „Нї, він не мій батько, не говори менї неправди. Коли везир твій батько, то не може бути моїм батьком. Хто мій батько? Коли не скажеш менї правди, то пробю ся отсим кинджалом.“
Коли мати почула від нього згадку про батька, заплакала і згадавши свого брата Газана Бедр ед-Діна з Базри, його красу й своє пожитє з ним, виголосила вірші:
„Вони збудили любов у моїм серцї і пішли геть,
у далекій далечинї стоїть їх дім.
Від розлуки з ним уступила з мого духа ясність
і відбіг мене сон і терпеливість.
Вони пішли геть і геть пішла моя радість,
і опущена ними не знаходжу пристановища.
Сльози пливуть із моїх очий задля розлуки з ними,
потоки слїз, далекі й глибокі як море,
і кожде бажанє побачити їх іще раз
побільшує мої зітханя і мою тугу за ними.
І так їх образ став у моїм серцї втїленєм
любовної муки і туги і спомину.
О ви, яких намять мене огортає,
як любов до вас стала моєю спідною одїжю,
о ви приятелї, як довго ще тревати-ме мука?
Як довго ще тїкати-мете передімною й оставати здалека від мене?“
І почали обоє плакати й ридати, на що нагло надійшов везир. Коли побачив сльози, защеміло його серце і він запитав їх про причину плачу. Дочка оповіла йому, яку прикрість зробили хлопцї в школї її синови, і він сам почав плакати, пригадавши собі пригоди зі своїм братом і його сином і не здогадуючи ся в тім укритого призначеня. Везир устав зараз і пішов до дивану до султана, аби представити йому справи і випросити собі від нього дозвіл вибрати ся в дорогу на схід до міста Базри і там допитувати ся за сином свого брата. Крім того просив султана о королївське письмо до иньших країв, щоб міг забрати сина свого брата з собою, де-б його не знайшов. Султан, зворушений його сльозами, дав йому письмо до всїх країв і везир розпрощав ся з ним, просячи у своїй радости благословеня для султана, і пішов зараз до дому готовити ся в дорогу. Постаравши ся про все потрібне, взяв із собою свого внука Аджіба і подорожував день другий і третїй, аж прибув до міста Дамаску, який побачив із усїма його деревами й водами, що про них співає поет:
В тїнях їх вітий яснїють перлові сьвітила,
які зефір нанизав легким подувом.
Із зеркала озера, що лежить як лист,
читають птахи письмо вітру і хмар.
Везир задержав ся на Мейдан ель Гасба[10] і казав розбити шатра, заявляючи слугам, що тут буде два днї відпочивати. Відтак слуги пішли в місто за своїми потребами, один купувати, другий продавати, третїй купати ся, четвертий оглянути мошею Омайядів[11], найгарнїйшу в сьвітї. І Аджіб пішов забавити ся до міста зі слугою, який ішов за ним із та ким цїпком, що ним міг би вбити верхоблюда. Коли нарід Дамаску побачив Аджіба і його гнучкий ріст і скінчену красу, як він ішов повний дивної принади й нїжної кокетерії, лагіднїйший, як легіт північного вітру, солодший як чиста вода для спрагненого і дорожший як здоровлє для хорого, — почав за ним бігти і ставав на дорозї, аби бачити його в переходї, доки невільник із волї призначеня не задержав ся перед склепом його батька Газана Бедр ед-Діна. Коли той побачив свого сина, був одушевлений його незвичайною красою, його душу обняла туга за ним і його серце прихилило ся до нього. А був він тодї як-раз приготовив цукровані зернята ґранатових яблок і закликав у екстазї, пертий своєю горячою любовю, яку вляв у нього Бог: „О мій пане, що заняв глибину мого серця, за яким моя душа згарає в тузї, чи не міг би ти вступити до мене, аби покріпити моє серце і з'їсти моєї страви?“ При тім його очи мимоволї заплили слїзми і він згадав своє минуле і теперішнє положенє. При тих словах, його батька й серце Аджіба обняла туга і він обернув ся до свого слуги, кажучи: „Моє серце обняла туга за тим кухарем; здаєть ся менї, неначе б він мусїв розлучити ся зі своїм сином. Проте ходи, вступимо до нього покріпити його серце і з'їсти його гостинний дар, може Бог через те з'єдинить нас із нашим батьком.“
Але невільник відповів свому панови: „На Бога, мій пане, се не випадає, Як можеш ти, син везира, їсти в склепі кухаря? Я віджену сим цїпком від тебе людий, аби тебе не бачили, бо инакше не можеш іти до склепу. Вчувши ті слова від слуги, Газан Бедр ед-Дін здивував ся і сказав до нього, все ще в сльозах, що спливали йому по лицї: „Бачиш, моє серце любить його.“ Але слуга йому відповів: „Дай собі супокій з такою балаканиною!“ і боронив Аджібови: „Не йди там!“ Але батько Аджіба промовив знов до нього: „Могучий, чому не хочеш вступити до мене і покріпити мого серця? Ти, що єси чорний як каштан, але маєш біле серце, якого прославив поет такими й такими віршами!“ Слуга мусїв засьміяти ся і сказав: „Що хочеш сказати? Але на Бога, говори коротко!“ На се Газан Бедр ед-Дін виголосив зараз отсї вірші:
„Тільки його осьвіта й довірє до нього
здобули йому пошану в палатї королїв.
