Ті, що від нас відійшли/Михайло Коцюбинський
| ◀ Роман Сембратович | Ті, що від нас відійшли Михайло Коцюбинський (1913) |
Леся Українка ▶ |
|
Уродився в 1864 р., на лїтературне поле виступив в 1889 р.
Ще рік, — і Україна обходила би 50 лїтнїй ювилей його уродин і 25 лїтнїй ювплей його лїтературної дїяльности.
А так — замість ювилейного привіту посмертна згадка…
Його родинне місце — місто Винниця на Поділю, вчив ся в київськім унїверситетї на правничім видїлї, а скінчивши його, пішов на державну службу. Служив у Бесарабії, де мав поручену місію нищеня фільоксери. Потім, перебувши важку недугу ревматизму, якого набрав ся від перестуди, покинув державну службу і дістав посаду в статистичнім віддїлї земства в Чернигові.
Тут остав ся до кінця днїв своїх, беручи живу участь в українськім громадянськім житю. Між ин. треба пригадати, що він був у списї тих проскрибованих, яких чернигівський ґубернатор казав вичеркнути з членів тамошньої „Просвіти“, під загрозою розвязаня товариства.
Оженив ся в 1896 р. Осиротив жінку і 4 дїтий.
За останнї роки його здоровлє все гіршало й гіршало, а талант усе розвивав ся й розвивав ся. Але працювати сил не було. Се важке положенє полекшало перед трьома роками, коли в признаню його лїтературних заслуг земляки прийшли йому в поміч лїтературною стипендією в сумі 2.000 рублїв річно. Тодї покинув посаду в земстві, щоби віддати ся ратованю здоровля і літературній працї.
Рішив зиму перебувати під лагідним італїйським небом, на Капрі, де завязала ся міцна дружба між ним і Максимом Горьким. А на час лїтньої спеки приїздив у наші гуцульські гори, до Криворівнї коло Жабя. Там доля звела його близше з нами і з нашим галицьким житєм. Тут, у Криворівнї, й менї довело ся познакомити ся з ним в лїтї 1911 р.
Я нїколи не шукаю знакомства з великими людьми. Для мене досить, що вони дають мені твори свого великого духа. Бо поза тим — „дух бодр, плоть же немощна“. Коли людина творить, тодї його дух піднїмаєть ся до найвисших вершин, і бачучи ті плоди духа, ми поклоняємо ся великому синови землї. Але годї все держати ся на вершинах, великі люди — також люди. І коли ми їх зустрічаємо в щоденній обстанові житя, переконуємо ся, що вони тільки люди. І той дісонанс між плодами їх духа і ними самими викликає розчарованє. Тому я не шукаю знакомства з великими людьми. Менї досить, що вони дають мені твори свого великого духа. А шукати їх знакомства, значить, шукати свідомо розчарованя — по що?
Він був виїмковою появою, в якій не було того дісонансу між його великим духом і його людською особою. Що більше, знакомство з ним відкривало нові краси його творів, людина і великий дух доповнювали ся взаїмно і зливали ся в чудову гармонїю.
Зиму 1911/12 р. перебув знов на Капрі; вертаючи звідти, як раз на Великдень загостив до Львова. Потім, з початком липня, їдучи з найстаршим сином - ґімназистом до Криворівнї, задержав ся знов у Львові і був присутний на відкритю памятника Коцкови. Плянував, як звичайно, перебути липень і серпень у горах, потім гарний час осени на Українї, а там, під зиму, знов на Капрі.Аж тут одного дня з початком серпня застаю його несподївано на обідї в одній реставрації у Львові. Питаю, що се, — і довідую ся, що сим разом гори йому не послужили. Вічна безсонниця, що-раз більший неспокій серця, треба було чим швидше виїздити. Такий був слабий, що, думав, не буде сил доїхати від разу до дому, і треба буде остати у Львові полїчити ся. Але у Львові трохи полекшало і він поїхав до дому.
