Тисяча й одна ніч (1905)/Історія другого жебрака
| ◀ Історія першого жебрака | Тисяча й одна ніч Історія другого жебрака |
Історія третього жебрака ▶ |
|
„І я, моя панї, не вродив ся однооким, навпаки, зі мною скоїла ся дивна історія, що коли-б її записати шпильками в кутках очий, була-б наука для всїх, що хотять навчити ся. Я король і королївський син, я читав коран у сїмох виданях, студіював книги всїх фахів під проводом найбільше вчених учителїв, займав ся наукою про зьвізди, читав поетів і також усїх иньших наук так пильно учив ся, що перевисшив усїх сучасних. Мій почерк подивляли всї знавцї письма, моє імя розширило ся по иньших клїматах і краях, а моя слава між усїми королями. Також король із Індії почув про мене і прислав до мого батька посольство з дарами, відповідними для королїв, аби мене запросити до себе. Мій батько виправив мене з шістьма кораблями і ми їхали цїлий місяць водою, доки не прибули на сушу. Там осідлали ми конї, які були взяли з собою на корабель, наладували сїм верхоблюдів дарунками і пустили ся в дальшу дорогу. По короткій їздї побачили ми хмару пилу, що швидко розширяла ся і закрила цїлу околицю. Коли вона по якімсь часї роздїлила ся, побачили ми шістьдесятьох їздцїв, грізних як льви. Придивляючи ся близше, пізнали ми в них арабських придорожних розбійників, які вислїдили нашу малу громаду з десятьма паками подарунків для короля Індїі і напали на нас із голими списами.
Ми почали махати на них руками і кликати: „Ми посли в дорозї до славного короля Індії, не робіть нам нїякої кривди!“ Але вони відповіли: „Ми анї не з його краю, анї не стоїмо під його властю“, і повбивали кількох людий, а я з иньшими, одержавши поважну рану, втїк, після чого Араби, не дбаючи про нас, забрали ся до нашого маєтку і наших подарунків. Що-йно ще могучий, потягнув я у пониженю дальше, не знаючи навіть, куди, доки не зайшов на вершок гори, де сховав ся в якійсь печері аж до другого дня. Відтак пішов далї, аж зайшов до якогось богатого міста, яке якраз пишало ся у весняній красї цьвітів, бо зима із своєю студїню була вже минула. Я був радий, що прибув сюди, бо дорога була мене втомила і я геть пожовк від смутку. В такім зміненім станї і непорадний, куди обернути ся, пустив ся я до одного кравця, що сидїв у своїм склепі, і поздоровив його. Він відповів менї на привіт, приняв мене радо і почав розпитувати про причину моєї подорожи по чужинї. Я розповів йому все від початку до кінця, після чого він засумував задля мене і сказав: „Молодче, не давай нїкому пізнати ся! Я бою ся за твоє житє, бо король отсего міста є найбільшим ворогом твого батька і ще має на нїм кріваво пімстити ся“. Відтак дав менї їсти й пити, їв сам зі мною і забавляв мене аж до ночи, опісля приготовив для мене комірку коло свого склепу принїс менї, що потрібне до ліжка. Коли я перебув так у нього три днї, запитав мене: „Чи знаєш яке ремесло, яким міг би заробляти?“ Я відповів йому: „Я правник, учений, умію писати й рахувати“. Але він відповів: „Твоє знанє в нашім краю без користи, бо в нашім містї нїхто не дбає про науку або штуку писаня, тільки про гроші“. Я відповів: „На Бога, я не знаю нїчого більше крім того, що сказав тобі“. Тодї він сказав: „Підпережи ся, візьми сокиру і шнур і шукай у степу палива; таким способом будеш удержувати ся, доки Бог не прояснить твоїх клопотів. Але не дай нїкому пізнати ся, бо можеш стратити житє“. Я купив собі сокиру і шнур і прилучив ся до кількох рубачів, яких він менї припоручив. Я виходив із ними у степ, рубав дерево і приносив його на голові до міста. Тут продавав його за пів динара, з чого часть видавав на страву, а решту відкладав і так перебув цілий рік. Коли я по роцї знов вийшов раз у степ, як звичайно, аби рубати дерево, попав на буйний лїс. Я зайшов у середину і почав копати кругом одного дерева, аби обкопати корінє з землї, аж тут моя сокира натрапила нагло на мідяний перстень. А коли я його обчистив із землї побачив, що він був прикріплений до деревляних дверий. Я підіймив двері і побачив під ними сходи, пішов по них в діл, аж побачив перед собою браму; перейшов також через неї, аж побачив міцний замок і в нїм гарну як дорога перла дївчину, якої вид прогнав із мого серця всю журу, весь смуток і всї невдачі, так що я впав на землю перед її творцем за ту красу і принаду, в якій він сотворив її.