Який з нього чудовий сторож гарему!
Заля його краси обслугують його ангели в небі.“
Підбитий тими словами, взяв невільник Аджіба за руку і війшов із ним до склепу кухаря. Газан Бедр ед-Дін набрав повну миску зернят із ґранатових яблок, приготовлених із міґдалами й цукром і подав їм обом, кажучи: „Ви зробили менї честь своїм товариством, нехай вам смакує!“ На се сказав Аджіб свому батькови: „Сїдай коло нас і їдж із нами. Може Бог з'єдинить нас знов із тим, кого шукаємо.“ Тодї сказав Газан Бедр ед-Дін. „О мій сину, чи ти у своїй молодости вже також зазнав розлуки від милих?“ Аджіб відповів: „Так, мій дядьку, моє серце щемить задля розлуки з моїми любими. Дорогий, що із ним мене розлучено, се мій батько. Я і мій дїд вибрали ся і звідуємо за ним краї. Ах, як я бажаю знов із ним з'єдинити ся!“ При тих словах захлипав голосно і почав плакати і заплакав також його батько, зворушений його сльозами, згадавши розлуку зі своїми любими, як стратив свого батька та що перебуває далеко від матери, аж слуга почув милосердє над ним. Коли всї наїли ся, Аджіб і його слуга встали й опустили склеп Газана Бедр ед-Діна. А в нього лишило ся вражінє, як коли-б душа покинула його тїло й пішла з ними. Він не міг довше видержати ні хвилї, замкнув свій склеп і пішов за ними, не знаючи, що се його син. Ішов так швидко, що догонив їх, заки ще вийшли з великої брами. Евнух обернув ся й запитав: „Чого хочеш, кухарю?“ Газан Бедр ед-Дін відповів: „Коли ви від мене пішли, неначе-б душа пішла геть із мого тїла і я, маючи справу на передмістю перед брамою, хотїв піти в вашім товаристві, доки не полагоджу справи, а опісля верну“. На се сказав гнївно евнух до Аджіба: „Се було зле принятє, наша доброта виходить нам на зле. Бачиш, як він іде за нами крок за кроком“. Аджіб обернув ся і побачивши кухаря, почервонїв із гнїву, але сказав до слуги: „Нехай іде собі дорогою вірних, але коли-б хотїв іти за нами до наших шатер, то прожену його“. І йшов далї зі спущеною головою, а слуга за ним, а Газан Бедр ед-Дін ішов за ними аж до Мейдан ель-Гасба. Коли вони доходили вже до шатер і побачили, що він і туди йде за ними, Аджіб так розлютив ся зістраху, що евнух може розповісти його дїдови, що він був у склепі кухаря і той відтак ішов за ними, — що обернув ся, став против свого батька око в око і видало ся йому, що його око, се око зрадника і він сам лайдак. У великім гнїві вхопив камінь і поцїлив ним свого батька в чоло, так що той зімлїв і з закрівавленим лицем упав на землю. Тепер Аджіб пішов із евнухом до шатер. А Газан Бедр ед-Дін, прийшовши за якийсь час до себе, обтер собі кров, віддер кусень турбана, перевязав собі голову тай почав себе лаяти: „Я зробив хлопцеви кривду, що замкнув свій склеп і пішов за ним; тому мусїв він уважати мене зрадником“. І вернув до свого склепу тай продавав страви а затуживши за своєю матїрю в Базрі, розплакав ся і виголосив вірші:
„Не домагай ся справедливости від долї, бо зробиш їй кривду,
О мій приятелю, на долї нїколи не побачиш справедливости!
