Тисяча й одна ніч (1905)/Історія третього жебрака
| ◀ Історія другого жебрака | Тисяча й одна ніч Історія третього жебрака |
Історія першої дївчини ▶ |
|
„Славна панї! Моя історія не така, як тих обох; моя історія ще дивнїйша, бо тих двох діткнула доля і призначенє, а причина, задля якої я обстриг собі бороду і стратив око, лежить у тім, що я сам стягнув призначенє і смуток на своє серце. Було се так:
Я король і королївський син. По смерти батька обняв я правлїнє і панував над своїми підданими в справедливости і добротї. Одначе я дуже любив подорожувати на корабли, бо моє місто лежало над широким морем, на якім кругом нас були порозкидувані острови із хоробрими мешканцями. Я захотїв раз для власної приємности відвідати ті острови і вибрав ся із десятьма кораблями та провіянтом на цїлий місяць і плив уже двацять днїв, як одної ночи повіяли противні вітри. Але досьвіта вітер затих і заки зійшло сонце, море успокоїло ся. Приблизивши ся до одного острова, висїли ми на беріг, зварили дещо їсти і перебувши там три днї, поплили далї. Так плили знов двацять днїв, після чого вода видала ся нам дуже надзвичайною, а капітан думав, що се вже чуже море. Наслїдком того казали ми стражникови вилїзти на щоглу і докладно оглянути море. По якімсь часї він злїз і сказав до капітана: „Капітане, по правій руцї бачив я риби на поверхнї моря, а далеко з моря виринало щось то чорне, то біле“.
Почувши сю звістку стражника, капітан кинув свій турбан на землю, почав рвати собі бороду і сказав до людий: „Дізнайте ся, що всї мусимо згинути і нїхто з нас не вийде звідси з житем“. І почав плакати і ми всї заплакали над своєю згубою. А потім сказав я до нього: „Капітане, розкажи-ж нам бодай, що оповідав стражник. Він відповів: О пане, знай, від тої ночи, в якій віяв аж до рана противний вітер, після чого ми два днї перебули на острові, заблудили ми і нема нїякого вітру, який нас уратував би від того, що нас завтра дожидає. Завтра допливемо до тої гори з чорного каменя, який називають маґнетовим каменем. Струя з великою силою рве нас туди, кораблї розібють ся на кусники, а всї гвіздки з корабля полетять; на гору і причеплять ся там, бо Бог вложив у маґнетовий камінь тайну, яка полягає в тім, що все зелїзо липне до нього. На тій горі з усїх кораблїв, що порозбивали ся від давнїх часів, є стільки зеліза, що лиш Бог один знає.А над морем вистає мосяжна копула на десятьох стовпах, на якій стоїть їздець на мідянім кони і держить у руцї мідяний спис, а з переду на грудях має оловяну таблицю, на якій вириті імена і талїзмани. Доки їздець сидить на кони, о їх силу, о королю, розбивають ся усї кораблї, що перепливають туди, люди гинуть, а все зелїзо з корабля причіпаєть ся до гори. Не швидше можна буде вратувати ся, аж хтось повалить їздця з коня“.
Коли капітан оповів нам се, моя панї, ми заплакали гірко і певні неминучої смерти, почали всі прощати ся зі своїми приятелями.
Другого дня рано приблизили ся ми до гори, а струя з цїлою силою гнала нас на неї. Нагло над вечір порозбивали ся кораблї, їх гвіздки і все, що було на них із зелїза, полетїло до маґнетового каменя, а ми пливали довкола. Найбільша часть із нас потонула, а ті, що остали при житю, приголомшені вітром і филями, не знали нїчого про себе. Але мене, моя панї, вратував Бог великий, на горе, кару і пригоди, які він менї призначив. Я вхопив ся одної з пливаючих кругом дощок, а вітер і филі викинули мене на гору в місци, де дорога вирубана в родї сходів, вела на вершок.
Призиваючи Бога великого, і з молитвою на устах пробував я йти в гору, чіпаючи ся заглублень, а Бог наказав на той час затихнути вітрови і поміг менї, так що я щасливо і в найбільшій радости із свого ратунку дістав ся на вершок. Не гаючи ся пішов я під копули і подякував Богу, двічи падаючи на колїна з молитвою на устах, після чого заснув. У снї почув я, як хтось до мене сказав: „Сину Хассіба! Коли збудиш ся зі сну, копай під своїми ногами; знайдеш там мідяний лук і три оловяні стріли, в яких вириті талїзмани. Візьми лук і стріли, стріль до їздця на копулі й освободи людськість від того злого нещастя. Коли влучиш в їздця, він упаде в море, а також лук випаде тобі з руки; та ти візьми і закопай його на давнім місци. Коли се зробиш, море зачне швидко прибувати, аж достигне вершка гори, а з ним припливе човен, у якім сидїтиме те-ж спіжовий чоловік, але не той самий, що ти його повалив із коня. Він прибуде до тебе з веслом у руцї і ти їдь із ним, але не згадуй імени Бога великого. Він везтиме тебе десять днїв, аж завезе на море супокою. Там знайдеш когось, що завезе тебе до твого міста; одначе все те сповнить ся лиш тодї, коли не вимовиш імени Бога“.
