Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи/«Соборницька» ідея в дискурсі еміграційної історіографії...

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Олег Павлишин

«Соборницька» ідея в дискурсі еміграційної історіографії української революції

На початку революційних подій 1917 р. Володимир Дорошенко визначив головні завдання української історичної науки таким чином: «Від етнографічної й язикової окремішности дійшли ми вже до свого самоозначеня полїтичного й його тепер мусимо усвідомити для себе самих і для сусїдів. Се пекуча потреба моменту й вона диктує нашій науцї теми й пляни роботи, зачеркує поле для її дїяльности.

Політична історія — ось її поле, державно-полїтичні проблєми — ось її теми. І коли загалом історія рідного народу мала й має для нас, позбавлених власної держави, роздертих на части й виставлених на жир сусїдам велике значінє яко жерело нашої свідомости, то історія рідної державности тепер, коли ми стаємо до нового політичного житя, має тим більшу вагу, даючи нам міцну надійну збрую й ставляючи перед нами серед дотеперішньої темряви полїтичної огненний дороговказ. Тому виданя й розвідки по сей бік нашого минулого повинні стати та першій черзї в нашій науковій роботї. Вони мусять прийти, щоб за ними могли рушити в ширшу масу легкі популярні книжки й брошури на сї теми»[1].

В. Дорошенко не міг уявити, що впродовж кількох наступних років українці здобудуть і втратять державну самостійність й сформульовані ним тези залишаться актуальними, але у кардинально відмінних суспільно-політичних та міжнародних обставинах.

Публікації в жанрі політичної історії із зображенням «недавнього минулого» з’явилися вже у перші роки перебування українського політичного проводу в еміграції. У цих текстах висвітлювалися основні події української революції й аналізувалися причини її поразки. Критичний аналіз історичного досвіду визвольних змагань був вкрай необхідний для формування стратегії національного руху на українських землях та в еміграції.

Кілька зауваг щодо авторів та характеру історичних публікацій. Відомо, що майже усі тогочасні автори історичних текстів були безпосередніми учасниками подій української революції. Фахові історики Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський, Стефан Томашівський, письменник Володимир Винниченко, журналісти Володимир Дорошенко, Михайло Лозинський та Микита Шаповал, географ Степан Рудницький, кооператор Павло Христюк, військові Олександр Доценко, Євген Коновалець та Василь Кучабський свого часу займали вагомі посади в національних урядах чи війську й були втаємничені щодо ухвалення їх ключових рішень.

Заангажованість авторів в революційних баталіях неминуче спричиняла суб’єктивне висвітлення історичного дійства. В. Дорошенко у рецензії на працю В. Винниченка відзначив, що «від участника подій, від керманича їх, та ще до того такого імпульсивного, пристрасного, гарячокровного та амбітного чоловіка, як Винниченко — годі ждати такої об’єктивности. Це згори виключена річ»[2].

Д. Дорошенко назвав праці Винниченка і Христюка не історичними творами, а «політичними памфлєтами»[3]. Самі автори не приховували, що їхня інтерпретація минулого буде мати суб’єктивний характер. Один з фахових істориків, як стверджував В’ячеслав Будзиновський, у 1922 р. сказав до Костя Левицького буквально так: «Пане президент! Історія не буде така, як ви її робите. Історія буде така, як її напишемо ми, історіографи!»[4].

Не менш важливим був той факт, що названі автори перебуваючи в еміграції продовжували політичну діяльність. Політичні угруповання української еміграції були поділені не тільки за партійною належністю, а, насамперед, за територіальним принципом (галичани — наддніпрянці). Найбільш непримиренними стали оточення Євгена Петрушевича у Відні та Симона Петлюри в Тарнові.

Потенційний читач історичної літератури — не тільки українці на окупованих Польщею чи більшовиками землях, але, насамперед, еміграція, якої в країнах Центрально-Східної Європи налічувалося близько 100 тисяч5. Серед них інтерновані у військових таборах Чехо-Словаччини та Польщі вояки, яких планували використати для ймовірного нового походу проти більшовиків.

Відтак більшість текстів першої половини 1920-х років, коли еміграція акумулювала різного роду проекти щодо відновлення державності України, за сприянням міжнародних сил, були написані в дусі політичної кон’юнктури. Головною метою таких праць було висвітлення історії української революції у вигідному для авторів ракурсі чи з позицій тієї політичної сили, яку вони представляли. Історичні публікації того часу можна умовно поділити на два типи.

Перший — синтези української революції з мінімальним науковим апаратом та вибірковою публікацією важливих, на думку авторів, документів. До цього типу віднесемо роботи В. Винниченка, М. Лозинського, О. Доцента та П. Христюка.

Їхні історичні праці виявилися неабиякими інструментами політичної боротьби. Павло Христюк на сторінках органу українських есерів «Борітеся–Поборете!» після появи книги В. Винниченка «Відродження нації» помістив статтю зі спростуванням висновків автора. У відповідь орган колишнього голови Директорії «Нова Доба» висміяв Христюка й назвав його разом з однодумцями «переодягнутими хуторянами», «українським хуторянським міщанством»[5].

В іншому типі публікацій історичний наратив межує з аналізом міжнародної ситуації та можливих перспектив розв’язання українського питання, полемікою щодо зовнішніх орієнтацій та ідеології українського руху а також з авторськими концепціями щодо здійснення соборницького ідеалу. Цей тип праць представляли статті М. Грушевського, брошури М. Лозинського, С. Петлюри, С. Шелухина та С. Томашівського, концептуальна праця В. Липинського[6]. В. Будзиновський характеризував ці публікації так: «Українські історики, замість дати наукову правду без огляду на свою політичну програму, замість використовуванє історичної науки полишити фаховим політикам, вони з історичного матеріялу моделюють свої політичні і суспільно-економічні програми»[7].