Проте бери, що припаде, і відсунь клопоти,
нинї днї темні, а завтра буде весело“.
Його стрий, везир, перебув три днї в Дамаску, а відтак вибрав ся в напрямі Емези. Звідси подорожував далї, допитуючи ся всюди, де прибув, дороги, аж у кінцї через Марідін, Моссуль і Діяр Бекр прибув до Базри. Знайшовши там собі кватиру, пішов до султана, який приняв його з почестями й відповідно до його становища. На питанє про причину його приходу розповів він йому свою історію і що везир Алї Нур ед-Дін був його братом. Султан висловив йому своє співчутє і сказав: „Він був моїм везиром і мені дуже дорогий, але вже дванацять лїт, як умер. Лишив хлопця, який пропав і ми не маємо про нього нїякої звістки, а його мати, дочка мого давного везира, живе ще в нас“. Коли везир Шемс ед-Дін почув від короля, що мати його братанка ще живе, врадуваний просив короля про дозвіл відвідати її, на що король зараз позволив. Тодї Шемс ед-Дін пішов до неї до палати свого брата. Прибувши там, оглянув усе кругом, поцїлував поріг дому і згадавши свого брата Алї Нур ед-Діна і як той умер у тузї за ним на чужинї, виголосив вірші:
„Переходжу попри мешканя, мешканя Лєйляс,
і цїлую їх мури крок за кроком.
Але не до мешкань горить моє серце любовю,
воно любить тільки тих, що тут жили“.
І через головний вхід увійшов на широку площу, а далї натрапив на браму із кремінним склеплїнєм, прикрашену ріжнобарвною мармуровою мозаікою. Йдучи здовж стїн палати, та оглядаючи їх, знайшов імя свого брата Нур ед-Діна, виписане золотими буквами. Підійшов до напису, поцїлував його і плачучи з болю задля втрати брата, виголосив вірші:
„Я питаю за вами сонце, — скільки разів воно сходить,
звертаю ся до блискавки, скільки разів вона загорить ся.
Туга звиває мене в ночи в своїй руцї
і розвиває, але я не жалую ся перед нею на своє горе.
О мої милі, коли розлука в вами потреває ще довго,
то туга за вами розідре менї серце.
Коли-б ви позволили мому око ще раз вас побачити
ми сьвяткували би найгарнїйшу стрічу.
Не вірте, щоб я потїшав ся иньшими,
ах, моє серце не має місця на любов до иньшого“.
Відтак пішов далї, аж дійшов до мешканя жінки свого брата, матери Газана Бедр ед-Діна з Базри. Від хвилї, коли її син пропав, вона без перестанку плакала день і ніч і нарікала, а по якімсь часї поставила серед своєї кімнати свому синови мармуровий нагробник, при якім в день і в ночи плакала і в ночи відпочивала. Почувши її голос, став він за дверми і чув, як вона при нагробнику нарікала, виголошуючи вірші:
„На Бога, о гробе, чи його краса минула?
Чи справдї те промінясте лице поблїдло?
О гробе, ти анї не огород, анї не небо,
як може в тобі бути риж і місяць?
„Який пишний післанець, що звіщає менї їх прихід,
що принїс менї дорогу звістку!
Коли-б він вдоволив ся зношеним подарком,
то дала-б йому серце, яке роздерла година прощаня“.
Везир післав невільника до Аджіба і казав його закликати. Коли він увійшов, його бабка впала перед ним, обняла його і заплакала, але Шемс ед-Дін сказав їй: „Тепер не час на плач, тільки на те, щоб ти приготовила ся до дороги з нами до єгипетської країни, може Бог з'єдинить іще тебе й нас із твоїм сином“. Вона відповіла йому: „Чую і слухаю“. І зараз устала, зібрала увесь свій маєток, свої скарби й невільницї і сама приготовила ся, а везир Шемс ед-Дін пішов тимчасом до султана Базри попрощати ся. Султан передав йому дари і дорогоцїнности для султана в Каірі і він вирушив зараз із жінкою свого брата, перериваючи подорож знов аж до Дамаску. Там задержав ся на звісній площі, казав розбити шатра і сказав до людий: „Останемо тут цїлий тиждень, щоб накупити дарів і дорогоцїнностий для султана“.