Збудивши ся став я веселий, зробив, що менї сказав Ель-Гатіф[1] і стрілив до їздця, який упав зараз у море. Лук випав мені з руки і я взяв і закопав його. Потім почало море бурити ся і підступати в гору, доки не досягнуло вершка гори, на якім я стояв. Я ждав із годину, а потім побачив серед моря човен, який плив просто до мене, так що я хвалив Бога, великого. Коли човен надійшов, побачив я в нім мідяного чоловіка, на якого грудях висїла мідяна таблиця з іменами і талїзманами; мовчки, не говорячи анї слова, всїв я в човен, а чоловік віз мене день, другий і третїй, аж минуло десять днїв і я побачив уже острови супокою. Тодї обхопила мене така велика радість, що я в надмірі її вимовив імя боже, кличучи радісно: „Нема Бога крім Бога! Так, Бог великий“! Але ледви я се сказав, як він скинув мене з човна і сам зник у глубинї.Я вмів плисти і плив цїлий день аж до ночи, доки не змучили ся мої руки і не втомили ся мої плечі так, що я мав уже потонути. Маючи певну смерть перед очима, висповідав ся я перед розбурханим морем, коли нагло вхопила мене филя, висока як гора, і з волї Бога викинула на сушу. Я вийшов на беріг, викрутив свою одїж і розіслав її на ніч на землї, аби схла. Другого дня рано убрав ся знов і вибрав ся розглянути ся, куди йти. Я натрапив на буйне поле і ходячи кругом побачив; що знаходжу ся на малім острові серед моря. Тодї сказав я до себе: „Кождий раз, коли виратую ся з нещастя, попадаю в нове ще гірше“. Коли я ще роздумував про свою долю і бажав собі смерти, побачив нагло корабель із людьми. Я вилїз на дерево і побачив, як корабель задержав ся і десять невільників висїло з лопатами на беріг та підійшло на середину острова. Тут прокопали вони землю, відкрили й отворили двері і вернули знов на корабель, винесли звідти хлїб, муку, масло, мід і вівцї, коротко кажучи, все, чого потребує чоловік, і ходили між кораблем та дверми, доки всего того не поносили до дверий. Відтак вийшли знов на сушу з найгарнїйшими убранями, а між ними був старець, якого час зробив слабосильним, і якого рука спочивала в руцї молодця, що був так скінчено принадний, гарний і досконалий, що його краса могла послужити за пословицю. Він був неначе сьвіжий риж, що всї серця чарує своєю досконалістю.
Всї вони зійшли в яму і були там зо дві години, а то й довше. Відтак невільники вийшли зі старцем, але без молодця і поклавши знов землю на своє місце, сїли на корабель. Коли вони від'їхали і зникли з моїх очий, я злїз із дерева, підійшов до ями і доти порпав землю, доки не усунув її зовсїм і побачив двері. Я відсунув їх і побачив під ними сходи, а коли я зійшов ними аж на долину, побачив там чисту комнату, застелену ріжними диванами, коверцями і шовковими матеріями. Молодець сидїв тут сам один на високім мягкім сидженю, опертий о подушку і з вахлярем у руцї, а перед ним лежали овочі, цьвіти і зїлє. Побачивши мене, змінив ся він на лицї і пожовк, але я поздоровив його і сказав: „Не бій ся і не жури ся, мій пане; я чоловік як і ти і як і ти королївський син; доля завела мене до тебе, аби я тобі товаришив у твоїй самотї. Одначе, як се що ти живеш під землею? Коли я запитав молодця такими словами про його історію і він переконав ся, що я така істота як і він, вернула йому краска його лиця і він притягнувши мене до себе, сказав: „О мій брате, моя історія дивна і моя доля чудна. Мій батько дуже богатий купець, торгує дорогим камінєм, має невільників і купцїв під собою, що їздять кораблями, веде інтереси з королями і має великий маєток; одначе не мав сина. Але одного разу снило ся йому, що буде мати сина, тільки його житє буде коротке. Засмучений збудив ся рано мій батько, а тої самої ночи моя мати приняла плід і вродила мене, коли скінчив ся час її вагітности. Зьвіздарі назначили день мого уродженя і сказали до мого батька, який моїм уродженєм дуже радував ся: „Отсей твій син жити-ме пятнацять лїт, а опісля грозить йому небезпека; коли вратуєть ся перед нею, буде вратований. Доказ на те, що серед моря є гора, яка називаєть ся маґнетовою горою. На нїй стоїть їздець на мідянім кони, а на його шиї висить оловяна таблиця. Коли той їздець буде повалений з коня, за пятьдесять днїв стратить твій син житє, і то з руки того, що повалить коня; він називаєть ся Аджіб, син короля Хассіба“.Мій батько засмутив ся тим дуже, але казав мене як найлїпше виховувати. Так минали роки і я скінчив пятнацятий рік житя, коли мій батько перед десяти днями одержав звістку, що мідяний їздець упав і повалив його Аджіб, син короля Хассіба. На ту звістку мій батько гірко заплакав і з болю задля розлуки зі мною неначе збожеволїв. Відтак прибув сюди з кораблем, збудував менї отсе мешканє під землею і привіз сюди все, що потрібно на час тих днів. Із пятьдесятьох днїв минуло вже десять, так що ще сорок днїв тревати-ме для мене небезпека, а відтак він прийде сюди і забере мене. А все те вчинив він із боязни перед королем Аджібом, сином короля Хассіба, аби той мене не вбив. Се моя історія і причина моєї самоти і відокремленя“.
