Україна/1924/1-2/Найдавніша згадка про театр на Україні

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Україна. Науковий трьохмісячник українознавства. Книга 1–2 (1924 під ред. Михайло Грушевський
Найдавніша згадка про театр на Україні (Володимир Перетц)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: 1924.

Акад. ВОЛОДИМИР ПЕРЕТЦ.

Найдавніша згадка про театр на Україні.

Кажучи про початок театральних вистав на Вкраїні покликуються звичайно на свідоцтво видатного українського письменника, атонського ченця Івана Вишенського, а власне на його лист р. 1606. (Ів. Франко, Ів. Вишенський і його твори 1895, с. 310) до стариці Домникії (Арх. югозап. Р. І, т. VII, с. 29), де знаменитий полеміст веде мову про науку та мистецтво і торкається їх відносин до релігії... „не вѣдомость хулю художества, але хулю, што теперешніе наши новые рускіе философы не знаютъ въ церкви ничтоже читати, ни тое самое псалтыри, ни часослова... А тежъ не вижу инших, толко простою наукою нашего благочестія воспитавшіеся — тые подвигъ церковный носятъ и отправуют; а латинских басней ученицы, зовемые казнодѣи, трудитися в церкви не хочютъ, толко комедіи строютъ и играютъ“. Ів. Франко підкреслює „дорогоцінне в історико-літературнім згляді реченє про значне розширене і замилуванє штуки драматичної по тодішніх школах православних“ (с. 313); з ним згоджується К. Харлампович (Зап.-рус. правосл. школы XVI и н. XVII в. 1898, с. 473). Але — оскільки можливо вважати оці слова за історичне свідоцтво про існування у самісінькім початку XVII ст. українського театру? Православному аскетові, проповіднику слова божого театр — відповідно поняттям його часу і оточення — здавався чимсь гріховним; тому і в листі до кн. В. К. Острозького він не раз називає набоженство католицьке—„комедійскимъ и машкарскимъ набоженствомъ“ (Акты ю.-з. Р. II, 207), виводячи його з „тмы поганскихъ. наукъ“. „Латына“, мовляв він, „танцуетъ въ славѣ въ можности въ розширеню машкарского и комедійского набоженства“ (ibid. 217). До цієї теми він звертається в „Писаніи до всѣхъ обще въ лядской земли живущихъ“, залічуючи „поганскихъ учителей, Аристотелей и Платоновъ“ до числа ненависних йому „машкарниковъ и комидійниковъ“ (Ibid. 225; порівн. 270: „ты жъ шествуй съ машкари и комедіами...“).

Таким чином, католики, що мали звичай робити по школах вистави для вправи учнів—здавалися Вишенському людьми, що їх не варто було поважати. — Дійсно, вже гуманістична школа на Заході, а після неї школа єзуїтська при кінці XVI ст. широко вживала театральних вистав, яко корисного для виховання своїх учнів. Комедії та трагедії відгравалися учнями не тільки в класі, але й прилюдно поза мурами шкіл; теми брано з класичного репертуару, головнішою метою була вправа в латинській мові. Пізніше оці вистави набувають морально-виховавчі прикмети, сюжети беруться найбільше з біблейської або церковної історії. На Вкраїні та взагалі в західній Русі вистави повинні були бути принадою, щоб уловляти прихильне до новин громадянство і непомітно приєднувати його до стада єдиної, що визволяє від гріхів, католицької церкви (див. Харлампович, с. 87), тому дозволено було грати п‘єси польською, а м.б. і українською мовою. Тому Ів. Вишенський обурюється на театр, особливо на шкільний. Розвідки ак. М. І. Петрова, проф. Резанова та мої докладно констатують ролю цього шкільного польського театру що-до утворення українського; але, на мою думку, лишається ще не розв’язаним питання: чи існував так само і в український школі звичай влаштовувати вистави під час Вишенського, чи він писав про це на Атоні—з людського поговору?

Не один він був з письменників, що гудив цей звичай. Вільнодумні люде давньої Польщи к. XVI ст. ще задовго перед Вишенським побачили, що наука єзуїтів—чисто поверховна. Нємоєвський спільно з аріянами докоряв їм за те, що вони приваблюють до себе молодіж, „sztuczkami“ (Grabowski, Literatura aryańska, 255). Безіменний автор памфлету „Equitis poloni in jezuitas actio prima“, вже в році 1590 писав, що до появи єзуїтів у поляків були вчені люде та школи і обвинувачував оцих нових освітників за те, що вони приваблюють учнів не корисною працею, але— „комедіями та трагедіями“ (fol. A4). Кальвінський казнодій Країнський почасти нагадує українського мораліста: в „Postylle Kościoła powszechnego“ р. 1611—він радить батькам виховувати діток в покорі, не читати навіть комедій та блазенських пісень; зацікавлення до цього—він утотожнює з піяцтвом та роспустою. (Grabowski, Liter, kalwińska, 208). Дуже виразно промовляв у цьому напрямі добре відомий на Вкраїнї Мартин Чехович, суворий аріянин в свойому творі „Wujek, to jest krótki odpis na pisanie ks. Jakóba Wujka teologa S. I.“ (s. 1. et а.): „Безбожність єзуїтів“, писав він „гордує простим розумінням віри; вона хоче притлумити правду поганською вченістю“. Він обвинувачує єзуїтів за їхнє гонорство непожиточне для духу і переконує читачів, що єзуїти будують віру „na szkolnych pogańskich filozofów naukach na grammatyce, na wydwornej muzyce, na dyalektyce, a podobno więcej na zofistyce na częstych bucznych wystawnych kosztownych komedy ach i tragedyach“, котрими, каже, więcej młodzi psujecie niż naprawiacie“ (fol. E). Цей польський попередник Ів. Вишенського, так само як український полеміст висовує думку: необхідність ставити опір світовій поганській науці, вивчаючи святе письмо та науку вчителів церкви.

Отак — вже в рр. 1560—70 наш письменник мав попередника, що гудив внесення до школи театральних вистав; його підтримували инші польські автори к. XVI—поч. XVII вв., сучасники Ів. Вишенського. Неможна припустити, щоб він, що виступив, яко вчений експерт в справі про книгу П. Скарги на користь Унії—не знав про дискусію польських письменників що-до єзуїтських шкільних комедій. Тому мені здається, чи не є напад Вишенського—лише літературне явище, що склалось під впливом аналогічних нападів добре знайомих йому польських інвектив проти єзуїтів. Коли так—чи можливо з певністю сказати, що слова Вишенського про „строющих и играющих комедії“ стосуються до українських шкіл його часу? Ця непевність підтримується ще"“ тим, що до перших діалогів П. Беринди (1616 р.) та К. Саковича (1622 р.)—ми не зустрічаємо ані жадного драматичного твору, що вийшов зі шкіл—Острозької чи Львівської.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1935 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.