Коли розбили табор, сказав Аджіб до евнуха: „Хлопче, я хочу розривок; ходїм на базар у Дамаску, подивити ся, що там дієть ся, а також заглянути, як живеть ся тому кухареви, що в нього ми найперше їли страву, а потім розбили йому голову, хоч він був добрий для нас; ми зле з ним обійшли ся“. Евнух відповів: „Чую і слухаю“. І Аджіб вийшов з евнухом із шатра, гонений звязком крови до батька. Прийшовши до міста Дамаску, доти ходили вони по вулицях, доки не дійшли в пополудневій порі до склепу кухаря, який припадково знов приготовив зернята ґранатових яблок і тепер стояв у своїм склепі. Коли Аджіб його побачив, защеміло його серце тугою, а завваживши на його чолї знак від каміня, промовив до нього: „Супокій з тобою, гей ти! Знай, моє серце при тобі!“ Коли Газан Бедр ед-Дін побачив його також, прихилила ся до нього його душа і його серце забило ся йому на зустріч. Він похилив свою голову до землї і хотїв рушити язиком, але не міг. Покірно і підданчо підняв він голову до свого хлопця і в кінцї виголосив вірші:
„Горяче тужив я за найдорожшим, але коли його бачу,
стою позбавлений свого язика й очий.
Схиляю свою голову в пошанї і почитаню
і хотїв би закрити свою душу, але се менї, трудно.
Цїлі томи повні оправдань приготовив я собі,
але коли ми знов побачили ся, не знаходжу анї одного слова“.
Відтак сказав до них: „Покріпіть моє серце і їджте мої страви! На Бога, хлопче, я не можу на тебе дивити ся, щоб моє серце не защеміло тугою за тобою; я й тодї не був би пішов за тобою, коли-б не був стратив змислів“. Аджіб відповів йому: „На Бога, ти любиш нас і ми їли в тебе, але опісля ти йшов за нами крок за кроком і хотїв нас відкрити. Тому будемо знов у тебе їсти тільки під умовою, що присягнеш нам, що вийдеш аж після нас і не будеш за нами йти. А коли не вчиниш сего, то не прийдемо більше до тебе, бо ми остаємо тут іще цїлий тиждень, доки мій дїд не накупить дарів для короля“. Бедр ед-Дін відповів: „Присягаю вам“, після чого Аджіб вступив зі слугою до склепу і кухар подав їм миску зернят із ґранатових яблок. Як перший раз, так і тепер сказав Аджіб до нього: „Ходи і їдж із нами, може Бог потїшить нас“. Газан Бедр ед-Дін урадований сїв коло них і їв із ними, але не міг відвернути своїх очий від обличя хлопця, бо його серце і всї його члени були привязані до нього. Аджіб сказав до нього: „Чи ти забув, що я тобі казав, що ти не пожаданий сватач? Але досить того, не диви ся так довго на моє лице!“ На се Газан Бедр ед-Дін відповів віршами:
Ти маєш над серцями таємну силу,
якої закрита суть не буде відкрита.
О ти, що своєю красою засоромляєш ясний місяць
і своїм обличєм затемнюєш ясний ранок,
твій блеск, що вічно яснїє, вабить мої очи
і я все мушу любувати ся твоїм лицем.
Я розпливаю ся з жари, хоч твоє лице для мене еден
і вмираю зі спраги, хоч твоя слина рівна водї Кавсару[12].