Побачивши мене, дївчина запитала: „Ти чоловік, чи джінні?“ Я відповів: „Чоловік“. На се вона сказала: „Хто привів тебе в те місце, в якім я вже сиджу двацять пять лїт і нїколи не бачила чоловіка“. Вчувши її солодкі слова, відповів я: „О моя панї, Бог завів мене до твого дому, аби взяти від мене мою журу і мій смуток“, і я розповів їй усї свої пригоди від початку до кінця. Засмучена моїм положенєм вона заплакала і сказала: „Я хочу розповісти тобі й свою історію. Знай, я дочка короля крайньої Індії, пана гебанових островів. Він віддав мене за-муж за мого стриєчного брата, але весїльної ночи пірвав мене іфріт іменем Джарджаріс, син Раджмуса, син Іблїса, втїк зі мною і занїс мене на отсе місце. Все, що менї треба із прикрас, одїжи, річий і меблїв, страви й напитків, поприносив він сюди і приходить що десять днїв, аби перебути зі мною; коли я чи в день чи в ночи чого потребую то маю діткнути ся рукою тих двох лінїй, написаних над альковою; і ще заки піднесу руку, він уже при минї. Нинї минуло чотири днї, як він останнїй раз був у мене, отже ще шість днїв, заки знов прийде. Коли маєш охоту, остань ся на пять днїв у мене, а відтак підеш, заки він прийде“. Я відповів урадований: „Добре“. Вона встала, взяла мене за руку і через лук над брамою повела до гарної та елєґантної купелї. Побачивши купіль, я скинув одїж і війшов туди, а вона сїла на матерацї, а опісля й менї казала сїсти коло себе. Відтак принесла цукрову воду з мошусом і подала страву, і ми обоє їли й розмовляли, доки вона не сказала: „Лягай спати і відпочинь, ти змучений“. Я послухав її і швидко заснув, забувши в почуваню подяки всї свої клопоти. Будячи ся, побачив я, що вона масує[1] менї ноги, за що я почав просити для неї благословеня. Відтак сидїли ми знов і розмовляли, доки вона не сказала: „На Бога, менї було під землею так тужно тих двацять пять лїт, підчас яких я не мала нїкого, з ким могла би забавити ся. Але слава Богу, що післав менї тебе. Відтак заспівала:
Ах, коли-б ми знали про ваш прихід, кров нашого серця
були-б розпростерли або чорність нашого ока;
були б розпростерли для вас як диван наші лиця,
щоб ваша дорога вела через наші вії.
Почувши мої слова, вона заспівала:
„Ти, що бажаєш розлуки, потерпи
і не дай себе обдурити обіймами.
Видержи, бо знак часу, се віроломність
і конець усякої любови розлука“.
