Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи/Діалог через кордони: українські історики у пошуках автора «Історії Русів»

From Вікіджерела
Jump to navigation Jump to search

Сергій Плохій

Діалог через кордони:
українські історики у пошуках автора «Історії русів»[1]


За кілька хвилин до полудня 3 жовтня 1926 року під Червоним корпусом Київського університету зупинилося авто з урядовими номерами. З машини вийшов осадкуватий літній чоловік з довгою сивою бородою і відкрив двері жінці. Він помахав рукою натовпу, що зібрався його привітати. Цей жест зустріли оплесками: глядачі, здебільшого студенти, кілька годин чекали на появу старого. В натовпі панувала святкова, радісна атмосфера. «Такий же, старий, енерґійний, як і 1917 року. На нього ані час, ані події, ані обставини не впливають», — сказав середніх років чоловік сусіду-студенту. «А ви що, колись його знали?» — спитав студент. «Та... було, молодий чоловіче, все було...» — встиг відповісти чоловік до того, як натовп підхопив їх і поніс до дверей університету. Цим студентом був Григорій Костюк, майбутній літератор і редактор, після Другої світової війни він емігрував у Сполучені Штати і описав цю сцену у спогадах. Його випадковий співбесідник — Володимир Чехівський, прем’єр-міністр уряду незалежної України в 1918–1919 році, один з лідерів Української автокефальної православної церкви в двадцятих роках. А людина, яку так гаряче вітали київські студенти, — Михайло Грушевський, найвидатніший український історик ХХ століття і перший голова незалежної української держави в часи революції 1917 року[2].

Востаннє київський натовп вітав Грушевського дев’ять років тому, в революційному сімнадцятому. Тоді 51-річний професор Львівського університету, щойно повернувшись з Росії, куди його заслали під час війни, очолив групу молодших послідовників — українська справа перемагала. В березні 1917-го Грушевський став на чолі Центральної Ради. Головування Грушевського припало на дуже оптимістичний і натхненний період української революції, її парламентський етап. Рік 1918-й приніс проголошення української незалежності, але також більшовицьку інтервенцію, німецьку окупацію, громадянську війну, різню і погроми. Парламентський етап закінчився, людям типу Грушевського на українській політичній сцені місця більше не було. Йому нічого не лишалося, як виїхати з країни. На еміграції у Відні Грушевський повернувся до своїх академічних занять, перерваних Першою світовою війною і революцією 1917-го.

Часті «зустрічі і прощання» були до певної міри нормою існування і самого Грушевського і української історіографії, яка у перші десятиліття ХХ століття розвивалася «понад кордонами», одночасно і в Російській імперії, і в Австро-Угорщині, а потім у Радянській Україні та Польщі. Грушевський, який народився у Холмі, студіював у Тбілісі та закінчив Київський університет, двадцять років викладав історію України у Львівському університеті в Австро-Угорщині. Саме тут він заклав фундамент модерної української ідентичності, створивши для розділеної між двома імперіями країни новий наратив: у 1896–1917 роках вийшли вісім томів його монументальної «Історії України-Руси».

У Відні Грушевський хотів продовжити роботу над своїм центральним твором, який йому вдалося довести до середини ХVІІ століття, але для цього він потребував архівних джерел. Грушевський був не проти повернутися в Радянську Україну, йому здавалося, що там виникли нові можливості для наукової і культурної роботи. Купуючи лояльність місцевого населення, більшовицький уряд оголосив політику українізації. Влада запрошувала Грушевського повернутися при умові, що він не займатиметься політикою. Колишній лідер незалежної України погодився. Він повернувся в Київ навесні 1924 року, його вибрали академіком і доручили створити історичні інституції ВУАН[3].

Публічний захід у Київському університеті, який викликав у жовтні 1926-го такий ентузіазм у місцевої інтелігенції і студентства, — це офіційне святкування 60-річчя Грушевського. Багато людей хотіли віддати шану Грушевському як історику і політику, що звільнив українську історію і спробував звільнити українську політику від російського домінування. Багатотомна «Історія УкраїниРуси», головне наукове досягнення Грушевського, стала кульмінацією довгої епохи в українській історіографії, яка почалася «Історією русів». Різниця між цими двома творами не обмежувалася словом «Україна» у заголовку головної праці Грушевського. На концептуальному рівні Грушевський відмовлявся розглядати історію України як частину великоруського історичного наративу, що було кардинальним розривом з підходом, який принесла в модерну українську історіографію «Історія русів». На урочистому засіданні з нагоди ювілею Грушевського, його давній колега і колишній ректор Харківського університету Дмитро Багалій відзначив досягнення Грушевського так: «...Ми вкупі з усіма, хто працює в українській історії... дивимось на вашу “Історію України”, як на першу монументальну синтетичну працю, що [...] відповідає вимогам європейської методології, підводить підсумки усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках і стоїть нарівні з аналогічними історіями інших народів...»[4].