Відтак Газан Бедр ед-Дін накладав якийсь час найперше Аджібови, а відтак евнухови куски в рот, зливав їм воду на руки мити ся, відчепив від пояса шовкову хустку й обтер їм руки тай покропив їх рожевою водою із фляшки. Відтак пішов і принїс два збанки повні шербету з рожевої води, наперфумованої мошусом, і подаючи їм, просив: „Доповнїть чаші своєї доброти!“ Коли Аджіб узяв, кухар подав другий збанок евнухови й оба пили доти, аж їх жолудок наповнив ся й оба вони наситили ся над міру. Тодї вибрали ся швидко в дорогу назад до своїх шатер. Прибувши туди, Аджіб пішов до своєї бабки, матери свого батька Газана Бедр ед-Діна і поцїлував її, а вона зітхаючи згадала його батька Газана Бедр ед-Діна і серед сліз промовила віршами:
„Коли-б я не сподївала ся ще раз стрітити ся з вами,
не мала-б охоти до житя.
Присягаю, в моїм серцї живе тільки любов до вас,
а Бог, мій пан, знає мої найтайнїйші думки“.
Ті слова дуже розгнївали бабку і вона, звертаючи ся до слуги, сказала: „Горе тобі, ти чого псуєш мою дитину, ходячи з нею по склепах кухарів?“ Евнух налякав ся і почав брехати: „Ми не були в нїякім склепі кухаря, тільки проходили попри нього“. Але Аджіб сказав: „На Бога, ми були в нїм і їли і смакувало нам багато більше як твоя страва“. Тодї його бабка пішла й розповіла братови свойого мужа, який обурений тим, казав закликати евнуха і запитав його: „Чого ти ходив із хлопцем до склепу кухаря?“ Слуга знов збрехав у страху і сказав: „Ми не були в нїякім склепі“. Але Аджіб сказав: „Ми були в склепі і наїли ся зернят із ґранатових яблок, відтак кухар дав нам пити шербет зі снїгом і цукром“. Гнїв везира на слугу став іще більший, але скільки разів його питав, той усе говорив неправду. Тодї везир сказав: „Коли говориш правду, то сїдай і їдж перед нами“. Слуга підійшов і пробував їсти, але не міг, кинув кусок із руки і сказав: „Мій пане, я ще від учера не голоден“. Везир пізнав із того, що він був у кухаря і їв, тому казав невільницям звалити його і доти бив, доки він не закричав о поміч і в кінцї признав ся і сказав: „Знай, ми були в склепі кухаря, що приготовив зернята з ґранатових яблок і дав нам їсти; на Бога, в моїм житю не їв я чогось подібного, а чогось поганїйшого, як отся страва перед нами, я також іще не їв“. Тодї мати Газана Бедр ед-Діна сказала розлючена: „Мусиш піти до того кухаря і принести нам повну миску його зернят із ґранатових яблок і показати їх свому панови, щоб сам розсудив, чи його зернята із ґранатових яблок ліпші і смачнїйші, чи мої“. Слуга відповів: „Добре“, і вона дала йому зараз миску і пів дінара.
Слуга пішов до склепу і сказав до кухаря: „В домі нашого пана заложили ся ми з приводу твоєї страви, бо ми там також маємо зернята з ґранатових яблок, які приготовляє панї дому. Дай менї їх за пів дінара і вважай при вареню, щоб удало ся, бо ми вже дістали болючі батоги через твою страву“. Газан Бедр ед-Дін усьміхнув ся і сказав: „На Бога, тої страви нїхто не вміє так добре варити, як я і моя мати, але вона тепер у далекім краю“. І набрав повну миску, додав мошусу і рожевої води і дав слузі, який побіг із тим швидко до дому. Коли мати Газана взяла й покушала, пізнала по нїжнім смаку, хто се варив і з голосним криком зімлїла. Везир збентежений казав скропити її лице водою; вона по хвилї прийшла знов до себе і сказала: „Коли мій син живе ще, то він і нїхто иньший приготовив ті зернята з ґранатових яблок, бо лише я й він знаємо так добре приготовляти ту страву, бо він навчив ся від мене“. Вчувши ті слова везир закликав у найбільшій радости: „Як я бажаю побачити сина мого брата! Чи час справдї хоче нас з'єдинити? Але тільки в Бога високого прошу я нашої стрічі“.
