Тисяча й одна ніч (1905)/Історія скаменїлого принца
| ◀ Далї історія рибака | Тисяча й одна ніч Історія скаменїлого принца |
Історія міхоноші і трьох сестер ▶ |
|
Знай, о королю, з тими рибами дивна історія. Коли-б її записати шпильками в кутках очий, була-б наука для всїх, що хотять учити ся.
Слухай же, пане, що мій батько був королем у тім містї, яке тут стояло, і називав ся Магмуд, пан чорних островів і пан тих чотирьох гір. Після 70-лїтнього правлїня попрощав він сей сьвіт, а замісь нього я став володарем і оженив ся з моєю стриєчною сестрою, яка так горяче мене любила, що коли я був далеко від неї, анї їла, анї пила, доки мене знов не побачила. Так перебула вона під моєю опікою пять лїт, аж одного дня пішла купати ся, а я сказав кухареви приготовити нам вечерю і пішов до отсего замку, аби на звичайнім місци відпочинку заснути. Тут наказав я двом невільницям вахлювати менї лице і одна з них сїла в головах, а друга в ногах. Однак неспокійний задля неприсутности жінки не міг я заснути; із замкненими очима, але не сплячи чув я, як невільниця, що сидїла в головах, почала говорити до тої, що сидїла в ногах, кажучи: „Ах, Мазудо, яка бідна молодість нашого пана, як менї його жаль через нашу прокляту, грішну паню!“ На се друга відповіла: „Нехай Бог проклене всі невірні жінки! Але такий як наш пан, із такими прикметами, не для такої розпусницї, що кожду ніч проводить далеко від його постелї“. Тепер знов промовила невільниця, що сидїла в головах: „Але наш пан дуже безжурний, коли не жадає від неї рахунку“, на що друга відповіла: „Горе тобі, чи-ж наш пан знає, що вона робить, чи вона покидає його з його волї? Навпаки, вона змішує з бенджом[1] напиток, який він пє кождої ночи перед сном, так що він твердо спить і не знає, що дїєть ся, куди вона йде і що робить. А вона, подавши йому напиток, одїваєть ся знов і виходить. Аж коли днїє, вертає знов і палить кадило перед його носом, так що він будить ся зі сну“.
Коли я вчув ту розмову обох невільниць, затьмив ся сьвіт перед моїм лицем і я ледви міг діждати ся ночи. Коли-ж моя жінка вернула з купелї, застелили ми стіл, їли й сидїли ще трохи при винї, як звичайно, після чого я попросив свого звичайного напитку перед сном. Коли вона менї його подала, я відвернув ся й удаючи, неначе пю як звичайно, вилляв його в рукав і зараз ляг. А вона сказала: „Спи! Ах, щоб ти вже більше не пробудив ся! На Бога, менї гидко від тебе і твоєї постати і моїй души досадно від твого товариства“. І встала, одїла свою найлїпшу одїж, наперфумувала ся, припоясала собі меч, отворила собі браму замку і вийшла. Я зараз устав і пішов за нею з замку через вулицї міста, доки вона не дійшла до міської брами. Тут сказала кілька незрозумілих слів і замки повідпадали й отворила ся брама. Я й тут пішов за нею, чого вона не завважила, аж зайшла між ями на від80 падки[2] й увійшла до хати з дахом із глини, а я вилїз на дах, звідки міг дивити ся на неї. Я бачив, як вона увійшла до чорного невільника, що в нужденнім станї лежав на вязцї тростини і своїми губами, що висїли одна понад другу, збирав пісок із землї. Коли вона поцїлувала перед ним землю, невільник піднїс до неї голову і промовив: „Горе тобі, де ти пропадала? Чорні були тут зі своїми любками й пирували, а я через тебе не мав охоти пити“. На се вона відповіла: „Ах, мій пане і милий мого серця, чи не знаєш, що я одружена з сином мого стрия, якого вид мені ненависний і перед якого товариством моя душа здрігаєть ся? Коли-б я не дбала про тебе, була-б те місто вже давно замінила в руїни, в яких кракали-б сови і круки, а його камінє перенесла за гору Каф[3]“. Але невільник відповів їй: „Брешеш, розпуснице! Але я присягаю тобі на честь чорних, як висше стоїть мужність чорних від білих, що коли ще раз забариш ся до такої пізної години, не буду мати з тобою більше зносин і не позволю тобі спати зі мною. Зраднице, чи не задля своєї пристрасти лишила ти мене самого? Ти вонюча, найпідлїйша зі всїх білих!“