Тодї вона закричала до мене: „Ах, тепер іде іфріт, чи не остерігала я тебе перед ним? Тепер бодай утїкай і вийди там на сьвіт, звідки прийшов!“
Наляканий почав я тїкати, але в страху забув сандали й сокиру і коли вже переступив два ступнї до гори, обернув ся за ними, але побачив, що земля розступила ся і з неї вилїз поганий іфріт, який почав кричати: „Що то за галас, яким ти мене так налякала? Що тобі стало ся?“ Вона відповіла: „Нїчого менї не стало ся, тілько стало мені чогось важко на серці і я хотїла напити ся трохи вина, аби розвеселити своє серце, а коли встала, аби взяти собі вина, впала на алькову“. Але іфріт відповів їй: „Брешеш, розпуснице!“ І почав розглядати ся по замку на право й на лїво, а побачивши сандали й сокиру, крикнув: „Що се, як не річи чоловіка! Хто до тебе приходив?“ Вона відповіла: „Одно і друге бачу аж тепер, мабуть ті річи висїли на тобі“. Іфріт відповів: „Се зовсїм пуста балаканина, на яку я собі не позволю, ти розпуснице!“ І розібрав її до нага і привязав за руки й за ноги до чотирьох палїв, аби битєм примусити її признати ся. Я не міг слухати її плачу і дрожачи та вагаючи ся пішов горі сходами. Вийшовши на гору, поклав я двері на своє місце, накрив їх землею і дуже жалував того, що зробив, думаючи про дївчину та її красу і як її той проклятий, з яким перебула двацять пять лїт, бив через мене. Відтак подумав я також про свого батька й його королївство та як я став рубачем і виголосив вірш:
„Коли доля насилає тобі клопоти,
памятай, нинї бачиш щастє, а завтра недолю“.
Відтак вернув я до свого товариша, кравця, якого застав, що ждав на мене, сидячи немов на сковородї. „Цїлу ніч“, сказав він, „було моє серце при тобі; я бояв ся, що тобі стало ся яке нещастє від дикого зьвіра або щось подібне; дякувати Богу за твій ратунок!“ Я подякував йому за його співчутє і пішов до своєї кімнати аби там зібрати думки про свою пригоду, лаючи себе, що гримав до алькови. Але нагло прийшов до мене мій приятель, кравець, і сказав: „В склепі стоїть якийсь чужий чоловік, що хоче говорити з тобою: він має твою сокиру і шнур. Він принїс їх до рубачів і сказав: „Вийшовши рано, коли муеццін кликав на молитву, пошпотав ся я о ті річи. Я не знаю, чиї вони, отже поведїть мене до їх властителя“. Рубачі привели його до тебе і тепер він у моїм склепі. Вийди до нього, подякуй йому і візьми свою сокиру і шнур“. Почувши його слова, змінив ся я на лицї і пожовк; тимчасом уже розступила ся земля моєї кімнати і з неї вийшов той чужий чоловік; то не був нїхто иньший, тільки іфріт. Він знущав ся над дївчиною як найгірше, а коли вона все таки нїчого не видала, він узяв сокиру і шнур і сказав до неї: „Як я Джарджаріс із роду Іблїса, так приведу сюди властителя тої сокири і шнура“. І так, як було сказано, підійшов він рубачів і допитав ся до мене. Не питаючи нїчого, вхопив мене, полетїв зі мною в гору, відтак у діл, крізь землю, коли я тимчасом нїчого не чув, і в кінцї став зі мною в замку, де я був і де тепер побачив нагу дївчину, що лежала в крови, від чого мої очи заплили сльозами. Іфріт ухопив її і крикнув: „Ось, розпуснице, твій коханець“. Вона поглянула на мене й відповіла: „Я не знаю його тепер перший раз його бачу“. Іфріт сказав до неї: „Я так набив тебе, а ти ще не хочеш признати ся?“ Але вона повторила: „Я не бачила його нїколи в своїм житю; Бог не позваляє говорити на нього неправду“. На се відповів іфріт: „Коли його не знаєш, то візьми той меч і відітни йому голову“. Вона взяла меч і приступила до мене, а менї плили сльози по лици і я дав їй знак очима. Вона так само дала менї знаком зрозуміти: „Ти все те навів на нас“. Тодї я на ново дав їй пізнати своїми очима, що тепер година прощеня і нїмою мовою сказав те, про що говорять вірші:
„За мій язик говорить мій вид, щоб ви знали,
і показує вам ясно, що криєть ся у моїй груди.
