Три портрети/Владислав Оркан/Ненадійні зустрічі
| ◀ Премієра | Три портрети Владислав Оркан Ненадійні зустрічі |
Сумні відвідини ▶ |
|
НЕНАДІЙНІ ЗУСТРІЧІ
Неодну веселу й неодну сумну годину пережили ми вкупі. І в смутку і в радощах був він товаришем вірним, спочутливим і ненаскучливим. Чи потішав тебе, чи тішився з тобою, невмісного слова не сказав і не пригадую собі, щоб мене вразив чим коли немило. Навіть тоді, як забагато насолоджувався „казкою садів морелевих”.
І співробітником був беззакидним. Я йому помагав вибирати й перекладати наші оповідання до антольоґії „Молодої України” (Młoda Ukraina), а він мені до Коцюбинського „W pętach szatana“ (В путах шайтана). Коцюбинського високо цінив. Казав, що він чуття не посвятив для форми, лиш одно та друге довів до „абсолютної гармонії”.
І з ним так, як зі Стефаником розлучила мене війна — на довго.
Аж улітку 1917. р. коли я їхав під Конюхи і поступив до Кракова та зайшов до Куцьмерчика на обід, я стрінув там його. Зразу не пізнав. Привик до цивільного Оркана, а це був військовий. Але він побачив мене здалеку й кинувся мені на шию, не дивлячись на те, що саме того дня один із краківських часописів не дуже то прихильно сиґналізував мій приїзд.
— Но, випємо за нашу зустріч ненадійну, але житнівку, одну чисту житнівку.
Випили, закусили, розбалакалися. Не захоплювався війною. Казав, що інакше уявляв собі тую велику паню. Їхав з королівства і нарікав, що там дивляться на них, не так, як він собі гадав. Де, де, де!
Я питався про наших спільних знайомих. Казав, що і їх війна змінила так, що і не пізнаєш. Мало хто лишився таким, як був.
Але він, Оркан, не змінився на волос. Все той самий, що був. Сердечний, щирий, повний фантазії Оркан-поет.
А потім знов кілька довгих, предовгих літ. І два-три листи, писані тим самим рівним, чистим, старанним письмом орканівським. І дух у них той самий, що був колись за наших молодих літ.
Аж вернувся я з жінкою до Кракова. Син і старша донька лишилися на студіях у Празі, молодша поїхала до шваґра Ліщинського в Бориславі, ми з жінкою мешкаємо в однім покою при гамірній вулиці Старовісльній.
І знову осінь, знов тепле, гарне пополудне і знов навіть та сама година, як ми вперше стрінулися з Орканом на плянтах.Лежу й відпочиваю по кількох годинах шкільної науки. Аж дзвонить хтось. Відчиняю двері — Оркан.
Ніхто не знає, як я втішився ним. Ніби молодість свою побачив. А він:
— Збирайся і ходи!
— Щось такого! Посидь трохи з нами. Побалакаємо.
— Не можу. Авто надолині чекає.
— То відправимо авто.
— Але в авті Франек.
— Який Франек?
— А який би? Новіцький[1].
Не було ради. Взяв я капелюх, іду.
Привиталися ми з Новіцьким і їдемо на Страдом, поміж жиди.
— А тиж де? — питаюся Оркана.
— Тихо будь. Побачиш.
Приїхали ми до якоїсь старої винарні, що мабуть ще часи давньої Польщі памятала.
Шабасівка, вуджені гусячі ніжки і пляшка старого вина.
Нефальшований венґжин — рекомендував Оркан. — Випємо за твій поворот до краю. І за нашу дружбу, що її навіть війна не змінила. Бачиш, є щось тривкого на світі.
Розбалакався Оркан, як колись. Про все, лише не про війну. Про неї й слухати не хотів. Мав її досить. Я дивився на нього і в першій хвилині здавалося мені, що мій добрий друг не змінився. Та сама чорна схвильована чуприна і борідка невеличка в клин і очі так само блистять. Та ще такою самою, своєю власною мовою балака, як за молодих літ. Тільки нарікав, що люди затроюють один одному життя, а воно й без того гірке й нелегке. Жеруться, як вовки. Е-ех! І затягнув пісоньку: „Hej idę przez las“ а потім нараз „Widzisz, bracie mój, towarzyszu mój“.
Дивно співав. Я не музикольоґ і не вмію сказати, на чому засновувалася та якась відмінність його співу. Мельодію передавав вірно, але підбирав якусь дивну тонацію і експресія пісні була якась то інша, ніж звичайно. По-гірському співав. Питав я його, хто йому переклав моїх „Журавлів”.
— Я сам — відповів, — їх і ще кілька твоїх віршів. Не люблю перекладати, а твої вірші переклав і друкував у „Maskach“. Бачиш — не забував про тебе.
——————
- ↑ Францішек Новіцкі, дуже талановитий, хоч не дуже відомий польський поет, якого Оркан високо цінив; тоді вже старший чоловік.