Коли я почув ту їх розмову і побачив власними очима, що між ними було, затьмив ся менї сьвіт і я забув, де я. Але моя жінка стояла плачучи й упокоряючи ся і просила: „Ах мій милий і плоде мого серця. Не маю крім тебе нїкого, а коли ти хочеш мене відіпхнути, то горе менї, о мій милий, сьвітло моїх очий!“ Так вона плакала й упокоряла ся, доки він не вдоволив ся. Тодї знов повеселїла, зняла одїж і запитала: „Мій пане, маєш що їсти для своєї невільницї?“ Він відповів: „Здійми накривку з миски, там є кости зі смажених миший, їдж і обгризай їх; відтак піди до того горшка й напий ся з нього пива“. Вона їла й пила, відтак обмила собі руки й лягла коло нього на тростинї, вкриваючи ся його лахами. Бачучи все те, зійшов я з ума, злїз із даху, увійшов до них і ухопив меч своєї жінки, аби обоє забити. Найперше рубнув невільника в шию і думав, що вже заплатив йому, бо він почав важко харчати, одначе перетяв йому тільки горло, шкіру і товсте мясо.Коли моя жінка рушила ся, я пішов геть, а вона встала, поклала меч на своє місце, вернула до міста і лягла в замку на моїй постелї. Рано завважав я, що вона обтяла собі волосє й одїла жалібну сукню. Для поясненя сказала менї: „Брате, не ганьби мене за те, я дістала звістку, що моя мати вмерла, мій батько поляг у війнї за віру, один із моїх братів погиб від укушеня гадюки, а другого засипано: проте мій обовязок плакати й носити жалобу“. По довшій мовчанцї сказав я до неї: „Роби, як тобі любо, я тобі не бороню“. Вона перебула цїлий рік у плачу й жалобі, а відтак сказала до мене: „Я хотїла би збудувати собі в твоїм замку мавзолєй, аби там у тихій самітности сумувати, і хочу назвати його домом жалоби“. Я їй відповів: „Роби, що тобі подобаєть ся“. Вона побудувала собі дім жалоби з копулою і гробовим склепом і казала перенести туди невільника, який був дуже слабий і не міг мати для неї жадної вартости, хоч іще приймав напиток, і від тодї, коли я його зранив, не міг говорити, тільки ще жив, бо його час іще не скінчив ся. Що дня ходила рано й вечером до нього в мавзолєй, аби при нїм плакати й сумувати, тай носила йому напиток і страву аж до кінця другого року, чого я їй у своїй терпеливости не боронив. Але одного дня пішов я незамітно за нею і застав її, як у сльозах і бючи ся в лице виголошувала, отсї вірші:
Далеко від вас нїколи не жити-ме моя душа між людьми,
бо моє серце не любило нїкого, тільки вас.
Візьміть-же великодушно моє тїло з собою
і покладїть мене біля себе на спочинок.
А коли відтак на моїм гробі назвете моє імя,
мої кости, зітхаючи, дадуть відповідь вашому голосови.
Коли вона скінчила свої вірші, сказав я до неї із голим мечем у руцї: „Се слова віроломних жінок, які чують відразу перед правом приписаними зносинами з мужем“, і хотїв її забити. Але коли я піднїс меч, вона скочила, бо знала, що я зранив невільника, промовила щось, чого я не розумів, і закликала: Нехай Бог моїми чарами перемінить тебе на половину в камінь, після чого стало ся так, як тепер бачиш, що я анї стою, анї лежу, анї мертвий, анї живу. Відтак цїле місто з його вулицями й полями зачарувала в озеро, а людність, яка складала ся з чотирьох цехів: мослємів, христіян, Жидів і маґів[4], у риби, так що мослєми стали білими, маґи червоними, христіяни синїми і Жиди жовтими рибами, а чотири острови в чотири гори кругом озера. Від того часу дає мені що дня ремінним бичем сто ударів, доки не спливає з мене кров, а потім під тою одїжю вбирає моє тїло в волосїнну сорочку“.