У контексті аналізу причин поразки визвольних змагань, від історіографії очікували відповідей на питання: що завадило становленню державності України в етнічних межах; який характер мали політико-правові акти соборності й чому вони не були реалізовані на практиці. Актуальності набуло також вкрай важливе питання: чи була невдача інтеграційного проекту однією з причин поразки національно-визвольних змагань.

Проголошення 22 січня 1919 р. об’єднання УНР і ЗУНР ще в період революції оцінювали як її найбільше досягнення. Впродовж наступних післявоєнних років політичні програми і публічна риторика майже усіх національних політичних сил базувалася на підкресленні гасла соборності українських земель. Перипетії об’єднавчого процесу широко освітлювалися на сторінках газет та пропагандистських брошур суспільно-політичного змісту.

Національні політичні середовища початку 20-х років не наважувалися зректися, принаймні публічно, ідеалів державності та соборності, разом з тим усвідомлювали неможливість, за тодішніх обставин їх одночасної реалізації.

Відтак були здійснені спроби формулювання політичних програм в характері черговості пріоритетів.

У редакційній статті еміграційного календаря «Дніпро» за 1923 р. було окреслено суперечності, які виникли в українському русі на еміграції, а, зокрема, конфлікт, який постав в ідеології тієї боротьби між гаслами: соборність та державність: «В єдиному таборі борців за ідеали єдиної української нації утворилися дві фракції». Одна сторона (йшлося про середовище В. Винниченка та М. Грушевського), виходячи зі свого розуміння сучасних завдань, першочерговим вбачала досягнення соборності українських земель. При тім це середовище вважало, що в ім’я соборності можна йти на максимальні жертви, аж до тимчасової відмови від усіх державних прав.

Інша сторона, а це було зрозуміло, що йшлося про оточення С. Петлюри, виразно акцентувала головним пріоритетом здобуття державності, вважаючи можливими та оправданими тимчасові територіальні втрати. Як аргумент, в статті наводився приклад з історії Італії, яка досягнула визволення ставши на шлях певних компромісів з ідеєю соборності[8]. Текст статті у цілому був співзвучний тогочасній публікації С. Петлюра, який серед основних завдань української еміграції визначив боротьбу проти ідеї федералізації[9].

У статті «Дніпра» не згадали оточення Є. Петрушевича, який перед рішенням Ради Амбасадорів домагався від міжнародного співтовариства права на створення новочасної Галицької держави. Експерт уряду ЗУНР Степан Рудницький в своїй праці, написаній в 1921 р. у жанрі історичної географії обґрунтував ідею економічної самодостатності Галичини. На його думку, справа незалежності Великої України та Кубані, внаслідок помилкових дій наддніпрянських політиків та дипломатів, була далекою до вирішення. Не заперечуючи ідеї соборності, С. Рудницький твердив, що український народ потребує території, де міг працювати над своїм політичним, економічним та культурним розвитком й «де міг би підготовляти здійснення ідеалу Соборної України»[10]. Дорога до Соборної України, на думку С. Рудницького, мала здійснюватися поетапно. На той час актуальним етапом було «утворення самостійної нейтральної Галицькоукраїнської держави»[11].

Йому вторив М. Лозинський, погляди якого на українську державність і соборність змінювалися у залежності від його формальних стосунків з урядом Є. Петрушевича. У 1922 р. в історичній праці «Галичина в рр. 1918–1920» він писав: «домаганнє утворення Галицької Республіки має за ціль визволити Галичину як найшвидче з-під окупації Польщі і зберегти її для України до того часу, доки сила української державности не зросте настільки, що державному з’єдиненню українських земель ніщо не зможе стати на перешкоді»[12].

Через два роки М. Лозинський констатував, що у протилежності до вищенаведеного проекту в українських політичних середовищах в краю та еміграції виринули наступні ідеї: 1) Ідея примирення з Польщею ціною досягнення національно-територіальної автономії західноукраїнських земель до часу здійснення соборної української державності; 2) Ідея боротьби проти польської окупації під соборницьким протирадянським прапором боротьби проти всіх окупантів;

3) Ідея боротьби проти польської окупації під соборницьким антирадянським прапором об’єднання з Українською Соціалістичною Радянською Республікою[13]. При чому зауважив, що «під прапором радянського соборництва» виявилась не тільки комуністична партія Західної України і споріднені до неї групи, але середовища, далекі від комуністичних переконань, які підтримують цю ідею тільки з бажання якнайшвидше реалізувати об’єднання українських земель «при будь-якій формі державности»[14]. М. Лозинський переконував читачів, що західноукраїнські землі в боротьбі проти Польщі мали б опертися на ідею західноукраїнської державності, подібної до концепції ЗУНР.

Такий підхід різко розкритикував В. Кучабський. У статті «На манівцях партикуляризму», він продемонстрував, що підставовою засадою західноукраїнського партикуляризму є теза, що буцімто існують дві різні історичні місії для двох частин України: для Західної України здобуття української державності лише від Польщі, а для Наддніпрянщини лише від Росії[15]. На думку В. Кучабського, одночасна актуалізація ідеї державності та соборництва утруднювала національно-політичне виховання ширших мас українського народу. В умовах відсутності суверенної держави, соборництво можливе «лише в формі “соборної нагайки”»[16]. Автор підкреслив: «Є тільки одна форма соборності, яку сьогодні ми можемо й повинні плекати: соборність Духа нації, себто свідомість тожсамости всього народу в здобуттю нашої державності, де-б не явилась можливість її здобути, і готовність зречення з усякого «партикулярного інтересу» ради здобуття найвищої ціли — державності. Здобуття державності, яка своєю міццю принесе визволення всім поневоленим іще нашим землям, себто соборність, — Ось провідне гасло соборного духа нації»[17].