І зараз устав, закликав своїх людий і наказав їм: „Двацять вас нехай іде до склепу кухаря, зруйнує його, а йому самому таки в турбанї нехай звяже руки на плечах і приведе його сюди, але аби йому не стало ся нїчого злого“. Люди відповіли: „Добре“. Відтак везир поїхав зараз до дому радощів, до віцекороля Дамаску і предложив йому письмо, яке був узяв від свого султана. Віцекороль поцїлував письмо, приложив його до голови[13] і запитав: „Про кого тут ходить?“ Везир відповів: „Про одного кухаря“. Віцекороль наказав зараз своїм дворакам піти до склепу кухаря, але коли вони туди прийшли, застали склеп зруйнований і всї річи порозбивані, бо люди везира виповнили тимчасом його наказ, коли він пішов до дому радощів, і тепер ждали на його поворот із дому радощів зі звязаним Газаном, який собі думав: „Що вони знайшли в тих зернятах із ґранатових яблок, що таке зі мною роблять?“
Коли везир вернув до шатер від віцекороля Дамаску з дозволом забрати кухаря з собою і запитав про нього, привели йому Газана Бедр ед-Діна в турбанї і звязаного. Побачивши свого стрия, заплакав він і запитав: „Ах, мій пане, чим я провинив ся против вас?“ Везир відповів: „Чи то ти приготовляв зернята з ґранатових яблок?“ Газан відповів: „Так, але що ви в них знайшли, що мають мені відрубати голову?“ Везир сказав: „Се твоя найменьша кара“. Газан почав знов просити: „Ах, мій пане, чи не скажеш мені моєї вини?“ „Зараз, відповів везир і закликав на хлопцїв, даючи їм наказ: „Давайте верхоблюда!“ Вони взяли Газана Бедр ед-Діна з собою, запакували його в скриню, замкнули і від'їхали, задержуючи ся аж під ніч. Тут зняли його, попоїли трохи, вийняли його із скринї і також дали трохи їсти. Потім запакували його знов до скринї і поїхали далї, аж стали відпочивати на новім місци. Там вийняли його знов, а везир запитав його в-друге: „Чи то ти приготовляв зернята з ґранатових яблок?“ Газан відповів: „Так, мій пане“. Тодї везир сказав: „Звяжіть його!“ Хлопцї звязали його, запакували знов до скринї і їхали далї, аж прибули до Каіра і задержали ся на Ер Райданїє[14]. Тут везир казав вийняти Газана зі скринї і закликати столяря, а коли той прийшов, казав йому робити деревляний хрест для Газана. Газан запитав: „Що думаєш зробити?“ Везир відповів: „Хочу тебе прибити на хрест і казати нести через цїле місто“. Газан запитав: „За що?“ Везир відповів: „Бо ти зле приготовив зернята з ґранатових яблок; як міг ти дати до них так мало перцю?“ Газан сказав: „За те, що я дав замало перцю, хочеш мене так покарати? Чи не досить тобі, що мене звязали і лиш раз на день давали їсти?“ Везир відповів: „Ти взяв за мало перцю і тому будеш покараний смертю“.Збентежений тим усїм і зажурений своєю долею Газан задумав ся, а везир запитав його: „Про що думаєш?“ Газан відповів: „Про такий слабий розум, як у тебе, бо коли-б ти дїйсно мав розум, то певне не карав би мене так за те, що я додав за мало перцю“. Але везир відповів йому: „Се наш обовязок покарати тебе, щоб ти знов того не робив“. На се Газан відповів йому: „Найменьша частина з того, що ти менї вже зробив, була би для мене достаточною карою.“ Але везир обставав при своїм: „Нїчого з того, мусиш бути прибитий на хрест“. Все те говорило ся, коли столяр обробляв дерево і Газан придивляв ся тому.
Коли настала ніч, його стрий запакував його знов до скринї і сказав: „Завтра будеш прибитий на хрест“. Опісля ждав доти, доки не завважив, що Газан заснув, а тодї забрав скриню і поїхав до міста. Прибувши до дому, сказав до своєї дочки Зіт ель-Гусн: „Слава Богу, що злучив тебе знов із сином твого стрия! Візьми й уряди дім знов так само, як се було в ночи твого відслоненя“. Вона видала наказ невільницям і ті запалили сьвітло, а везир вийняв папір, на якім було списане урядженє дому і прочитавши його, казав кождий предмет покласти на своє місце, так що хто його бачив, не міг сумнївати ся, що се та сама ніч відслоненя. Так само турбан Бедр ед-Діна казав покласти на те саме місце, де він сам був його поклав, а також штани і мошонку, яка була під подушкою, і казав своїй дочцї так само вбрати ся, як у ночи відслоненя і піти до весїльної кімнати. „А коли прийде твій брат“, сказав до неї „то скажи йому“: „Ти так довго був на дворі?“ Проси його остати ся при тобі й говори з ним аж до рана“.
