Тисяча й одна ніч (1905)/Історія королїв Шагріяра і Шагземана
| ◀ Передмова | Тисяча й одна ніч Історія королїв Шагріяра і Шагземана |
Як повело ся ослови й волови з мужиком ▶ |
|
Оповідають, — бо-ж Бог всевідучий і всемудрий, всемогучий і вседобрий, — що колись у предавнім часї і в давно минулих днях на островах Індій і Китаю жив король із роду Сасанїдів[1], який мав сильне військо, численні прибічні ґвардії, велику службу і поважну дружину. Він мав також двох синів, із яких один був у старших лїтах, а другий іще молодий; оба були хоробрими лицарями, але старший був іще більше лицарський, як молодший. Він був також володарем краю і панував по справедливости над своїми підданими, так що нарід його краю і королївства любив його. Його імя було король Шагріяр[2], а його молодший брат називав ся король Шагземан і був королем Самарканди в Персії.
Двацять лїт кождий з них панував у своїм краю по справедливости над своїми підданими і жив без перестанку в повній веселости і вдоволеню, аж старший брат затужив за молодшим і тому поручив свому везирови удати ся до нього і привести його з собою.
Везир відповів: „Чую і слухаю“, і вибрав ся в дорогу, аж став щасливо у брата свого короля. Приведений перед Шагземана, передав йому привіти, донїс йому, що його брат за ним тужить і запросив його відвідати брата.
Шагземан згодив ся зараз і почав ладити ся в дорогу. А виславши за місто шатра, верхоблюди і мули, службу і прибічну сторожу, і назначивши везира управителем краю, вибрав ся сам у дорогу до краю свого брата.
Одначе коло півночи впало йому на думку, що щось важне лишив у замку; він вернув ся і застав там свою жінку в ліжку в обіймах чорного невільника. Коли побачив се, почорнїв йому сьвіт і він сказав до себе: „Коли таке дїєть ся, заки я ще опустив місто, то що виробляти-ме та розпусниця, коли я якийсь час буду у брата? І витягнув меч і задав обоїм у ліжку смертні удари. Відтак зараз вернув ся дав наказ до походу і подорожував, аж доки не зблизив ся до резиденції свого брата. Шагріяр, урадуваний його приходом, вийшов йому на зустріч і повитав його в найбільшій радости; відтак казав на його честь пристроїти сьвяточно місто, сїв собі коло нього і розмовляв із ним, веселий і врадуваний.
Але король Шагземан згадав про випадок із своєю жінкою і такий обгорнув його смуток, що він пожовк і його тїло нидїло. Се завважав вправдї Шагріяр, але думав собі, що причиною сего розлука з краєм і королївством, тому лишив його в спокою і не випитував далї.
Одначе незабаром сказав до нього: „Мій брате, я бачу, як твоє тїло нидїє і як ти що-раз більше жовкнеш“. А той відповів тільки: „Ах, мій брате, я терплю на внутрішню рану“, і не згадав нїчого про свою жінку. На се сказав Шагріяр „Коли-б ти зі мною пішов на лови, може-б розвеселило ся твоє серце?“ Але Шагземан не захотїв і так його брат сам пішов на лови.
В замку короля Шагземана були вікна, що виходили на город його брата. І він побачив нагло, як відчинила ся замкова брама і з неї вийшло двацять невільниць і двацять невільників, а в серединї у скінченій красї і принадї йшла жінка його брата. Вони підійшли до фонтани, задержали ся там, пороздївали ся і посїдали коло себе. Нараз жінка його брата закликала: „Мазуд!“ На се прийшов чорний невільник і обняв її; те саме вчинили иньші невільники з невільницями і не розійшли ся, аж почав кінчити ся день.
Побачивши се, брат короля сказав до себе. „На Бога, моє нещастє лекше, як те ось тут“. Весь його гнїв і смуток зник і він знов їв і пив, думаючи: „Се багато гірше, як те, що менї трапило ся“.
Коли-ж король Шагріяр повернув із своєї прогульки і вони привитали ся, побачив, що його брат Шагземан знов дістав природну барву лиця і його лице знов почервонїло і що тепер знов їсть із апетитом, хоч давнїйше брав тільки мало страви й напитку. Здивував ся і промовив до нього: „Мій брате, давнїйше бачив я, що твоє лице жовте, а тепер воно має знов природну барву, розкажи менї, як се стало ся“.