По тім оповіданю почав молодець знов плакати і проголосив слова:
Терпеливости, мій Боже, для твого суду і твого проклятя!
хочу те перенести, коли тобі подобаєть ся.
В правдї гнете мене доля, яка мене напала,
одначе за мною просить дім обсипаного ласками пророка.
Після того сказав король до молодця: „Ти побільшив мій смуток, одначе скажи, де та жінка?“ Він відповів: У тім мавзолєї, що в нїм лежить невільник. Що дня рано, заки його відвідує, приходить до мене й обнаживши моє тїло дає менї бичем тих сто ударів. Я кричу і плачу, але не можу рушити ся, аби оборонити ся перед нею. Вибивши мене, несе невільникови напиток і страву“.
Король відповів на те: „На Бога, молодче, хочу тобі зробити приятельську прислугу, яка увіковічнить мою память, прислугу, яка буде записана в пізнїйших хронїках. Відтак король сїв і забавляв ся з молодцем аж до ночи. Опісля встав і ждав, доки не засвитає, а тодї скинув свою одїж, припоясав свій меч і пішов на те місце, де лежав невільник. Там побачив сьвічки й лямпи, кадило й масти, але пішов просто на невільника й зарубав його. Відтак узяв його на плечі й кинув до криницї на замковім підвірю. Тепер вернув знов до склепу й надїв на себе річи невільника, кладучи голий меч при боцї. За хвилю надійшла розпусна чарівниця, роздягла свого брата й почала бити. Король чув, як той кричав: Ах, задоволи ся моїм станом, змилосерди ся на ді мною! Але вона відповіла йому: „Чи ти мав милосердє на ді мною і чи пощадив мого милого? Надягнувши відтак на нього волосїнну сорочку і на неї льняну одїж, із чашею повною вина і тарілкою страви невільника в мавзолєй і серед зійшла до плачу й наріканя закликала: „Ах, мій пане, промов же!“ і почала співати:
Доки ще потреває те відвертанє й та жорстокість?
Чи мука моєї любови ще не досить велика?
Ах, як довго вже втїкаєш від мене, неублаганий.
Коли твоїм наміром була радість мого завидника, то ти осягнув його.
По тих віршах заплакала знов і закликала: „Ах, мій пане, промов що до мене, ах, мій пане, промов же!“ А король глухим і беззвучним голосом із вимовою чорних відповів їй: „Ах, ах, нема власти і сили, тільки в Бога!“ Вчувши його слова, закричала з радости і зімлїла, а коли знов прийшла до себе й запитала. „Може мій пан уже здоров?“ король знов відповів глухим і слабим голосом: „Ти розпуснице не заслугуєш навіть, аби я з тобою говорив. „А для чого нї?“ запитала. „Бо цїлий день бєш свого чоловіка, а його наріканя і крики о поміч не дають мені від рана до вечера заснути. Твій чоловік не перестає тебе покірно просити і проклинати, а се менї важко. Коли-б не те, я вже давно був би здоров, і тому доси не давав нїякої відповіди.“ На се вона сказала: „За твоїм дозволом увільню його з того стану“. Король відповів їй: „Увільни його і заспокій нас обох!“ Вона відповіла: „Чую і слухаю“, і вернула ся з мавзолєя до замку. Набравши там повну чашку води і промовивши над нею кілька слів, так що вода варила ся у горшку, покропила нею свого чоловіка, говорячи при тім: „Задля правди того, що я говорила, покинь отсю твою постать і прийми свою давнїйшу постать!“ Молодець затряс ся, скочив на рівні ноги і врадуваний своїм визволенєм закликав: „Даю сьвідоцтво, що нема Бога крім Бога, а Могамед — нехай Бог благословить його і дає йому все добро — пророк Бога“. Але вона крикнула на нього: „Забирай ся й нїколи сюди не вертай, бо заплатиш се житєм!“ Він пішов геть від неї, а вона вернула в мавзолєй і закликала. „Ах, мій пане, вийди до мене, щоб я могла тебе бачити“. Одначе король відповів їй слабим голосом: „Що ти вчинила? Перед конаром маю спокій, але корінь лишив ся“. Вона запитала ся: „Ах, мій милий що розумієш під корінем?“ Він відповів: „Нарід сего міста й чотирьох островів. Що півночи риби підносять високо голову проклинають мене й тебе і се причина, чому не можу виздоровіти. Увільни їх і приходи сюди подати менї руку, щоб я встав, бо вже менї близько до виздоровленя“. Вчувши сї слова короля, про якого думала, що се невільник, сказала врадувана: Ах, мій пане, на мою голову й моє око[5]! В імя Боже!“ — скочила весело й побігла до озера.