Коли ми стрітили ся зі сльозами в очах,
я мовчав, але мої очи голосили тобі мою любов.
Своїми очима говорить вона до нас виразною мовою,
я даю їй знак пальцем і вона мене добре розуміє.
Наші повіки залагоджують усї наші зносини,
ми нїмі, але любов говорить“.
Коли дївчина зрозуміла ту мою мову при помочи знаків, кинула меч із рук, о панї, а іфріт подав його менї, кажучи: „Відрубай їй голову, то пущу тебе й не буду мучити“. Я відповів: „Добре“, взяв меч і йдучи жваво до неї, піднїс руку, але вона промовила до мене очима: „Я тобі не вкоротила твого права“. Мої очи заплили сльозами і я сказав: „О сильний іфріте і могучий герою, коли жінка, що має мало розуму й релїґії, вважає недозволеним відтяти менї голову, як же се може бути менї дозволене, коли я її нїколи перед тим у своїм житю не бачив! Нїколи сего не зроблю, хоч-би мав випити нещасну чашу смерти“. „Ви любите ся“, закричав іфріт і взяв меч тай відрубав дївчинї одну руку; потім відрубав їй другу, відтак праву і лїву ногу, за кождим ударом один із чотирьох її членів, а я мусїв на се дивити ся і так само був певний власної смерти. Ще раз поздоровила мене очима, а іфріт, побачивши се, закричав: „Ти кокетувала очима“, і відтяв їй голову. Тодї звернув ся до мене і сказав: „Чоловіче, наша віра позваляє нам забити розпусну жінку. Ту дївчину пірвав я собі підчас її весїльної ночи, коли мала дванацять лїт; вона не знала нїкого крім мене, що приходив до неї що десять днїв на одну ніч в одїжи чужинця. Коли я переконав ся, що вона мене зрадила, мусїла згинути. Що до тебе, то я не певний, чи ти мене з нею зраджував, але зі здоровою шкірою не можу тебе нїяк звідси пустити, проте проси, яку хочеш мати кару“. Врадуваний дуже його словами, о панї, запитав я, горяче бажаючи про щеня: „Про що маю тебе просити?“ Він відповів: „Проси, в яку постать маю тебе зачарувати, в пса, осла чи малпу?“ Я відповів йому, горяче бажаючи прощеня: „На Бога, коли ти менї простиш, то й тобі Бог простить із огляду на те, що ти простив мослємови, який не зробив тобі ніякої кривди“. І я кинув ся йому до ніг, запевняючи про свою невинність, але він сказав: Не балакай довго зі мною! Смерти не бій ся, але дарувати тобі не можу і ти будеш без ласки і милосердя зачарований“.