Поїхати на зиму на Капрі вже не було сил. Замість того вибрав ся до Київа і тут у половинї жовтня остав ся на лїченє в унїверситетській клїнїцї. Але полекші не було. З початком сїчня його зовсїм хорого перевезли назад до Чернигова під догляд родини.
А в пятницю, 25 с. м., в 2 год. 25 м. по полудни, замкнув на віки очи…
Його твори?
Як уже подано, на лїтературне поле виступив в 1889 р. почавши містити в „Дзвінку“ дрібнички для дїтий. Се не дивниця, що його творче слово проговорило вперше для дїтий, — бо як він любив дїти, як розумів їх душу, як умів промовити до неї! Бачив я, як у крузї моїх дїтий він за кілька хвиль уже став добрим знакомим, як успів прикувати до себе цїлу їх увагу,
Потім містив оповіданя в ріжних періодичних виданях, найбільше в „Зорі“ і „Лїт.-Наук. Вістнику“. З того склали ся отсї окремі збірки: „В путах шайтана і инші оповідня“, Львів, 1899. — „По людьскому“, оповіданя з бесарабського житя, Львів, 1900. — „Поєдинок і инші оповіданя“, Львів, 1903. — „Оповідання“ I том, Київ. 1903. — У грішний світ“, оповіданя, Львів, 1905. — „З глибини“, оповіданя, Львів, 1909. — „Дебют“, оповіданя, Петербург, 1911. — „Тїни забутих предків“, оповіданя, Київ — Львів 1913. Крім того богато його оповідань виходило в окремих брошурах.
В лїтературі ріс поволи, не кидаючи ся в очи, але постійно. Аж майже незамітно виріс на велику творчу силу, одного з найбільших у нашій лїтературі.
Тодї почали й чужі черпати з його творчих скарбів. Появили ся переклади на мову російську, польську, чеську, нїмецьку, шведську.
Був великим поетом краси природи і краси людської душі. І, що далї, природа й душа людська зливали ся в його творах у гармонїю краси, його слово ставало похвальною піснею на честь всеобнимаючої природи, пантеістичним имном усему живому.
Так повстала його поема наших гір: „Тїни забутих предків“.
І — коли б не смерть! Коли останнїй раз вертав із Криворівнї, оповівши про свої муки, додав, прояснюючи втомлене лице: „А який чудовий матеріял я везу з собою!“
З того матеріялу мала повстати повість із гуцульського житя, в творче слово перелите житє і світогляд Гуцула, фільософія житя тих первісних синів гірської природи
Та не судило ся.
Не судило ся до кінчити також своєї лебединої пісні, поеми острова серед хвиль моря під теплим південним небом.
Се — нарис „На остров“, який почато друкувати в сьогорічній І кн. „Лїт.-Наук. Вістника“. Та заповіджене докінченє вже не появило ся.
„Одчиняючи в ранцї вікно, я раз-у-раз бачу ряд цвитучих аґав. Стоять струвкі і високі з вінцем смерти на чолї й витають далеке море: Ave, mare, morituri te salutant!“
Се останнї слова нарису, — може останні слова його творчого духа.
Неначе се він сам, великий духом, але слабий тїлом, засуджений на передчасну смерть, кликав на прощанє морю, до якого вже не міг поїхати:
„Ave, mare, morituri te salutant“.
Кликав на прощанє горам:
„Витайте, гори, засуджений на смерть витає вас!“
Кликав сонцю:
„Витай, сонце, засуджений на смерть витає тебе!“
Як він любив сонце!
І коли прийшла весна, витаючи нас своїм сонцем, теплом, зеленю, цвітом, його великий дух у знесиленому тїлї сказав в останнє:
„Витай, сонце, засуджений на смерть витає тебе!“
Одягнена на свято весни мати-земля приняла його на вічний сон.
Нехай весна вкриє його домівку цвітом, нехай на неї гріє ясне сонце…
А твори його великого духа нехай яснїють сонцем краси будучим і будучим поколїням!
30 цвітня, 1913.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|