Прибувши туди, зачерла трохи води і промовила над нею кілька незрозумілих слів, після чого риби заворушили ся, повитягали голови і зараз поперемінювали ся в людий. Чари з населеня міста спали, місто зароїло ся людьми, базарі були отворені, кождий ішов за своїм дїлом, а гори перемінили ся в острови, як перед тим.
А чарівниця вернула просто до короля і закликала: „Ах, мій милий, подай менї свою шановну руку, нехай її поцілую“. Король відповів беззвучним голосом: „Підійди близше!“ Коли вона приступила до нього, він мав уже меч у руцї і пробив їй груди, так що конець меча вийшов на плечах. Відтак одним ударом розрубав її на двоє і вийшов до молодця, який жав на нього на дворі. Коли повитав його з визволенєм, а молодець поцїлував йому руку і подякував, король запитав його: „Хочеш остати у своїм містї, чи піти зі мною до мого?“ Молодець відповів: „О королю часу, чи знаєш, яка дорога звідси до твого міста?“ Король сказав: „Півтретя дня“. Але молодець відповів: „О королю, коли спиш, то збуди ся! Між тобою і твоїм містом рік дороги для доброго подорожного. Ти не прибув би сюди за півтретя дня, коли-б місто не було зачароване. Але я, о королю, не опущу тебе анї на хвилю“. Урадуваний його словами король відповів: „Слава Богови, що подарував менї тебе! Будеш від нинї моїм сином, бо за цїле своє житє не мав я сина.“ І обняли ся оба і пішли в найбільшій радости до замку, де король із якого знято чари, обвістив вельможам своєї держави, що вибираєть ся у сьвяту дорогу. Коли приготовили йому все, потрібне до дороги, вибрав ся він із султаном, якого серце палила туга за містом якого мав цілий рік не бачити. З богатьома подарунками і дружиною з пятьдесятьох мамелюків[6] подорожували вони без перестанку день і ніч цїлий рік, аж наближили ся до міста султана і вийшов їм на зустріч везир із військом, яке було вже стратило надїю на його поворот. Коли військо задержало ся перед королем. поцїлувало перед ним землю і повитало його з уратованєм, він потягнув до міста, сїв на трон і розповів везирови історію молодця, після чого везир і його повитав із визволенєм. Коли вже все успокоїло ся, султан обдарував богатьох із своїх підданих і казав везирови прикликати рибака, що принїс риби і тим способом став причиною визволеня міста та його населеня. Коли той з'явив ся, — султан дав йому почесну одїж і почав його розпитувати про його відносини і чи має діти. А коли вчув, що в нього син і дві дочки, король узяв за жінку одну, а молодцеви дав другу, а сина взяв до себе і зробив його своїм скарбником. Відтак післав свого везира до міста молодця, до міста чорних островів, віддаючи йому їх у ленно; також відіслав разом із ним тих пятьдесятьох мамелюків, що були прийшли, дав йому багато почесної одіжі для тамошніх емірів. Везир поцїлував його в руки і вибрав ся в дорогу, а молодець остав при султанї. Рибак став найбогатшим чоловіком того часу, а його дочки були королевими, доки їх не постигла смерть.
Одначе та історія не дивнїйша, як історія міхоноші.
——————
- ↑ Лїк на сон, що добуваєть ся з конопель.
- ↑ Коло орієнтальних міст бувають широкі площі, на які вивозять із міста всяку нечистоту і зьвірячі трупи; про них тут мова.
- ↑ Казочні гори, що окружають землю.
- ↑ Маґи — перські почитателї огню, прихильники Зороастра.
- ↑ т. є. дуже радо.
- ↑ Мамелюки — білі невільники.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|