Вчувши, моя панї, його дивну історію, подумав я собі: „Я повалив їздця з коня, я Аджіб, син короля Хассіба, але на Бога, нїколи не відберу йому житя“. Опісля сказав я до нього: „Нехай смерть і всяка кривда оминають тебе здалека! Як Бог схоче, все буде як найлїпше; не бери собі сего до серця, не бій ся і не жури ся, я сам тих сорок днїв буду при тобі, буду тебе обслугувати й товаришити тобі. Опісля піду з тобою до твого краю, а ти вишлеш мене до мого і заслужиш собі тим на нагороду Бога“. Вчувши мої слова він знов повеселїв, а я сїв, говорив із ним і товаришив йому. Відтак запалив сьвітло, приготовив три лїхтарнї, принїс пуделко з солодощами і їв їх із ним, підчас чого ми знов розмовляли, доки не минула більша часть ночи. Він ляг спати, а я накрив його і також ляг. Другого дня рано встав я і загрів йому трохи води, опісля збудив його лагідно і подав йому теплу воду, аби вмив собі лице. Він подякував менї за те і сказав: „На Бога, молодче, я тобі нагороджу, коли уйду від того Аджіба, сина короля Хассіба, і Бог виратує мене з його рук; мій батько надгородить тобі, на скільки лише стане його богацтво“. Я відповів: „Нехай те зло, що має тебе стрітити, Бог зішле день перед тим на мене!“ Відтак я накадив, що було йому дуже приємно, а потім принїс гру в манкалї, чим ми якийсь час забавляли ся, стараючи ся перехитрити один другого; при тім їли й пили аж до ночи, а тодї я засьвітив сьвітло і принїс їсти солодощі і иньші річи. Опісля ми знов розмовляли, доки не пішли спати, і так жили, о панї, всї дальші днї й ночи. Незабаром я так із ним заприязнив ся, що забув усе, що мене пригнїтало і що менї трапило ся, і так його полюбив, що думав собі: Зьвіздарі певно сказали неправду, говорячи його батькови: Твій син стратить житє через Аджіба, сина короля Хассіба. Той Аджіб, на Бога, се я, але на Бога я не бачу, длячого я мав би його вбити“.
Так я служив йому, товаришив і їв і пив із ним трицять девять днїв. Сорокового дня сказав хлопець до мене, врадуваний своїм ратунком: „Ах, мій брате, нинї вже минає сорок днїв: хвала Богу, що твоєю благословленною присутністю виратував мене від смерти! На Бога, мій батько в двоє нагородить тобі твою доброту, яку ти показав супротив мене, і вишле тебе в добрім стані і з богатими подарками до твого краю. Та чи не був би ти такий добрий загріти мені трохи води, щоб я обмив ся і вбрав ся в нньшу одїж? Я відповів: „Дуже радо“. Я встав і загрівши воду пішов із хлопцем до комори, де я його добре обмив і убрав у другу одїж. Опісля приготовив я йому високе ліжко і застелив його простиралом, бо хлопець був після теплої купелі втомлений. Сперши ся на ліжко, сказав він до мене: „Ах, мій брате, розріж нам мельон додай до нього трохи конфітури“. Я встав і принїс чудовий мельон на підносї, а що не бачив ножа, то запитав: „Мій пане, де ніж?“ Він відповів: „Лежить на ґзимсї над моєю головою“. Швидко і зручно я зняв його, вхопив за ручку і витягнув із похви, але коли хотїв відступити ся в зад, посовгнув ся і впав на хлопця з ножем у руцї, пробив йому серце і він зараз умер. Коли він віддав духа і я побачив що став його убійником, закричав голосно, почав бити себе в лице і роздерши на собі одїж, закликав: О всї сотворіня божі! Лиш сей один день недоставав до сорок і він мусїв згинути з моєї руки! О Боже, віддаю ся в твою опіку, та бодай я був перед тим умер! Нещастє за нещастєм мушу переносити, але нехай Бог дає, що має стати ся!“ Коли вже не було нїякого сумнїву, що він згинув із моєї руки і що так було з гори написано і призначено, я вийшов сходами в гору, поклав двері на своє місце і накрив їх землею. А коли опісля обернув очи на море, побачив корабель що розтинав море, пливучи просто до острова. Тодї я сказав до себе: „Тепер прибудуть вони на остров і побачивши, що хлопець мертвий, без сумнїву відберуть мені житє як його убійникови.