Дмитро Багалій та інші українські науковці вшанували Грушевського ювілейним збірником статей у двох томах. Автори фестшрифта писали на теми, якими цікавився або досліджував Грушевський. У двох статтях йшлося про «Історію русів»: Грушевський дуже високо оцінював історіографічне значення цієї пам’ятки і заохочував інших її досліджувати. 1894 року, невдовзі по виході статей Олександра Лазаревського і Василя Горленка про авторство Григорія і Василя Полетик, Грушевський висловив свої погляди на це дискусійне питання. Він не пристав на жоден бік і підтримав компромісну гіпотезу Леоніда Майкова, який доводив, що «Історію русів» міг почати Григорій Полетика, а закінчити його син Василь. «Гадка ця і нам здається взагалі подібною до правди, — писав Грушевський, — хоча для остаточного вияснення справи треба більш детального студіювання “Історії русів”». Серед тих, хто взявся за цю роботу, був Олександр Грушевський, молодший брат Михайла. В 1906–1098 роках він опублікував дві статті про погляди анонімного автора і писав, що головна тема твору — історія народу чи то пак нації. Він добре помічав маркери національних історій: історія народу / нації була лейтмотивом братової «Історії України-Руси»[5].

Два автори, які подали у фестшрифт Грушевського 1926 року статті про «Історію русів», — Анатолій Єршов і Павло Клепацький. Єршов, співробітник Грушевського по дослідницьких експедиціях в московські архіви, надрукував дуже цікавий темпоральний аналіз термінології і покликань «Історії русів», з якого зробив висновок, що цей твір найімовірніше написано після 1815 року. Саме тоді закінчився Віденський конгрес, після якого в тогочасній європейській політичній думці утвердилося поняття «балансу сил» — цю концепцію постійно згадує анонімний автор. Згідно з Єршовим, найпізніша можлива дата написання «Історії русів» — 1818 рік, який фігурує на титульній сторінці першого відомого списку твору. Висновки Єршова мали дуже велике значення для дискусії про авторство твору. З усіх можливих кандидатів у цю хронологію вписувався тільки Василь Полетика. Але часи, коли кандидатури автора обмежувалися Кониським і двома Полетиками, швидко минали[6].

Павло Клепацький не погоджувався з Єршовим ні про час написання «Історії русів», ні про її потенційного автора. Клепацький вважав, що пора відійти від старої звички шукати авторів трактату серед людей, згаданих у передмові. Його кандидат на авторство «Історії русів» в тексті не фігурував взагалі, але був добре відомий будь-якому досліднику історії України і Росії ХVІІІ століття. Клепацький назвав нікого іншого, як князя Олександра Безбородька (1747– 1799), канцлера Катерини ІІ, найвпливовішого українця при імператорському дворі з часів Теофана Прокоповича, головного ідеолога Петра І. В полтавських архівах Клепацький знайшов листування Олександра Безбородька зі своїм батьком Андрієм, яке переконало його, що молодший Безбородько працював над історією України. Це й була, на думку Клепацького, «Історія русів». Гіпотеза Клепацького прямо суперечила текстуальним знахідкам Єршова, але редактори фестшрифта не намагалися узгодити їхні погляди і просто надрукували обидві статті. Розплутувати клубок довелося майбутнім ученим[7].

Теорія Клепацького, що автором «Історії русів» був Олександр Безбородько, князь та колишній козацький старшина на службі Російської імперії, радикально поривала з попередньою історіографічною традицією. Але з нею виникало дві проблеми. По-перше, Клепацький не знав, що частину матеріалів, які він знайшов у полтавських архівах, вже було опубліковано в середині ХІХ століття. По-друге, версія Клепацького не була абсолютно новою: цю саму гіпотезу роком раніше висловив Михайло Слабченко, історик права й економіки з Одеси. Клепацький знав про роботу Слабченка на цю тему, але волів його у своїй статті не згадувати. Згодом Клепацький мусив сказати Слабченку, що він якось забув про його попередню роботу. В наступній історіографії безбородьківську гіпотезу справедливо пов’язували передусім з ім’ям Слабченка[8].

Михайло Слабченко сформулював гіпотезу про авторство Олександра Безбородька в першому томі своїх «Матеріалів до економічно-соціальної історії України XIX століття» (1925). У розділі «Шляхетська історіографія» він писав про «Історію русів» як історіографічний інструмент української шляхти в боротьбі за рівні права з російським дворянством. Він скептично ставився до версії, що «Історію русів» могли написати Григорій або Василь Полетики, і завважував, що наявні джерела про це жодним чином не свідчать. Полетики справді збирали історичні матеріали, але це не те саме, що написати історичний наратив, не кажучи вже про твір масштабу «Історії русів». Той факт, що Яків Полетика, онук Григорія, зробив для себе копію «Історії русів» зі списку, відкритого наприкінці 1820-х років, на думку Слабченка, явно свідчив про те, що Полетики не мали нічого спільного з написанням цього твору[9].

