Три портрети/Василь Стефаник/Перші відвідини
| ◀ У Коломиї | Три портрети Василь Стефаник Перші відвідини |
На канапі і за білим обрусом ▶ |
|
ПЕРШІ ВІДВІДИНИ
У вересні, 1899. р. перенесли мене з Бережан до ґімназії св. Яцка в Кракові. Два місяці промешкав я по парубоцьки при одній інтеліґентній родині, а з кінцем жовтня розтаборився на розі Плянт і Студентської вулиці там, де тепер пошта. На другім розі була історична башта. Там жив деякий час Костюшко і звідтам, перед присягою на краківськім ринку, йшов на Службу Божу до костела Капуцинів.
Скільки разів глянув я на тую башту, мимохіть пригадував собі боротьбу поляків за волю.
Мешкання було нове. Чути ще було свіжо-мальовані стіни й двері, — клеєва й олійна фарба зливалися докупи. Меблі наші щойно прийшли з Бережан; я обставляв ними один великий покій і другий малий та спішився, щоб усе було готове, заки приїде жінка.
Осінь випала мокра, дощева. Краків потапав у млі, а ворони стадами літали понад плянти й крякали. Пригадувався сон Святослава в нашім безсмертнім „Слові о полку Ігоревім”.Вечоріло. Елєктрики не було ще в хаті, а нафтової лямпи я не спішився світити. Сидів у померках і думав. В таку пору хочеться, щоб хтось прийшов та побалакав з тобою.
Нараз дзеленькнув дзвінок. Я відчинив і побачив двох мущин: один був худощавий, русявий, другий досить високий, чорний, з буйною чуприною й невеликою бородою. В тім другім пізнав я Стефаника, якого бачив здалека в Коломиї на ринку.
— Ви Богдан Лепкий? — спитав цей другий.
— Так, — кажу і прошу, щоб зайшли в хату.
— Я Василь Стефаник, а цес то Сафат, лиш не Зінич, а Шміґер, мій приятель — представляється гість.
— Рад пізнати, — відповідаю і прошу, щоб розгостилися.
— Панове курять? — питаю.
— Як є що, то куримо — підсміхається Стефаник.
— Бо я, — кажу — не курю, але папіроски маю.
А він:
— Та воно так: одні мають, але не хочуть, другі хочуть, але не мають, так усе.
Розбалакалися ми. Про те, що там у нас, про наших спільних знайомих, про Львів.
Стефаник не сідав. То ходив, то стоячи балакав. Говорив, так само, як і писав — короткими, звязкими реченнями, не літературно, а по сільськи, так, як русівські люди, як його „мама навчила”. Літературна мова спливала по нім, як дощ по парасолі. Але й не чулося, щоб він силкувався не балакати „по панцьки”. Виходило воно в нього якось так природно й щиро. Я змалку дуже любив сільську, хлопську мову. Пригадую собі, що одного вечора навіть не оглянувся, коли з Бережан до Раю забіг, слухаючи, як дві жінки йшли з міста до дому й розмовляли. Так живо, гарно, музикально дзвеніла мова в їх устах.
Таксамо я тепер Стефаника слухав. Це була його індивідуальна мова, не вивчена в школі, не засвоєна з книжок, неподібна до часописної мови. Його власна, з Русова родом, з тамошньої землі, з тамошніх людей.
Іноді відірване слово кинув, то знов такий питайний знак поставив, або викличник, якого ти буцім ніколи й не чув. Голосу не підносив, тримався середнього реєстру, але говорив дуже виразно, — кожне словечко чулося, кожний порух думки в словах і між словами.
Балакаючи, то чоло морщив і хмарився, то всміхався якоюсь дивною, непевною усмішкою, то зпід ока дивиться на тебе, то в очі глядить, буцім хоче зазирнути в душу. Не знаєш, чи вірить тобі, чи недовірює, як хлоп панові з міста.
По годині розмови мені здавалося, що знаю Стефаника здавна, бо якже й не знати автора „Синьої книжечки”? Він і вона — одно.Буває, що читаєте якісь твори, а пізніше познайомитеся з їх автором і — що за біда? — це два світи. Ви собі автора цих творів інакше уявляли. А тут, у Стефаника, вам навіть на гадку не але небагато. Кнут Гамсун приємніший… Але ж глядати, як виглядав той Стефаник, що стояв оце перед вами.
— От і книжки маєте, — казав, зупиняючись перед моєю, тоді ще невеличкою бібліотекою. — Федьковича також бачу. Позичете мені колись.
— Дуже радо.
— Чи радо, то не знаю, бо не гадайте собі, що борзо віддам. Як яку книжку люблю, то довго тримаю в себе. А Федьковичеві оповідання, це мій смак. Моцно писав. І знав, що хоче написати. А інші пишуть і не знають. Пани за хлопів говорат. Тай наговорили такого, як кіт наплакав. Покласти це все на долоню, дмухнути тай полетіло би як піре. Не люблю я такого писаня, тих усіх… — тут вичислив декілька імен, яких вже не памятаю… — А Ґлєба Успєнского не маєте?
— Є.
— То добре. І його люблю собі прочитати, але небагато. Кнут Гамсун приємніший… Але ж бо ми засиділися, пізна година, ходім!
У передпокою сказав, звертаючися до мовчазного Шміґера:
— Добре, що приїхав, правда? Будемо мати де зайти. Свій чоловік. А то відколи поїхала Солоха[1], блукаємо по тім Кракові, як замотиличені вівці. Шпиталь, Юзеф[2], Кіяк і знов шпиталь, Юзеф, Кіяк і так „w kółko Macieju“.
Пішли.
Це була моя перша зустріч з Василем Стефаником.
——————