І розколов землю і полетїв зі мною так високо в небо, що земля виглядала підімною як миска з водою; відтак поклав мене на гору, взяв трохи землї, пошептав щось над нею і посипав мене нею, говорячи: „Опусти отсю свою постать і прийми постать малпи“, і в тій самій хвилі я став столїтньою малпою. Побачивши себе в тій відражаючій постати, заплакав я над своєю долею, але знїс жорстокість часу, знаючи, що час нїкому не вірний. Я зійшов із вершка гори і вандрував цїлий місяць, доки не прийшов на беріг моря. Постоявши там хвилю, побачив я серед моря корабель, який при добрім вітрі плив як раз до берега. Я сховав ся за скалою, доки він не причалив, а відтак скочив на корабель. Тодї один із людий закричав: „Геть із корабля з тим післанцем нещастя!“ Другий: „Забиймо його“, а третїй: „Я зарубаю його мечем“. Але я вхопив за конець меча і заплакав, аж сльози почали плисти по лици. Побачивши се, капітан змилосердив ся надімною і сказав до них: „Гей, купцї, ся малпа шукала в мене пристановища, я їй даю його і беру її під свою опіку; нехай нїхто не заходить їй у дорогу і не робить їй нїчого злого!“ Капітан обходив ся все зі мною приязно, а я все розумів, що він говорив і сповняв кожде його бажанє тай обслугував його на корабли. Після пятнацятидневної їзди під добрим вітром задержали ся ми коло великого міста, якого мешканцїв міг би хиба Бог почислити. Та ледви ми стримали корабель у пристани. коли прибули до нас на корабель мамелюки від короля того міста і привитавши купцїв із щасливим приїздом, сказали: „Наш король, який бажає вам щасливої їзди посилає вам сей звій паперу й наказує, аби кождий із вас написав на нїм одну стрічку“. Вчувши те, вирвав я їм звій із рук, як стояв у своїй малпячій постати. Боячи ся, що я можу звій пірвати і кинути в море, кинули ся вони з криком за мною, аби мене вбити, але я старав ся дати їм пізнати, що хочу писати. Тодї сказав до них капітан: „Нехай пише; коли тільки буде шкрабати, то наженемо його, а коли напише як слїд, то я візьму його за сина, бо я ще доси не бачив мудрійшої малпи“.
Я взяв перо, помочив у чорнило і написав отсї вірші:
„Доля списала чесноти благородних,
твоїх чеснот іще нїхто доси не змірив.
Нехай тебе Бог ще довго заховає для людськости,
бо ти найлїпший батько чеснот“.
Иньшим письмом написав я отсї вірші:
„Він держить перо, яке наповнює благословенєм усї клїмати,
його підпис приносить зиск усїм істотам.
З кінцїв його пальцїв бють три жерела,
які пливуть із благословенєм у всї стрефи“.
„Нема писаря, який не був би смертний,
але час заховує, що написала його рука.
Тому пиши своїм письмом тілько те,
вид чого втїшить тебе підчас воскресеня“.
В кінцї ще четвертим письмом отсї вірші:
„Коли отвираєш каламар могучости і щастя,
то нехай твоє чорнило буде повне доброти і благородности.
Пиши тільки добре, коли тільки можеж,
таким письмом збирає собі писар найлїпшу пошану.
Коли я їм опісля віддав звій паперу, вони вернули з ним до короля, якому зі всїх письм на тім звою нїяке не подобало ся так як моє, і він наказав свому окруженю: „Підїть до писаря отсих віршів, уберіть його в отсю одїж, посадїть на мула і приведїть у почеснім походї до мене“. Вчувши ті слова короля, почали вони сьміяти ся, так що король промовив до них розгнїваний: „Як се, я даю вам наказ, а ви сьмієте ся з мене?“ На се вони йому відповіли: „О королю, ми не сьміяли ся з твоїх слів, але той, що написав ті вірші, малпа, а не людська істота; та малпа є в капітана на корабли“. Король здивував ся дуже тими словами і трясучи ся від радости, сказав: „Ту малпу мушу купити, і післав людий з мулом і з одїжю на корабель, наказуючи їм: „Мусите конче убрати його в ту одїж і на мулї привезти до мене“. Прибувши на корабель і взявши мене від капітана, убрали мене в одїж, чим усї люди так здивували ся, що пороззявляли роти і мали з мене забаву. Коли відтак приведено мене перед короля і я його побачив, поцїлував перед ним тричи землю, після чого він казав менї сїсти. Я присів на колїна, так що присутні, а найбільше король, дуже дивували ся моїй приличности.
