Тисяча й одна ніч (1905)/Історія другої дївчини
| ◀ Історія першої дївчини | Тисяча й одна ніч Історія другої дївчини |
Конець історії міхоноші і трьох дївчат ▶ |
|
О князю вірних! Мій батько лишив менї по своїй смерти великий маєток. За короткий час віддала ся я за найщасливійшого мужа між сучасними йому, який умер по роцї спільного житя. По нім дістала я як свою законну часть вісїмнацять тисяч дінарів. З тих гроший зробила я собі десять убрань, кожде по тисячі дінарів. Одного дня, коли я собі сидїла дома, прийшла до мене стара жінка із зморщеним чолом, випалими віями, заплилими очима, поломаними зубами, довгим носом і згорбленими плечима, така, як каже поет:
Нещаслива стара, яка бачить іблїса,
яка навчає його мовчки обману;
тисячу скорих мулів може вона
вести на одній нитцї.
Поздоровивши мене, сказала вона: „Я маю дома дочку-сироту, якій справляю сеї ночи весїлє. Божа хвала і благословенє над тобою, коли прийдеш на її весїлє; у неї зломане серце, що не має нїкого, тільки Бога високого. І почала плакати й цїлувати менї ноги, так що я з милосердя й доброго серця згодила ся на те. Потім просила вона мене ще вбрати ся, бо вона прийде під вечір забрати мене, поцїлувала менї руки і пішла. Ледви я вбрала ся по сьвяточному, як стара вже знов прийшла і сказала: „Моя панї, дами міста вже прийшли і з радістю приняли звістку про те, що ти також прийдеш; вони ждуть на тебе“. Я встала, зібрала ся й вийшла в товаристві невільниць. Ми прийшли на вулицю з чистим і запашним повітрєм, у якій побачили сьвяточну браму з мармуровою копулою, а за нею замок сягав аж до хмар. Коли ми підійшли до брами, стара застукала, нам отворено і ми ввійшли в корідор, осьвітлений ясно висячими лямпами і сьвічками і богато прикрашений дорогим камінєм та металями. Звідси ввійшли ми до салї непорівнаної пишноти, яка так само була застелена шовковими коврами і ясно осьвітлена висячими лямпами та сьвічками. На кінцї салї, против нас, стояла мармурова софа, висаджена перлами й дорогим камінєм, завішена шовковою москітовою сїткою, з якої встала дївчина, гарна як місяць і сказала до мене: „Витай, витай від серця, моя сестро, що приходиш менї до товариства і розвеселюєш мій ум. Опісля додала ще вірші:
„Ах, коли-б дім знав, хто його відвідав, то тїшив би ся,
голосив би весело новини і цїлував би слїди твоїх ніг;
нїмою мовою кликав би до тебе:
Витайте, витайте, добрі, великодушні гостї!“
„Більша його краса, хвала Богови
Могучому, що його уформував і сотворив!
Всю принаду забрав він тільки собі,
так що всї люди блудять у його чарах.
На його обличю краса виписала:
Сьвідчу, що нема гарнїйшого від нього.“
На перший погляд прихилило ся до нього моє серце він прийшов і сїв і нараз з'явив ся вже й каді зі сьвідками. Поздоровивши нас і сївши, уложили вони мою шлюбну умову з тим молодцем і пішли. Тодї молодець звернув ся до мене і сказав: „Нехай буде благословена наша ніч! Але, моя панї, хочу тебе звязати одною умовою.“ Я запитала: „Мій пане, яка вона?“ Він устав, поклав передімною коран і сказав: „Присягни менї, що анї не даш першенства другому мущині передімною, анї не будеш його приязно стрічати.“ Я присягла йому, а він обняв мене у найбільшій радости і любов до нього зайняла цїле моє серце. Відтак заставлено нам стіл і ми їли й пили до сита, доки не надійшла ніч.