Відтак везир вийняв Бедр ед-Діна із скринї, зняв мотузи з ніг і розібрав його в снї аж до нічної сорочки, так що той нїчого не почув.
Збудивши ся і побачивши себе в осьвітленій салї, Газан Бедр ед-Дін сказав до себе: „Чи се пустий сон, чи я не сплю?“ Встав, підійшов кілька кроків, натрапив на иньші двері, заглянув до них і пізнав, що знаходить ся в тім самім домі, в якім йому відслонили молоду. Побачив також весїльну кімнату і ліжко, свій турбан і свої річи. Запаморочений тим усім, клав одну ногу на перед, а одну в зад і говорив: „Нї, чи се сон, чи я не сплю?“ Тер собі чоло і кликав дуже здивований: „На Бога, се-ж дім, у якім менї відслонено молоду! Але-ж бо я що-йно був у скрини?“ Коли він так говорив із собою, Зіт ель-Гусн підняла нагло конець сїтки від мух і закликала. „Ах, мій пане, приходиш знов? Ти так довго сидїв на дворі“. Вчувши її голос і побачивши її лице, засьміяв ся і сказав: „Але се замотаний сон!“ І увійшов, зітхаючи, надумуючи ся і зовсїм запаморочений тою темною історією. Побачивши свій турбан штани і мошонку з тисячею дінарів, закликав: „Бог всевідучий! Але се пуста сонна історія!“ і у своїм здивованю не міг зовсїм у тім визнати ся.
Зіт ель-Гусн промовила знов: „Чого ти такий здивований і збентежений? З початком ночи не був ти такий!“ Газан засьміяв ся і сказав: „Скільки лїт був я далеко від тебе!“ Вона відповіла: „Бог з тобою! Нехай тебе хоронить імя боже! Ти вийшов тільки на двір і отсе знов вертаєш. Що стало ся з твоїм розумом?“ Газан Бедр ед-Дін усьміхнув ся на її слова і сказав: „Твоя правда, але коли я вийшов на двір, напав мене сон і менї снило ся, що я був дванацять лїт кухарем у Дамаску. Відтак десь якийсь хлопець, дитина знатних родичів, прийшов до мене зі слугою і через нього стрітило мене нещастє“. І потер собі знов чоло і намацавши на нім знак, закликав. „На Бога, моя панї, менї здаєть ся, що се правда, бо він кинув на мене каменем і розбив менї чоло до крови. Се-ж стало ся певно не в сні“. Опісля сказав знов: „Може менї те все снило ся, коли я спав у твоїх обіймах. Мені снило ся, що я прибув до Дамаску без тарбуша, турбана і штанів і жив там як кухар“. Знов постояв хвилю безрадний і сказав: „На Бога, снило ся менї, що десь я приготовляв зернята з ґранатових яблок і дав за мало перцю. На Бога, я мусїв на дворі заснути і все те пережити в снї“. На се сказала Зіт ель-Гусн: „На Бога, що ще тобі снило ся?“ Він розповів їй усе, що уважав сном і закликав: „На Бога, коли-б я був не збудив ся, були-б мене прибили на хрест“. „Але за що?“ запитала Зіт ель-Гусн. „Бо в ґранатових яблоках було за мало перцю. Я бачив, як вони зруйнували мій склеп, порозбивали всю мою посуду й мене самого замкнули до скринї. Відтак закликали столяря, аби зробив для мене деревляний хрест, на якім хотїли мене повісити. Та слава Богу, що все те пережив я в снї, а не на яві!“ Зіт ель-Гусн засьміяла ся і пригорнула його до своїх грудий, але він знов задумав ся і сказав: „На Бога, нї, се було на яві. Я справдї не знаю, що се і де тут правда“. Відтак заснув зовсїм запаморочений і цїлу ніч аж до рана кликав то „менї снило ся“, то „се було на яві“.