Якщо не Полетики, то хто? Слабченко вважав, що сліди ведуть до Олександра Безбородька. Його гіпотеза спиралася на текстуальні паралелі між «Історією русів» і деякими текстами самого Безбородька. Твір, який привернув увагу Слабченка, вийшов друком у Петербурзі 1777 року. Він називався «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1776 год, с изъявлением настоящего образа тамошнего правления и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральных старшин, полковников и иерархов». Книжку опублікував Василь Рубан, випускник Київської академії, колишній секретар князя Григорія Потьомкіна і видавець деяких перших російських журналів. У вступі було сказано, що завершальний розділ «летописи», який охоплює період з 1734 по 1776 рік, а також опис форм урядування і список посадовців Гетьманату, уклав київський полковник і статс-секретар імператриці Катерини ІІ Олександр Безбородько[10].

Роль самого Рубана у цьому проекті — упорядник, редактор і публікатор. Він додав географічний опис України і список церковних ієрархів, отриманий від українських друзів. Рубан заявляв, що дістав текст «Краткой летописи», яка закінчувалася подіями 1734 року і була доведена Безбородьком до 1776-го, від свого колишнього викладача по Київській академії архієпископа Георгія Кониського. На цьому дивні паралелі між виданням Рубана та «Історією русів» тільки починалися. Далі Рубан заявив, що текст, який йому передав Кониський, укладали писарі при різних козацьких гетьманах, починаючи від Богдана Хмельницького і закінчуючи Данилом Апостолом. Це твердження явно вплинуло на автора «Історії русів», який зазначив не тільки те, що його текст походить від Кониського, а й те, що серед його джерел — «журналы достопамятностей и деяний национальных» з часів Богдана Хмельницького. «Не нужно здесь писать о тех приключениях, которые малороссийский народ имел прежде четырнадцатого века, — написав Рубан у своїй передмові. — Дела его соединены с прочими российского народа, которого история многими писателями в свет издана и издается». Автор «Історії русів» мав ту саму думку: «История Малой России до времен нашествия на нее татар, с ханом их Батыем, соединена с историею всея России, или она-то и есть единственная история российская»[11].

Підстав не вірити, що Рубан отримав літопис від Кониського, немає. Він справді підтримував зв’язок з могильовським архієпископом і навіть надрукував дві його промови в журналах, якими енергійно займався в 1770-х роках. Одну промову Кониський виголосив в Москві 1762 року під час вінчання Катерини ІІ на царство, другу — перед польським королем Станіславом Понятовським у 1765-му. Кониського знали і поважали в Петербурзі, згадка про нього в першій книжці з української історії, надрукованій в Російській імперії з часів київського «Синопсиса» 1674 року, жодним чином не могла підірвати репутацію видавця. Однак літопис, опублікований Рубаном і ймовірно отриманий від Кониського, був далеко не оригінальним. Це варіант рукопису, відомого під назвою «Краткое описаніе Малороссіи», який почав циркулювати в Україні у 1740-х роках; на момент публікації Рубана він став найпопулярнішою синтезою української історії в Гетьманаті[12].

Досліджуючи в двадцятих роках ці два видання, Михайло Слабченко вбачав у покликаннях рубанівської «Краткой летописи» та «Історії русів» на Кониського не просто збіг і не просто вживання авторитетного імені суто заради історичної і політичної легітимності. Слабченко вважав, що обидві історії насправді пов’язані і написані, принаймні почасти, одним і тим самим автором — Олександром Безбородьком. На підкріплення своєї думки він вказував, що один з перших відомих списків «Історії русів» було знайдено в маєтку родини Безбородьків у 1828 році. Ще один аргумент Слабченка: закінчення «Історії русів» 1768 роком має прекрасне пояснення, якщо припустити, що її автор Безбородько. Саме того року майбутній канцлер імперії поїхав на турецьку війну. Але головний аргумент Слабченка на користь Безбородька іншого характеру: він спирається на текстуальні паралелі між «Історією русів» і «Краткой летописью Малой России» Рубана. Це був поворотний момент у столітній дискусії. Аналіз тексту «Історії русів» та її можливих джерел було вперше запропоновано як засіб встановити авторство.