Добрий місяць жили ми вже в незакаламученій радости, коли я раз попросила дозволу піти на базар купити собі трохи матерії. Одержавши від нього дозвіл, я вбрала ся і взяла з собою на базар стару; там сїла я в склепі одного молодого купця, якого стара знала і про якого оповідала менї, що він іще малим хлопцем стратив батька і дістав по нім великий маєток. Стара сказала до нього: „Покажи тій дївчині свої найдорожші матерії.“ Він відповів: „Чую і слухаю,“ коли тимчасом стара все його хвалила, так що я сказала: „Ми не потребуємо тут слухати твоїх похвал для сього молодця, тільки нехай він заспокоїть наші жаданя і ми підемо до дому.“ Коли він показав, чого я жадала, і я хотїла дати йому за те гроші, він не приняв, кажучи: „Се мій дарунок вам за ваші нинїшні відвідини.“ Тодї я сказала до старої: „Коли він не хоче взяти гроший, то віддай йому матерію.“ Він почав запевняти: „На Бога, я не візьму нїчого від тебе; все даю тобі в дарунку за один поцїлуй; він для мене більше варта, як усе в моїм склепі.“ Стара запитала його: „Що тобі за користь із одного поцїлуя?“ А звертаючи ся до мене, сказала: „Моя дочко, ти чула, що казав той молодець; се-ж не може тобі нїчого шкодити, коли ти даш йому один поцїлуй і візьмеш за те, що хочеш.“ Але я їй відповіла: „Чи не знаєш, що я присягла?“ Та стара сказала: „Нехай він тебе поцїлує, а ти заховуй ся тихо, то й не сповниш нїякої вини і крім того задержиш гроші.“ І так представляла менї справу як найгарнїйше доти, аж я дала себе піддурити й позволила. Я закрила очи і сховала ся перед людьми за край заслони, а він приложив свої уста до мого лиця й поцїлував мене, але за раз потім укусив мене так глибоко, що аж тїло повисло мені з лиця і я зімлїла.
Прийшовши знов до себе, побачила я, що склеп замкнений, а я сама лежала на колїнах старої, яка голосно плакала й казала: „Бог не допустив до ще гіршого; ходи, підемо до дому, поклади ся там хора, а я дам тобі лікарство, яке загоїть те укушенє і ти швидко виздоровієш.“ За хвилю я встала і в найбільшій журі й боязни пішла до дому. Коли мій чоловік почув, що я хора, прийшов до мене і запитав: „Моя панї, що тобі стало ся підчас виходу?“ Я відповіла: „Я здорова.“ Він оглянув мене і запитав: „Що значить та рана на твоїм лици, і то в мягкім тїлї?“ Я відповіла: „Коли ти нинї рано позволив менї піти купити собі матерії, трутив мене верхоблюд, наладований деревом, роздер менї заслону і зранив менї, як бачиш, лице. Вулицї в тім містї дуже вузкі.“ Вчувши се, сказав він: „Завтра йду до ґубернатора і пожалую ся йому, аби вивішав на шибениці всїх торговцїв деревом у містї.“ Я на се відповіла: „На Бога, не бери на себе вини. Я їхала на ослі, що сполошив ся зі мною, і я впала тай роздерла собі лице на полїнї, що лежало на вулицї.“ Тодї він сказав: „Завтра піду до Бармекіда Джаафара й розповім йому ту історію, щоб усїх погоничів ослів у містї казав постинати.“ Я сказала: „Хочеш задля мене вигубити цїлу людськість, коли се менї стало ся з волї і призначеня божого?“ Але він заклинав: „Так, се станеть ся безвідклично“ вхопив мене, скочив, крикнув голосно, двері отворили ся і ввійшло сїм невільників, які витягнули мене з ліжка і кинули посеред кімнати. Відтак сказав він одному невільникови держати мене за плечі і сїсти мені на голові, другому сїсти менї на колїна і тримати мене за ноги, а третїй приступив із мечем і сказав: „Мій пане, маю її розрубати на двоє, аби кождий із них узяв кусень і кинув до Тиґрису на жир рибам? Така нагорода для того, що ломить присягу й вірність.“ Відтак виголосив вірші:
„Коли-б я у своїй любови мав суперника,
то моє серце погордило-б любовю і радше вмерло би з жури.
До своєї душі сказав би я: Душе, моя смерть благородна,
Нїчого доброго не буде з любови з суперником.“
„Ви вчинили мою любов самітною і не ворухнете ся,
ви відібрали моїм зраненим віям спокій і спите.