Після розриву з урядом Є. Петрушевича, М. Лозинський все більше схилявся до раніше критикованої ним концепції «прорадянського соборництва». У 1927 р. в праці «Уваги про українську державність» він наголосив: «Скріпляти Українську Радянську Державу, значить з одного боку забезпечувати Україну перед російським імперіялізмом, з другого — готовити ту силу, яка поможе українським землям визволитися з під Польщі і Румунії. Так здійсниться ідеал Соборної України[18].

З боку галицької еміграції федералістичні ідеї пропагував колишній секретар закордонних справ ЗУНР Василь Панейко. На його думку, Україна була не в змозі самостійно будувати свою державність. Він стверджував, що наслідком Першої світової війни була порушення «міжнародної рівноваги»[19], а існування української соборної держави не вписувалося в домінуючу тоді польсько-румунську концепцію міжнародної політики на Сході Європи[20]. Тому, за словами В. Панейка, «єдино позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійности української держави в спілці з самостійною державою московською, спілці так побудованій на новітніх засадах національної суверенности, щоб вона могла стати ядром, довкруги якого моглиб уґрупуватись всі инші, менші народи і держави Східної Європи й північної Азії — на просторі між Карпатами й східними границями етноґрафічної Польщі аж до Тихого Океану». Автор запевняв, що здійснення української державної самостійності в рамках політичної організації, т. зв — Орґанізації Зєдинених Держав Східної Європи, забезпечить об’єднання усіх українських земель й визволення Галичини та решти «західних окраїн» з ворожого ярма. Інші вигоди від такої інтеграції: можливість участі об’єднаної України «у безмірних моральних, економічних і політичних користях велико-державного, світового становища»; збереження зв’язку українських колоній в Азії з Україною; колонізаційні перспективи для перенаселеної України; завершення процесу національного освідомлення українського народу[21].

Специфічні погляди на перспективи української державності на початку 1920-х років продемонстрував С. Томашівський. Критично аналізуючи досвід української революції, відомий історик підкреслював неактуальність як соборної, так і державної ідеї на тогочасному етапі розвитку української нації[22].

Чи мають наукову цінність вищеназвані історичні публікації, з урахуванням їх виразної політичної кон’юнктури? Чи мав рацію Іван Лисяк-Рудницький, котрий зауважив, що поширений на західноукраїнських землях у 20-их і 30-их роках певний тип «критики» визвольних змагань «нічого не давав ані для історичного пізнання, ані для розвитку нашої політичної думки»[23]?

Безперечно, розуміння цих текстів неможливе без урахування тогочасного суспільно-політичного контексту а також суб’єктивних чинників. Як охарактеризував В. Дорошенко книгу В. Винниченка: «“Відродження нації” — це дзеркало душі нашої інтелігенції»[24]. На нашу думку, наукова цінність наведених текстів полягає в фактичному матеріалі, особистих спостереженнях авторів, можливості простеження еволюції політичного світогляду ключових персонажів української революції. Власне, їхні твори про українську революцію можуть бути джерелом для вивчення української суспільно-політичної думки міжвоєнного часу.

Утім, українська історична наука 1920–1930-х років збагатилася і дослідженнями, на загал позбавленими політиканства, в яких поряд з викладенням важливих фактів здійснено спроби системного аналізу революційної доби. Серед таких робіт вирізняються тексти Дмитра Дорошенка[25] та Василя Кучабського[26]. Хоча обидва автори й далі належали до еміграційних політичних угруповань, їх тексти вирізняються виваженим підходом й академічним характером, у них присутній ширший міжнародний контекст історії української революції.

Загалом еміграційні автори у сукупності зуміли сформувати досить змістовний національний наратив історіографії української революції, який не втратив актуальності й до сьогодні. Вагоме місце у ньому зайняло висвітлення «збирання» українських земель в єдину державу та інтеграційні процеси УНР і ЗУНР.

Зокрема, Д. Дорошенко з’ясував проблему оформлення меж України в добу Центральної Ради та гетьманату Павла Скоропадського. Діячі УЦР у питанні окреслення державних кордонів виходили виключно з етнографічного принципу, а не з позицій географічної та економічної доцільності[27]. Тимчасовий Уряд радив не розширювати території поза безперечну національну область, а з другого боку пропонував надати території України певні заокруглені форми, географічну і економічну одностайність і для того, наприклад, включити в українську територію Бессарабію тощо, щоб не творити з них окремих автономних областей[28]. Цю вигідну, з оглядів інтересів України, пропозицію представники Центральної Ради відхилили, зазначаючи, «що всякий додаток до української території вони вважають некорисними для українського життя, а в усякому разі ставлять це в залежність від ясної волі самої заінтересованої людности». Помилковість такого погляду виявилася дуже скоро, коли в наступному 1918 році довелось практично встановляти кордони Самостійної України[29].

Натомість уряд Української Держави продемонстрував більш гнучкий підхід щодо формування кордонів. Коли з окупаційною владою обговорювалося питання про приєднання Криму, українська дипломатія намагалася виправити помилки своїх попередників. В спеціальній ноті, направленій до німецького уряду, говорилося, що Третій універсал зазначив головні землі України. Вважалося, що ті землі, де українці не становлять більшості, будуть приєднані пізніше. Через те в універсалі не говорилося про Холмщину, частину Курської, Воронізької губерній, області Донського війська, чи Бесарабщину. Установлення української території у 1917 р. в загальних рисах дипломати П. Скоропадського пояснили тим, що УНР розглядалася як федеративна частина Росії: «Так само й Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав бути також федеративною одиницею Росії й таким чином автори Третього універсалу розуміли, що зв’язку з Кримом, економічним форпостом України, Українська Держава не губить»[30].

