Три портрети/Василь Стефаник/На канапі і за білим обрусом

Матеріал з Вікіджерел
Три портрети
Богдан Лепкий
Василь Стефаник
На канапі і за білим обрусом
Львів: Видавнича спілка «Діло», 1937

НА КАНАПІ І ЗА БІЛИМ ОБРУСОМ

 

З тої пори не було такої днини, щоб ми не бачилися з собою. То в „Читальні Просвіти”, то в Кіяка, то в нас, у хаті.

Звичайно приходив Стефаник зі своїм приятелем Шміґером, увечір, часом навіть досить пізно, по восьмій годині й сиділи нераз поза північ, особливо в суботу, коли я на другий день не мав школи й не потребував рано зриватися.

Шміґер, таксамо, як Стефаник медик, з переконання соціял-демократ (Стефаник схилявся більше до радикальної партії), знав дуже добре історію соціяльних рухів і був начитаний у творах усяких Ляссалів, Енґельсів і Марксів. („Ходяча енциклопедія”).

Але тим знанням не пописувався, не наскучував нам і не хотів нас переконувати, ані поширювати своїх поглядів, хоч зачіплений боронив їх дуже горячо і влучно. Мовчазний і стриманий нечасто встрявав у розмову, але як відізвався, то все доречі, — все щось цікавого й мудрого сказав і то не лише з обсягу соціольоґії, але і про літературу, мистецтво, загалом про культуру.

Політикою цікавився найбільше. Бувало в каварні Кіяка Стефаник піде до білярдової салі, дивиться, як знайомі грають та дотепкує, а Шміґер і його товариш — Филипович[1], годинами цілими сидять при малій „чорній” і прочитують часописи. А що Стефаник не дуже то великий охотник до читання, так вони зачеркують йому, що має конче прочитати. Тимто ввечір у мене, як зійшла мова на політику, то Шміґер реферував нам її коротко, звязко, цікаво. Стефаник кидав свої завваги, звичайно влучні й непозбавлені дотепу. Дотеп мав несилуваний, природний і бистрий. Сказав, як бритвою шарнув. Жаль, що ніхто не списував тих Стефаниківських дотепів. Були вони одною з характеристичних прикмет його вдачі. Щоправда, не всі були цензурні й не всі надавалися до друку, а навіть до мішаного товариства, але всі свідчили про незвичайну бистрість його ума і про притаєну веселість того сумного письменника.

Ось чому розмова з ним ніколи вам не знудилася. На перший погляд твердий і непривітний, ніби чужий, в дійсности був людиною мягкої вдачі і як приїздив з Русова зі свят, то привозив так багато нашого рідного смутку й сільського сентименту, що аж диво.

Малюючи образ нашого побуту, стемнював коліри, буцім чорний цвікер саджав на ніс. Але з тим своїм сентиментом не зраджувався перед будьким. Як його „хандра” напала, прибігав до мене, але сам. І тоді вже не біг витатися з моєю жінкою, тільки лишався зі мною.

Одну таку гостину памятаю, буцім це вчора було. Я мешкав тоді вже не на Студентській 1, лиш на Ґроблях ч. 7. коло ґімназії св. Анни. Прийшов скорше зі школи — пишу. Нараз — дзвінок. Відчиняю двері — Стефаник.

Подав руку, повісив капелюх і нічого не каже. Я попросив його до світлиці. Увійшов і замість сісти ходить від кута в кут, туди й назад і ще раз і ще. Я не питався його, що такого сталося, тільки мовчки водив за ним очима.

Ходив так, ходив, аж нараз став і каже до мене:

— Прочитай мені щось із Федьковича.

— Що? — питаю.

— А котресь із його оповідань, хочби „Любу-згубу”.

Я став читати, але так, як він любив, виразно, та без афектації. Він не сів ще й тепер, але звільнював ходу і деколи зупинявся й повторював за мною поодинокі слова й речення, які йому мабуть найбільше подобалися.

— Так… Дякую тобі… Більше не треба… Вже мені лекше… Цес умів писати.

Попрощався і вийшов, не сказавши мені, що його мучило.

Та це бувало рідко. Кілька разів, як мати померла. Про недугу й смерть своєї мами не згадував. Зате згадував її слова: „Бувало каже мені мама”, або „Від мами чув я”, або „Мама оповідала мені”.

Звичайно приходив, як кажу, під вечір або вечором пізно і поводився у хаті, як свій. Нічого силуваного, ані робленого в його поведінці, ані у веденні розмови не було. І ми з жінкою відплачували йому тим самим добром, поводилися з ним, як зі своїм. Що було, те жінка й подавала на стіл. Сідав на старомодній канапі в їдальні і хвалив собі, що на ній добре сидіти, не так, як у Кіяка, де з канапи торчали пружини, мов ребра в жидівського коня.

— А який білий обрус! Не так, як у Юзефа, де нам дають їсти на паперах. Правда, Сафате?

Сафат притакував і гладив стріпіхаті, неслухняні вуса.

Чистоту Стефаник дуже любив, і в хаті і в біллі, і в одязі. Одяги робив йому панський кравець, по Шуфі найдорожчий у Кракові, Ґрабовський, що мав робітню коло Паону, через дорогу від театру. Одяги носив Стефаник темні, а краватку чорну, готового „мотиля”, щоб не треба вязати, бо казав, що вязання не на його грубі пальці, це бабське діло. На голові чорний, мягкий капелюх. Цілий він ходив чорний, як ніч. Хід мав різкий, трохи тяжкуватий, як подоляк, а не як гуцул-легкохід, але й по ході можна було пізнати його здалека.

У їжі невибагливий, але несмачної страви не їв. Любив голубці, або темні вареники з бульбою і сиром. Називав їх „мамунині пироги”. Та ще, як сметану до них подали, то все було „в порядку”. Були це його улюблені страви й до них не треба було припрошувати Стефаника. Казав, що вони сами в губу лізуть.

За напитками не пропадав, але „порції” поза себе не вилив.

——————

  1. Теж медик. Усі вони нині покійні.