Опісля король наказав, аби всї присутні крім одного евнуха й одного мамелюка геть забрали ся і замовив обід. Коли принесли стіл із усїм, чого тільки серце бажає і чим око радуєть ся, король дав менї знаком наказ: „Їдж!“ Я встав, поцїлував сїм разів перед ним землю, сїв і їв із ним, а коли знов стіл забрали, я пішов умити собі руки, відтак узяв чорнило, перо і папір і написав отсї вірші:Миски з бараниною, се антідот на недугу,
а солодкі чаші, се найвисша цїль моїх надїй.
Ах, моє серце, коли накривають стіл
і канафа[2] купаєть ся в маслї й у медї!“
Крім того написав я ще отсї вірші:
„За тобою одною моя туга, о канафо,
як міг би я без тебе знести житє!
Тому будь моєю стравою в день і в ночи
і нехай дощ пє все твоя нива!“
Написавши се, встав я і сїв собі на бік, а король читав, дивуючи ся і закликав: „Чи справдї малпа може так елєґантно висловлювати ся і мати таке гарне письмо? На Бога, се чудо над чудами!“ Відтак принесли королеви шахи і він запитав мене: „Вмієш грати?“ Я притакнув головою, приступив, упорядкував фіґури і дав йому за двома тягами мата. Король, збентежений до решти, закликав: „Коли-б отся малпа була чоловіком, то без сумнїву перевисшила би всїх сучасних“. Відтак сказав евнухови: „Йди до своєї панї і скажи: Король каже тобі через мене прийти до нього і придивити ся тій дивній малпі“. Коли евнух увійшов із своєю панею, та побачивши мене, заслонила своє лице і сказала: „О мій тату, чому тобі подобало ся показувати мене чужим мущинам?“ Король відповів: „Моя дочко, тут тільки малий мамелюк, евнух, що тебе виховав, і я сам, твій батько, чого-ж заслонюєш своє лице?“ А вона відповіла: „Бачиш, та малпа, се син короля; його батько називає ся Аймар, пан внутрішних гебанових островів; його зачарував іфріт Джарджаріс із роду Іблїса, вбивши перед тим свою жінку, дочку короля Акнама. Сей, що його вважаєш малпою, се вчений і мудрий чоловік“. Король, здивований словами своєї дочки, поглянув на мене і запитав: „Чи се правда, що вона про тебе говорить?“ Я притакнув головою і заплакав. Тодї запитав він свою дочку: „Звідки знаєш, що він зачарований?“ Вона відповіла: „Мій тату, коли я ще була мала, була в мене стара, мудра чарівниця, яка навчила мене на память чарів, так що я знаю сто сїмдесять чарів, із яких найменьший вистане, аби камінє твого міста поносити за гору Каф, а саме місто поремінити в глибоке море, в якім мешканці міста пливали-б рибами“. На се сказав її батько: „На правдивість божого імени заклинаю тебе, увільни нам того молодця, щоб я міг зробити його своїм везиром! Але як ти набула те знанє, що я про се нїчого не знав? Та увільни його, щоб я зробив його везиром, бо він гарний і розумний молодець. Вона відповіла: „Дуже радо“.