Уряд Української Держави встановив тимчасову адміністрацію в Холмщині, яку було втрачено після виведення з цієї території австрійських і німецьких військ[31]. Урядовці Скоропадського намагалися утвердити кордони й поза межами українських етнічних земель. Українська Держава зайняла частину Південної Білорусії й організувала свою адміністрацію під назвою Поліське староство.

Тут українська влада виходила зі стратегічних міркувань, розуміючи важливість цієї території, як ключ до опанування Чернігова та Києва[32].

Кульмінаційним моментом соборницького процесу стало об’єднання УНР і ЗУНР. Трудовий Конгрес України, затвердивши Акти злуки, легітимізував владу Директорії як верховного органу, увівши до її складу представника Західної Області УНР. Однак Закон про владу виявився суперечливим. Відтак недосконалий політико-правовий статус об’єднання став головною перешкодою на шляху інтеграції УНР та ЗУНР[33]. З цього приводу М. Лозинський зазначав, що акти про об’єднання фактично не утворили нової єдиної УНР, а лише проголосили її утворення і накреслили шлях до її формування[34]. На думку В. Винниченка, «Галичина якийсь час мала зоставатися при тому внутрішньому політичному устрою який мала (Національна Рада й Уряд її, Державний Секретаріат), а потім коли би настав спокійніший час, було би вироблено норми, які мали би сприяти як найтіснішому об’єднанню двох республік»[35].

Успіх реалізації об’єднавчого процесу, в умовах недосконалого юридичного підґрунтя, багато в чому залежав від особистих стосунків поміж керівництвом обох українських республік. Як змінювалося взаємне ставлення наддніпрянського та галицького керівництва і як воно було відображене в історіографії можна проілюструвати на прикладі В. Винниченка. У січні 1919 р., зустрічаючи у Києві делегацію ЗУНР, яка приїхала для урочистого проголошення Актів соборності, він у своїй промові сказав: «Ми візьмемо у вас, брати галичани, дисципліну, європеїзм і аналіз — і тоді вийде з нас добра нація»[36]. Буквально через рік у праці «Відродження нації» Винниченкова характеристика галицького політичного проводу звучала так: «абсолютна невідповідальність керманичів руху до моменту, їхня сервілістична благонадійність, їхня вузесенька, худосочна дрібно-буржуазність, їхня псіхіка кулуарних політиків і цілковита відсутність якої будь революційности, піднесености до того духу боротьби, який був у масах галицько-українського народу»[37].

В статті, опублікованій у віденському часопису «Нова Доба», колишній голова Директорії окремо змалював провідника ЗУНР: «Петрушевич, цей, воїстинну найобридливійший хам наших часів, ця наймерзотніша постать в історії визвольного руху України»[38]. Втім, у цьому тексті дісталося й Петлюрі, якого названо «дрібнобуржуазним клоуном з гетьманськими амбіціями»[39].

Однак, саме С. Петлюрі та Є. Петрушевичу довелося реалізовувати соборницьку програму. Еволюцію стосунків поміж галицьким та наддніпрянським керівництвом весною 1919 р. простежив Павло Христюк. Спочатку він описав злагоджену роботу «української соборної буржуазії»[40], а пізніше — наростання конфлікту: підтримку галицьким урядом антипетлюрівських повстань отаманів Оскілка та Болбочана[41].

Загострення стосунків поміж обома лідерами в Кам’янецьку добу Директорії УНР висвітлив О. Доценко. Головним винуватцем поразок він назвав Є. Петрушевича через проголошення диктатури та проросійські орієнтації останнього.

Окрім того, наддніпрянський автор звернув увагу на суперечності в середовищі політичного активу ЗУНР поміж галичанами та буковинцями[42].

Першим чинником відкритого розриву стосунків керівників ЗУНР і УНР стало підписання командуванням Галицької Армії умови з денікінцями. Є. Коновалець відзначив, що «розпочиналася найстрашніща сторінка визвольної боротьби Соборної України: період духової прирви поміж двома частинами нації.

Антаґонізм, що існував доси тільки поміж політиками, які ґрупувалися біля двох урядів, перенісся після денікінської угоди в низи, а в першу чергу в стрілецьку масу. Різке становище урядових кол Української Народної Республіки, що самі почали вже після довершеного факту, на мою думку зовсім непотрібно, роздувати шкідливе значіння переходу Галицької Армії до Денікіна, не могло причинитися до заспокоєння настроїв. Катастрофальне положення, в якому опинилася територія України, що стала для ворогів українського народу ареною боїв, лише сприяло кличеві: “в усьому винні галичане — зрадники Українського Народу!”. У категорію ж “зрадників” попали не тільки члени Галицької Армії, але взагалі всі уродженці Галичини»[43].

Незабаром вже українсько-польський договір, підписаний С. Петлюрою, оцінювався як зрада ідеалів соборності. Однак наддніпрянські автори критикували Варшавську угоду з іншого боку. М. Грушевський вказував на економічні втрати України в результаті союзу з Польщею, зокрема негативно оцінив виняткові преференції надані польським поміщикам[44]. С. Шелухин, який у 1926 році уперше опублікував оригінальний зміст Варшавської угоди та військової конвенції, звернув головну увагу на недостатню політико-правову компетенцію С. Петлюри щодо заключення будь-яких міжнародних договорів[45].

Соборницька ідея була провідною у військовій історіографії української революції. Колишні командарми Микола Капустянський, Михайло ОмеляновичПавленко та Юрій Тютюнник широко висвітлили спільні дії збройних сил УНР та ЗУНР, зокрема проаналізували їх військову співпрацю в Наддніпрянщині.