Шагземан відповів йому: „Як се стало ся, розкажу тобі, але зречи ся дізнати ся також від мене, як я знов дістав природну барву“. А той сказав: „То розкажи найперше, як твоя барва змінила ся і ти почав нидїти, нехай чую“.
Тепер той почав оповідати: „Знай, мій брате, коли ти прислав до мене свого везира, аби мене забрав до тебе і я зладив ся в дорогу і вже вибрав ся з міста в чисте поле, впало менї на думку, що я забув у замку дорогий камінь, який тобі тепер подарував. Вернувши для того, застав я в ліжку коло моєї жінки чорного невільника. Я забив обоїх і прибув до тебе, але все мусїв думати про той випадок. Ось чому змінила ся моя барва й моє тїло нидїло; але як я знов прийшов до себе, про се не питай“.
Почувши те оповіданє свого брата, Шагріяр почав напирати на нього, кажучи: „На Бога, заклинаю тебе, розкажи менї, як се стало ся, що ти знов дістав природну красу“. А той оповів йому все, що бачив. На се сказав Шагріяр: „Мушу се бачити власними очима“. Наслїдком того Шагземан дав йому таку раду: „Удай, що знов хочеш іти на лови і сховай ся в мене, а тодї бачити-меш усе власними очима і зможеш про те пересьвідчити ся“.
Король казав зараз оголосити, що вибираєть ся знов на прогульку; вирушили віддїли, вивезено шатра перед місто і король удав ся до табору. Прибувши там, видав своїм пажам наказ нїкого не впускати, перебрав ся і пішов потайки до замку свого брата, де сїв коло вікна, що виходило на город. За хвилю надійшли в город справдї невільницї зі своєю панею і невільники і бавили ся аж до вечера так, як се оповідав йому його брат.
Видячи се, король Шагріяр стратив розум. І сказав до свого брата: „Ходи, йдїм своєю дорогою і не дбаймо про наші держави, доки не знайдемо когось, кому трапило ся те саме, що й нам. А коли нї, то смерть для нас лїпша, нїж житє“.
Шагземан зараз згодив ся і вони вибрали ся зараз у дорогу, з укритої брами замку йдучи день і ніч, аж зайшли під дерево серед левади, на березї солоного моря, коло якої плило жерело. Там напили ся з жерела й посїдали, аби відпочати.
За якийсь час море почало нагло ревіти; з нього підняв ся чорний стовп виріс аж до неба і йшов просто на леваду. Побачивши се, вони налякали ся і вилїзли на вершок дерева, що було дуже високе, тай звідти придивляли ся, що то буде. І глянь, був се джінні[3] величезного росту, з широкою головою і сильними грудьми, який нїс на голові скриню. Вийшов на беріг, підійшов просто до дерева, на якім сидїли ті оба, і сїв під ним. Отворив скриню і вийняв із неї пуделко, а коли й його отворив, вийшла дївчина, гарна й проміняста як ясне сонце, як співає поет:
Зійшла в темнотї і настав день і осьвічена була пітьма її сьвітлом.
З її блеску посходили сонця, коли місяцї пішли і поскидали заслони.
З молитвою хилять ся перед нею всї істоти, коли нагло з'явить ся і розірве заслону.
А коли почне посилати блискавицї, небо розпливаєть ся у плакучих струях дощу[4].
