Ті, що від нас відійшли/Роман Сембратович
| ◀ Ті, що від нас відійшли | Ті, що від нас відійшли Роман Сембратович (1906) |
Михайло Коцюбинський ▶ |
|
Коротке було його житє…
Вродив ся 1876 р. в священичій сїмї. В ґімназії належав, на скільки знаю, до того гуртка молодїжи, що зачитувала ся тодїшнїми радикальними виданями, запалювала ся до роботи на селї в дусї радикальної проґрами, в вільні хвилї заходила „нелеґально в довколичні сїльські читальнї і переслїдувана за те шкільними властями, тиняла ся від ґімназії до ґімназії, з пятном „полїтичних злочинцїв“, гублячи по тій дорозї найзавзятїйших і найбіднїйших, для яких не було місця в галицьких святинях просвіти… Закінчивши щасливо ту дорогу матурою, якої кождий із таких „нелєґальних“ жде як хвилі визволеня, що дасть йому спромогу „лєґально“ зачитувати ся любими книжками і віддавати ся любій роботї, виїхав до Відня і записав ся на правничий видїл тамошнього унїверситету.
Перші роки його побуту в Віднї були присвячені роботї в тамошнїй „Сїчи“ засїдав у видїлї товариства, був мабуть навіть раз головою, давав відчити, заходив ся разом з иншими коло святкованя 30-лїтнього ювілею істнованя „Сїчи“, що зазначив ся в лїтературі виданєм альманаха з белетристичними працями бувших і тодїшнїх „Сїчовиків“, між якими є й нариси його пера. Крім того працював у віденськім робітницькім товаристві „Родина“, яке тодї мало радикальний напрям, був членом віденської радикальної орґанїзації, яка вважала себе частиною галицько-української радикальної партії При тім читав, учив ся, — non scholae, sed vitae, не для іспитів, а для житя…
На ті часи припадають його перші публїцистичні працї в віденських ґазетах про галицькі справи. Хто знає, як тяжко молодому, незнаному, початкуючому публїцистови, без знайомств із потентатами преси, без протекції знайти доступ до столичних ґазет, той мусить признати, що покійний мав у тій справі незвичайне щастє. В 1898 р. виступає він уже звісним публїцистом, який після доповняючих виборів до парляменту з сїльської курії округа Тернопіль-Збараж- Скалат, — коли кандидат радикальної партії, д-р Іван Франко, поборюваний з незвичайною завзятістю иншими нашими партіями, не дістав мандату тільни завдяки крадїжи голосів на користь тодїшнього правительственного кандидата д-ра Гладишовського, — кидає в двотижневнику „Die Wage“ смілий визов галицькій адмінїстрації і взиває австрійського мінїстра судівництва судовим процесом вияснити ту справу.
Від тодї все частїйше й частїйше стрічаємо ся в віденській пресї з його статями про наші справи, а коло 1900/1 р. бачимо вже також у заграничній нїмецькій пресї його статї — з початку з підписом „Galizischer Slave“, — які в галицько-польскій пресї, як шляхотській, так і демократично-шовінїстичній стягнули на його голову цїлу повінь скаженої лайки. Видячи, як тяжко знайти приміщенє в німецьких ґазетах статям про українські справи, закладає з початком 1901 р. тижневник „X-Strahlen“, які побіч справ цїкавих для нїмецької і спеціяльно для віденської публики, давали також богато місця українським справам. „X-Strahlen“ не могли одначе вдержати ся й не дотягли й до кінця року. Тимчасом імя Сембратовича в нїмецькій журналїстицї стає що-раз більше звісне і він стає віденським кореспондентом звісної „Frankfurter Zeitung“. Тим самим його матеріяльне становище було запевнене.При кінцї 1902 р. „Neuer Frankfurter Verlag“ видає його книжку „Polonia irredenta“, яка розкриває відносини польської шляхти і загалом прихильників Польщі „від моря до моря“ до українського народу. І знов цїла повінь лайки не тільки від усеї польської преси, але також від галицько-української соціяльної демократії (статя М. Ганкевича в „Волї“ п. н. „Націоналїстичний сіфілїс“, промови С. Вітика у Львові і на провінції і т. д.). Правда, сю публїкацію годї вважати бездоганною. На богатий фактичний матеріял, якого зібранє й опублїкованє було безперечною заслугою покійного, кинув автор світло, яке робило книжку не тільки антишляхотською, але також по части антипольською і ґерманофільською. А се з огляду на положенє польського народу в Нїмеччинї прикро вражало. Та на жаль не знайшов ся ніхто, хто в нашій пресї виказав би справедливо хиби і прикмети книжки, тільки посипали ся похвальні пеани і лайка. Бо в нас як хвалять, то хвалять, а як лають, то вже раз лають…