Слабченко не перший науковець, який вказав на текстуальні паралелі між «Краткой летописью» та «Історією русів» — це зробив київський історик Володимир Іконніков в 1908 році. Але Слабченко першим припустив, що ці два тексти написав один автор. Виявлені Слабченком текстуальні паралелі справді вражали. «Гетман Граф Разумовский, получа жалованную грамоту на чин свой в тех точно выражениях, какова дана была Гетману Скоропадскому...» — пасаж із безбородьківського фрагмента «Краткой летописи». «Гетман граф Разумовский в 1751 году получил на достоинство свое высочайшую грамоту в тех точно выражениях, какова была дана Скоропадскому», — віддзеркалював Безбородька автор «Історії русів». Слабченко навів багато інших текстуальних збігів у двох творах. Висновки Слабченка спиралися на іншого роду докази, що їх пропоненти Кониського чи Полетик запропонувати не могли, і їх було важко заперечити. Клепацький же доповнив текстуальні знахідки Слабченка власними архівними даними, тому заявка Олександра Безбородька, козацького полковника і канцлера імперії, на авторство загадкової «Історії русів» стала вагомішою за решту гіпотез[13].

Звісно, питання лишалися. Одне з них, найнезручніше для Слабченка, стосувалося висновків Анатолія Єршова про час написання «Історії русів». На жаль, Слабченко не зміг відповісти Єршову і розвинути свої ідеї до кінця. В січні 1930 року Слабченка заарештували на одеському вокзалі, коли він повертався з Києва, де клопотав за долю свого сина Тараса, заарештованого кількома тижнями раніше. Батько з сином, а також багато інших діячів української культури, проходили по процесу «Спілки визволення України». Їх звинуватили у змові з метою насильницького повалення радянської влади і встановлення незалежної української держави, яку Захід збирався використати як плацдарм для нападу на Радянську Росію. Процес було сфабриковано. Такої організації 1929 року в Україні не існувало, і все, що об’єднувало обвинувачених, це їхня активна роль у розвитку української культури і науки.

Арешт «членів» «Спілки визволення України» наприкінці 1929 — на початку 1930 року був сигналом українській інтелігенції про зміну партійної лінії: з погляду Кремля, головною загрозою був уже не великоруський шовінізм, як заявляли на початку двадцятих, а місцевий націоналізм. Суворе покарання вказувало на глибину політичного злочину. Михайла Слабченка засудили до шести років ув’язнення, яке він відбував у сумнозвісному Соловецькому таборі на півночі Росії. Його синові Тарасу дали спершу три років таборів, а 1937-го розстріляли. Михайло Слабченко вижив. Відбувши шість років у ГУЛАГу, він вийшов на волю, але не мав права повертатися в Одесу і влаштувався шкільним вчителем у провінційному містечку[14].

Радянська влада цілком спокійно могла заарештувати науковця і покласти край його роботі. Але перервати розвиток наукових ідей набагато важче. 1933 року, коли Слабченко сидів на Соловках за «участь» у «Спілці визволення України», Андрій Яковлів, правознавець і чільний український активіст у Празі, написав статтю на підтримку гіпотези Слабченка. Стаття називалася «До питання про автора “Історії Русів”» і вийшла 1937 року, в апогей сталінських репресій. Її надрукували львівські «Записки наукового товариства ім. Шевченка»[15].

Стаття Яковліва, в якій той не тільки розвивав гіпотезу Слабченка, а й критикував Єршова та інших науковців, які віддавали перевагу Полетикам, відкрила епоху активного зацікавлення загадковим козацьким текстом за межами Радянської України. Бурхливого 1939 року Яковлів, а він був ще й секретарем Української Могилянсько-Мазепинської академії наук, затвердив до друку цілу книжку про «Історію русів» — «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика (“Исторія Русовъ” у літературі й науці)». Її написав Михайло Возняк, львівський літературознавець. Возняк вітався «Честь праці!», був класичним книжним хробаком, не мав сім’ї і мало чим цікавився, крім щоденного копирсання в рукописах. «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика» — один з численних плодів його впертої праці. Ця книжка стала найґрунтовнішим дослідженням про походження і роль «Історії русів» з усіх виданих до 1939 року[16].

Михайло Возняк у роки своєї молодості був членом не віртуального, а цілком реального «Союзу визволення України», політичної організації українців-емігрантів з Російської імперії, яка базувалася у роки Першої світової війни у Львові і Відні. Члени Союзу прагнули створити незалежну українську державу; під егідою Центральних держав вони вели політичну і культурну роботу через українських військовополонених в Німеччині і Габсбурзькій монархії. Саме ця організація надихнула чекістів придумати «Спілку визволення України» наприкінці двадцятих років. Возняк написав багато брошурок для поширення через Союз, зокрема «Нашу рідну мову», вперше опубліковану 1916 року. 1918-го, в останній рік діяльності Союзу, він надрукував у Відні брошуру про українську державність.