Між моїм серцем і моїми очима ваше мешканє,
моє серце не забуває вас, а моя сльоза не закриває мого болю.
Ви заключили зі мною звязок, що останете менї вірним,
та коли посїли моє серце, допустили ся зради.
Ви не милосердите ся над моєю любовю і над моїм смутком,
чи ви так певні від ударів долї?
На Бога, коли я вмру, прошу вас,
Напишіть на моїм нагробнім камени: тут лежить невільник любови.
Може якийсь у жалобі, що дізнав болю любови,
переходячи попри мій гріб, почує милосердє.“
І я знов розплакала ся, але він іще більше розлютив ся, почувши мою пісню а побачивши мої сльози, відповів менї віршами:
„Я не покинув підло любки свого серця,
тілько виключно її вина довела до розлуки.
Вона хотїла свою любов дїлити також із другим,
але віра мого серця не хилить ся до почитаня богатьох богів.“
Коли він виголосив ті вірші, сказала я до себе серед слїз, аби його настроїти ласкаво супротив себе: „Упокорю ся перед ним, аби його зробити лагідним, може подарує менї кару смерти, хоч візьме весь мій маєток. І так почала я нарікати на своє горе віршами:
„Ти обтяжив мене важкою мукою туги,
коли я за слаба носити свою сорочку;
що мушу покинути житє, се мене не дивує,
але дивно менї, як можна ще мене пізнати без тебе.“
Одначе він не дав зворушити ся анї моїми віршами, анї сльозами, тільки почав мене зневажати віршами:
„Ви зайшли собі з иньшим милим
і спричинили розлуку; не так поступали ми.
Ми покинемо вас, бо ви не зважаєте на наші бажаня,
і обійдемо ся без вас, як ви без нас.
Відтак полюбимо иньшу, як ви вибрали иньшого,
і розрив нашого звязку скинемо на вас, не на себе.“
Сказавши ті слова, крикнув на невільника: „Розрубай її на двоє, вона тепер уже до нїчого.“ Коли невільник приступив до мене і я в певнім дожиданю смерти поручала свою душу Богови високому, надбігла нагло стара і почала його заклинати, впавши йому до ніг і цїлуючи їх: „Мій сину, як я виховала тебе, даруй тій дївчинї, що не допустила ся нїякої вини, яка заслугувала би на таку кару. Ти молодий чоловік і я бою ся, щоб її проклони не впали на твою голову.“ Вона плакала й так довго на нього напирала, що він сказав: „Добре, я дарую їй, але мушу її так вибити, аби їй на цїле житє лишили ся знаки.“ На його наказ невільники здерли з мене одїж, а він ухопив квіттову палицю і так довго й сильно бив мене по боках і по плечах, аж я стратила змисли і надїю на житє. Відтак сказав невільникам забрати мене, коли настане ніч, і разом зі старою перенести до мого дому, в якім я давнїйше мешкала. Коли невільники сповнили наказ свого пана і кинули мене в моїм домі, я лїчила ся чотири місяцї, заки виздоровіла, але мої боки остали таки такі, як ти бачив, неначе-б їх розбито батогами. Виздоровівши, підійшла я знов до дому, в якім усе те менї трапило ся, але застала його збуреним, а всю вулицю від початку до кінця зрівнано з землею. А на місци, де стояв той дім, були тепер ями для відпадків, не знаю, з якої причини.
Тодї пішла я до сеї моєї природної сестри по батькови і застала в неї ті дві суки. Поздоровивши її, розповіла я їй свою історію і всї свої пригоди, а вона відповіла: „Де є такий, кого-б час не скривдив? Хвала Богу, що ти вийшла звідти з житєм.“ Відтак оповіла менї також свою історію і все, що пережила зі своїми сестрами, і ми обі ніколи не заікнули ся словом „вийти за-муж.“ Потім прилучила ся до нас отся дївчина, що виходить що дня до міста й купує нам усе потрібне. Так жили ми аж до останньої ночи, коли наша сестра вийшла, як звичайно, аби накупити нам, що потрібне, і відтак трапили ся звісні події з міхоношею, жебраками й вами, що прибули в купецьких строях, і нас нинї рано приведено перед тебе. Се наша історія.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|