Джінні поглянув на неї і сказав: „О ти панї благородних жінок, яку я собі вхопив шлюбної ночи, хочу трохи поспати“. І поклав голову на її лоно й заснув. Коли-ж дївчина підняла голову і поглянула на вершок дерева, побачила там обох королїв. Тодї поклала голову джінні зі свого лона на землю, підійшла під дерево і дала їм знаками зрозуміти, аби злїзли з дерева і не бояли ся іфріта. Та вони відповіли: „На Бога, не змушуй нас до сего“. Тодї вона загрозила їм: „На Бога, коли не злїзете з дерева, то збуджу іфріта, щоб вас найстрашнїйшим способом повбивав. Вони злякали ся і позлїзали. Вона приступила до них і сказала: „Віддайте ся менї, або збуджу іфріта“. Король Шагріяр відізвав ся до брата Шагземана: „Мій брате, вчини, що вона каже“, на що Шагземан відповів: „Не швидше, аж ти вчиниш се переді мною“ і почали один на другого моргати, аби зробив початок. Тодї вона сказала: „Чого моргаєте один на другого? Коли не віддаєте ся менї, то буджу іфріта“. Вони послухали її зі страху перед джінні, після чого вона вийняла з кишені мошонку і з неї шнур, на якім висїло пятьсот сїмдесять перстенїв із печатками. І запитала: „Знаєте, що значать ті перстенї?“ Вони відповіли: „Не знаємо“. А вона сказала: „Властителї тих перстенїв віддали ся менї так, що іфріт не завважив того, отже й ви оба, брати, дайте менї свої перстенї“. Коли вони постягали перстенї з пальцїв і дали їй, вона сказала: „Бачите, той іфріт ухопив мене весїльної ночи, замкнув у пуделко, відтак пуделко в ту скриню, замкнув на сїм замків і затопив мене на днї ревучого, хвилястого моря, не знаючи, що ми, жінки, все, що хочемо, також сповнимо, як якийсь сказав:
Не будуй на жінках і жіночих присягах!
Їх уподоба і невподоба залежить від пристрасти їх лона.
Вони показують неправдиву любов, але зрада є підшивкою їх сукнї.
Візьми собі примір із історії Йосифа, щоб берегти ся від петлї їх хитрощів.
Чи не задля неї іблїс[5] прогнав Адама?
Здержуй ся від нагани, яка завтра зміцнить ганеного і тільки розпалює тугу до найсильнїйшої любови.
Коли любов узяла мене в свої пута, то не стало ся менї нїщо иньше, як тільки те, що від віків трапляло ся мужам.
На правду, на найвисший подив заслугує чоловік, що цїлий утїк від пут жінок.
Учувши від неї ті слова, здивували ся дуже і сказали до себе: „Коли тому, хоч він іфріт, трапило ся ще гірше, як нам, то се для нас потїха“.
Відтак пішли оба геть від неї, вернули до міста короля Шагріяра й удали ся знов до його замку. Прибувши сюди, казав король Шагріяр зараз своїй жінцї, невільницям і невільникам повідрубувати голови. Опісля казав собі привести дївчину і після першої ночи вбити її і так робив три роки, доки люди не почали кричати і не повтїкали зі своїми дочками, так що в тім містї не можна було знайти нї одної дорослої дївчини. І коли везир знов дістав від короля наказ привести йому, як звичайно, дївчину, і даром шукав за нею, повний гнїву і болю і страху перед королем прийшов до дому.А мав той везир дві дочки, обі гарні, принадні, чаруючі й однакового росту; старша називала ся Шегерзада, молодша Дун'язад. Старша читала багато книжок хронїк, біоґрафії давнїйших королїв і історію давних народів; говорять, що вона зібрала тисяч книжок із хронїками, що займали ся давними народами і помершими королями, і поетів Вона запитала свого батька: „Мій тату, чого ти такий змінений, такий повний журби і смутку? чи не говорить поет:
„Скажи зажуреному: Не вічно треває журба;
як зникають радости, так мусить і журба зникнути“.
——————
- ↑ Сасанїди, се перський королївський рід, який очевидно нїколи не панував на тих казочних островах. Рід Сасанїдів прийшов на перський королївський трон із Ардешіром 226 р. і панував аж до здобутя Персії Арабами коло 650 р.
- ↑ Шагріяр, перське слово, значить приятель міста; Шагземан — король часу.
- ↑ Побіч ангелів, сотворених зі сьвітла, знають Араби також джінні, сотворених із огню, які по части приняли іслям і наслїдком того сприяють людям. Невірні джінні подїлені докладнїйше на пять кляс: 1) маріди, найстрашнїйші; 2) іфріти; 3) шейтани або чорти; 4) джінні в тїснїйшім розуміню; 5) джани; останнї два терміни вживають ся на означенє цїлого роду. Лиш рідко стрічаєть ся означенє іфріт також для віруючого, отже доброго джінні.
- ↑ Отсї вірші, як і всї дальші, перекладені прозою. — М. Л.
- ↑ Іблїс, се diabolus, чорт.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|