Авторитет молодого науковця утвердився після виходу у Львові тритомної «Історії української літератури» (1920–1924). Після того, як Австро-Угорщина розпалася і Галичиною оволоділа Польща, Возняк і багато інших українських науковців лишилися без роботи, але й далі друкували свої праці в Науковому товаристві ім. Шевченка, яке пережило і Першу світову війну, і крах дуалістичної монархії у 1918-му. Михайло Грушевський 1924 року очолив історичні інституції ВУАН у Києві і підтримував Возняка гонорарами за статті в радянських наукових журналах. 1929-го Возняк, лишаючись у Львові, прийняв пропозицію стати академіком ВУАН. Щедра пропозиція для науковця, який не мав академічної посади, але довго це не протривало. На початку тридцятих років в УРСР почалися чистки українських кадрів і членство Возняка в Академії наук скасували. Вознякові пощастило жити поза сферою досяжності радянської влади — багато його колег по академії, зокрема Михайло Слабченко, опинилися у сталінських таборах. У Львові він мав свободу, але геть не мав грошей — українських науковців не пускали на посади в польських університетах. У міжвоєнний період Возняк сидів без роботи[17].

Михайло Возняк не приховував свого незадоволення Наприкінці тридцятих років жителі Львова часто бачили, як невисокий пан під шістдесят років, крокуючи вулицями міста, голосно і поіменно проклинає своїх ворогів, а заодно і польську владу. Злість на польську владу була нерозривно пов’язана з етнічним антагонізмом, який спалахнув з новою силою у східних воєводствах Польщі між двома війнами. Возняк у своїй науковій роботі ігнорував політичні кордони, які ділили Україну в першій половині ХХ століття. Зміст монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика» (1939), в якій ідеться про історію «російської України», найкращий доказ цього[18].

Назва Вознякової книжки одразу показує, що він відкидав обидві попередні гіпотези про Кониського і Полетик. Возняк був абсолютно переконаний і зробив усе можливе, аби переконати читачів, що справжнім автором «Історії русів» був ні хто інший, як канцлер Російської імперії Олександр Безбородько. Возняк, за його словами, відштовхувався не від книжки Слабченка 1925-го року чи статті Яковліва 1937-го, а від розвідки Владіміра Іконнікова про російську історіографію. Він прочитав її 1920 року, коли готував «Історію української літератури», і був вражений ремаркою Іконнікова про текстуальні паралелі між «Краткой летописью Малой России», яку 1777 року видав в Петербурзі Василь Рубан, та «Історією русів». Возняк подумав про можливий зв’язок Безбородька з «Історією русів», але не зміг тоді знайти тексту «Краткой летописи» — в польських бібліотеках її не було. Він кинув свої здогадки і переключився на інші теми. Книжка Слабченка 1925 року спонукала Возняка повернутися до пошуків «Краткой летописи». Нарешті, в кінці тридцятих років йому вдалося випозичити текст через бібліотеку Академії наук у Ленінграді[19].

Суттєва частина книжки Возняка присвячена критиці гіпотези про Полетик. Але ядро його аргументації — порівняння «Історії русів» з «Краткой летописью» Рубана. Возняк наводить багато структурних паралелей між «Історією русів» і частиною рубанівського літопису, надісланою Кониським. В повідомленні літопису, що польський король Казимир ІV «...урядников и дворян всех, из того малороссийского народа честию и вольностию, с польськими чиновными людьми и шляхтою сравнил, что хранить и наследникам присягою утвердил», Возняк побачив коріння головної, на його думку, ідеї «Історії русів» — рівноправність руської і козацької еліти з польською шляхтою і російським дворянством. Але насамперед Возняк зосереджувався на частинах літопису, написаних Безбородьком, які охоплювали трохи більше сорока років історії козацьких земель — від 1734 до 1776 року. Тут Возняк знайшов не лише структурні, а й текстуальні запозичення, кількість паралелей суттєво зросла, порівняно з тим, що знав Слабченко. У тих, хто прочитав книжку Возняка, не лишалося сумніву, що ці два тексті справді пов’язані. Було також ясно, що частини літопису, написані Безбородьком, ближчі до «Історії русів», ніж порція літопису, надіслана Рубану Кониським. Але чи означало все це, що саме Безбородько написав «Історію русів»[20]?

Михайло Возняк вважав, що так. На підкріплення своїх аргументів учений наводив листи Безбородька батькові. Перший лист було датовано серпнем 1776 року. Молодий Безбородько писав з Царського Села і просив батька надіслати йому два літописи, гетьманські універсали і магдебурзький статут. Він сповіщав, що є люди у столиці, що хотіли б видати історію Малої Росії та переклад статуту. Другий лист, датований 31 березня 1778 року, докладався до примірника «Краткой летописи» Рубана, який Безбородько надсилав батькові. У ньому молодий Безбородько згадував, що причетний до видання і написання останньої частини літопису та завважував, що в першій частині (ймовірно малася на увазі «Краткая летопись Малой России», яка закінчувалася 1734 роком і була надіслана Кониським) повно неточностей. «Малое сие сочинение — писав Безбородько про видання Рубана, — служит теперь руководством к намереваемому нами изданию полной малороссийской истории, в которой, конечно, все погрешности летописи исправлены будут, коль только успеем собрать все потребные нам известия». «Упражняяся в свободное от других дел время сим приятным [...] трудом», Безбородько дякував батькові за те, що його навчали історії рідного і бачив у своїй роботі «изъявление моего нелицемерного к согражданам моим усердия»[21].