М. Капустянський співставив воєнні якості обидвох українських армій. Генерал відзначив, що наддніпрянська армія буле менш організована й упорядкована, аніж галицька; мала серйозні проблеми з військовою дисципліною, організацією запілля та постачання; натомість переважала галичан в плані здатності до маневрування на широких фронтах, інколи зовсім відокремлено, що було вкрай важливо в умовах маневрового більшовицького фронту. У підсумку генерал висловив позитивну оцінку перспектив інтеграції українців по обидва боки Збруча у військовій сфері: «Прекрасна буде комбінація з’єднання акуратности, обмежености в бажаннях, навику до послуху та ладу галичанина з ініціативою, войовничістю та широким розмахом наддніпрянця. Вони один одного доповнювали. Разом вони могли створити, за сприятливих умов (техніка і зброя), грізну, непереможну Українську збройну силу»[46]. Основні постулати наддніпрянців не суперечили військовим спогадам галичан. Така одностайність в оцінці військової інтеграції викликана певною солідарністю військовиків в еміграції. Хоча взаємні звинувачення у «зраді» серед авторів-військових також мали місце[47].

Ряд авторів звертали увагу на неоднакові рівні національної свідомості населення обидвох частин України. Ольгерд Бочковський називав це явище «націопсихольоґічним діморфізмом», який, на його думку, був одним з головних причин поразки українського державотворення й спричинив «іллюзоричними всі обєднуючі акти, на взірець станиславівсько-київських актів злуки 1919 р.»[48].

Олекса Бурнатович у праці «Українська ідеольоґія революційної доби», яку він опублікував 1922 р. у Відні, відзначив, що з приходом Галицької Армії в Наддніпрянщину могла б початися нова епоха в історії України. Але на заваді стали слабка національної свідомість місцевих мешканців, «хаотична суспільність і карикатурна державність». Зустріч Сходу зі Заходом автор зобразив як співставлення «національного хотіння» з «хаосом інтернаціональних ідей»; віри з наукою, спирання на власні сили зі «світом орієнтацій»[49]. Однак, на думку О. Бурнатовича, чисельні жертви, понесені Галицькою Армією, не були даремними: «Вона знайшла розуміннє і ціль у народі Придніпрянщини. Прикладом і невпинною просвітною і орґанізаційною працею, силою живого слова, часописі[в] й відозв дала йому, що мала найліпше: духа національної свідомости»[50]. Поряд з цим автор наголосив на існуванні під час революції «галицько-наддніпрянської ворожнечі» поміж української інтелігенції, яка привела до того, що після війни Збруч став не тільки політичним, але й національним кордоном[51].

Про різні прояви національної свідомості в українських середовищах, нехіть галицького керівництва до національно-політичного об’єднання писав М. Шаповал. Він виокремив ряд гальмівних чинників об’єднавчого процесу та негативних стереотипів у взаємному ставленні «західних» українців до наддніпрянців, які мали місце впродовж 1918 — кінця 1919 рр.: «Перейшовши на Велику Україну, Галицька армія тримала себе як чужа армія в чужій країні, як суверенна організація в осередку України! І це не тільки через стару людську хворобу — “честилюбство провідників”, далеко ні! А головно через “ріжницю двох культур”: галичанинові все наддніпрянське здається чужим, а Наддніпрянець не може без гумору й огиди ставитись до галицького “хуторянства” й “дрібничковости”. Люде відчувають, що вони один одному чужі: Галичани почувають себе “Європейцями”, цебто “вищою расою” супроти “Азіятів”-Наддніпрянців. Наддніпрянці — “руїнники”, вони “все руйнують”, і мають при тім “широкий розмах” і т. п. Галичани, на думку Наддніпрянців, “страшенно вузькі”, “еґоїсти”, “ненавидники”, “реакціонери” й т. п.»[52]. Далі вчений відзначив: «Об’єктивно оглядаючи ці відносини, можна сконстатувати, що тільки невелика частина галицької інтелігенції, переважно соціалістична, настроєна по-соборницькому і в дійсності не почуває отієї “ріжниці культур”. Факт же відчування “ріжниці культур” свідчить яскраво про брак у більшости галицької інтелігенції почуття всеукраїнської солідарності, цебто, справді брак національної свідомості в тому розумінню всеукраїнськости. Фактично в почуттях є дві національні свідомости. Цей факт об’єктивно спричинив розвал українського фронту в-осени 1919 р.»[53].

У контексті аналізу регіональної специфіки національної свідомості українців М. Шаповал звернув увагу на той факт, що традиційно територіальне походження більше пов’язувало мешканців українських земель, аніж національна ідентичність. Тому-то, на думку автора в революційну добу український народ створював «три держави» (Кубань, УНР і ЗУНР)[54].

З іншої перспективи міжрегіональні антагонізми окреслювали галицькі автори. Адвокат, письменник та публіцист Осип Назарук впродовж майже цілого 1919 р. перебував в Наддніпрянщині, де займав впливову посаду в уряді УНР.

У його спогадах, опублікованих незабаром у Відні, присутня нищівна критика надніпрянського керівництва[55]. У 1930-х рр. він почав пропагувати ідеї партикуляризму та інтелектуальної переваги галичан. Почав з критики документів Злуки: «Акт з 3 січня 1919 р. се колоніяльний акт України, котрий нашими власними підписами призначив усю нашу землю по обидвох боках Збруча на кольонію, призначив під впливом запаморочення теорією про “єдність” того, в чім єдности не було й нема, а хіба — може бути колись, але тільки тоді, коли мозок не зречеться належного йму першенства прав і обов’язків у відношенні до цілого тіла»[56].

Але на цьому не зупинився й стверджував, що галичани за рівнем національної свідомості значно випереджають наддніпрянців. Тому, на його думку, місія невеликого числа галицьких українців за Збручем є даремною тратою «людей та енергії». Він запевнив, що «вплив Галичан на Велику Україну й на людей, що походять з неї, може мати значіння тільки тоді, коли Галичани для добра Великої України і взагалі для добра загальноукраїнської справи збережуть свою суцільність і тим самим цілковито відокремляться»[57].