І взяла ніж, на якім були написані гебрейські імена, й описала ним серед салї колесо; відтак нарисувала в колесї імена і талізмани і почала говорити над ними форми заклятя і незрозумілі слова. За хвилю стало кругом нас у замку так темно, що нам здавало ся, що цїлий сьвіт затьмив ся, і нагло на наш жах злетїв до нас іфріт у своїй відражаючій постати, з руками як вили, з ногами, як щогли корабля і з очима, як дві огненні лямпи. Дочка короля закликала до нього: „Не будь поздоровлений і не витай нам!“ На се іфріт відповів їй: „Зраднице, ти чого зломила присягу? Чи ми не присягли собі не входити одно другому в дорогу?“ Вона відповіла: „Проклятий, коли я тобі присягала?“ А іфріт їй у відповідь: „Візьми, що тобі належить ся!“ і перемінив ся у льва, який з отвертою пащею кинув ся на дївчину. Але вона вимкнула собі швидко один волос і пошептала щось над ним; тодї волос перемінив ся в меч, яким вона зарубала льва. Тодї голова льва перемінила ся в скорпіона, після чого дївчина перемінила ся в велику гадюку й кинула ся на проклятого. Після горячої боротьби перемінив ся скорпіон в орла, а гадюка стала коршуном, який пустив ся за орлом. За хвилю перемінив ся орел у чорного кота, а дївчина в вовка. Обоє уганяли якийсь час по замку і завзято били ся, опісля кіт, чуючи ся побідженим, перемінив ся в велике червоне ґранатове яблоко, яке впало у заглубленє фонтани. Вовк кинув ся за ним, а яблоко полетїло високо в гору і впало на поміст замку, так що розбило ся і його зернята розсипали ся по цїлій землї. Тодї вовк перемінив ся в когута і почав дзьобати зернята. Одначе завдяки призначеню одно зерно сховало ся на краю фонтани. Коли когут видзьобав зернята, почав кричати і бити крилами і давав нам дзюбком знак, одначе ми не розуміли, чого він хоче. Тодї піднїс він такий голосний крик, що ми думали, що замок завалить ся над нами і став бігати по помостї замку, доки не знайшов того зерняти, що було сховало ся на краю фонтани. Але коли підскочив до нього, аби його дзюбнути, зерня впало в заглубленє з водою, перемінило ся в рибу і пірнуло. Когут перемінив ся тепер також у велику рибу. що пустила ся за тамтою і на якийсь час зникли обі. Нагло почули ми голосний крик, від якого задрожали, і іфріт показав ся зараз у постати огненного полумя, яке вдарило на дївчину, що також швидко перемінила ся в полумя, випускаючи огонь із уст і дим та огонь із ніздрів та очий. Боячи ся, щоб не спалено нас на смерть, хотїли ми пірнути в воду, але іфріт, кричучи з огню, вже прискочив до нас на лїван[3], дуючи в наше лице о́гнем. Одначе дївчина дігнала його і почала також сипати на нього огнем, так що на нас падали іскри від них обоїх. Її іскри не шкодили нам, але одна з його іскор упала на моє око і випалила його, друга попала королеви в лице і спалила долїшню часть, бороду з заростом і зуби, третя впала евнухови на груди і спалила його на місци. Певні смерти і без надїї вратувати житє нагло почули ми чийсь голос: „Великий Бог, великий Бог, він дав побіду і поміч і опустив невірного, що не вірив у Могаммеда, пана людськости!“ Ті слова говорила дочка короля, що спалила іфріта, якого ми побачили на землї як купу попелу. Тодї дївчина приступила до нас і сказала: „Принесїть мені миску з водою“. Коли їй принесено, промовила щось над нею, чого ми не розуміли, і покропила мене водою, говорячи: Силою правди й імени найвисшого Бога будь визволений і прибери свою давнїйшу постать!“ І я став чоловіком, як був перед тим, тільки одно моє око лишило ся знищеним.