Возняк вважав ці листи — першим увагу дослідників «Історії русів» на них звернув Павло Клепацький — важливим доказовим матеріалом, про який не знав Слабченко. Він вважав, що на момент написання другого листа Безбородько працював над «Історією русів». Розвиваючи безбородьківську теорію, Возняк встановив текстуальний зв’язок між «Історією русів» і політичними вимогами чернігівської старшини в другий половині ХVІІІ століття. Додаткові свідчення на підтримку своєї гіпотези він побачив в певних епізодах життя і кар’єри Безбородька. Анонімний автор «Історії русів» виказував прихильне ставлення до графа Петра Румянцева, патрона Безбородька — один біографічний аргумент на користь гіпотези Возняка. Інший — негативне ставлення автора трактату до високопосадовця Григорія Тєплова, якого не любив і Безбородько. Нарешті, анонімний автор дуже добре знав Чернігівщину, батьківщину Безбородька, і Возняк вважав це додатковим аргументом за Олександра Безбородька і проти Полетик, уродженців Полтавщини. Возняк також вказував, що після скасування автономії Гетьманату Безбородько виступав за відновлення козацьких військових формувань і до кінця життя був патріотом своєї батьківщини[22].

Згідно з Возняком, Олександр Безбородько написав «Історію русів», можливо при допомозі Рубана, в 1778 році. Блискуча придворна кар’єра Безбородька накладала певні політичні рамки, тому його твір не міг вийти у світ. Текст нібито зберігався в родинних паперах Безбородьків і його врешті-решт знайшли в бібліотеці Іллі Безбородька, Олександрового брата. Той помер 1816 року, за два роки до того, як з’явився перший відомий датований список «Історії русів». Саме в колишньому маєтку Іллі Безбородька Гринів під Стародубом 1828 року знайшли один з найраніших відомих списків. Знайдений список передали генералу Степану Шираю, родичу дружини Іллі Безбородька, який і почав поширювати рукопис. Всі ці факти добре вписувалися у схему Возняка, і це переконувало його, що саме Безбородько написав загадковий твір. Козацький князь виявився справжнім козаком[23].

Аргументація Возняка підсилювала домінантну течію в тогочасній українській історіографії. Андрій Яковлів, колега і однодумець Возняка стосовно авторства Безбородька, а також чимало учнів Михайла Грушевського у Львові, належали до «державницької» течії української історіографії. Вона виникла на руїнах народницької школи одразу після поразки української революції. «Державники» відкидали народницькі погляди попереднього покоління українських інтелектуалів і закидали йому поразку української справи; вони вважали своєю метою реабілітацію держави і суспільних еліт в українській історії. Книжка Возняка повертала Україні забутого сина, якого історики-народники вважали черговим зрадником батьківщини. Тепер виявлялося, принаймні так здавалося у той час, що Безбородько не тільки український патріот, а й чільна фігура нового національного відродження. Еліту повернули на провідні ролі в історії України[24].

Михайло Возняк встиг надрукувати монографію про «Історію русів» до того, як у вересні 1939 року почалася Друга світова війна і польська держава зникла. Місцем видання книжки значився не тільки Львів, де вона власне вийшла, а й Київ, відділений польсько-радянським кордоном. В цьому моменті проявлялася віра українських інтелектуалів в соборність українських земель. Звісно, ніхто не вірив у те, що об’єднання настане так скоро, чи в те, що його здійснить саме Йосиф Сталін. 17 вересня 1939 року дві армійські групи загальною чисельністю понад півмільйона солдат перейшли східний кордон Польської держави і почали просуватися вглиб її території. Радянська пропаганда подавала цю акцію як «визволення» Західної України з-під чужинської влади та відновлення вистражданої єдності і територіальної цілісності українського народу. Проголошуючи возз’єднання українських земель, радянська влада по суті втілювала одну з заповітних мрій українського національного руху[25].

Як і багатьом українським інтелектуалам, Михайлові Возняку не було чого втрачати від краху польської влади. З приходом «визволителів» він зав’язав приятельські стосунки з червоним ректором Львівського університету Михайлом Марченком. Його призначили завідувачем кафедри української літератури у Львівському університеті. Його також поновили в Академії наук і «вибрали» депутатом Верховної Ради Української РСР. Нова влада якось випустила з уваги або забула про участь Возняка у проавстрійському Союзі визволення України під час Першої світової війни. Іронія полягала в тому, що Слабченко якраз відбував покарання за «участь» у фіктивній спілці, назву якої чекісти запозичили у справжньої організації, до якої належав Возняк. Слабченка репресували, а Возняка возвели на вершину радянської академічної науки. Наскільки різною виявилася доля двох учених, котрі однаково дивилися на «Історію русів» і проблему її авторства[26]!