Подібними були міркування Андрея Камінського, який свого часу опублікував в Кам’янці-Подільському історичну брошуру про діяльність Центральної Ради[58]. Повернувшись в Галичину, він перейшов на радянофільські позиції й послідовно пропагував ідею окремішності галицьких українців. У 1927 р. він видав брошуру, в якій критикував ідею національної єдності українців: «Є два руські народи, дві руські нації. Границя їх не в Курській губернії, а на Збручі.

Українці на схід і захід цієї річки осібні, відрубні. Вони підносять високо пугар за єдність, деклямують про спільність земель від Сяну по Кавказ, але спільного між ними, крім материялу на спільність, дуже мало; це рак і птах. І як легко найти 90 на 100 пунктів спільности між інтелігентом з Полтави і Вологди, так можна найти 90 пунктів, ділячих інтелігента Тернополя і Житоміра. Їх ділить ціла духовна культура; цілий політичний менталітет і всі національні ідеї і ідеали»[59].

Всі українські режими намагалися досягти міжнародного визнання національної державності. Окремі епізоди дипломатичної діяльності українських революційних урядів висвітлювали у своїх публікаціях Д. Дорошенко[60], М. Лозинський[61] та С. Томашівський[62].

Найбільш ґрунтовно і всебічно зумів проаналізувати міжнародне становище України та дипломатичну діяльність її представників Василь Кучабський у своїй книзі, фрагменти якої попередньо друкувалися у часопису «Дзвін». Він твердив, що вину за прорахунки несли не українські дипломати особисто, і підкреслював той факт, що держава, яку вони репрезентували, не провадила єдиної конкретної закордонної політики, виконавцями якої були б дипломати.

Через те, що зовнішніх орієнтацій було кілька, рішення дипломатів, які діяли з власних переконань та свій вибір, суперечили один одному[63]. В чому, на думку автора, українські дипломати діяли злагоджено, так це в справі досягнення порозуміння з впливовими єврейськими колами, які вперше в історії були репрезентовані потужними інтернаціональними організаціями і як самостійний політичний чинник виступали на Паризькій мирній конференції[64].

В. Кучабський підкреслив, що у добу визвольних змагань реально існували дві українські держави з різними і взаємно суперечливими колами інтересів.

А найголовніше було те, що такої України, яка б воювала одночасно з Польщею та більшовиками й разом з тим чинила опір російській контрреволюції не можна було помістити в жодну з тих політичних систем, що формувалися в той час у Східній Європі. «Соборна» Україна, яка боролася на усі боки, не бажаючи позбутися того чи іншого воєнного противника, була заслабкою, щоб встояти завдяки власним силам без опертя на ніяку зовнішню систему[65].

Процес інтеграції українських етнічних територій в єдину висвітлювалися не тільки щодо стосунків Галичини та Наддніпрянщини. Йшлося також про Буковину, Кубань, Холмщину та Підляшшя. Микола Творидло висвітлив волевиявлення ширших мас східної частини Закарпаття на з’їзді у Хусті щодо об’єднання до «Соборної України»[66].

В центрі уваги українських еміграційних вчених міжвоєнного часу опинилися також соціальні аспекти націотворення. О. Бочковський підкреслив позитивний вплив революційних процесів на консолідацію української нації в соціальному плані: «Полумя стихійної революції перетворило Україну з нації-фраґменту у суцільну націю. Це найбільше очевидно з етнонаціонального боку надбання українського народу. Уперше за час свого існування український нарід виступає на історичнім кону, як інтеґральна нація»[67].

Микита Шаповал зауважив, що під час виборів до Установчих зборів восени 1917 р. більшість мандатів від України опинилися в руках українців (65–75 %). На його думку, цей факт засвідчив, що демократичний принцип та волевиявлення більшості йшли на користь українській нації й «трудовому класові». Однак на заваді національного державотворення стала неповна соціальна структура українського народу, наслідком якої стало те, що ключові соціальні функції по обидва боки Збруча виконували в своїх інтересах неукраїнські суспільні групи. В динамічних умовах революції та війни українці не могли їх замінити через брак відповідних фахових сил. Відтак українська влада була змушена капітулювати перед національними меншостями й погодитися, «щоб українську справу вести і неукраїнськими руками»[68]. У підсумку автор відзначив:

«Епоха революції нам не принесла визволення і не могла принести. Коли ми вірили і сподівались, що станеться чудо і що українське суспільство виникне по декрету — це наше нещастя, за яке український народ і інтелігенція заплатили дорогою ціною крові»[69].

*  *  *

У підсумку відзначимо, що в українській еміграційній історіографії міжвоєнного періоду був сформований досить змістовний, хоч і суперечливий, національний наратив історіографії визвольних змагань 1917–1921 рр. в якому артикулювалися основні здобутки на невдачі революції. Вагоме місце в історичних текстах зайняло висвітлення процесу об’єднання українських земель в єдину державу. Однак на тематичних публікаціях перших післяреволюційних років серйозно позначилася політична кон’юнктура, відмінні зовнішньополітичні орієнтації та конфлікти в середовищах української еміграції. Не заперечуючи соборницького ідеалу, автори на підставі історичного досвіду інтеграційних практик революційної доби, й виходячи з тогочасної міжнародної обстановки намагалися сформулювати програму українського визвольного руху, узгоджену з політичними проектами української еміграції.

Окремі автори піддалися спокусі пояснити невдачу інтеграційного проекту виключно суб’єктивними чинниками: «зрадою» провідників, фатальною «різницею культур» і свідомості населення по обидва боки Збруча. Жертвою таких інтелектуальних маніпуляцій й зведення порахунків між поличними силами була історична об’єктивність, персоніфікація та політизація української історії. Поряд з цим бракувало ширшого порівняльного контексту, зокрема співставленням з сусідньою Польщею, яка, відновлюючи свою державність, постала перед проблемою об’єднання територій, що належали до різних імперій.