Дївчина нагло закричала: „О мій тату, огонь, огонь! Я не можу довше жити, я належу до смерти. Коли б він був чоловіком, я його зараз із початку була-б забила. І я не втомила ся швидше, доки не спустила з уваги ґранатового яблока та дзьобаючи зернята, не забула одного в якім було житє джінні. Коли-б я була його дзьобнула, він зараз був би згинув, але завдяки долї і призначеню я його не бачила і тому мусїла з ним видержати ще горячу боротьбу під землею, в повітрі і в водї. Скільки разів він пробував проти мене нових чарів, я уживала проти нього ще більших чарів, аж доки він не вхопив ся огню. Рідко коли той, проти кого уживають сих чарів, виходить із житєм, одначе доля помогла менї проти нього, що я його перемогла і спалила, примусивши ще перед тим навернути ся до ісляму. Але тепер я вмираю і нехай вам Бог мене заступить!“ І почала кликати о поміч против огню, аж нагло на її груди, а потім на лици показала ся чорна іскра; коли діткнула ся лиця, вона заплакала і сказала: „Присягаю, що нема Бога крім Бога, і присягаю, що Могаммед є післанець божий“. Коли ми відтак на неї поглянули, лежала вона як купа попелу коло купи попелу з іфріта. Ми засумували задля її смерти, а я бажав бути на її місци та щоб я нїколи не був бачив лиця тої дївчини, яка зробила мені велику прислугу і тепер стала попелом, одначе божої постанови не змінити.
Видячи свою дочку купою попелу, король вирвав собі решту своєї бороди, бив себе в лице і рвав на собі одїж; те саме робив і я і ми оба оплакували її. Колиж увійшли дворяни і вельможі держави та побачили короля, як лежав зімлїлий коло двох куп попелу, обступили його збентежені, доки він не прийшов до себе і не розповів їм що стало ся з його дочкою і з іфрітом. Їх біль був великий, і жінки і невільницї оплакували її сїм днїв. Опісля казав король виставити над попелом своєї дочки високий мавзолєй і сьвітити там сьвічки та лямпи, а попіл іфріта розвіяти в повітрі і передати божому проклятю. Зараз потім король смертельно занедужав і аж за місяць позбув ся своєї недуги. Тодї закликав мене до себе і сказав: „Молодче! Ми жили як найприємнїйше і певні перед змінами часу, доки ти не прибув сюди і до нас не приблизило ся нещастє. Бодай ми були нїколи не бачили тебе і твого відражаючого обличя, через що стали такі нещасливі! Найперше стратив я свою дочку, що була варта сто мущин, потім згоріло менї пів обличя і до того стратив я зуби, а в кінцї мій слуга стратив житє. Але не твоя рука, тільки божа постанова зіслала те на всїх нас; слава Богу, що моя дочка увільнила тебе, хоч стратила при тім житє. Але тепер, мій сину, йди геть із мого краю бо досить того, що нас через тебе стрітило, хоч усе те було тобі й нам призначене; йди в супокою“.
І так я пішов, моя панї, геть від короля, не вірячи в свій ратунок і не знаючи, куди обернути ся. Всї мої пригоди прийшли менї знов на думку: як я найперше втїк щасливо з дороги і мусїв цїлий місяць вандрувати, доки не зайшов до міста як чужинець і стрітив ся з кравцем; як потім знайшов дївчину під землею і визволив ся від іфріта, який, замість убити, зачарував мене, коротко кажучи, що менї трапило ся від початку до кінця; я подякував Богу, потїшаючи ся тим, що око, се ще не житє. Пішовши до купелї й обстригши собі там бороду, вандрував я сумний через багато країв і міст, доки не зайшов до Баґдаду, місця супокою, аби доступити до князя вірних та оповісти йому свою історію. Прибувши тут нічю, побачив я сього свого першого брата, як стояв безрадний. Я сказав йому: „Супокій із тобою! і розмовляв із ним, аж нагло надійшов до нас наш третїй брат і сказав: „Супокій із вами, я чужий.“ Ми відповіли йому: „Ми також тут чужі і прибули сюди тільки сеї благословленої ночи“. І ми всї три пішли разом далї, не знаючи один історії другого, аж доля завела нас під отсї двері і ми зайшли до вас.
Отсе причина, чому я обстриг собі бороду і стратив око“.
Тодї панї дому сказала до нього: „Твоя історія дивна, тому попрощай ся йди своєю дорогою!“ Але він відповів: „Не піду швидше, аж почую історію свого товариша“ Тодї вийшов третїй жебрак і почав оповідати:
——————
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|