Упривілейований статус Михайла Возняка урвався в червні 1941 року, коли Німеччина напала на Радянський Союз і окупувала Львів. Тепер Возняк нарікав на політику нацистів. Він дивом пережив роки німецької окупації. Коли влітку

1944 року повернулася Червона Армія, Возняк, на відміну від багатьох колег українців, не емігрував на Захід і лишився у Львові. Під час окупації він сидів без роботи і вважав, що нема чого боятися повернення Червоної Армії. Він помилявся. Війна закінчилася, і сталінський режим прагнув встановити повний ідеологічний контроль на західному прикордонні, здобутому зовсім недавно. Возняк та інші українські науковці стали мішенями кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Його звинуватили в поширенні націоналістичних поглядів Михайла Грушевського. В листопаді 1946 року Микола Бажан, один з чільних українських поетів тієї епохи, надрукував в газеті «Радянська Україна» статтю з нападками на львівських істориків і літературознавців. Бажан звинуватив їх у тому, що вони продовжують традиції Грушевського. За його словами, тритомна історія української літератури повторювала історичну схему Грушевського[27].

Михайло Возняк пережив ідеологічні нападки майже без втрат. Він продовжував бути мішенню багатьох ідеологічних кампаній (у 1952 році Возняка звинуватили в тому, що він заперечує учення самого Сталіна), але зберіг посаду, статус академіка і право навчати нові покоління істориків. В листопаді 1954 року Возняк помер, і влада влаштувала колишньому співробітнику Союзу визволення України королівські похорони. Рух в центрі міста зупинили, сотні людей, з них чимало студентів університету, йшли за труною вулицями міста, яке за життя Михайла Возняка побувало під австрійською, німецькою, польською, українською і російською владою та кілька разів міняло назви — Lemberg, Lwów, Львів, Львов. Двадцять років тому, восени 1934-го, радянська влада з почестями ховала свого головного ідеологічного й інтелектуального опонента — Михайла Грушевського. Його поховали на урядовому Байковому цвинтарі в Києві в присутності вищого партійного керівництва і академіків[28].

Після смерті Сталіна у березні 1953-го в Радянському Союзі попервах мало що змінилося: ученим, яких переслідувала держава, все ще влаштовували державні похорони. Але після похорон праці покійних науковців вилучали з книгарень і бібліотек. Така доля спіткала всі роботи Грушевського і твори Возняка, написані до приходу радянської влади в Західну Україну. Їх оголосили націоналістичними і сховали в спецхрани, доступні тільки обмеженому колу дослідників. Серед заборонених книжок опинилися і довоєнна робота Возняка про «Історію русів», на титулі якої значився і польський Львів, і радянський Київ. Колишнього кордону вже не існувало.

Здобуток для майбутньої незалежної Україна, зникнення кордонів з її території стало втратою для її історіографії. Як доводить приклад Михайла Грушевського, імперські кордони перед Першою світовою війною дозволяли вільний обмін ідей і надавали можливості для розвитку української історіографії поза межами контролю однієї держави. Міжвоєнні кордони, як видно з цього нарису, хоча і уповільнювали обмін текстів та ідей, дозволяли продовжувати історичні дослідження в одній частині України, якщо вони ставали неможливими в іншій. Після Другої світової війни ситуація змінилася. Ціла Україна опинилася під контролем однієї заідеологізованої імперії.

Історіографічний кордон, однак, не зник вповні — він просто посунувся на Захід. У роки Холодної війни він пройшов по лінії Залізної завіси. Співпраця через цей кордон, як показують дослідження українських істориків про «Історію русів», стала практично неможливою. Олександр Оглоблин, який захворів на вірус «Історії русів» після «возз’єднання» двох українських історіографій у «золотому вересні» 1939 року, зміг продовжити свої дослідження тільки на Заході — у Сполучених Штатах. У Радянській Україні, незважаючи на зусилля колишнього товариша Оглоблина та приятеля Возняка Михайла Марченка, тема «Історії русів», як і багато інших тем української історії, залишилася практично під забороною[29].