Різноголосся в історичному аналізі об’єднавчого процесу, яке актуалізувало цю проблему, не заперечило принципових позитивів національної єдності. Впродовж міжвоєнного часу в історичній та суспільній думці відбулася кристалізація соборницької ідеї, яка відтепер стала основою програм усіх домінуючих політичних сил національно-визвольного табору. Символічне дійство на Софійському майдані 22 січня 1919 р. зі сфери історичного міфу перейшло в площину історичного прецеденту. До цієї події, як до кульмінаційного моменту складного інтеграційного проекту, у повній мірі, стосувалася відома теза Д. Дорошенка 1935 р.: «Проблема вільної і незалежної України, зреалізована хоча на короткий час в тих роках, тепер уже не лежить “по-за межами можливого”, як здавалося скептикам 35 літ тому, коли вперше по довгих роках мовчання розгорнуто прапор вільної і самостійної України. /…/ на протязі цього часу сталося таке, що важить більше за всі теоретичні міркування: між 1900 роком, коли писав Франко свої знамениті слова, і сьогоднішнім днем стоїть великий прецедент 1917–1920 років»[70].


  1. Дорошенко В. Завданя нашої історичної науки по війнї // Дїло. — Львів, 1917. —15 цвітня (2 ст. ст.). — Ч. 88. — С. 5.
  2. Дорошенко В. [Рец.:] В. Винниченко Відродження нації (Історія української революції ([марець 1917 р.—грудень 1919 р.]). Київ; Відень, 1920. Ч. III. 535 c. // Стара Україна. — Львів, 1924. — Ч. ІХ–Х. — С. 152.
  3. Дорошенко Д. Замітки до історії 1918 року на Україні // Хліборобська Україна. — Кн. 3: 1921/1922. — Відень, 1922. — С. 76.
  4. Далі В. Будзиновський відзначив: «Сі слова, сю погрозу, що буде фальшувати історію, дипломований український історик висказав, не загикнувши ся. Сказав таке і язик не присох йому до піднебіня. Сказав, і рот йому не викрутився! Мабуть додержить слова, і напише історію років 1918–19. Гарна то буде історія!». Див.: Будзиновський В. Ішли діди на муки… Введення в історію України. — Львів: «Українське Слово», 1925. — С. 57. Ряст О. [Петлюра С.]. Сучасна українська еміграція та її завдання. [Б. м.]: Друкарня т. Щипіорно, 1923. — C. 1–2.
  5. Дорошенко Д. Замітки до історії 1918 року на Україні // Хліборобська Україна. — Кн. 3: 1921/1922. — Відень, 1922. — С. 75.
  6. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і орґанізацію українського монархізму. Писані 1919–1926 р. — Відень, 1926.
  7. Будзиновський В. Ішли діди на муки… Введення в історію України. — С. 52.
  8. Соборність і державність // Калєндар-Альманах «Дніпро» на рік 1923 / Під редакцією: проф. Леоніда Білецького і Віктора Завадського. — Львів: Накладом Українського Товариства допомоги еміґрантам з Великої України, 1923. — С. 3; Визволення. — Відень, 1923. — Лютий. — Ч. 1.— С. 58.
  9. Ряст О. [Петлюра С.]. Сучасна українська еміграція та її завдання. — С. 48.
  10. Рудницький С. Галичина та Соборна Україна // Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., передмова О. І. Шаблія. — Львів: Світ, 1994. — С. 350–411. Тут і далі використовуємо окремі сучасні перевидання публікацій міжвоєнного часу — О. П.
  11. Там само. — С. 384.
  12. Михайло. Галичина в рр. 1918–1920. — [Прага], 1922. — С. 228.
  13. Лозинський М. З Новим Роком 1924. Теперішній стан будови Української Держави і задачі західно-українських земель. — Женева, 1924. — С. 20.
  14. Там само. — С. 41.
  15. Кучабський В. На манівцях партикуляризму // Літопис політики, письменства і мистецтва. — Берлін, 1924. — 5 квітня. — Кн. ІІ. — Зшиток 14. — С. 211.
  16. Там само. — С. 212
  17. Там само. — С. 213.
  18. Лозинський М. Уваги про українську державність. — Відень, 1927. — С. 86.
  19. Панейко В. Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі і Росії. — Відень: Накладом автора, 1922. — С. 12–13.
  20. Там само. — С. 14.
  21. Там само. — С. 40.
  22. Томашівський С. П’ять листів Автора. Про сучасне політичне положення української нації, про його причини та способи, як вийти з нього (Берлін, 29. VІІ. 1922) // Томашівський С. Під колесами історії: Вид. 2-е. — Ню Йорк: Видавнича Корпорація «Булава», 1962. — С. 97–100.
  23. Лисяк-Рудницький І. Українська революція з перспективи сорокаліття // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х тт. — К., 1994. — Т. 2. — С. 45.
  24. Дорошенко В. [Рец.:] В. Винниченко Відродження нації (Історія української революції ([марець 1917 р. — грудень 1919 р.]). Київ; Відень, 1920. Ч. III. 535 c. // Стара Україна. — 1924. — Ч. ІХ–Х. — С. 152.
  25. Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році // Хліборобська Україна. — Кн. 2: Рік 1920–1921. — Відень: Видання Українського Союза Хліборобів Державників, 1921. — Зб. ІІ, ІІІ і ІV. — С. 49–64; Його ж. Історія України 1917–1923 рр. — Ужгород, 1932; Нью-Йорк, 1954. — Т. 1: Доба Центральної Ради.
  26. Kutschabsky W. Die West-Ukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–23. — Berlin, 1934.
  27. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 126.
  28. Грушевський М. Україна і Росія. — Київ, 1917. — С. 9.
  29. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 126.
  30. Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році. — С. 59.
  31. Там само. — С. 61–63.
  32. Там само. — С. 61–62.
  33. Див.: Павлишин О. Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. — перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету: Серія історична. — Львів, 2002. — Вип. 37/1. — С. 327–349.
  34. Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. — С. 69.
  35. Винниченко В. Відродження нації. — Київ; Відень, 1920. — Ч. III. — С. 243.
  36. Дрогобицький Листок. — Дрогобич, 1919. — 2 березня.
  37. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції ([марець 1917 р.— грудень 1919 р.]). — Київ; Відень, 1920.— Ч. III. — С. 395.
  38. Цит. за: [Винниченко В.] Соціялістична революція і Україна // Винниченко проти Петлюри: Збірник статтів / Зредагував і дав передмову В. Блакитний [Елланський] / Видавництво Політичного Відділу Н-ої Совітської Дівізіі «Червона Галичина». — № 5. — [Б. м.]: Друкарня Політичного відділу Дивізії, 1920. — С. 11–12.
  39. Там само. — С. 12.
  40. Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917–1920 рр. — Відень, 1922. — Т. IV (= «Українська революція. Розвідки і матеріяли». — Кн. 4). — С. 139.
  41. Там само. — С. 141, 161–163.
  42. Доценко О. Літопис української революції. Матеріяли й документи до історії української революції. — Київ; Львів, 1923. — Т. ІІ. — Кн. 4: 1917–1922.
  43. Коновалець Ев. Причинки до історії Української революції. — Прага: Накладом Проводу Українських Націоналістів, 1928. — С. 32.
  44. Грушевський М. Між Москвою й Варшавою // Борітеся–поборете! — Відень, 1920. — Жовтень. — № 2. — С. 4.
  45. Шелухин С. Варшавський договір між Поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року. — Прага: В-во «Нова Україна», 1926.
  46. Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ–Одесу в 1919 році (Короткий воєнно-історичний огляд). — Вид. 2-ге. — Ч. ІІІ. — Мюнхен, 1946. — С. 28–29.
  47. Див.: Про книгу голубину. Чи Петлюра може бути національним героєм? Думки й уваги Стеф. Томашівського; Вячесл. Липинського; Петра Болбочана; Сергія Шемета; Володимира Винниченка; Осипа Назарука. — Львів: Накладом «Нової Зорі», 1936; Доценко О. «Зимовий похід» 6. ХІІ. 1919 — 6. V. 1920. — Варшава, 1932–1935. — С. ХІІ–ХІV.
  48. Бочковський О. І. До соціольоґії українського питання // Обєднання (Український Скиталець). — Відень, 1924. — Листопада. — Кн. І. — С. 9–10.
  49. Бурнатович Ол. Українська ідеольоґія революційної доби. — Львів, Відень: Накладом «Українського Прапора», 1922. — С. 86.
  50. Там само. — С. 87.
  51. Там само. — С. 36–37.
  52. Шаповал М. Шлях визволення. Суспільно-політичні нариси. — Прага, Берлін: Видавництво «Нова Україна», 1923. — С. 40.
  53. Там само. — С. 40–41.
  54. Див.: Шаповал М. Наша політика // Ідеї і люди Визвольних Змагань 1917 1923 / З доручення Управи Гетьманського Руху впорядкував Богдан Коваль. — Нью-Йорк: Булава, [б. д.]. — С. 137–138.
  55. Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з Української революції. — Відень, 1920.
  56. Назарук О. Ґалицька Делєґація в Ризі 1920 р. // Нова Зоря. — Львів, 1930. — 27 квітня. — С. 5.
  57. Назарук О. Галичина й Велика Україна. Трактат присвячений українським жінкам і військовим. — Львів: Накладом «Нової Зорі», 1936. — С. 42.
  58. Див.: Камінський А. Pro patria. (Революційна доба на Україні і діяльність Центральної Ради).— Кам’янець на Поділлю: Видання Подільськоі Губерніальноі Народноі Управи, 1919.
  59. Камінський А. Загадка України і Галичина. — Львів: Накладом автора, 1927. — С. 41.
  60. Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році // Хліборобська Україна. — Кн. 2. — Відень, 1921. — Зб. ІІ, ІІІ і ІV.— С. 49–64.
  61. Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. — Ню Йорк: Видавництво «Червона калина», 1970.
  62. Томашівський С. Дипломатія // Томашівський С. Під колесами історії. — Вид. 2-е. — Ню Йорк: Видавнича Корпорація «Булава», 1962. — С. 51–53; Його ж. Севрський трактат про границі // Там само. — С. 82–89.
  63. Кучабський В. Українська дипльоматія і держави антанти в році 1919 // Дзвони. Львів, 1931. — Грудень. — Ч. 9. — С. 608; Kuchabsky V. Western Ukraine in Conflict with Poland and Bolshevism, 1918–1923 / Translated from the German by Gus Fagan. — Edmonton; Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2009 (= The Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research. Monograph Series. #. 4). — Р. 169.
  64. Кучабський В. Українська дипльоматія і держави антанти в році 1919. — С. 609.
  65. Там само. — С. 608.
  66. Ортоскоп [Творидло Микола] // Мишуга Л. Підкарпатська Україна. Сучасний стан; Ортоскоп [Творидло Микола]. Державні змагання Прикарпатської України. — Ужгород: Гранда, 1993. — С. 65.
  67. Бочковський О. І. Білянс української справи після війни та революції // Календар–Альманах «Дніпро» на переступний рік 1928. — Львів: Накладом Українського Товариства допомоги еміґрантам з Великої України, 1927. — С. 37.
  68. Шаповал М. Соціологія українського відродження. — Київ: Видавництво «Україна», 1994 (Передрук видання: Прага, 1936). — С. 41–42.
  69. Там само. — С. 43.
  70. Дорошенко Д. Нарис історії української політичної думки за часів Світової війни. — Прага, 1936. — С. 98–99.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.