“ Тому виліз я на дерево, що там стояло, і ледви вспів сховати ся в листю, як корабель прибив уже до берега і старий шейх, батько вбитого мною хлопця, посеред невільників вийшов на сушу і підійшов до печери. Коли відсуваючи землю завважили, що вона порушена, збентежені зійшли в діл і побачили там хлопця немов у снї і в чистій одїжи, з обличєм, яке купіль іще роз'яснила, одначе лежав він мертвий з ножем у серцї. Побачивши те, закричали голосно, били себе по лици, плакали, ридали, нарікали і кидали найстрашнїйші проклони, а батько хлопця упав зомлїлий так, що невільники вважали його також неживим. Коли він знов прийшов до себе, невільники, завивши хлопця в його одїж, вийшли з ним із печери і перенесли все з підземного мешканя на корабель. Та коли шейх побачив свого сина розтягненого на землї, посипав собі голову землею і знов стратив притомність. Один із невільників принїс шовкову подушку, поклав його на неї при помочи других і він лежав так до вечера, а невільники сидїли йому в головах. Усе те дїяло ся підімною і я мусїв на все дивити ся з дерева. Справдї, моя панї, тодї від усеї тої жури, смутку, нещастя й недолї на серці стало менї сїро.
В день, ходив я по острові, а на ніч сходив до підземного мешканя. Так перебув я місяць, оглядаючи при тім беріг острова, при чім завважав, що на північнім боцї вода що дня майже зовсїм висихала, і ледви минув місяць, показала ся суша. Врадуваний і певний ратунку відпровадив я решту води в канали і перейшов на сушу. Тут попав я на пісок, як далеко сягали мої очи, але я відважно йшов по нім, аж побачив далеко великий палаючий огонь. Йдучи до огню, думав я собі: „Певне хтось запалив той огонь, може знайду там потїх; і виголосив вірші:
„Може, ах, доля оберне поводи
і принесе менї добро в зависти часу.
Може, ах, вона ущасливить тепер мою надїю
і сповнить найгорячійше бажанє мого серця“.
Та підійшовши близше, побачив я, що се не огонь, тільки замок, обложений мідяними плитами, який у промінях сонця сьвітив і мінив ся, так що з далека виглядав як огонь. Здивований тим відкритєм сїв я, але ледви зробив се, як підійшло до мене в гарній одїжи і в товаристві шейха десять молодцїв, усї, з виїмком шейха, з вибитим лївим оком, так що я дуже здивував ся, що стільки однооких так дивно зійшли ся. Коли вони мене побачили, привитали врадувані і запитали про мою історію. З повним подивом слухали оповіданя про всї мої пригоди і взяли мене з собою до замку. Там побачив я кругом десять лавок із синїми[2] матерацами й синїми накривалами, а в серединї стояла меньша лавка, на якій також було все синє. Кождий із молодцїв сїв на одну з лавок, а шейх у серединї на малу лавку по чім промовили: „Молодче, сїдай на землю, але не питай, чому ми стратили одно око“. Опісля шейх устав і принїс кождому з окрема його страву; я також дістав окремо страву і їв у їх товаристві. Потім принїс, також кождому з окрема, вино, ми випили, і вони почали розмовляти і питати питати мене про всї давні й чудні пригоди, які менї трапили ся, а я розповідав їм усе і так минула більша часть ночи. Тодї сказали молодцї до шейха: „Шейху, принеси нам, чого вимагає наш звичай, настала ніч і надійшов час сну“.
По тих словах молодцїв старець устав і пішов до комори, звідки вернув із десятьма мисками на голові, з яких кожда була прикрита синьою покришкою, і поставив перед кождого молодця миску. Потім засьвітив десять сьвічок, прикріпив по одній до кождої миски і поздіймав покришки, під якими був у мисках попіл. товчений вуголь і сажа. Тепер молодцї повбирали фартухи і почорнили собі лице сажею і попелом із мисок, опісля рвали на собі одїж, били ся в лице і в груди, плакали і кликали: „Нам було так добре, але наша гордість не давала нам супокою“. Так повтаряли вони аж до рана, а опісля обмили ся в теплій водї, яку їм тимчасом нагрів шейх, і повбирали иньшу одїж.
Коли я все те бачив, о панї, і дивив ся, як вони чорнили собі лице, майже стратив розум та був такий подражнений, що забув про всї свої пригоди і не міг довше мовчати. І я запитав їх: „Яка цїль усего того, коли ми були такі веселі і жартували з собою? Ви, слава Богу, люди зі здоровими пятьма змислами, а те, що ви робили, роблять тільки божевільні. На все, що вам дороге, скажіть менї, що з вами трапило ся, чому кождий із вас має вибите одно око і чому ви мазали попелом і сажею ваші лиця?“ Вони звернули ся до мене і сказали: „Молодче, нехай твоя молодість не заставляє тебе ще раз про те питати“. Відтак повстали і принесли щось їсти, а в моїм серцї горів невгасимий огонь і невгасиме полумя наслїдком подражненя задля такого незвичайного їх поступованя.
Я попоїв і напив ся і ми сидїли аж до вечера, розмовляючи з собою; опісля шейх принїс нам вина і ми пили аж до півночи. Тодї молодцї сказали знов до шейха: „Принеси нам, чого вимагає наш звичай, час сну вже близько“, після чого шейх устав і за короткий час знов принїс миски і вони почали робити як-раз те саме, що тамтої ночи, нїчого не додаючи анї не пропускаючи. Коротко кажучи, о панї, цїлий місяць був я в них і бачив, як вони що ночи те саме робили і відтак рано мили ся, і що ночи я дивував ся тому, аж на конець став невдоволений і нетерпеливий, не міг їсти анї пити і сказав до них: „Гей, ви молодцї, чи не хочете зробити кінця моїй журі і сказати менї, чому чорните свої лиця і говорите: Було нам добре, але наша гордість не давала нам супокою? Коли не хочете менї сего сказати, то пустїть мене від себе до моєї ріднї, щоб я мав супокій перед вашою комедією. Бо говорить пословиця: Лїпше, щоб я від вас пішов, бо чого не бачить око, тим не журить ся серце.
Почувши мої слова, приступили вони до мене і сказали: „Молодче, ми скривали се перед тобою тільки з огляду на тебе, аби ти не став такий самий, як ми, та аби тебе не діткнула така сама доля“. Але я обставав при своїм: „Мусите конче менї сказати“. Ще раз остерігали вони мене: „Молодче, прийми нашу добру раду і не питай ся, бо стратиш одно своє око, як ми“, але я стояв на своїм: „Мушу се знати“. Вони на те відповіли: „Молодче, коли-б тобі трапило ся, те що нам, то не приймемо тебе знов і не зможеш лишити ся в нас“. Тодї взяли барана і зняли з нього шкіру, а потім сказали менї: Візьми той ніж і лягай у ту шкіру; ми зашиємо тебе в нїй й лишимо самого. Незабаром прилетить птах рох, піднесе тебе своїми пазурами і полетить із тобою під небо, а за хвилю почуєш, що поклав тебе на горі. Почувши се, розітни тим ножем шкіру і вилїзь із неї. Коли птах побачить тебе полетить геть, а ти вставай зараз і йди з пів дня, аж дійдеш до замку, що високо стріляє в гору і збудований із санталового, альоесового теакового дерева, обложений золотими плитами і висаджений ріжним дорогим камінєм, як смараґд і иньші. Коли увійдеш до того замку, твоє бажанє буде сповнене, бо тільки тому, що увійшли там, чорнили ми свої лиця і стратили по оку. До дальших пояснень не маємо часу, бо кождий стратив праве око иньшим способом“.
І запакували мене в шкіру з барана, зашили в нїй і пішли до замку. За хвилю прилетїв птах і полетів зі мною, держачи мене сильно в своїх пазурах, доки за якийсь час не поклав мене на горі. Завваживши се, розрізав я шкіру і вилїз із неї, а птах, побачивши мене, втїк. Я встав зараз і вандрував аж до того замку, який побачив зовсїм так, як се менї описали ті молодцї. Брама замку була отворена; я ввійшов туди і побачив, що він гарний і просторий, як площа на перегони. Кругом побачив я сто кімнат із дверми з сандалового дерева й альоесу, які були обложені золотими плитами і мали срібні кільця, а против себе в замку побачив я сорок дївчат як сорок місяців, убраних у найдорожшу лїтню одїж, на які годї було надивити ся. Побачивши мене, вони всї разом закликали: „Витай, мій пане, цїлі місяцї ждемо вже ми на когось, подібного до тебе; слава Богу, що зіслав нам когось, хто гідний нас так само, як ми його“. І скочили на перегони мені на зустріч, подали менї високу подушку, аби на неї сїсти і сказали: „Нинї ти наш пан і володар, а ми твої слухняні невільницї, які слухають твоїх наказів“. Я стояв іще здивований їх поступованєм супротив мене, як уже одні принесли менї їсти й пити, другі гріли воду і зливали менї нею руки й ноги та вбирали в иньшу одїж, иньші очищували для мене вино і подавали пити, а при тім усї були незвичайно втїшені моїм приходом. Опісля посїдали всї і розмовляли зі мною про мою особу і мої пригоди аж до ночи.