  1. Ця стаття є скороченою та дещо переробленою версією одного з розділів моєї книги «The Cossack Myth: History and Nationhood in the Age of Empires» (Cambridge, 2012). Я висловлюю щиру подяку Миколі Климчукові за її переклад та надану можливість опублікувати його у цій збірці.
  2. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. — Едмонтон: КІУС, 1987. — Кн. 1. — С. 186–189.
  3. Про Грушевського див.: Prymak T. M. Mykhailo Hrushevsky: The Politics of National Culture. — Toronto, 1987; Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Пер. з англ. М. Климчука. — К.: Критика, 2011.
  4. Цит. за: Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. — Едмонтон: КІУС, 1987. — Кн. 1. — С. 190; пор.: Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / Упор. А. П. Демиденко. — К., 1992. — С. 308–425.
  5. Грушевський М. Рец.: Леонид Майков. «К вопросу об Истории Русов» // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Том 6. — 1894. — С. 190; Грушевський О. К судьбе «Истории Русов». Эпизод из украинской историографии XIX века // Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца. — Т. 19. — № 4. — 1906. — С. 51–70; Грушевський О. К характеристике взглядов «Истории Русов» // Известия отделения русского языка и словесности. — 1908. — С. 396–427.
  6. Єршов А. До питання про час написання «Історії Русов», а по части і про автора її // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського / Ред. П. А. Тутківський. — К., 1928. — Ч. 1. — С. 286–291.
  7. Клепацький П. Листування Олександра Андрійовича Безбородька з своїм батьком, як історичне джерело // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. — С. 280–285.
  8. Див.: Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882–1952) / За ред. В. Заруби. — Дніпропетровськ, 2004 — С. 140. Про Слабченка і його роботи див.: Заруба В. Історик держави і права України академік Михайло Слабченко (1882–1952). — Дніпропетровськ, 2004. — С. 47–232.
  9. Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття. — Одеса: ДВУ, 1925. — Т. 1. — С. 103–105.
  10. Краткая лѣтопись Малыя Россіи с 1506 по 1776 годъ, съ изъявленіемъ настоящаго образа тамошняго правленія и съ приобщеніемъ списка прежде бывшихъ гетмановъ, генеральныхъ старшинъ, полковниковъ и іерарховъ. — СПб., 1777.
  11. Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літературі й науці). — Львів, К., 1939. — С. 148–149. Исторія Русовъ. — С. I, II, IV.
  12. Див.: Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII століття. Списки та редакції творів. — К., 2010. — С. 121–147. Про Василя Рубана див.: Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750–1850. — Edmonton, 1985. — С. 119–126 [рос. вид.: Сондерс Д. Украинское влияние на русскую культуру (1750–1850). — К.: Laurus, 2013. — (сер. «Золотые ворота», вып. 4)].
  13. Краткая летопись. — С. 211. Пор.: Исторія Русовъ. — С. 246; Иконников В. Опыт русской историографии. — Т. 2 — Кн. 2. — К., 1908. — С. 1648.
  14. Заруба В. Історик держави і права... — С. 233–277; про політику українізації див.: Martin T. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939. — Ithaca, N.Y., 2001. — P. 75–124.
  15. Яковлів А. До питання про автора «Історії Русів» // Записки НТШ. — Т. 154. — 1937. — С. 71–113; Zhukovsky A. Andrii Yakovliv // Encyclopedia of Ukraine. — 5 vols. — Toronto, 1984–1993. — Vol. 1. — P. 373.
  16. Див.: Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літературі й науці). — Львів, К., 1939. — 159 с.
  17. Возняк М. Історія української літератури: У 3-х т. — Львів, 1920–1924; про життя і діяльність Возняка див.: Нечиталюк М. та ін. «Честь праці!» Академік Михайло Возняк у спогадах та публікаціях. — Львів, 2000. — С. 9–178.
  18. Дорошенко В. Академік Михайло Возняк // Нечиталюк М. та ін. «Честь праці!» Академік Михайло Возняк у спогадах та публікаціях. — С. 365.
  19. Возняк Михайло. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літературі й науці). — С. 137.
  20. Там само. — С. 141.
  21. Там само. — С. 137–138.
  22. Там само. — С. 146–152.
  23. Там само. — С. 152–159.
  24. Про «державницьку школу» в українській історіографії див.: The Political and Social Ideas of Vjačeslav Lypyns'kyj / Ed. Jaroslaw Pelenski // Harvard Ukrainian Studies. — 1985. Vol. 9. — Nos. 3/4.
  25. Про анексію Західної України Радянським Союзом див.: Gross Jan T. Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia. — Princeton, N.J., 2002.
  26. Див. про акад. Михайла Возняка: Інститут історії України Національної академії наук України. Документи і матеріали, 1936–1991. — Київ, 2011. — Кн. 1. — С. 379.
  27. Нечиталюк М. та ін. «Честь праці!»... — С. 54–63.
  28. Нечиталюк М. та ін. «Честь праці!»... — С. 9–90; Дорошенко В. Академік Михайло Возняк // Там само. — С. 362–371.
  29. Plokhy S. The Cossack Myth. — Р. 108–130.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи..