Тіні минулого/Казка руїн
| ◀ „Там, де козаки сплять“ | Тіні минулого Казка руїн |
Зрада ▶ |
|
На півночі Рівенщини, серед густих та темних лісів, заховалося невеличке село Любомирівка. Стоїть воно на високому беризі річки Горині, неначе заблудилося серед негрів да пущів волинського Полісся. Починалося воно з темного соснового бору, а тяглося до старого паньского саду, з-за дерев якого сумно визирали, вкриті зеленим мохом кам'яні руїни, — пам'ятка колишніх пишних палаців польского магната.
По другий бік Горині рясним килимом розгорталися поля, а там без кінця і краю шумів чорний, темний ліс… Широкою волею, дивною красою і тихим спокоєм віяло з темних лісів де, як здавалося, все жило вільним життям надмірної любови, де на все живе лягли ознаки непереможної первісної правди.
Великий, старий, занедбаний панський сад над Горинью, з пишними алеями, столітніми дубами та велетенськими каштанами сумно гомонів споминами минулого… Чудові, рівні як свічки сосни, зелені явори, гільчасті липи і инші старі дерева тихо прощось гомоніли, а на садових галявах дріжали самотні берізки та молоденькі зелені ялинки.
Серед саду здіймався в гору високий насипний вал, який заріс кущами проскурини та калини. Внизу, над рікою, де кінчався сей вал була ледве помітна стежка, яка тяглася аж до старих камінних руїн серед яких, як чатовий на чатах, стояла одна стара башта. Тут-то колись був палац польского магната — власника багатьох сел на сумній Волині.
Найкращим і самим мальовничим місцем в саду була глибока прірва, що тяглась впоперек старого валу і, розділивши сад на дві половини, тяглася через поля в мовчазні ліси. Навколо прірви росли густі кущі верболозу та вільшини, а в чорній пащі прірви сумно гомонів струмок. На другім боці прірви, в кінці саду, над самою Стирью, стояв старий невеличкий костьол, в якому раз на рік ще й до сього часу відбувається святе набоженство. Колись через прірву до костьола був місток, але від нього залишились тільки дві кам'яних плити, які ще й досі стирчать на краях прірви між вільховими кущами. Про сю прірву серед людей Любомирівки зберігся давний переказ.
Старі люде розказують, що колись, дуже вже давно, що навіть і не спогадати самим старим діЙому здавалося що пташки співають про його кохання, яким сповнені його груди і яким обновився б увесь світ і так засяла-б грішна земля, що ясні зорі зажмурилися-б від такої несподіванки… Се були тільки мрії, які при одній думці про те, купи він зібрався виїзжати, — зникали безслідно… В його уяві вставали картини: полки за полками… білі бунчуки в повітрі мають… чується бразькіт зброї, миготить золото на держалах стальових мечів та шаблюк, на яких огніє кров перемоги… Картини були страшні, але привабливи для молодого Потоцького, бо проливання крови в ті часи вважалося ділим „чести“, ділом „лицарським“… Переможці, заплямовані кровю пишалися собою на бенкетах і вітали в авреолі слави.
Сонце заходило і починало вечоріти, коли він наближався до парку. На одній алеї мигнула біла сукня панни Юзефи. Потоцький стрибнув з коня, і швидкою ходою пішов їй на зустрічь. Його мужня красива постать дихала силою і здоровлям.
Він заховав свої журливі думки і перед панною Юзефою стояв веселий, сяючий щастям. Вона стояла під високими каштанами. Лице її було бліде, а в очах світилася якась трівога. Було видно, що вона його довго чекала. Оглянувшись назад, вона, побачила його і так і зраділа ним.
Справді вона була чудова. Середня на зріст струнка, з чистими рисами обличчя, з пишніми русявими косами дивними, чудовими, карими очами, один погляд яких заставляв тремтіти… То були не очі, я якась криштальна глибінь, в якій сплелися соняшні й місяшні проміння. Чорні, як оксамит, вії були дивною оздобою для їх, а гордо підняті брови заставляли поважати її вродженну шляхетність. Підійшовши до неї, він став цілувати її ручки, а вона тихо пригорнулася до нього. Згодом спитала:
— Чого барився?… я так чекала тебе, мій любий!…
— Я спішив, моя кохана! — відмовив він, але його обличчя засмутилося. — Я прийшов попрощатися, моя мила. Чекай мене, коли я повернусь назад прославленим переможцем, таким, як були батьки мої, а тоді, моя мила, одружусь з тобою. А що я вернуся переможцем, так клянусь, що скорійше земля завалиться на сьому місці, ніж я подамся їм… Клянусь тобі, отсим чистим непорочним небом, що я вернусь до тебе переможцем.
— Коли ж се буде?… Дарма вже все, бо чула я що лють у „бидла“ дуже велика; так всі помстою і палають… Хто з вас буде переможцем; важко вгадати…
— Якже-ж так можна, моя кохана, невже ти зневірилася? Ти подивись, — сказав він вирівнюючись, — хіба я для перемоги не вродивсь? Не забувай того, що рід Потоцьких сильний!…— Але, коханий, ти знаєш і те, що все-таки проллється кров… В крові скупаєтесь, а потім „witam“ кричите… я бажала-б тільки спокою і добра…
Юзефа гірко заплакала. Він розважав її: — Так наказує король і так тереба зробити для гаразду Річі Посполитої. Скажу і я, що хоч і надіюся на себе, і на свою перемогу, але туга, як той злодій залазить у мою душу, а в серці якийсь віщун співає хлопської пісні:
|
„Будуть пташки на могилі, |
Чув я раз, як співала сю пісню дівчина-служка і от засіло мені в голові гострим цвяхом… і щось не забувається… Із Стирі потягло вохким туманом і стало холоднувато. Весь небосхил був рясно засіяний зорями, а над палацом, у тихій задумі стояв срібний місяць…
„Час нам прощатися!… Прощай і жди мене“! — Мов зі сну прокинувся Потоцький.
„Коханий! Пострівай! Невже так скоро“?! — З невимовним жалем сказала вона. Але він вже сидів на коні. Вклонившись низенько на прощання, він зник на дорозі, брязкаючи зброєю в пітьмі ночі.
В Юзефи потемніло в очах і тільки, як дзвін подзвіння, видзвонювало її серце:
Прийшла до пам'яти і їй стало боязко на самоті. Поспішаючись, вона бігом побігла до палацу. На веранді збіралась чимала громада сусідніх панів: всі вони були при зброї, голосно розмовляли про заворушення бидла і про Хмельницького, який вирушив з-за Дніпра. Почувши се, Юзефа тяжко зітхнула: — „Прощай мій милий, не тобі перемогти гнів народу!“… Сльози виступили з її очей. Щоб сховати їх, вона тихо пройшла до свого покою і без пам'яти впала на оксамитову канапу.
Вже й літо минуло, але від нього не було ніяких звісток. Ходили страшні блукаючі чутки. Колись не те, що зараз, а якої-небудь звістки приходилось чекати цілими місяцями. З далеких сторін, не скоро приходили вісти…
Але, ось, вже після літа в золоту осінь, в кінці жовтня, одного дня прийшла сумна вістка, що Потоцького вбито на війні. Не судилося красуні Юзефі побачити свого коханого.
Не судилося молодому Потоцькому бути переможцем, щоб свою воєнну славу покласти до ніг своєї коханой, а судилося йому згинути на чужій стороні. Чи-ж посадив хто на його могилі червону калину?… Чи ж будуть ту калиноньку пташки їсти?…
Він умер за ради сліпого гонору, за „честь“ Польші. Уложив його на спокій меч окривджених. Світлий образ його дорогой Юзефи, був йому утікою в його останні години життя.
Любий образ її був йому утіхою в його останні хвилини. Він вірив, що коли не на сім, то на тім світі він стріне свою дорогу Юзефу, а через те і його останні слова були: „Моя чудова, моя кохана, моя вічна Юзефо!“…
З того часу, як одержано таку сумну звістку, в палацу почалися великі зміни: припинились бенкети, скінчились гулянки. Несподівано приїхав верховець з війська і привіз від товаришів убитого тяжку звістку.
Як приїхав сей посланець, то стрінув панну Юзефу на палацовім ганку, як вона в глибокій задумі дивилася на свій дорогий сад, де так тихо згасала краса природи.
„Вельможная панно! Товариші військови доручили мені переказати вам, що молодого графа Потоцького вже на світі не має. Він вмер не від меча ворога, а в полоні від тяжких ран, після битви під Пилявою.