Тодї посїдали кругом мене, а пять із них накрили стіл, понасипали кругом пахучого зїля і цьвітів, принесли багато сьвіжих і сушених овочів і поклали збанки з вином. Ми пили і одні з них співали, другі грали на лютнях, цитрах та иньших музичних інструментах, пугарі й чаші ходили кругом, і я в щастю забув усї клопоти сьвіта та думав собі: „То раз житє, ах, коли-б воно нїколи не минуло! Так перебули ми більшу часть ночи і аж опянїли; тодї сказали вони до мене: „Пане, тепер вибери собі одну з нас, яка переспала би з тобою ніч, але другий раз зможе з тобою спати аж за сорок днів“. Я вибрав собі одну з них із милим лицем, чорними очима, темночорним волосєм, зрослими бровами і малою промичкою; вона була неначе васильок і своєю принадою чарувала око й мутила розум; — до неї відносили ся слова поета:
Як галузка бана[3] у веснянім вітрі, так вона колише своє тїло
і йде повна чарів, будячи тугу.
Коли усьміхаючи ся покаже зуби, то думаємо,
що блискавка перелетїла по зьвіздах.
З голови паде її чорне волосє на чоло
і перемінює південь у найчорнїйшу ніч.
Але коли відслонить нам у темнотї своє лице,
то осьвітить нам від сходу до заходу цїлий сьвіт.
Стрункий риж, але стрункійший її гнучкий ріст,
гарна ґазеля, але гарнїйший її хід і її будова.
Її широкі очи висилають смертельний промінь,
вони заковують і мучать серце любка.
Поганська любов обгорнула мене, коли я її побачив,
але не дивуйте ся, коли хорий зовсїм забудеть ся.
Коли я так перебув із нею найгарнїйшу ніч сього житя, другого дня рано повели мене дївчата до купелїв замку, вмили там мене і вбрали в найгарнїйшу одїж. Опісля принесли нам знов їсти й пити і чаші кружляли між нами аж до ночи, після чого вони знов сказали: „Вибери собі одну з нас, з якою хочеш переспати ніч, ми на твої услуги“. Я все брав собі гарну дївчину із лагідними формами тїла, до якоі відносили ся слова поета:
Дві запечатані мошусом шкатулки бачив я на її груди,
яких не сьміє діткнути ся нїхто залюблений.
Із стрілами своїх очий стоїть вона на сторожи
і вбиває їх напасникови в серце.
Перебувши знов одну з найгарнїйших ночий, пішов я до купелі і вбрав сьвіжу одїж; коротко говорячи, о панї, я вів у них найприємнїйше житє, вибирав собі що ночи иньшу із сорок дївчат і їв і пив у добрім товаристві цїлий рік.
Але з початком нового року почали вони плакати і кричати і прощали ся, вішаючи ся зі сльозами на мене. Збентежений запитав я: „Що вам стало ся? Ви краєте моє серце“. Вони відповіли: „Ах, бодай ми були тебе нїколи не знали! Ми вже мали богатьох у себе, але нї одного такого милого і доброго як ти“. Коли вони знов почали плакати я запитав: „Що значить ваш плач? Через вас трісла менї уже зовсїм жовч“. Тодї всї вони разом відповіли: „Ти сам доведеш до нашої розлуки і завиниш її. Тільки коли нас слухати-меш, останемо разом, а коли нас не послухаєш, мусимо на все розійти ся; та наше серце каже нам, що ти нас не послухаєш і ми тому плачемо“. Я відповів на се: „То пояснїть менї справу близше“. Тодї вони сказали: „Знай, наш пане і володарю, ми королївські дочки і вже неодин рік живемо тут разом. З виїмком сорок днїв у кождім роцї, коли нас тут нема, переводимо ми час на їдї, питю, забавах, співі і музицї. Коли ми тепер підемо геть на сорок днїв, лишимо тобі всї ключі замку, в якім є сто кімнат. Їж, пий, отвирай кімнати і бав ся в них; кожда з них дасть тобі досить забави на один день. Але одної кімнати не сьмієш отворити, навіть не сьмієш до неї підійти, а коли нас не послухаєш, мусимо на все розстати ся; та ти нас не послухаєш. Девятьдесять девять кімнат стоїть тобі на услуги, можеш усї отвирати й забавляти ся в них, але коли отвориш ту кімнату з золотими дверми, мусимо на все розстати ся“. Напімнувши ще мене з як найбільшим натиском і заклявши на Бога й житє, аби ждати на них сорок днїв і не причиняти ся до розлуки з ними, передали менї ключі, а одна з них приступила до мене, обняла мене і серед слїз виголосила вірші:
Коли надійшла година розлуки і вона попрощала ся
і її серце било ся в любови й болю,
вона плакала ясними перлами, а я коралями,
Прощаючи ся з нею, запевняв я: „На Бога, я певне не отворю кімнати“. А вони на відходї кивали ще до мене руками, остерігаючи мене.