Другого дня рано прийшов до нього його стрий везир Шемс ед-Дін і поздоровив його. Побачивши його, Газан Бедр ед-Дін закликав: „На Бога, чи не ти через зернята з ґранатових яблок, у яких було за мало перцю, казав мене звязати і замкнути мій склеп?“ На се везир відповів йому: „Знай, мій сину, тепер правда вийшла на денне сьвітло й тайне виявило ся. Ти син мого брата і все те зробив я тільки тому, аби впевнити ся, що ти той самий, що перебув ту ніч із моєю дочкою. Я не був того певний, доки не побачив, що ти пізнав дім, свій турбан, свої штани, свої гроші і оба письма, одно з твоєї руки, а друге з руки твого батька, мого брата. А твоя мати також тут, я привіз її з собою з Базри“. І з плачем кинув ся в його обійми. Газан Бедр ед-Дін аж тепер не міг прийти до себе зі здивованя, а опісля обняв його також і заплакав із надміру радости. Коли так відсьвяткували свою стрічу, везир сказав: „Мій сину, вина всему тільки те, що раз зайшло межи мною й моїм братом“, і розповів йому все. Відтак казав закликати Аджіба. Коли той увійшов, його батько сказав: „Се той хлопець, що кинув менї каменем у чоло“. А везир сказав: „Се твій син“. Тодї він кинув ся йому на груди і виголосив вірші:
„Довго плакав я задля нашої розлуки
і сльози спливали мені з вій.
Я зложив обіт, що коли-б нас Оборонець знов звів коли разом,
нїколи не перейде через мої уста слово розлуки.
Тепер радість обхопила мене так нагло,
що в надмірі щастя мушу плакати“.
Коли виголосив ті вірші, вступила також його мати, кинула ся йому на груди і промовила:
„Доля завзяла ся все мене смутити;
але ти зломила свою присягу, то покутуй тепер!
Моє щасте завершило ся і коло мене стоїть мій любий,
тому йди на зустріч післанцям радости і спіши ся!“
І почали обоє собі оповідати, як їм поводило ся від часу їх розлуки і що вони витерпіли, і дякували Богу, що знов звів їх разом. Відтак везир пішов до султана й оповів йому цїлу історію. Султан дуже дивував ся і казав її записати як правдиву подїю в актах для будучих часів. А везир із сином свого брата, своєю дочкою, її сином і жінкою свого брата жили в найбільшім щастю, аж доки не забрала їх та, що нищить усї радости і роздїлює всї звязки.
Отсе, о князю вірних, історія везира Шемс ед-Діна і його брата Нур ед-Діна“. Тодї халїф Гарун ер-Рашід закликав: „На Бога, се дивна історія“. І дарував молодому чоловікови одну із своїх власних наложниць, назначив йому постійний дохід і приняв його межи своїх товаришів стола.
„Але та історія“, сказала Шегерзада, не дивнїйша від історії кравця і горбатого“. Король запитав її: „Яка се історія?“
Шегерзада почала оповідати тодї про кравця і горбатого.
- ↑ Сьвітло віри.
- ↑ Сонце віри.
- ↑ Гарний.
- ↑ Повний місяць віри.
- ↑ Тубба, се титул старих королїв у Єменї.
- ↑ Абу Шігаб значить батько падаючої зьвізди; сю назву часто дають іфрітам, яких, як і тут протягом оповіданя, ангели часом на божий наказ убивають падаючими зьвіздами.
- ↑ Панї краси.
- ↑ Дивний.
- ↑ т. є. він ріс за один день стільки, що друга дитина за місяць і т. д.
- ↑ Площа, посипана шутром.
- ↑ Омайя, оснуватель династиї Омайядів, належав, як і родина Гашем, із якої походив Могаммед, до племени корейш у Мецї. Син Омайї, Абу Софян, був найзавзятїйшим ворогом Могаммеда і побив його 625 р. на горі Огод, але 630 р., коли Могаммед здобув Меку, мусїв піддати ся і приняти іслям. По замордованю Алї, братанича й зятя Могаммеда, 661 р., Омайяди видерли халїфат для себе, доки против них не збунтували ся Абассіди (750 р.) і винищили цїлий рід. Лиш два спасли ся, з яких один, Абд ер-Рагман, заложив 755 р. халїфат у Кордові.
- ↑ Кавсар, головна ріка в раю.
- ↑ На знак пошани.
- ↑ Площа на північ від Каіра, де задержували ся каравани, що прибували з Сирії.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|