З початком 1903 р. заложено „Ruthenische Revue“. Сембратович покликав її до житя (тодї, крім нього, не було редактора для такого видавництва) і з ним пішла вона до гробу. „Ruthenische Revue“ була редаґована, безперечно, не без недостач, але треба зважити, що з одного боку мало котре видавництво редаґоване так, як повинно, а з другого боку покійний і не розпоряджав такими сумами, які потрібні, коли редактор хоче притягнути до своєї ґазети що найлїпші сили, а крім того мав над собою і видавцїв і властителя — „Народний Комітет“, з якими треба було ладити. А звісно, де богато хозяйок, там хата неметена. Памятаю, покійний кілька разів писав і говорив менї: „Вам усе те видаєть ся блїде, а для видавцїв „Ruth. Revue“ я знов занадто радикальний“. Все таки „Ruth. Revue“ познайомила европейську публику з українською справою, устроїла анкету в справі цярського указу з 1876 р., одним словом, робила добру роботу.
В 1905 р. „Neu-r Frankfurter Verlag“ видав другу публїкацію Сембратовича: „Das Zarentum in dem Kampfe mit der Zivilisation“, де знов обговорено відносини російського правительства до українського народу. Опісля ся публїкація заходами Ярослава Федорчука вийшла також по француськи з передмовою Бернштерне Беризона.
При кінцї 1905 р. заложено в Віднї полїтичне товариство „Nationale Autonomie“ з метою працювати для ідеї перебудови Австрії на основі автономії народностий; покійний був одним із його членів-основателїв.
Та тимчасом розвивали ся в його орґанїзмі сухоти, яких признаки були в нього від давна, і 8 сїчня 1906 р. його не стало між живими…
Коли ходить про схарактеризованє суспільно-полїтичних поглядів покійного то, як уже згадано, в перших роках своєї публїцистичної дїяльности був він радикалом у галицько-українськім розуміню, т. є. соціялїстом; пізнїйше з соціялїзму остав тільки радикальний демократизм У нас уважали його звичайно національним демократом. Зрештою тут не ходить про партійну марку, бо ж дїяльність покійного не розвивала ся в партійних рамах. Був се публїцист-інформатор нїмецької і загалом европейської публики про українські справи, інформатор, треба признати, совісний і безпартійний. В кождім разї був се тип поступового Українця в гарнім розуміню слова.
Покійний був публїцистом інформатором, який не мав часу на монументальні працї, тільки мусїв хапати, що несе злоба дня і приспособлювати ся до вимогів редакції й публики. В тім уміню вихоплювати що найактуальнїйше з нашого житя і приспособлювати ся до вимогів редакцій і публики лежить причина його успіхів і sui generis популярности, але се з другого боку не давало йому сконцентрувати ся у глибшій, творчій працї. Зрештою — се зовсїм не вменшує його заслуг, тільки глибша, творча публїцистична праця мала би більшу вартість для нього самого, для його лїтературного імени. А може як раз у працї публїциста-інформатора найлїпше проявляв ся його талант… В кождім разї праця його не пропала безслїдно для українського народу; коли нами в Европі що-раз більше інтересують ся, то се в певній мірі також його заслуга. І в історії змагань наших публїцистів познайомити культурний світ із нашими відносинами — його імя буде згадувати ся побіч імен Драгоманова, Франка й инших нечисленних.
Коротке було його житє, але від часу його суспільної свідомости повне працї для рідного краю, гідне доброї памяти живучих і будучих поколїнь…
Сїчень, 1906.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|