Коли я так сам остав у замку, сказав собі: „На Бога, не отворю дверий і не дам причини до нашої розлуки“, і отворив першу кімнату. Там побачив я перед собою город як рай з ріжними овочевими деревами і сплетеним галузєм, із співучими птахами, шумливими водами, корчами й ріками. Віддихаючи радісно, ходив я поміж дерева, вдихав запах цьвітів, слухав співу птахів, що славили єдність і всемогучість Бога, і подивляв яблока, про які говорить поет:
Яблоко зі своїм червоним і білим боком подібне
до залюбленої пари, що лежить на подушцї;
Коли нагло перешкодять їй у її обіймах,
вона червонїє з сорому, а він блїдне з боязни.
Далї бачив я грушки, яких смак перевисшає смак юлєпу[4] і цукру і яких запах перевисшає запах мошусу й амбри, далі квітти, про які говорить поет:
В квіттї знайдеш усї розкоші сьвіта
і тому його волять над усї овочі;
його смак як вина, запах як мошусу,
золота його краска, а форма як місяць у повнї.
Напасши ще свої очи апрікозами, які подобають ся оку як рубін, опустив я огород і замкнув двері.
Другого дня отворив я другі двері і вийшов на велику площу, кругом якої плив потік; на його березї росли пахучі цьвіти, як рожі, ясмін, генна, єріхонські рожі, нарцизи, фіялки, камілї, левкої і лелїї. Вітер бавив ся цьвітами і розносив їх запах по цїлій площи. Весело було менї тут і мій смуток трохи уступив; відтак замкнув я двері й отворив третї, за якими побачив велику салю, виложену мармуровою мозаікою, благородними металями і дорогим камінєм. Там щебетали, воркували і свистали в клїтках із сандалового дерева й альоесу соловії, сиві і дикі голуби, коси і горлицї, коротко кажучи, всї знані птахи, так що моє серце розвеселило ся і моя жура зникла.Дальшого дня отворив я четверті двері і побачив за ними великий дім із сорок скарбницями, що стояли довкола дому були отворені. Я йшов від скарбницї до скарбницї й оглядав там перли, смараґди, рубіни, карбункули й иньше дороге камінє, золото і срібло, а від усеї тої пишноти аж закрутила ся менї голова і я сказав до себе: „Такі скарби можуть мати тільки великі королї, але здаєть ся менї, що всї королї сьвіта разом не мають такого богацтва“. Тепер я зовсїм розвеселив ся, мій смуток зник зовсїм і я сказав: „Я король свого часу і тільки сам розпоряджаю всїми тими богацтвами, а до того дївчатами“. Так, моя пані, переводив я весело час, аж минуло трицять девять днїв і остав тільки ще один день і одна ніч. За той час отворив я вже всю сотку дверий з виїмком тих одних, які дївчата заказали менї отвирати. Але моє серце не давало менї спокою, доки сатана зовсїм не заволодїв мною, аби мене згубити, і я мусїв отворити золоті двері, хоч треба було видержати ще тільки одну ніч, по якій дївчата були-б вернули і знов цїлий рік перебули зі мною. Але ледви я отворив двері і війшов туди, як на мене вдарив такий приємний запах, що я стратив змисли і впав як довгий. За якийсь час набрав я знов відваги і пішов глибше в кімнату, якої поміст був посипаний шафраном, а кругом палили ся пахучі воскові сьвічки, обтикані кусками амбри та альоесу, і лямпи, наповнені дорогими оливами. Крім того побачив я дві кадильницї, в яких горюче вуглє розсилало запах амбри, альоесу, кадила, шафрану й мошусу, і коня, о панї, чорного як найчорнїйша ніч, загнузданого і з золотим сїдлом; перед ним лежала у білих кришталових яслах мелена сочевиця, а в других була наллята рожева вода з мошусом до питя. Побачивши того коня, здивував ся я незвичайно і сказав: „З тим конем мусить бути якась дуже особлива історія“, і сатана так опанував мене, що я вивів його з кімнати перед замок і сїв на нього. А коли він не хотїв рушити ся з місця, я вдарив його ногами; коли й се не помагало, я вхопив батіг і потягнув раз. Та ледви почув він удар, як заржав як грім, розпустив двоє крил і полетїв зі мною з замку так високо, що той зник з моїх очий. По якімсь часї спустив ся зі мною на дах иньшого замку і скидаючи мене з себе, дав менї своїм хвостом у лице болючий удар, який так сильно попав у око, що воно виплило на лице і я став одноокий. Я закликав: „Нема власти й сили тільки в Бога високого й великого; доти мусїв я мучити тих молодцїв, доки не стратив як і вони одного ока!