Вміраючи, він згадував ваше ім'я“… Після таких слів страшного привіту, посланець подав листа, де було списано все…
Коли вона все взнала, так відразу для неї став зайвим весь світ; від неї відлетіло життя і вона стана чужою для нього.
Смертельний жах обгорнув Юзефу, і їй здавалося, що її коханий слідкує за нею…Вона не ридала, а тільки дві-три сльозинки з'явилися на її чудових очах і важко впали до долу. Юзефа помалу, не поспішаючись, зійшла з ганку і своєю улюбленою доріжкою пішла в парк під намет кленових вітів, туди де вона останній раз з ним, своїм любим.
Було тихо. Було так тихо, як може бути лише в золоту осінь. То була тиша смерти. Дерева стояли з убогими вітами, сумні не веселі. Тильки де-не-де одірвавшись від рідної гильки, з тихим шелестом падав до долу змервілий жовтий лист. Жовте листя цілими кучугурами лежало на алеях. Важкий холодний туман тягнувся від ріки і густою наміткою обгортав усе навкруги. Було холодно і журно в німій тиші. Де-не-де зловістно крякали чорні гайворони… вона пройшла на те місце, де він останій раз був з нею, де говорив про будучину і щастя спільне. Тут він клявся що вернеться. Пригадала його слова: „Коли-ж не вернуся переможцем, то клянусь, що скорійше провалиться тут земля, а на сім місці, де я стою, буде чорніти чорна прірва… ні, я переможу!.. Клянусь тобі самим небом!“…
Так, він не вернувся, то на що здавсь її сей парк, сі дерева?… Юзефа в думці молилась Богу, щоб скінчилось і її життя. Лиш вона подумала про себе сі слова, як почула, що земля під ногами захиталася, вона мимоволі одскочила назад. Почувся здвиг землі і, з глухим гуком, як від стрілу гармат, перед її очима стало страшне видовище. Вся широка алея, разом з тим місцем, де було останнє побачення, провалилася вниз і через весь сад зробилася глибока прірва, яка простягнулась аж до лісів. Важко загули кругом дерева, налетів вітер, зашуміло жовте листя і з лісів озвалася дика буря з холодним осіннім скиглінням. Згодом, коли затихло все, зайшло сонце і темрява ночі щільно захопила все в свої обійми, Юзефа почула, що для неї на сім світі все померло. Довго стояла в глибокій задумі і з важким почуттям на душі повернулась до покою.
Затихло все в палацу. Юзефа поривалась кудись в незнаний край, де був її коханий. Завдяки її заходам, на другому боці прірви було збудовано костьола, а до костьола через прірву було зроблено камінний місток. Юзефа цілими днями бувала в костьолі, де довго і гаряче молилася на самоті. Скоро вона й зовсім залишила свій замок і пішла в черниці в один убогий монастир, де незабром прославилась по між простими людьми як „трудівниця Божа“. Старого віку богобоязливі і щирі люде називалися такими „трудівниками“ і дуже шанувалися простими людьми. Ото така шана випала і на долю Юзефи, сеї тендітньоі панночки, з шляхецького дому. Згодом, коли померли її батьки, вона батьківську спадщину віддала далеким своїм родичам, а сама десь зникла, бо про неї довго не було ніякої чутки.Ще раз спогадали Юзефу, коли її провадили з манастиря на вічний одночинок до її улюбленого костьолу, де її й поховано.
Скоро після того, одної весняної ночі зірвалася велика буря з громом. Сталося так, що ударив грім і від грому зайнявся палац, який горів довго, а ще довше тлів, а скоро з нього лишились лиш осмалені чорні руїни… Згодом, на руїнах палацу з'явилася трава та бур'ян, який з кождим роком все збільшувався… І от цілі віки минули вже з того часу, але зроблене невідомою силою провалля ще й до сього часу жахає своїм темним дном.
На землі тепер немає сучасників славної бувальщини, які могли-б розповісти про минувшину, а руїни, стоять мовчазні і свято бережуть свій великий сон вічного спокою… Тільки в час осінній, як вмірає соняшний день, як шелестить пожовкле листя, в тихий вечір можна почути, як гомонять руїни…
1912 р., м. Краснопіль, на Волині.