“ Злїзши з даху замку, побачив я знов десять лавок із синїми подушками і пізнав, що я знов у замку десятьох однооких молодцїв, яких доброї ради я не послухав. Ледви сїв я на одній із лавок, а вже побачив десятьох молодцїв із шейхом у серединї, що йшли до мене і глядячи на мене кликали: „Нїякого привіту і поздоровленя для прохожого! На Бога, ми не приймемо тебе знов, бо й ти не вернув у добрім станї“. Я відповів їм: „Я не мав супокою доки не запитав вас, чому чорните своє лице“. На те вони відповіли менї: „Кождий з нас дізнав такої невдачі як ти і жив удовим житєм і в найгарнїйшім щастю, але жаден не міг потерпіти сорок днїв, аби цїлий рік їсти й пити, бавити ся і спати на брокатовім ліжку, пити вино з кришталових склянок і спочивати на гарних грудях; гордість не давала нам спокою, доки не вибито нам одного ока і ми тепер, як ти бачив, оплакуємо те, що стало ся“. Коли-ж я сказав: „Нїщо не без добра, тепер я став такий як ви і хотїв би також із тих десятьох мисок чорнити своє лице сажою“ і при тім гірко плакав, вони закликали: „На Бога, ми тебе більше не приймемо, ти не можеш у нас лишити ся, йди геть своєю дорогою до Баґдаду, може знайдеш там когось, хто тобі поможе у твоїм нещастю“. Так відтручений ними, засмучений, і роздумуючи про все, що впало на мою голову від смерти хлопця аж до останнїх страхів і клопотів, говорив я до себе: „Правда, добре менї було, але гордість не давала менї спокою“, і попав у таку розпуку, що обстриг собі бороду і брови і зриваючи зі сьвітом, повандрував однооким жебраком до сьвятої землї. Але Бог призначив менї ратунок і я нинї вечером прибув до Баґдаду. Тут побачив я тих обох однооких і сказав їм, поздоровивши їх: „Я чужий“. На се вони мені відповіли: „Ми тут також чужі“.
Отсе причина, чому я стратив око й обстриг бороду“,
Коли жебрак скінчив свою історію, панї сказала до нього: „Попрощай ся і йди своєю дорогою“. Але він відповів: „На Бога, не піду швидше, аж почую історію тих купцїв“.
Тепер дївчина звернула ся до халїфа Джаафара і Месрура і завізвала їх: „Розкажіть менї свою історію“. На се встав Джаафар і оповів їй ту саму історію, що перед входом у їх дім розказав був уже придверницї. Вислухавши її, вона сказала до них: „Дарую вас одного другому“.
Коли вони всї вийшли на вулицю, запитав халїф жебраків: „Гей, товариство, куди йдете? Вони відповіли: „Не знаємо, де йти“. Тодї халїф попросив їх іти з ним і в нього переночувати і сказав до Джаафара. „Візьми їх із собою і приведи завтра до мене, а побачимо, що буде можна зробити“. Джаафар виповнив наказ, а халїф пішов до замку, але не міг у ночи знайти сну. Коли-ж другого дня рано сїв на трон держави і принявши вельмож держави знов відпустив їх, звернув ся до Джаафара і казав йому привести тих троє дївчат, дві суки і жебраків. Джаафар устав зараз і привів їх, але дївчата сховав за заслону і сказав до них: „Прощаємо вам задля вашої гостинности, яку ви найперше показали, не знаючи нас. Але тепер звіщаю вас, що стоїте перед пятим із Аббассідів[5], перед Гарун ер-Рашідом, тому говоріть найчистїйшу правду“.
Коли дївчата побачили, що Джаафар говорить як заступник халїфа, виступила найстарша і сказала: „О князю вірних, моя історія дивна, коли-б її записати шпильками в кутках очий, вона всїм, що хотять учити ся, послужила би за науку“.
——————
- ↑ Добрий демон, який дає подорожним добрі ради; властиво: той, що кличе.
- ↑ Синя краска — знак жалоби.
- ↑ Єгипетська верба.
- ↑ Рожева вода.
- ↑ Ель-Аббас, син Абб ель-Мотталїба, стрий Могаммеда, з першу ворогував із ним, а опісля, коротко перед тим, як Могаммед здобув Мекку, став одним із найгорячійших його прихильників Його потомки, Аббасіди, збунтували ся 749 р. против Омаядів і піднесли могучість халїфату до найвисшого розцьвіту. Їх резиденція була від 763 р. в Баґдадї.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|